Таємне Товариство Близнюків, або Чудовисько озера Лох-Ойх та інші страховища

Розділ 19. Про особливості шотландського костюма і не тільки...

Наближаючись до замку Мак-Байбака, я помітив, що на великій галявині виростає цирк-шапіто. Кілька десятків робітників, одягнених в однакові комбінезони, спритно лазили по металевому каркасу, натягаючи на нього смугасте червоно-жовте шатро. Мені схотілося зазирнути всередину, але треба було негайно розшукати Жука, Зайця і Бака та разом з ними придумати, як закинути на вертольотах наш повітряний десант на гору Треп. Пані Соломія, Зізі та її блакитні клони чекали нашої допомоги.

Я озирався на всі боки, але поки що нікого із членів ТТБ не бачив. І раптом помітив, що на широких сходах біля гостинно розчинених дверей замку стоїть високий чоловік і махає мені рукою. Перестрибуючи через три сходинки, я швидко піднявся по сходах і застиг, розкривши від подиву рота.

Вбрання цей кремезний дядько мав надзвичайно екзотичне – я вперше побачив на сучасній людині справжній шотландський костюм. На його накачані плечі та груди був накинутий плед у чорно-червону клітинку. На голову він начепив вовняний берет-балморал з червоним помпоном зверху та двома шовковими стрічками ззаду. Замість звичних джинсів надяг картату спідничку-кілт. Спереду на пояс причепив маленьку сумочку-спорран, а на ноги натягнув білі вовняні гольфи-хоси. Я знав, що в давнину войовничі шотландці ховали в середину хосів гострі кинджали. Щоправда, із взуттям любителю традиційного шотландського одягу явно не пощастило. З-під блакитних бахіл, які він, певно, натяг, щоб не забруднити розкішну дубову підлогу в замку, просвічувало щось рожеве.

Я був настільки вражений, що на хвилину забув, нащо сюди прилетів. Цей чудернацький і для когось просто смішний одяг захопив мене не випадково. Розумієте, якось я знайшов у найдальшому закапелку татового робочого столу потерту на кутиках картонну коробку з написом «Горець». Всередині лежала відеокасета – майже викопна реліквія, що дійшла до нас з минулого тисячоліття. Виявилось, що горець Коннор Маклауд із клану Маклаудів – найулюбленіший батьків герой ще з часів дитинства. Часом, коли вони з мамою повертаються з довгої археологічної експедиції, тато вмикає старий відеомагнітофон, і ми, зачаївши подих, уже всоте передивляємося всі серії цієї дивовижної історії.

Насолодившись моєю реакцією, нащадок шотландських горців вклонився і жестом запросив мене заходити до замку та йти за ним. Ми мовчки проминули довгий коридор, кілька разів повертали у вузенькі проходи, підіймалися крутими сходами вгору, а потім, круто змінивши напрямок, спускалися на кілька маршів донизу. А мій провідник все йшов і йшов, спираючись на дивну палицю з масивною ручкою і гострим шпичаком на кінці.

Нарешті це мені набридло. Невже саме так, ганяючи вгору-вниз по сходах, у Шотландії зустрічають гостей? Я зупинився і досить різко запитав:

– Where are we going[1]?!

Чоловік у кілті повільно обернувся і відповів

українською без жодного акценту:

– Не хвилюйся, ми вже прийшли.

При цьому губи у нього розтяглися в улесливій посмішці, і він показав на ледь помітні двері у стіні.

– А де господар замку пан Мак-Байбак? І де мої друзі – ті, що приїхали разом з цирком?

– Зараз буде тобі Мак-Байбак, будуть тобі друзі, буде тобі й цирк з фокусами! – з цими словами фальшивий шотландець вхопив мене за руку, щосили смикнув до себе, а потім, відчинивши двері у стіні, заштовхнув усередину.

Очі мені різонуло сліпуче світло, яке випромінювала кришталева люстра, і я на мить замружився. А коли розплющив очі, побачив величезну залу, посеред якої стояв стіл, заставлений наїдками і напоями, які мені доводилося бачити хіба що в кіно. Однак цікавили мене не вишукані страви, а гості, що сиділи навколо столу, завмерши в неприродних позах.

Тут була вся команда ботанів. Луна-Лі піднесла до губ кришталевий келих, по вінця повний гранатового соку, який зараз крапля по краплі скапував на підлогу. Принцеса Лея по-змовницьки нахилилась до вуха подруги, ніби намагалася повідомити їй важливу новину. Саламандра сиділа рівно, її погляд був осмислений і спокійний.

А от хлопці в останню мить, певно, зрозуміли, що насувається небезпека, але нічого вдіяти не змогли. Ромчик Гунька виставив руку вперед, ніби намагався нанести удар невидимому ворогу. Спінер-Котигорошко підняв угору обидві руки, Мікроб-Бетмен зіщулився, і його майже не було видно за високою спинкою стільця. Лише вірний Фродо почав підводитись – мабуть, хотів кинутись на допомогу принцесі Леї, але так і застиг на зігнутих у колінах ногах. Решта гостей, серед яких я впізнав багатьох знайомих членів ТТБ, також сиділи нерухомо, як манекени. На щастя, я не помітив серед них ні далекобійника Бака, ні своїх друзів-циркачів Жука і Зайця.

– Ну то що, все сталося майже так, як ви запланували? От тільки ми помінялися ролями.

– Про що ви? – крикнув я, не розуміючи, що верзе цей здоровило.

– Як це – про що? Про те, як торік на горі Підстава ви, лузери й ботани, захопили мене, використавши мій власний паралізатор. І знущалися над представником наймогутнішої цивілізації, бо вважали, що перетворили його на жалюгідного недоумка.

Я пильніше придивився до «шотландця» і серце у мене завмерло. Знайомим рухом він зірвав з голови берет з кумедним помпоном і пожбурив його на підлогу. На лисині, вкритій огидним тату, засяяли відблиски кришталевої люстри.

– А пригадуєш, як ви реготали й обзивали мене синьомордим Коннором Маклаудом?! Тю! Казали, що одягнете на мене цю картату шмату. Добре, що стара відьма – твоя бабуся була певна, що перетворила мене на слухняну домашню тваринку. Тю-у-у-у!!! Та я знав кожен ваш крок! І нарешті зміг здійснити те, про що мріяв весь цей час.

Тютя, а це, звісно, був він, скинув кілт, здер із себе білі гольфи й опинився в таких знайомих мені кроксах поросячо-рожевого кольору. Потім оскаженілий прибулець ухопив себе за шкіру на потилиці й силіконова оболонка сповзла з нього, як стара подерта шкарпетка.

Тепер переді мною стояв величезний синьоморд. У правій лапі він тримав універсальний паралізатор, замаскований під парасолю. Ця страшна синьомордівська зброя безслідно зникла під час попередньої операції «Антижаб-3». Саме на паралізатор, як на палицю, він спирався, ведучи мене сюди довгими коридорами замку. А перед тим, заманивши всіх членів ТТБ на урочистий бенкет, паралізував їх за допомогою цієї ж «парасолі»...