Таємне Товариство Близнюків, або Чудовисько озера Лох-Ойх та інші страховища

Розділ 14. Коли сюрприз буває аж надто несподіваним...

У відключці Бак перебував лише кілька хвилин. Потім він розплющив очі, стріпнув головою, відганяючи неприємні спогади, і пружно скочив на ноги.

– Тепер я готовий! Після того, як ця велетенська жаба, ну, тобто, ця... Зізі, заговорила моїм голосом... у цьому житті мене вже нічого не здивує! Пані Соломіє, кажіть, що треба робити. Бо я відчуваю, що моя допомога знадобиться не лише у вирощуванні живих будинків.

Гаразд, у зв’язку з форс-мажорною ситуацією приймаю тебе до нашої таємної організації ТТБ без перевірки. Вважай, що ти її вже пройшов. А псевдо обереш собі пізніше, зараз на це немає часу. До речі, дерева, з яких ти допомагав мені вирощувати хатини, були призначені саме для того, щоб замаскувати нашу секретну лабораторію. Зараз ми всі побачимо результати цих багатомісячних експериментів.

Бак завмер в очікуванні. А бабуся взяла за лапу Зізі, яка, здавалося, сприймала все, що відбувається, як веселу гру, і вони попрямували до найбільшого дерева-будинку. Раптом до мене дійшло – цей живий будинок виріс саме на тому місці, де колись стояв намет № 13. Рік тому, потрапивши до табору «Екстремал», ми удвох з Ромчиком Гунькою в ньому спали, не підозрюючи, що під нами, у глибині гори, розташоване ціле підземне синьомордівське місто.

Тим часом мене тісним колом оточили друзі з Таємного Товариства Ботанів. Я страшенно за ними скучив і, мріючи про зустріч (особливо з Луною-Лі), уявляв це зовсім по-іншому.

Першою озвалася завжди мовчазна і стримана Саламандра:

– Слухай, Музиканте, все вийшло не так, як ми планували, – цього разу вона говорила швидко і схвильовано, такою я цю смагляву дівчину з чорними, як смола, очима ще ніколи не бачив. – Розумію, як тобі прикро. Але ж ми сподівалися зробити тобі сюрприз. Уявляєш піднявся б ти на Підставу, щоб взяти участь у змаганнях з екстремальних видів спорту, а тут на тебе чекає несподіванка – Зізі та її...

– Зажди, зараз Музикант сам усе побачить! – зупинила Саламандру струнка дівчина з величезними волошковими очима. Я ледве пізнав у ній вічно голодне, опецькувате й примхливе створіння, якому в школі дали прізвисько свинка Пеппа. Тепер їй дуже пасувало ім’я принцеса Лея, яке вона собі обрала, вступаючи до Таємного Товариства Ботанів.

– Так, і це буде справжній екстрим, набагато крутіший за всі спортивні змагання! – підтримав Лею її вірний друг Фродо, який тепер зовсім не нагадував нещасного Голума персонажа фільму «Володар перснів». Зараз він і справді був схожий на свого улюбленого кіногероя Фродо Беґґінза. Тобто на актора Елайджу Вуда.

– Ви дійсно вважаєте, що на сьогодні мені ще не вистачає драйву?!

– Ти навіть не уявляєш, скільки драйву на тебе чекає, – загадково усміхнувся Мікроб-Бетмен і поглянув на будинок-дерево, куди щойно зайшли пані Соломія та Зізі.

– Приготуйся і нічого не бійся, ми поруч, – озвався мій вічний суперник, рудий Ромчик Гунька, він же Мамай. – У разі чого, я тебе захищу!

Він явно випендрювався, як завжди намагаючись принизити мене перед Лі. А от вона, єдина з усіх моїх друзів-ботанів, мовчала і не дивилась на мене. Щось вона знала таке, про що не здогадувався ніхто з цієї веселої компанії. І мені раптом здалося, що Лі не готова до того, що незабаром відбудеться. І хвилюється не за себе, а за мене. Чому? Цього я тоді не зрозумів.

Чесно кажучи, мене вже почала дратувати ця таємничість і довга підготовка до обіцяного сюрпризу. І от нарешті це сталося. Несподівано дах будинку-дерева почав розсуватися. Гілки, вкриті широким темно-зеленим листям, переплетені так щільно, що не пропускали крізь себе жодної краплини дощу, повільно піднялися вгору. Потім і стіни розсунулися, і на моїх очах почало повторюватися те, що відбувалося на цьому ж місці рік тому. Те, що так часто ввижалося мені у нічних мареннях, схожих на фільми жаху.

З-під землі виповзла металева конструкція-трансформер, яка швидко перетворилася на рухомі сходи, якими на поверхню почали підніматися гігантські блакитні жаби – точні копії синьомордихи Зізі. Щоправда, платтячок та капелюшків на цих монстрах не було, вони постали перед нами в усій своїй природній красі: пузаті, бородавчасті, з перетинчастими лапами, що закінчувалися довгими пазурами. На щастя, пінобластерів у їхніх лапах цього разу не було...

Єдине, що відрізняло цих істот від хижих прибульців-синьомордів, з якими мені не раз доводилося зустрічатися, – це вираз їхніх морд. З усього було видно, що ці близнюки Зізі були налаштовані цілком миролюбно. І у кожної жабоподібної істоти на пузі був витатуйований номер: від одиниці до десяти. Я чув, як у мене за спиною важко дихає далекобійник Бак. Певно, як кожна нормальна людина, він думав про втечу. Однак ніхто із присутніх не виявляв ознак паніки, тож і Бак залишався на місці.

А у мене в голові раптом пролунало чергове повідомлення від Зізі – улюбленої вихованки Луни-Лі: «Климе, знайомся – це мої близнюки-клони. Пані Соломія спеціально виростила кожного з них із моєї клітини. Щоб ми з тобою врятували світ».