Таємниця підводного човна

Розділ 19

Сонце неквапом сідало.

Прокашлявшись, мов справжній лектор, Капітан вмостився зручніше, напустив на себе поважного вигляду (хоч зі своєю сивиною був і так доволі солідний на вигляд), заговорив:

— Що ви знаєте про Чорноморський флот?

Данило кілька разів чув від батька якісь історії про українські кораблі в Севастополі, тому збирався відповісти, хоч усе почуте так і лишилося для нього незібраною мозаїкою. Але, схоже, Капітан і не прагнув якоїсь відповіді, навіть не звернув на Данька уваги, вів далі, осідлавши свою хвилю:

— Нічого ви не знаєте про Чорноморський флот! Бо в школах, на жаль, про це не розповідають. А більше почути про українську флотилію вам і таким, як ви, ніде. Коли флот створили? Думаєте, зовсім недавно?

— Він завжди був! — вигукнув Богдан.

— Це тобі здається так, Данку мій дорогий! — заявив Капітан. — Але, — тут він підніс угору пальця, «майже сто років тому Україна мала шанс стати самостійною державою. І жили б ми зовсім не так, як живемо тепер.

— Краще? — вирвалося в Павла.

— Інакше, — спокійно відказав сивий Капітан. — І напевно таки краще. Але не будемо уявляти, як би було, якби все пішло інакше. Історія цього не любить.

— Правильно, — вставив Данило. — Мені тато завжди так каже.

— Ага-ага, правильно каже батько твій дорогий, — кивнув Капітан. — А тепер розкажу вам дуже коротко про те, що ви мусите знати для початку. Як стане цікаво — море книжок про це написано. Не кажучи вже про Інтернет, там не тільки іграшки безглузді є. Події, хлопчики, відбувалися ось як, — він кахикнув. — Три сотні років наша з вами Україна вважалася такою собі губернією. Околицею Російської імперії. Як і чому це сталося — окрема історія, ви й самі, мабуть, про це з підручників знаєте. Але майже сто років тому російська буржуазія скинула свого імператора.

— Знаю, була революція! — вклинився Данило, якому все ж хотілося показати себе освіченим хлопцем.

— Без крові обійшлося, — наголосив Капітан. — Крові досить було на війні, що тривала тоді в Європі. А вже навесні 1918 року та частина нашої країни, яка не була в складі іншої імперії — Австро-Угорської, заявила про бажання мати незалежність! І могла б її здобути! Українці активно почали домовлятися з новою російською владою. Та завадили російські ж більшовики. Малограмотний натовп, який назвав себе комуністами, захопив, хлопчики мої дорогі, у Росії владу зі зброєю в руках. І перше, що вони зробили, — вирішили створити нову імперію. Тільки вже свою, комуняцько-червону.

— Колір крові, — промовив Богдан швидше до себе, аніж бажаючи бути почутим.

— Або їхніх прапорів, — сказав Капітан. — І пішов цей червоний набрід на молоду Українську державу війною. Потопили наші землі в крові. Замісили на цій крові свою владу. Чи можна було боротися? Можна. Наші й опиралися, хто як міг. Чи були серед росіян ті, хто не вважав себе ворогами України? Були. Переважно серед культурних людей, котрі поважали прагнення інших. Ось тут і перейдемо до кораблів, хлопчики мої дорогі.

— Чорноморський флот? — озвався Данило.

— Правильно, молодець, — похвалив Капітан. — Флот же, скажу я вам, охороняє морські ворота держави. Нічого дивного нема в тому, що червоні, які почали набирати силу, вирішили посіяти паніку й розбрат серед моряків. Бо якщо дати флоту можливість об’єднатися довкола сильної ідеї, тоді вороги його не розклюють. Надто, хе-хе, міцний горішок. Ось так на більшості кораблів Чорноморського флоту почали підніматися наші жовто-блакитні прапори. Що стали робити на це комуняки? — глянув Капітан на принишклих слухачів суворо, явно чекаючи на відповідь.

— Зривати стяги! — випалив Богдан.

— Е, ні, то потім було. А на той час занадто просто й небезпечно для життя, — пояснив Капітан. — Вони іншу тактику обрали. Почали ходити з корабля на корабель і переконувати українських матросів, що їхні офіцери — вороги. Треба щоб самі матроси прапори зривали і замість них вішали червоні знамена. Так, ніби це все — заради свободи.

— Матроси велися? — поцікавився Богдан.

— Абсолютно ні! Більше того — тягнули цих солодкоголосих брехунів до офіцерів. А офіцери наказували гнати червоних геть. Живими, щоправда… Що це означало?

Тепер Капітан трошки подався вперед, уважно вдивляючись в обличчя своїх слухачів.

— Не знаю, — вичавив із себе голомозий Павло. Данило з Богданом теж не знали.

— Війна ж фактично почалася, не забувайте. А це означало, Павлику мій дорогий, що у відповідальний момент українці на своїх кораблях підтримають вогнем своїх іноземних союзників. Об’єднаються проти комуністів. Червоні — спільний ворог. А гуртом і батька легше бити. Тим більше, що той найперший український військово-морський флот мав на озброєнні підводний човен. Ось про це, Даниле мій дорогий, навіть твій мудрий батько навряд чи щось знає.

Лановий трошки образився за тата: ну як це хтось може в ньому сумніватися.

— Можемо спитати в нього!

— Не дмися, — проказав Капітан суворо. — Кожна людина чогось не знає. Краще чогось не знати, ніж не знати зовсім нічого. Але слухайте далі, я вже зовсім близько до нашої таємниці, — помовчавши та примостившись зручніше, повів далі Капітан. — Флот ще за царя Миколи Другого почали оснащувати підводними човнами. Будували своїми силами. Хоча за основу брали іноземні зразки. Один з таких човнів називався «Окунь». Пройшов він бойове хрещення у далекому Владивостоці. Потім його ремонтували й доставили залізницею в Севастополь для підсилення Чорноморського флоту. Згодом туди ж доставили ще один човен такого ж класу. Новенький, необстріляний — для випробувань. Назвали його «Сом». І ось команда цього самого «Сома» першою з підводних човнів підняла український прапор. А згодом, хлопчики мої дорогі, «Сом», як і частина чорноморських кораблів, став військовою флотилією нової Української республіки. Ну, а зараз готуйтеся — буде сумно.

Поки Капітан говорив, сонце встигло опуститися ще нижче. Насувалися справжні сутінки.

— Українські кораблі стали на захист Криму. Але коли більшовики почали свій кривавий наступ на Україну, уряд знайшов проти них іноземних союзників — німців. Насувалися німці й на Крим. Кораблі, які склали присягу Українській республіці, не збиралися відступати, як того вимагали червоні, — вони хотіли лишитися в портах і, дочекавшись союзників, зайнятися обороною морських кордонів. Цього червоні, як наші вороги, допустити не могли. І що вони зробили?

Хлопці дружно знизали плечима.

— А зробили дуже хитро, — мовив Капітан. — Частину екіпажів підступно переконали стати під червоні прапори. А найнепокірніших вирішили взяти силою. Битву, звісно, можна було почати, але виграти її українським морякам не світило. Тоді народилося непросте рішення: скласти зброю, залишити кораблі і просто розійтися — життя екіпажам червоні ніби гарантували. Ось тільки, — зітхнув Капітан, — обдурили наших червоні. Як завжди. Щойно моряки українського флоту почали складати зброю, як їх тут же заарештували. Тих, хто відмовився служити червоним совєтам, вбивали одразу, на місці. Сили були нерівними. Та все одно лишалися ті, хто не здавався. Серед них — екіпаж «Сома». Дуже ласою виявилася ця частина флотилії для червоних заброд. Вирішили вони загнати «Сома» в пастку і захопити. Та капітан човна вирішив інакше: затопити підводний човен.

— Разом з командою? — не стримався Данило.

— Ніхто нікого не силував. Мали вибір. Хто хотів — міг зійти на берег, повернутися до родин чи служити червоним. Або взагалі покинути флотську службу, — пояснив Капітан. — Справді, частина екіпажу зійшла на берег. Але більша частина команди, включно з капітаном, вирішила вийти в своє останнє плавання. Був серед них такий чоловік — мічман Волох, Семен Волох. Про нього дуже мало спогадів, практично нема. Та навіть ті, що збереглися, свідчать — то був талановитий чоловік. В усьому талановитий. Морський вовк, як кажуть, від Бога. Грамотний, прочитав безліч книжок, сам складав вірші. Особливо багато їх народилося у мічмана Волоха, коли над кораблями почали здіймати українські прапори. Давно цього прагнув мічман Волох, полилися римовані рядки навіть не потоками — ріками й морями. Усі тодішні газети в Севастополі та загалом Криму їх друкували. Вирішив мічман Волох зостатися на борту «Сома». Та не міг себе стримати — в останні години, задихаючись, писав хімічним олівцем на аркуші героїчну поему про загибель свого підводного корабля та всього українського флоту. Ось як вона звучить, ця поема, послухайте.

Встав Капітан. Плечі розправив. Та не завмер на місці, як водиться в таких випадках, — почав виразно декламувати, міряючи надводну частину своєї «Рибки» невеликими кроками і відбиваючи ритм помахами рук.

Хлопці, перейнявшись почутим, теж не стрималися — встали.

А у відлюдній бухті звучало:

На цьому місці Капітан ураз наче водою захлинувся: урвав мову, замовк, перевів подих, зиркнув на слухачів так, наче чимось завинив.

— Оце і все…

— Не встиг закінчити? — запитав Данило.

— Встиг. Там був текст. Чітко вказані координати, де нащадки можуть знайти і підводного човна, і скарби, про які згадує мічман віршованими рядками. Але текст водою солоною розмило. Це все, що вціліло.