Таємне Товариство Близнюків, або Чудовисько озера Лох-Ойх та інші страховища

Розділ 9. Чи вірите ви у привидів?

Не пам’ятаю, як довго я блукав серед кам’яного лабіринту, розшукуючи бабусю Солю. Дощ не вщухав, і навіть мій похідний костюм, пристосований до будь-яких погодних умов, почав промокати. Врешті я покинув марні пошуки і, ледь переставляючи ноги, поплентався до намету батьків. Мабуть, якби я не був у такому розпачі через зникнення бабусі Солі, то одразу помітив би, що з наметів, по яких стікають потоки води, ще й досі ніхто не виходив. Це було дивно – жодна найстрашніша гроза не могла змусити членів оперативної команди ТТБ сидіти у щільно закритих наметах серед дня.

Глянув на годинник – з часу нашого прибуття на вершечок гори Треп минуло лише дві години. Тоді обережно потягнув за бігунок змійки і зазирнув усередину. Намет був порожній! Я кинувся до сусідніх наметів, але й там нікого не було.

«Невже мені доведеться самому розплутувати це загадкове зникнення?» – запитував я себе, озираючись на всі боки у пошуках хоч якихось слідів. І тут мені на очі потрапив добре знайомий знак. Я мало не скрикнув від радості – це була викладена з дрібних камінців стрілка, що закінчувалася двома хитро закрученими літерами: Д і Ж. Саме так виглядав герб нашого далекого предка – козака-характерника Андрія Джури. Стрілка вказувала на плаский камінь, з-під якого виглядав клаптик паперу. Я нахилився і витяг записку, надряпану кострубатим батьковим почерком:

Зробили сенсаційне відкриття. Секрет кромлеха на горі Треп розгадано. Через відсутність зв’язку змушені...

У цьому місці повідомлення було розмите дощовою водою, і хоч як я вдивлявся в записку, розібрати нічого не зміг. Ноги в мене підгиналися від утоми, я опустився на землю. Сів прямо на мокру траву, притулившись спиною до стовбура старої дуплавої модрини – єдиного дерева, що росло на вершечку гори Треп. Треба було зосередитись і вирішити, що робити. Заплющив очі, намагаючись викликати у пам’яті найекстремальніші ситуації, в які потрапляв, і раптом почув за спиною знайомий голос:

– Цікаво, коли він це написав?

Я рвучко обернувся і вражено запитав:

– Бабусю, куди ж ти поділася?! Я облазив увесь кромлех, заглядав під кожен камінь. Мало не повірив, що тут і справді існує якась таємнича сила. Навіть намагався зрушити з місця камінь, розколотий блискавкою так, наче його розрубали велетенським мечем...

– Прошу під час бойових операцій не називати мене «бабуся».

– Ну, гаразд, – ображено, пробурмотів я, – шановна пані Соломіє, скажіть мені, будь ласка, куди ж це ви так несподівано зникли?

– Припини ці порожні балачки! Я все поясню, але згодом. Зараз є важливіші справи! Нам негайно треба перенестися на гору Підстава. Ходімо до часольоту.

– А куди зникли тато й мама, тебе не цікавить? І чому на Трепі пропав зв’язок? І як тоді ти могла одержати повідомлення про двійників?! - від хвилювання я знову забув про правила і про те, як саме маю звертатися до бабусі під час виконання секретного завдання. Але, здається, саме в цю мить у мене виникли якісь підозри.

По-перше, бабуся Соля, навіть коли вона перебувала в ролі президента нашого Таємного Товариства, ніколи так спокійно не зреагувала б на зникнення не лише цілої оперативної групи, а й наших з нею найближчих людей. А, по-друге, погляд жінки, що стояла біля мене, був, ну як би це пояснити, якийсь... заморожений. У ньому не відбивалося жодних почуттів.

«Може, це мені просто здається? Надто багато неймовірних відкриттів упало на мою голову за останні кілька годин», намагався я себе заспокоїти і водночас не міг позбутися жахливого відчуття: все, що зараз відбувається, – несправжнє.

– Ти чув, що я сказала?! Ми вирушаємо негайно! Веди мене до часольоту, – промовивши це, істота, яку я ще кілька секунд тому вважав своєю бабусею, раптом затремтіла і на очах змінилася. Її обриси втратили чіткість, почали розпливатися, танути і врешті... розвіялися, мов ранковий туман. Від жаху в мене перехопило подих. А коли врешті я зміг вдихнути повітря, то прошепотів, дивлячись на мокрий клапоть паперу, який і досі стискав у руці:

– Ну і що мені тепер робити?

Невже я й справді чекав, що батько мені відповість, пояснить, чому цей привид щойно з’явився переді мною під виглядом бабусі Солі? І чому ця проява вимагала, щоб ми негайно перенеслися на часольоті на гору Підстава?

Саме в цю хвилину в моїй кишені завібрував айфон, виспівуючи пісеньку про байбачка. Я здригнувся, розплющив очі й полегшено перевів подих – виходить, я просто заснув і все це мені привиділося! Хоча видіння було таке реальне, що я й досі не міг отямитися. А як би ви це сприйняли? Адже на моїх очах людина, яку я знав і любив усе життя (точніше, її копія!), перетворилася на безформну масу і врешті розтанула в повітрі.