Таємниця підводного човна

Розділ 20

Запала тривала мовчанка. Лиш чайки перегукувалися десь далеко.

Не міг нічого сказати Данило за інших, але сам раптом чітко побачив перед собою чоловіка — високого, ставного, передчасно посивілого. Лице його мокре від поту. Дихає нерівно, заощаджує повітря, якого стає все менше й менше. Перед ним на невеличкому столі в кают-компанії — аркуш паперу, пальці міцно стискають хімічний олівець. Зморшка перетинає чоло.

Але далі, чіткіше, уявити собі це Данько не спромігся — почув зовсім недоречне гмикання Пави.

— То й що? Чого б йому, мічману, просто відразу не вказати координати, раз розумний такий? Обов’язково було свої поеми писать?

У Данила Ланового раптом забракло слів — правда, швидше міг подумки вилаяти себе за те, що не здатен присоромити таких, як Пава. Перевів погляд на Богдана Майстренка, ніби шукаючи в нього підтримки, — і завмер.

Бо ще жодного разу за увесь час, скільки знає він свого друга, не бачив, аби в очах вчорашнього київського босяка замість люті блищали сльози. Стислися кулаки.

— Ти… — він теж не знаходив слів, проте сльози в очах були промовистіші за будь-які слова. — Ти… Як до тебе не доходить — мовчи краще. Їй-богу, краще рота стули, Пава! Бо як я почну пояснювати…

— Що я сказав такого? — Пава виглядав щиро здивованим, але й наляканим.

— Мене можеш не слухати. Отут слухай, — Богдан торкнув себе долонею зліва, де серце. — Або ось цим місцем думай, — пальці торкнулися скроні. — А як нема ані там, ані тут, то краще мовчи.

Пава похнюпився. Розумів Данило — Паву все одно не перейняло те, що сколихнуло зсередини його самого і чого точно не міг приховати Богдан. Вирішив краще не загострювати, посунувся так, щоб опинитися між хлопцями, мовив обережно, ніби боячись повести розмову в зовсім небажану, навіть небезпечну площину.

— Скарби поміж темних глибин… Це що, справді скарби? Золото, діаманти… не знаю…

— Цінніше, — ухилився від прямої відповіді Капітан. — Мені, шукачі мої дорогі, набагато важливіше інше. Скарби, про які згадує мічман Семен Волох у своїй поемі, пішли на дно разом з підводним човном. Якщо їх знайти й підняти, вони принесуть Україні чималу користь.

— Всякий скарб приносить користь, — знов не стримався — бовкнув Павло. — Його можна здати державі і отримати винагороду. Купити… човна, наприклад.

— Та відчепися ти зі своїм човном! — вигукнув Богдан. — Ото щастя людині — човен! На човні в тебе що, світ клином зійшовся?

— Не займай хлопця, — промовив Данило. — Пане Капітане, можна хоч трошки подробиць про скарб? Там мічман ще про зброю згадує…

— Ага-ага, зброя, так. Торпедні апарати, чотири одиниці. Особиста зброя капітана, мічмана, матросів. Ще дещо, — тепер він знову заговорив загадками.

— Що саме? — тиснув на своє Данило.

— Є речі, Даниле мій дорогий, заради яких таємницю або краще якомога швидше забути, або навпаки — швидше розгадати. І ці речі не виключають одна одну. Комусь вигідно, щоб «Сома» не знайшли на морському дні ніколи, а комусь — аби знайшли якомога швидше. Проте є тут одна дуже важлива річ. Легендарного човна, звісно, шукали всі зацікавлені сторони. Хтось офіційно, хтось — потай. Але за майже сто років від того дня, як він був затоплений, на слід натрапити не вдалося нікому. Місце затоплення невідоме, ось у чому річ. Море — воно ж велике й безмежне… Саме для того, аби знайти «Сома», я й запалився збудувати свою «Рибку».

— Ви збиралися прочісувати морське дно? — гмикнув Богдан. — Оце завдання!

— Не дуже складне, Богдане мій дорогий. Якщо знаєш, що шукати й де.

— Ви ж оце щойно сказали…

— Цить! — жестом зупинив його Капітан. — Правильно, сказав. Але я розгадав загадку, зашифровану мічманом Волохом у його героїчній поемі. Там насправді повно підказок. Мій дід не зміг її розгризти. Батько — теж. Це ж від них я отримав у спадок такий ось своєрідний заповіт українського мічмана.

Данило відчув, що остаточно перестає розуміти зміст і логіку сказаного сивим Капітаном.

— Волох писав це на борту «Сома». На дні, хіба не так?

— Так, саме так і було.

— Як же тоді написана на дні моря поема потрапила до вас, якщо підводний човен затопили?

— Тут цілий авантюрний роман вийшов, Даниле мій дорогий. Чистий Жуль Берн, улюблений мій автор. Я навіть сприйняв це як знак. Вірите в знаки? Вірите, га?

Хлопці промовчали. Зрозуміли — не завжди Капітан хоче почути щось у відповідь. Тож сивий правив далі своє:

— Послання в пляшці, виловлене з моря. Нічого не нагадує? Але саме так мічман надіслав своє послання нащадкам. З борту підводного човна можна назовні випустити не лише торпеду. Мій дід, старий рибалка, знайшов заліплену сургучем скляну пляшку недалеко від берега. Виловив, розкрив, прочитав усе. Вченою людиною був дід, і головне — червоних комуняк терпіти не міг. Звісно, ніхто не був застрахований, що пляшку з посланням не виловлять червоні. Але мічман Волох перестрахувався. Так усе закрутив, що розгадати міг тільки свій. Про це було сказано в окремій записці, закоркованій у тій же пляшці, що й головне послання. Вона, на жаль, не збереглася. Та й з самим посланням не все добре. Видно, десь мічман Волох недогледів — протекло, солона вода розмила нижню частину послання, змила ключові підказки. Ще б трохи — і весь текст знищився б.

— То це, виходить, ваш спадок такий?

— Можна й так сказати, — погодився Капітан. — Дід нічого не зміг розгадати, та й не до того було, якщо чесно. З батьком моїм — та сама історія. Ну, а я взявся серйозно, бо вже на той час Україна стала незалежною державою. Багато про що в нас почали прямо й відверто говорити. З’явився доступ до архівів, закритих документів стало значно менше.

Капітан говорив, постійно рухаючись, і Данило зрозумів: так йому, напевне, зручніше викладати свої думки. Тепер ця постійна руханка старого Капітана його вже не дратувала. Бо він розповідав надто важливі речі.

— Ви ж чули — за той час я поему напам’ять вивчив. Ніби мусив би давно знайти підказки. Та щось не клеїлось. Мо’, разом подумаємо — чому?

Хитро примружився сивий Капітан, обвів слухачів пронизливим поглядом і чомусь спинився на Богдані. Хлопець сприйняв це по-своєму: вирішив — відповіді Капітан чекає саме від нього, а тому випалив:

— Все просто, по-моєму. Я змикитив би відразу!

— Та ти що! — зіграв подив Капітан, навіть картинно прикрив рота долонею. — Кажи, кажи давай, розумнику мій дорогий! Ану ж бо, ану?

Відчував Богдан — кепкує з нього старший чоловік. Та відступати вже не хотілося.

— Шукати треба було в тому радіусі, де виловили послання. Підводний човен із дна водою не змиє. Та й не голка він, — мовив Богдан поважним тоном. — Ваша «Рибка», як на мене, значно менша за військову посудину. Вони ж довгі, отакі!

Розвів Майстренко руки на всю ширину. Так на карикатурах рибалок малюють, що наввипередки хваляться виловом.

Капітан гмикнув задоволено.

— Молодець, добре мислиш. У тому напрямку. Тільки, — клацнув язиком, — усе одно трішки не так.

— Чому? — не приховав образи Богдан.

— Ти можеш мені сказати, як довго ту пляшку гойдало хвилями й несло течіями, перш ніж прибило до берегової смуги? Викинути її могли в одному місці, а ось виловити — бозна на якій відстані від потопленого «Сома». Але спочатку я думав так само, як і ти. Вирахував те місце на сучасній карті, і коли в ранній молодості освоїв пірнання з аквалангом, обстежив дно. Справді, не голка, тридцять три метри в довжину, навіть мулом повністю не затягне. Але, — знову клацнув Капітан язиком, — нічого я там не знайшов. Де шукати далі, ану, хто розумний?

Тепер Данило підніс руку, наче школяр на уроці.

— Стикався я з такими штуками, — промовив. — У подібних посланнях, хоч би який вигляд вони мали, завжди є натяки на місцевість. От якби ви мені не з пам’яті прочитали, а дали хоча б аркушик, щоб я сам подивився…

— Стоп! — перебив його Капітан. — Ти теж молодець, розумнику мій дорогий. Ні, я точно не прогадав, коли вирішив мати з вами справу. Нема потреби зараз тобі щось показувати, я краще підходящі рядки повторю. Ось перший натяк: «Глибоку бухту прасують вітри». Ну?

— Не місцевий я, — сказав Данило. — Але гадаю, що в цих краях є не одна глибока бухта, яку продувають наскрізь вітри. Хіба не так, Паво?

Голомозий мовчки кивнув.

— Ага-ага, — згодився Капітан, навіть кілька разів картинно плеснув у долоні. — Даю точнішу підказку: «Зліва — сопки, справа — стіна». Ну, тепліше?

— Потрібна бухта, праворуч від якої стримить скеля, — пояснив Данько. — Справді тепліше. Знаєш таку, Павле?

— Не придивлявся, — відповів той коротко.

— Іноді варто роздивлятися довкола, — зазначив Капітан. — Бо зараз буде підказка номер три. Прозоріше нема вже куди, — вкотре прокашлявшись, він зачитав: — «Праворуч, на сопці, темніє храм. За ним — хребта вулканічний злам». Зовсім гаряче, хіба ні?

І враз, уже не маючи сили тримати своє відкриття в секреті і гратися з хлопцями в кмітливого вчителя, став Капітан на поверхні свого човна, поставив ноги на ширині плечей, розвернувся, простяг праву руку вперед і вгору. Збоку це скидалося на пам’ятник героїчній особі.

Простеживши поглядом за його правицею, хлопці глянули далі. Й побачили те, на що за інших обставин точно не звернули б увагу, — звичне видовище, нічим особливим не прикметне, — у променях призахідного сонця блищав на позолоченій церковній бані православний хрест.

З місця, де гойдався на воді Павлів човен, видно лише верхню частину церкви. Лише тому, що пагорб, на якому височів храм, із потаємної затоки взагалі погано проглядався.

— Храмова бухта, — мовив Капітан урочисто, навіть голос притишив. — Не дарма так називається. Я перевіряв. Там далі, за храмом, — залишки прадавнього вулкана. З тих, що колись давно утворилися й вивергалися нищівними лавами на цих землях. Храм краще видно, якщо заходити в бухту з того боку, звідки запливли ви.

— Тут усі цю церкву знають, — подав голос Пава. — Нічого такого…

— А нічого, як ти кажеш, «такого» ніхто й запідозрити не мусив! Просто і геніально! Все складається, хлопчики мої дорогі: глибока бухта, пагорби, скеля, храм з правого боку. Лишається зануритися на глибину, розшукати «Сома», проникнути всередину і дістати скарби.

Запитання тепер таке: хто зі мною?