Таємне Товариство Близнюків, або Чудовисько озера Лох-Ойх та інші страховища

Розділ 13. Потвора баньката чи потвора вусата?

Скажу чесно, коли червоноока вихованка Луни-Лі передала мені телепатичне повідомлення, я не зрадів. Так, синьомордиха довела, що має надзвичайні здібності. Але мені було страшенно прикро. Розумієте, досі я вважав себе єдиною людиною у світі, яка може читати думки космічних прибульців, і, щиро кажучи, дуже цим пишався. Я навіть помічав, що дехто з дівчат із команди ботанів захоплюється мною. І цей «дехто» – Луна-Лі. Вона ще з першої зустрічі вразила мене, бо без вагання кидалась на допомогу кожному, хто цього потребував. Навіть, коли це була ікрина чи пуголовок хижого синьоморда. А крім того, у неї було класне почуття гумору.

– Климе, ти що, знову завис? – почув я стурбований голос бабусі.

Вона поторсала мене за плече й зазирнула в очі.

– Та ні, все ок, просто мені тут прийшло цікаве повідомлення...

– Яке повідомлення? Ти ж мені скаржився, що айфон розрядився ще на горі Треп, коли ти випав з реальності й тобі ввижався мій двійник. Той, що перетворився на привида і розтанув у повітрі, – промовивши це, бабуся усміхнулася, явно натякаючи на те, що з головою у мене проблеми.

– Навіщо про це згадувати, я вже в нормі, – зупинив я пані Соломію і швидко перевів розмову на іншу, цікавішу тему.

Мені дуже не хотілося, щоб Луна-Лі почула, що свою гулю я заробив не в героїчному двобої з синьомордом Тютею чи зрадником Кактусом, а просто тому, що мені на голову впав уламок кромлеха.

– Чому ж тоді ти стоїш із роззявленим ротом і застиглим поглядом? – допитувалась бабуся.

– Чому? Бо щойно отримав телепатичне повідомлення від вашої Зізі. Вона запевняє, що може обдурити Тютю.

– От бачиш, я ж казала! – вигукнула Луна-Лі й почухала синьомордиху за вушком. І ця огрядна бородавчаста істота раптом замружилась від задоволення і закумкала, як справжня болотна жаба.

– Це вона від місцевих жаб навчилася, – озвався рудоголовий Ромчик Гунька, підходячи до мене і простягаючи руку для привітання. – Зізі вміє абсолютно точно відтворювати будь-який звук: наслідує голоси не лише пташок і звірів, яких хоча б раз почула, а й імітує людські голоси.

– А ще вона дуже спритна і має блискучу реакцію, – додав Спінер, який не міг ні хвилини встояти на місці й намотував кола, прислухаючись до нашої розмови. – Зараз переконаєшся!

Промовивши це, Спінер високо підстрибнув на своїх цибатих, як у чаплі, ногах, і кинув убік Зізі маленьку скляну кульку. Синьомордиха, не припиняючи вдоволено кумкати, зробила блискавичний рух, і кулька опинилась в її правій лапі.

– Я ж тобі казав – просто феноменальна реакція! – Спінер різко змінив траєкторію руху і з розгону налетів на тендітного Мікроба-Бетмена, мало не збивши з ніг товариша, який ледве діставав довготелесому Спінеру до плеча. Але невеличкий хлопець спритно ухилився, відскочивши вбік, і крикнув навздогін бігуну:

– Котигорошку! Причепи собі клаксона! Будеш сигналити на бігу, попереджати про небезпеку! – видно було, що небезпечні пригоди на горі Підстава, учасником яких він був, примусили хлопця забути про зневажливе прізвисько Мікроб. Тепер він і справді був схожий на Бетмена. А його великі загострені вуха підкреслювали подібність до людини-кажана.

До нашого гурту приєднався Бак, він нарешті отямився після шоку, який пережив, побачивши гігантську синьоморду жабу в рожевій сукенці і з модним капелюшком на голові. Захриплим від хвилювання голосом далекобійник сказав:

– Пані Соломіє, пам’ятаєте, як я допомагав рік тому, коли ви попросили розвезти по домівках дітлахів, яких хитрощами заманили у табір «Екстремал»? Ви навіть запропонували мені стати членом якоїсь таємної організації, яка бореться з космічними монстрами.

– Звісно, пам’ятаю. Без тебе і твоїх товаришів-далекобійників ми б не змогли так швидко повернути викрадених дітей додому.

– А знаєте, я ж тоді не повірив, що тих дітей насправді захопили хижі прибульці. Подумав, може, вам загрожують члени якоїсь могутньої секти, котрі зомбують дітей і примушують їх працювати на себе. От ви й вигадали казочку про космічних монстрів. Тому жодного разу не прийшов на збори вашого таємного товариства. Думав, там якісь диваки зустрічаються. Ну, ті, що вірять у летючі тарілки або впарюють по телевізору різну дурню про те, як їх викрали космічні прибульці.

– Якщо ти вважав, що я тебе надурила, то чому ж допомагав мені вирощувати дерева-хатини? Привозив саджанці, які я замовляла, і наносив на вершечок Підстави цілі гори чорнозему?

– Та як же я міг не допомогти?! – обурився Бак. – Ви ж цими деревами можете цілий світ урятувати! А якщо не світ, то хоча б наші краї! Бо скоро тут буде гола пустеля. А серед неї стирчатимуть лисі гори. Але тепер я не знаю... Оця п-п-отвора баньката... Невже все це правда? Нас можуть захопити п-п-прибульці?! – від хвилювання Бак навіть почав затинатися.

Зненацька Зізі перестала кумкати, повернула синю мордяку в бік Бака і повторила приємним баритоном, точно копіюючи голос та інтонації водія-далекобійника:

– Сам ти п-п-отвора вусата!

Бак зойкнув, похитнувся і почав повільно осідати на землю.