Таємниця підводного човна

Розділ 32

Капітан замовк.

Зітхнув, ніби скинув з плечей дуже давній і дуже важкий тягар. Присів на поверхню свого човна, розвів руками.

— Ну, ось так.

— Що з… — Богдан запнувся, — зі скарбами цими робити?

— Спочатку передати в надійні руки. Ось хоча б Даниловому татові. Потім хай мудріші за нас люди далі розбираються. Чує моє серце, не рік це займе й не два. Без міжнародних скандалів не обійдеться. Експертизи різні, те, се, п'яте, десяте…

— А нам подяка, — не міг до кінця заспокоїтися Богдан.

— Може, подяка, щ погодився Данило — А може — й нічого. Тебе мало на руках носили? За золоту булаву, за Зміїну Голову? Слухай, хіба ми за цей час мало з тобою зробили? Так про нас книжку писати можна! Не одну, я так собі думаю! До речі, Бодю, тобі то вже точно гріх скаржитись! Скільки призів отримали ми за булаву козацького полковника Лиховія? А за унікальний діамант, захований сподвижниками Кармалюка?

— Можеш не соромити мене, — процідив Майстренко крізь зуби. Без тебе соромно.

— Правда соромно? — здивувався Данило.

— Поки не знаю, наскільки, — чесно признався Богдан. — Але зараз відчуття таке… Знаєш… Ну, пояснити не можу… Ось наче бабусю стареньку через дорогу перевів, сумку важку додому доніс. Вона тобі за це ні пари з уст, ні цукерки. Наче так і треба. З одного боку, образливо… А з іншого…

— Ти не за цукерку їй допомагав! — допоміг Данило скінчити другові думку.

— Бач, старий, ти мене завжди розумів! — ляснув його по плечі Богдан.

Потім вони потисли один одному руки. Далі всі троє разом з Капітаном затанцювали якийсь дивовижний танок перемоги. І лиш тоді почали вирішувати, коли ж з’явиться за ними голомозий Павло на своєму човнику і як подати йому знак — телефони в цьому місці все одно не знаходили покриття.

Ну, а далі все було так, як ви, напевне, й самі здогадалися.

Не дочекавшись Павла, хлопці вирішили діставатися до Корабельного мису самі. Капітан заперечив: свою команду він доправить сам, і то в найкращому вигляді. Тим більше, що Союзова, здається, приборкали, боятися нема кого, а отже — і критися.

Ось так саморобний підводний човен «Рибка» абсолютно легально, не граючись у піжмурки й не вдаючи із себе небачене морське чудовисько, навіть не занурюючись у воду, доплив до потрібного місця.

Данько з Богданом застали там дивну картину: сидів на прибережній гальці голомозий носань Павло і методично, наче виконуючи таємний наказ або його перетворили на зомбі, шматував гостряком відточеного морською водою каменя новесенький військовий човен. Правда, бінокль, Павлова гордість, валявся поряд цілісінький. Хлопці навіть не встигли спитати, хто це з ним так і що взагалі трапилось: побачивши їх, Капітана й «Рибку», Павло підскочив, закричав чи то з радості, чи з горя, а чи з розпачу, і рвонув щодуху до селища. Біг, не озирався, на крики не реагував. Навіть бінокля забув.

Потім його більше ніхто з них на бачив. Не хотів нікому на очі потрапляти. Та воно й зрозуміло…

Все до кінця збагнули Данило з Богданом, побачивши заплакану Галку й накрите чистим шматком брезенту тіло загиблого крилатого друга.

Все інше вам уже відомо — ми ж були забігли трохи вперед.

Потім нічого такого, що б закрутило наших героїв у вирі карколомних подій, не сталося. Довкола них — можливо. Адже архівні документи і стяги, підняті з дна Грецької бухти, наспілий з такої нагоди Лановий-старший тут-таки, з ходу охрестив справжнісіньким державним скарбом. Навіть почав вимагати зачинити під замок, приставити охорону, й таки домігся свого.

Капітанові подякували. З ним навіть захотіли поговорити поважні люди, що прилетіли наступного дня з Києва. Але сивий бородань чи то обдурив усіх, чи просто не захотів балакати з офіційними занудними особами — на призначену зустріч просто не з’явився. Данило з Богданом знали, де він, проте нікому без дозволу самого Капітана здавати його не збиралися. Дозволу ж такого Капітан нікому з них, звісно, не давав.

Про долю заарештованого адмірала Союзова хлопці, а надто Галка, мали право знати. Й навіть спробували цього права домогтися. Проте Лановий-старший до когось сходив, комусь передзвонив, з кимось поговорив і сказав синові та його друзям коротко:

— Настане час — мені повідомлять. А я вам розкажу, якщо дозволять, — помовчавши, додав: — Якщо не дозволять — все одно розкажу. А наразі все, що стосується затонулого підводного човна «Сом», назвали державною таємницею. А ось нам з вами про інше думати треба.

— Про що? — буркнув понуро Данило.

— Не дмися, — мовив серйозно тато. — Є кілька важливих справ. Всі стосуються вшанування героїв, колишніх і теперішніх. Наприклад, мічмана Волоха та членів екіпажу «Сома». їх будуть піднімати. Я домовився про те, що в селищі буде меморіал, його включать в усі майбутні маршрути, розроблені нашою командою. А прапор

Українського морського флоту, знайдений вами, зберігатиметься в Державному історичному музеї. Так що пам’ять нікуди не зникне. Плюс сама історія про Грецьку бухту, та й чудова героїчна поема Волоха… А «Сома» витягнуть на берег і облаштують тут невеличкий музей. Такий собі комплекс історії Українського флоту в Криму.

— Непогано, — промовив Данило.

Але його думки, як і Богдана з Галкою, снувалися тепер довкола ще одного справжнього героя. Лановий-старший це чудово зрозумів, і перейшов ближче до справи:

— То як думаєте Футбола ховати?

— Інакших способів не придумано, — .відповів Богдан. — лише два способи: земля або вогонь.

— Є ще, товариство миле, й третя стихія — вода, — Лановий-старший говорив серйозно.

Ви про що? — не зрозуміла Галка.

— Футбол героїчно загинув на морі. Тому правильно було б його поховати як моряка. Морського воїна. Тіло віддати вогню, а прах розвіяти над морем, а точніше, біля тієї Грецької бухти, де все сталося. І де — він зустрів свою останню мить життя. Підходить?

Трійця перезирнулася.

— Це буде гарно, — замислено промовила Галка.

— Солідно, — погодився Богдан.

— Достойно, — підсумував Данило. — Біля руїн античного храму, біля «Сома» зрештою.

— Йому сподобається, — усміхнувся Лановий-старший.

Ніхто з них не хотів говорити про Футбола в минулому часі. Тільки тут, тільки тепер, тільки поруч.

Простяг Данило Лановий праву руку долонею догори. Поклав на неї свою широку, зовсім уже не хлоп’ячу п’ятірню Богдан Майстренко. Ляснула згори своєю тендітною правицею Галка, дівчина з кісками.

І всі троє водночас почули: десь поруч, зовсім недалеко, радісно клацнуло щось, дуже схоже на дзьоб Футбика…