Таємниця підводного човна

Розділ 25

Хлопці стрепенулися, озирнулися.

У затоку запливав, вправно орудуючи веслом, голомозий Павло на своєму човнику. Капітан навіть не повернувся — стояв, не зводячи очей з храму.

— Агов, як ви тут? — вигукнув Павло, підпливаючи ближче. — Я не запізнився?

— Нормально. Ось тільки похвалитися нічим. Нема сюрпризів, — сказав Богдан.

— Тобто? — Павло навіть веслувати перестав.

— Нема на дні Храмової бухти потопленого підводного човна. Тобто є, але інший. Десь помилка, — коротко пояснив Данило.

— І що тепер?

— Бог його знає!

Справді, ніколи ще Данило з Богданом не почувалися такими розгубленими. Але Павло чомусь не засмутився. Навпаки, здається, навіть порадіти вирішив з того, що в нових товаришів нічого не склалося.

— Не хотів вам казати, бо ще б подумали — зі злості, що з собою не взяли, — мовив він. — Тільки ви ж тут приїжджі. Та й вас, пане Капітане, я раніше в наших краях не бачив. А я ж тут народився, живу, і нікуди не виїздив далі від Корабельного мису.

— Погано, — зауважив Богдан.

— Мабуть, не дуже добре, — легко погодився Пава. — Хоча як подивитися. Для вас тут усе нове. А я свою територію від народження бачу.

І все про неї знаю. Якби тут були якісь скарби, думаєте, старші люди не розказали б про них? Та від дідів-бабів лиш про це й можна почути! Знаєте, скільки легенд про затоплені піратські шхуни й грецькі фелуки я тут наслухався? Якби хоч третина з них була правдива, знаєте, скільки б золота підняли з морського дня? Все це, як любить казати мій батько, коли чує щось подібне, «легенди й міфи Давньої Греції».

Богдан спохмурнів.

— Стоп-стоп! Ти що, лисий, своєму батькові про «Сома» розказав?

— Нікому я нічого не розказував! — Павло навіть виставив перед собою руку, немов захищаючись. — То в мого старого приказка така, на всі випадки життя! У нас дома просто книжка є, одна-єдина, так і називається: «Легенди й міфи Давньої Греції». Ось він і повторює, коли чомусь не вірить!

— Погано, коли в хаті лиш одна книжка, — зауважив Капітан, не повертаючись.

— Хіба я в цьому винен?! — вигукнув Пава. — Де нам їх тут купувати? І взагалі, чого до мене присікуєтесь? В самих нічого не вийшло, то ви крайнього шукаєте?

— Ой, дуже ти комусь потрібен! — відмахнувся від нього Богдан.

Хотів ще щось сказати — й раптом завмер. Бо зачепився випадковим поглядом за Данила й відчув — серце закалатало.

Бо його друг раптом зблід, напружився струною, очі округлилися — не інакше, зомліє тут зараз…

— Е, старичок, ти чого? — обережно спитав Богдан і легенько торкнув Данила пальцем.

— Ми ідіоти, — проказав Данило, і голос його звучав, наче в робота. — Ми всі тупі, недалекі, обмежені створіння.

— Ти за всіх не розписуйся, про себе говори! — образився Богдан.

— Хай так: я дурень. Мені показали картинку, підігнали завдання під відповідь — а я повірив. Усі повелися на неї, бо не думали навіть, що може бути інше завдання. Як ти сказав, Паво, — легенди й міфи Давньої Греції?

— Ага. А що?

— Нічого особливого. Крім того, що Крим, як розповідав мені тато, колиска грецької, античної цивілізації. Давні греки ще задовго до наших часів, дві з гаком тисячі років тому, налагодили тут морське сполучення й відкривали для себе нові землі. Я це знаю, бо батько планує розробляти туристичні маршрути «Легенди Криму».

— Дуже цікаво, — чемно відповів Павло, хоча по ньому було видно — зовсім не цікавить його почуте. — Тільки для чого ти про це заговорив?

— Скажи мені, Павлику, раз ти такий у нас місцевий, он та церква, на пагорбі, давно тут стоїть?

Данило показав на церковні бані, що блищали на сонці. Боковим зором помітив — Капітан ожив, стрепенувся, пожвавився, напевне втямивши вже, до чого хлопець веде. Богдан Майстренко не зовсім розібрався, але теж зосередився. Знав — його друг марно хвилю не гнатиме і в такій ситуації нічого зайвого не спитає.

— Чого мовчиш? Не знаєш?

— А ось якраз знаю! — вигукнув Пава. — Коли тут роботи не було, наші мужики з селища там на будівництві працювали! Мій батько теж! Ще й любив тоді приказувати: дякуючи Богові, маємо що їсти!

— Коли це було? Десь недавно?

— Давно.

— Сто років тому?

— Чому відразу — сто? Я малим був, добре пам’ятаю. Десь так років, може, з десять…

Тепер Капітан різко розвернувся до хлопців усім корпусом. Очі знову палали знайомим азартним вогнем, плечі розправились, груди випнулися вперед.

— Десять років, кажеш? Цей храм звели десять років тому?

— Ну, десь так, — Павло стенув плечима.

— А бухта Храмовою давно називається? — швидко спитав Данило.

— Раніше була просто Гола. Так її в нас старі люди й далі звуть — Гола бухта. Як церкву там поставили — стала Храмовою, офіційно. Так красивіше звучить. Де Храмова, а де — Гола. Ще чув, що татари збираються в нас свою церкву будувати, мечеть…

— Хай собі будують що завгодно! — перебив його Данило. — Сто років тому, виходить, тут храму не було? Навіть бухта так не називалася? Пане Капітане…

— Вже зрозумів, розумнику мій дорогий] — озвався Капітан. — Я теж мусив краще думати. Бач, розібралися ~ з самого початку не там шукали. Отже, доведеться починати з самого початку. Якщо я вже витратив більшу частину життя, то скільки ж…

— Ніскільки! — тепер Данило урвав уже Капітана. — Я недарма згадав про давні часи. Античний храм, грецький! їх часто будували на пагорбах, щоб далеко бачити! І головне, пане Капітане: навіть їхні руїни називали й називають храмами! Мічман Волох міг Мати на увазі саме такий храм! Руїни прадавнього, розумієте?

— І напевне так і зробив! — клацнув пальцями Капітан. — Отже, не так все погано в нашому домі, друзі мої дорогі! Довколишню місцевість я свого часу вивчив досконало. Не все брав до уваги, але, але, але… Павлику, ти як місцевий випадково не знаєш, де тут у вас можуть бути схожі руїни?

— Чого ж не знаю? Батько казав — там кльов дуже кльовий.

— Кльов?

— Риба добре клює, — охоче пояснив хлопець. — Грецька бухта, так вона й називається. Чому Грецька — хто його зна… Там на пагорбі справді видніються якісь стародавні руїни. Нас туди зі школи возили на екскурсію. На відкритий урок…

— І ти мовчав?! — вигукнув Данило.

— Чого мовчав? Ви мене ні про що не питали! Самі он які грамотні!

Капітан плеснув у долоні.

— Брек, учні мої дорогі! Бачив я на карті ту Грецьку бухту. Якщо рахувати в морських милях, то це… — він примружив очі, порахував про себе, — це десять миль звідси. Щоб ви зрозуміли — кілометрів двадцять, десь так. Вдало складається все, дуже вдало! Ворог цього не знає, а я тепер обережніший буду! Проведу тихенько розвідку, хлопчики, і завтра, дасть Бог, у цей самий час виправимо всі помилки. Ви ж зі мною, правда?

— Аякже! — крикнули хором.

Навіть Павло вигукнув. Хоч напевне й розумів — приречений, так, як сьогодні, на березі лишитися.