Таємне Товариство Близнюків, або Чудовисько озера Лох-Ойх та інші страховища

Розділ 22. І що б ми робили без клонів?

Замкнувши синьоморда Тютю у цирковому вагончику і залишивши його під пильним наглядом Слинька, господар замку приєднався до гостей у бенкетній залі. Нарешті члени ТТБ могли познайомитися зі справжньою шотландською гостинністю! Водій-далекобійник Бак допомагав родичу-мільйонеру розважати присутніх – він сипав дотепами й веселими примовками, підливаючи в келихи вишукані напої. І невдовзі в залі почувся радісний гомін, а зустріч із космічним монстром відійшла в минуле, стерлася з пам’яті, як страшний сон.

А тим часом наша команда ботанів розпочала другий етап операції "Антижаб-4". Першими на верхівку Трепа перемістилися ми з Жуком і Зайцем. Наш часоліт стояв на знайомій маленькій терасі серед заростів чагарника. З наметового містечка до мене долинали голоси мами й тата, і на мить мені знову схотілося бігти до них. Хоча я добре знав, що насправді це розмовляють не мої батьки, а їхні двійники, схожі на них, як близнюки.

– Музиканте, треба скоріше йти до підземної галереї! Ти зможеш непомітно провести нас крізь кромлех? – Жук, як завжди, підганяв мене і намагався командувати.

– Звичайно, зможе! Він у цьому мегаліті кожну каменюку знає, як власну кишеню. Он навіть ґулю набив, шукаючи найкоротший шлях до підземелля, – Заєць по-змовницьки підморгнув мені й закинув на плечі рюкзак.

– Ходімо, я вас проведу. Тут є стежка, по якій пані Соломія, Зізі та клони сьогодні зранку туди пішли.

До великої круглої брили, що прикривала вхід до криївки синьомордів, ми дісталися без пригод. Мені навіть не довелося натягати на долоню силіконовий відбиток жаб’ячої лапи, щоб каменюка відкотилася, – прохід був відкритий. З отвору виглядали рухомі сходи, вони ніби запрошували нас спуститися до підземелля.

– Слухайте, а може, не будемо чекати вертольотів з клонами і самі спустимося вниз? Уявляєте, який драйв там на нас чекає? – очі Жука горіли знайомим вогнем, а це означало, що мій друг-циркач ось-ось може вклепатися в чергову небезпечну авантюру.

– Ти сказився?! – різко обірвав товариша Заєць і глянув на годинника. – До прибуття повітряного десанту залишилося три хвилини!

А я схопив Жука за руку, бо він вже збирався стрибати на рухомі сходи і мчати назустріч шаленим пригодам. От що буває з людиною, яка захворіла на небезпечну хворобу пригодоманію. І саме цієї миті повітря розірвав гуркіт гвинтокрилих машин. Над вершечком гори Треп зависло три вертольоти. Вибравши зручний майданчик посеред наметового табору, гелікоптери приземлилися, і з них, мов горох, на землю посипалися клони.

– Ось тепер можна починати! – вигукнув я, дивлячись на юрбу однаковісіньких блакитних жабоподібних істот з синіми мордами.

І тут почувся голос Луни-Лі, яка скомандувала:

– Група номер один – оточити наметовий табір і знешкодити двійників!

За планом, який ми розробили, готуючись до висадки на Трепі, перша група, яку очолював Ромчик Гунька, блискавично оточила наметовий табір, відрізавши двійникам шлях до відступу. Двоє штучних близнюків кинулися до Ромчика, але він кількома невловимими рухами вирубив нападників. Їх, разом із рештою двійників, розмістили в наметах під пильним наглядом клонів.

– Група номер два – залишається охороняти вертольоти!

І команда клонів на чолі з Бетменом стала на варті біля гелікоптерів.

– Групи номер три, чотири і п’ять – за мною! – промовивши останні слова, Луна-Лі приєдналася до Саламандри, Фродо, Леї та Спінера, і вони разом з колоною синьомордих клонів рушили до входу в підземну галерею.

Треба сказати, що Жук недаремно хотів потрапити до підземелля. Бо драйву там вистачило на всіх. Спустившись рухомими сходами до підземної галереї, ми виявили, що величезні капсули порожні. Синьоморди, що досі перебували у стані анабіозу, зникли. Сліди їхніх перетинчастих лап обривалися біля круглого отвору в кам’яній підлозі. Саме крізь цей отвір, задіявши спусковий механізм, ми з бабусею минулого разу проникли на фабрику, де виготовлялися двійники членів ТТБ.

– Ну, і як ми туди спустимося? – схвильовано запитала Лея і розгублено глянула на свого вірного товариша Фродо.

Але відповів їй не він, а Луна-Лі, яка віддала команду:

– Змійка!

На наших очах клони витяглися в суцільну лінію і кожен вхопився за лапи того, хто стояв попереду. Ця довжелезна блакитна змія почала плавно опускатися донизу. Тривало це доти, доки останній клон синьомордихи Зізі зник в отворі. І враз я почув, як із підземелля пролунав голос моєї бабусі:

- Ну, нарешті! А ми тут вас зачекалися! Скоріше спускайтеся, бо конвеєр ми самі не зупинимо.

Пані Соломія задіяла підйомний механізм, і невдовзі вся команда ботанів разом з моїми друзями-циркачами Жуком та Зайцем опинилася внизу. Посеред підземного залу так само, як минулого разу, рухалася широка металева стрічка. Хоча зараз напівлюди-напівсиньоморди, які мали знімати з конвеєра безликих манекенів і приробляти їм людські обличчя, завмерли біля своїх столів. А весь простір підземної фабрики затопило ціле море клонів Зізі.

Вихованка Луни-Лі, яка знову начепила на голову червоного капелюшка й одягла квітчасте плаття, віддавала чіткі накази своїм клонам. Цього разу вбрання Зізі мене не дратувало – я розумів, що без нього вона б злилася із загальною масою блакитних жаб. Їй допомагали П’ятірка та Сімка, яким врешті вдалося зупинити безкінечний конвеєр. У залі запанувала тиша, і пані Соломія голосно проказала:

– Серед вас є істота, яку в той час, коли він був людиною, називали Сашком Смиком?

Напівлюди-напівсиньоморди, які перебували на різних стадіях переродження, продовжували стояти мовчазною юрбою, і ніхто з них не відгукнувся.

– Кактусе, ти втрачаєш останній шанс. Не можу обіцяти напевно, але, можливо, я поверну тобі людську подобу...

І раптом юрба недороблених синьомордів заворушилася і звідти вистромився ядучо-блакитний ірокез.