Таємне Товариство Близнюків, або Чудовисько озера Лох-Ойх та інші страховища

Розділ 4. Агент синьомордів чи жертва нелюдського експерименту?

У наметовому таборі, що розкинувся біля стародавнього кромлеха – кам’яного кола, спорудженого з величезних кам’яних брил тисячі років тому, – панувала тиша. У цей ранній час учасники оперативної групи ТТБ, яка мала наглядати за підземною галереєю, де зберігалися прозорі капсули із «законсервованими» синьомордами, ще спали.

– А можна я зазирну до намету мами й тата? — прошепотів я, хоча добре знав, що пані Соломія не згодиться. – Я буду дуже обережним, страшенно хочеться їх побачити не по скайпу...

Бабуся знизала плечима й заперечливо похитала головою:

– Думаєш, я за ними не скучила? Але ризикувати не можна – поки ми все не з'ясуємо, нас ніхто не повинен помітити.

Рухаючись, мов безтілесні привиди, ми обминули наметовий табір і врешті увійшли всередину магічного кола, оточеного кам’яними брилами. Науковці ще й досі не розгадали таємницю цих дивовижних споруд. Але наші далекі пращури вірили – саме тут зосереджена могутня енергія Всесвіту, яка впливає на кожну живу істоту. Ось чому прибульці з далекої галактики, хижі істоти, схожі на велетенських жаб із синіми мордами, створили свої таємні бази саме там, де існували стародавні мегаліти – місця сили.

Рік тому одну з таких баз на горі Підстава, де також зберігся стародавній кромлех, нам вдалося знешкодити. Другу випадково виявили мої батьки-археологи, які в той час проводили розкопки на горі Треп. Про місцезнаходження решти синьомордівських криївок ми дізналися, коли захопили інкубатор з їхніми ікринами. Синьоморди були змушені надати нам цю інформацію в обмін на пуголовків, які встигли вилупитися з ікрин і одразу ж почали вимагати поживи.

– Можна про щось спитати? – звернувся я до своєї супутниці, хоча розумів, що зараз не зовсім слушний час, щоб морочити їй голову своїми запитаннями.

– Це якось стосується нашої розвідувальної операції? – бабуся іронічно глянула на мене, але я відчував, що нарешті можу запитати про те, що вже давно не давало мені спокою.

– Чому ти не хочеш перенестися в той час, коли якісь могутні істоти притягли на цю гору велетенські каменюки? І якщо це справді місце сили, то чому б тобі не отримати її і стати такою могутньою, що ніякі синьоморди з їхньою універсальною зброєю, паралізаторами й пінобластерами не будуть нам страшні?!

– А тому, що будь-яке втручання у події минулого може мати катастрофічні наслідки навіть у далекому майбутньому. Ну, наприклад, через кілька тисячоліть не народиться такий видатний приборкувач синьомордів, як Клим Джура, – пожартувала пані Соломія, а потім продовжила цілком серйозно: – Розумієш, тоді історія людства розігруватиметься зовсім за іншим сценарієм... До речі, ти помітив, що сьогодні на горі Треп не співає жодна пташка? Навіть не чути, як сюрчать коники чи дзижчать комарі. А минулого року їх тут цілі хмари літали.

Я прислухався – справді, тиша, що панувала на горі, була якась моторошна. Але замислюватись над цим і шукати пояснення не було часу. Ми вже підійшли до великої круглої брили, яка прикривала вхід у підземну галерею. Там хижі прибульці залишили своїх синьомордих представників, які перебували в анабіозі у спеціальних прозорих капсулах. У слушний час вони мали пробудитися й розпочати підготовку до вторгнення на Землю головних синьомордівських сил.

– Ти пам’ятаєш, що треба робити? – голос пані Соломії ледь захрип – чи то від прохолодного вранішнього повітря, чи то від хвилювання.

Я нічого не сказав, лише кивнув головою, швидко витяг з кишені невеличкий контейнер, у якому зберігалася силіконова плівка з відбитком перетинчастої лапи. Обережно натяг її на праву долоню і приклав до того місця на кам’яній кулі, де було вибито зображення лапи синьоморда. Я вже проробляв цю операцію рік тому, коли ми вперше проникли в цю секретну криївку, і знав, що буде далі.

Кругла кам’яна брила почала повільно від’їжджати вбік, а в отворі, що утворився в землі, з’явилися рухомі сходи, які успішно доправили нас до підземної галереї. При нашій появі спалахнуло яскраве світло, я на мить замружився, а коли розплющив очі, то подумав, що в мене почалися галюцинації.

Біля однієї з прозорих капсул стояло створіння, якого просто не могло існувати в реальному світі. Навіть у підземній криївці космічних прибульців. Це був дивний покруч – напівсиньоморд-напівлюдина. І що найдивніше – ця потвора когось мені нагадувала. Так, у монстра було обличчя мого давнього ворога й сусіда Сашка Смика на прізвисько Кактус.

– Не рухайся! – наказала пані Соломія, блискавичним рухом вихопила з потайної кишені свій останній винахід – універсальний біоблокатор – і спрямувала його на блакитного покруча. – Лише спробуй поворухнутись і перетворишся на хробака!

Кактус слухняно завмер, переводячи переляканий погляд з пані Соломії на мене. Видно було, що його страшенно налякав загадковий прилад, і він не сумнівається – пані Соломія, не вагаючись, виконає свою погрозу.

Я обережно наблизився до істоти, яка колись була моїм найзапеклішим ворогом. Зараз Сашко нагадував недоробленого персонажа з фільму жахів, якого не встигли як слід загримувати. Тулуб і лапи в нього були як у велетенської, вкритої бородавками блакитної жаби, а обличчя залишалося людським. Щоправда, набуло синього кольору. І волосся, за яке він колись отримав прізвисько Кактус, так само стирчало догори, але було таким ядучо-блакитним, що аж очі різало.

– Можна спробувати налагодити телепатичний контакт з цією... істотою. Ну, тобто... з тим, що залишилось від Сашка, – я запитально подивився на пані Соломію, але вона заперечливо похитала головою.

– Схоже, над ним проводили якісь експерименти, намагаючись перетворити на синьоморда. Проте, як бачиш, результат досить невдалий. Боюся, процес переродження зайшов надто далеко і від людини в ньому майже нічого не лишилося...

– Знаєш, як я ненавидів Кактуса, коли дізнався, що він став агентом синьомордів та допомагав прибульцям знищити ТТБ і заволодіти світом?! А тепер... мені його навіть шкода.

Я підійшов ближче, щоб краще роздивитися свого колишнього сусіда, і раптом помітив, що з його лівого ока викотилася велика блакитна сльозина. Покруч жалібно шморгнув носом і пустив ще одну сльозу... Аж раптом стріпнув головою, блискавично висолопив довгого синього язика і, вхопивши на льоту необачну муху, що кружляла над його головешкою, із вдоволеним бульканням проковтнув її...