Таємне Товариство Близнюків, або Чудовисько озера Лох-Ойх та інші страховища

Розділ 2. Чи можна перевиховати хижих прибульців?

Бабуся на хвилину замислилась, потім торкнулася пальцями клавіатури і швидко набрала два слова: ТАЄМНЕ ТОВАРИСТВО... Але закінчити вона не встигла – пролунали знайомі звуки пісеньки про байбачка (це означало, що хтось з оперативної групи на горі Треп прислав повідомлення). Вона глянула на екран свого сріблястого айфона Х, швидко прочитала повідомлення, і на її чолі з’явилася глибока зморшка. Потім нахилилася над моїм ноутбуком і, натискаючи на клавіші одним пальцем, повільно дописала: БЛИЗНЮКІВ!

– Що? – вражено вигукнув я. – Яких ще близнюків? Ти жартуєш? – у цей момент я звертався до своєї лагідної бабусі Солі, яка вирощувала у горщиках на підвіконні фіалки, калачики та бегонію, пекла найсмачніші в світі пиріжки з м’ясом і любила співати пісню про сивогривого коника.

Щоправда, час від часу я чув, як вона переходила на пісні з репертуару групи «The Beatles» і з кухні долинали слова: «We all live in a yellow submarine, yellow submarine, yellow submarine...». І тоді згадував, що ця жінка, схожа на звичайну пенсіонерку, насправді – пані Соломія Джура, геніальна винахідниця часольоту і президент розгалуженої по всьому світу таємної організації, яку для зручності я вирішив називати ТТБ.

– На жаль, ситуація змінилася! – ці слова бабуся промовила вже зовсім іншим голосом, і погляд у неї став твердий та рішучий. – Збирайся, я щойно отримала тривожне повідомлення з нашої дослідницької бази в Шотландії. На горі Треп коїться щось незрозуміле.

– Невже синьоморди в морозильних капсулах прокинулися і спробували втекти?

– Ні, щось набагато гірше. На базі почали з’являтися... двійники.

– Двійники заморожених синьомордів? Як же вони могли... подвоїтись, якщо лежали в герметично закритих капсулах? Тим більше, що за ними весь час ведеться спостереження.

– Ти що, нічого не розумієш?! – пані Соломію явно дратувала моя сповільнена реакція. – По базі бігають двійники членів ТТБ! Уявляєш? Серед велетенських кам’яних брил-мегалітів сновигають точні копії наших товаришів. Такі собі близнюки, яких неможливо відрізнити від справжньої людини-прототипу. І ніхто не знає, звідки вони взялися...

– А від кого прийшло повідомлення? – захвилювався я, бо пам’ятав, як торік один із заморожених синьомордів несподівано прокинувся, розгерметизував камеру і накоїв багато шкоди.

– Від Археолога. Ти ж знаєш, твій тато, повідомляючи важливу інформацію, завжди користується псевдонімом. Так само, як і всі члени ТТБ.

– Дивно, вчора ввечері, коли ми розмовляли по скайпу, тато сказав, що на базі все добре. От тільки Тютя, якого ми послали на Треп, щоб він подихав гірським повітрям і нарешті перестав кашляти, кудись зник.

– Чому ж ти мені про це не сказав?! – обурилася бабуся. – Я ж попереджала, щоб з нашого синьоморда, хай його вважають прирученим і майже перевихованим, ока не спускали. У минулому на його сумлінні надто багато серйозних злочинів. До того ж, як ти пам’ятаєш, це не перша моя спроба змінити хижу вдачу жабоподібних прибульців. І щоразу мої експерименти нічого не давали. Трьох перших синьомордів, тих, які взяли мене в заручники, я загіпнотизувала, а потім зменшила до розміру звичайної жаби-ропухи. Але одного дня вони допалися до липучки з мухами, які діють на них як сильний наркотик, обжерлися і зникли у невідомому напрямку. Кажуть, у нашій околиці, на болоті, за якийсь час з’явилася нова порода жаб – блакитно-зеленкуватих. Вони не кумкають, а пронизливо верещать, свистять та скрегочуть, викликаючи жах у випадкових перехожих.

– Пам’ятаю, вони й у нас вдома так голосно репетували, що я зрадів, коли ці бородавчасті потвори втекли.

– Климе, а може, це ти нагодував їх мухами? – підозріливо глянула на мене бабуся.

На щастя, зараз у бабусі не було часу аналізувати деталі зникнення трьох огидних слизьких і галасливих ропух. Мені не хотілося згадувати і про жирного синьоморда, котрий мало не звалився мені на голову одного погожого літнього ранку, коли я відпочивав у гамаку в нашій сільській садибі. Підступна тварюка хотіла уколошкати мене, вистріливши впритул з пінобластера. І я не загинув лише тому, що хижий прибулець, помітивши муху, проковтнув її на льоту і через це схибив. Так що своїм порятунком я завдячую цій скромній комасі.

Приборкавши пузатого мухожера, бабуся Соля довго намагалася прилаштувати його до якоїсь роботи, бо вірила, що це вгамує його хижі інстинкти. Але все було намарно – ненажерливе монстрило втекло, перед цим знищивши весь запас бабусиного полуничного варення. Як виявилося, солодощі синьоморд любив також. Ми так і не дізналися про його подальшу долю. І мушу сказати, це мене зовсім не засмутило.