Таємниця підводного човна

Розділ 8

— Це нас гукають? — поцікавилася Галка.

— Собак, — буркнув у відповідь Богдан.

— Слухай, а ти нормально можеш сьогодні говорити? — Зобразилася дівчина, і страус тут же сердито клацнув дзьобом убік кривдника.

— А для чого ж таке питати? — мовив той беззлобно. — Хіба не ясно — тут, крім нас, нікого нема.

— А він тоді звідки взявся? — подав голос Данило.

Як завжди, його запитання виявилося найлогічнішим. Бо людину в човні ніхто з трійці раніше не помітив.

Судячи з голосу, кричав не дорослий чоловік. Глянувши з-під руки, Богдан підтвердив:

— Там пацан якийсь. У човнику. Сюди гребе.

— Наче з-під землі взявся, — погодилася Галка. — Тобто, мов з-під води виринув.

Човняр і справді наближався до берега.

Данило наморщив лоба, потер перенісся.

— Я б не шукав загадки там, де її нема, — мовив нарешті, не зводячи очей із незнайомця в човні.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Нічого. Тільки те, що ти почув, Богдане, — тепер Данило розвернувся до нього, торкнувся пучкою вказівного пальця свого лівого ока. — Нам сонце світило сюди, коли ми йшли. Море — ліворуч. Світить з боку моря. До того ж у нас інша мета, ніж зирити в різні боки. І взагалі — чому його поява так вас напружила? Це ж морське узбережжя! Тут люди мають човни, спускають їх на воду і плавають!

— Ходять, — машинально виправив Богдан.

— Куди ходять? — не зрозумів Данило.

— У море — ходять. Це в ставку плавають. Мені так один тип у селищі пояснив.

Тим часом човен підійшов до берега зовсім близько. Тепер можна було розгледіти човняра краще. Справді, хлопчина, чорнявий, коротко стрижений, точніше — зовсім голова поголена, під машинку. Ніс задовгий, навіть здалеку помітно. Стрибнувши в воду й занурившись по пояс, голомозий носань пішов, волочачи човен за собою, а коли врешті виволік на берег і загнав на прибережний пісок, Богдан не стримався — вигукнув:

— Та це ж він!

— Хто? — не зрозумів Данько.

— Той самий тип, я щойно про нього згадував! Слухай, це ж ти мене повчав, що моряки не плавають, а ходять?

— Вивчив, бачу, — відгукнувся хлопець і поплескав долонями по мокрих стегнах. — Ну ви даєте, гості дорогі! Жаль, ніхто не повірить, коли розкажу!

— Ти про що? — Богдан удав, що не розуміє.

— Ой, вимкни дурня! — носань щиро реготнув. — Не знаю, для чого вас сюди понесло. Собаки ж могли загризти. Я пізно побачив. Волав-волав, щоб попередити. Не чули хіба?

— Мабуть, здалеку кричав, — припустив Данило. — Але якщо так далеко, як ти міг нас угледіти? Соколине око — це про тебе?

— Ні. Мене, до речі, Павлом звати.

— Паша, значить, — кивнув Богдан.

— Краще — Пава, — поправив його човняр. — А про те, як побачив, — то в мене ось!

Нахилившись до човна, Павло витяг і показав усім новенький потужний морський бінокль.

— Моя мрія!

Богдан неквапом наблизився, потиснув спершу руку новому знайомому, потім попросив:

— Даси глянути?

— Дивись! — Павло великодушно простяг йому оптику.

Богдан узяв так обережно, ніби прилад був зроблений з тонкого скла.

— Та не бійся ти! Це морський бінокль, дуже потужний, — охоче пояснив Павло, не приховуючи хвалькуватих ноток у голосі. — Водостійкий, навіть під час зливи видимість чітка! Про шторм уже мовчу…

— Випробовував при штормі? — запитав Богдан.

— Він у мене недавно. Ще встигну. Правда, — тут же обмовився носатий Пава, — з таким човном я шторму не витримаю. Але мрії збуваються, як учив один мій старший друг. Про бінокля мріяв, навіть у снах його бачив. Якось поїхали з батьками до Києва, надибав там спеціальний магазин, військово-морський…

— Чому військово-морський? — не зрозумів Данило. — Де це у нас такий є?

— З Києва? — тут же запитав Паша.

— Хто, ми? — Данило трошки здивувався надто різкій зміні теми розмови.

— Ну, ти ж запитав, де це в вас такий магазин. Я про Київ згадав. Отже, ви, мабуть, київські.

— Не всі, — вставила Галка. — Ми з Футболом з Полтавщини.

— Теж непогано, — кивнув Паша, лише тепер зацікавлено глянувши на страуса. — Нашим, у селищі, твоя пташка давненько спокою не дає.

— Ми вже знаємо, — вставив Богдан. — Один ваш тип ледь не отримав недавно по гепі.

— Я й це бачив, — признався голомозий Павло, і далі заговорив, наче сповідався, наче в гріхах признавався та тяжкого каменя скидав з плечей. — Із страуса все почалося. Нічого поганого не робив і не хотів, їй-богу! Просто стежив за вами і пташкою, а підійти боявся.

— Нас боявся? — здивувався Данило.

— Взагалі боявся. Характер у мене такий… Сам собі дивуюся. Аби не ці пригоди сьогоднішні, хтозна, чи стало б духу підійти.

Трійця перезирнулася.

Не змовляючись, усі знизали плечима. Навіть Футбол висловив здивування, клацнувши дзьобом. Не розумів птах, як це так: хочеш познайомитися з тими, хто тобі цікавий, а сміливості не набираєшся.

— Давай від самого початку, Паво, — взяв ініціативу Данило Лановий. — По-перше, я — Данько, він — Богдан, це — Галка і Футбол. Для друзів — Футбик. Отже, будемо знайомі. Сам бачиш» страшного нічого не сталося, ні від кого шматочок не відвалився. По-друге, ти, виходить, стежив за нами увесь час із моря. Ми тебе не бачили або, скоріше за все, уваги не звертали. Ти ж завдяки своєму чудо-біноклю міг бачити нас із великої відстані. Так я розумію?

— Ага, — кивнув Павло.

— Не скажу, що мені подобається таке таємне стеження. Але нема, як кажуть, лиха без добра. Хоча твоя цікавість до нашої компанії не аж таке лихо. Але мене інше цікавить: ти цілий день за нами стежиш сьогодні?

— Робити ж нема чого, — розвів руками хлопець. — Канікули. У нас тут, у селищі, з розвагами не дуже. Ось якби мені ще човен до бінокля, дав би собі раду на ціле літо!

— Замучив ти, лисий, зі своїм човном! — роздратовано кинув Богдан. — Товчеш одне… Чим цей поганий?

— Цей? — Паша озирнувся на човна. — Саморобка. Далеко в море на ньому не підеш. Мучився з ним увесь минулий рік, не повірите!

— Чому ж — повіримо, — мовив Богдан. — Але ж ти зробив його своїми руками! Ось Лановий у нас, наприклад, цього не може.

— А ти сильно можеш! — розсердився Данило. — Хоч прізвище у тебе Майстренко, а що ти сам змайстрував? Ану, розкажи чи покажи? Шпаківню, яку ми цієї весни вішали в дворі? То це ти моєму татові молотка подавав!

Почервонів Богдан. Стислися мимоволі кулаки. Знаючи його норов, Галка тут-таки втрутилась.

— Знайшли за що сваритися, півні! Як не те, то друге! Тільки щоб погризтися. Це, Паво, їм нема куди себе подіти! Енергія через край! А ти молодець, що сам човен зробив! Ніхто з них цього не зміг би!

Богдан розціпив кулаки і запитав:

— А чим цей човен поганий?

— Під вітрилом не піде. Мотор постійно глухне. Правда — постоїть трохи — і знову заведеться. Взагалі — старий, латаний, зібраний з різних шматків… Хочу великий, гумовий і міцний. Такий, як на військових кораблях. З потужним мотором, щоб хвилі розсікати. Ох, як би я гасав на ньому!

Хлопець навіть примружився і аж губами заплямкав, наче їв щось смачненьке. Видно, не вперше тішив і мучив водночас власну уяву. Та Данило знову повернув розмову в потрібне йому русло.

— То буде колись. А зараз мене інше цікавить, Паво, — він націлив на човняра вказівний палець. — Ти стежив за нами з моря. Потужність бінокля дозволяла бачити все, що відбувалося. Бачив, як у нас хотіли вкрасти страуса?

— А чого ж бачив. І як Богдан за катером кинувся, і як з пірса шубовснув, і як потім..

— Стоп! — жестом зупинив його Данько. — Ось тут докладніше. Що то за катер знаєш?

Якщо Павло й вагався з відповіддю, то дуже недовго.

— Ні. У нас у селищі таких нема. Військовий — точно, я в таких речах шарю. Тут же база військова недалеко…

— Потім про це. Того, хто в катері, розгледів?

— Ми його краще роздивилися, — втрутився Богдан. — Упізнаю гада, навіть спиною відчую.

— Не про Тебе мова, — Данило вже перетворив розмову на допит, але вів лінію обережно й делікатно. — Павле, ти роздивився того чоловіка?

— Звісно.

— Знаєш його?

— Ні, — тепер хлопець відповів зразу.

— А коли все сталося, ти за катером стежив чи за нами?

— Спершу — за вами. А коли Богдан відпустив трос, почав дивитися за катером. Я знаю все, не дурний.

— Що знаєш? — не зрозумів Данило,

— До чого ти ведеш. Одразу б запитав, чи бачив, як ваш страус врятувався. Бачив, звісно. Це ще одна причина, для чого мені потрібні міцний човен і потужний бінокль. Вистежити його хочу.

— Кого — його?

— Чудовисько, — просто відповів голомозий човняр.