Таємниця підводного човна

Розділ 7

Ті, хто ніколи не бачив звалища кораблів, можуть уявити собі все, що завгодно.

Не помилиться ніхто: не буває корабельних цвинтарів, схожих між собою. Зрештою, уява малюватиме стародавні пароплави з пробоїнами в днищах. Або — древні піратські галеони, чиї трюми забиті так і не знайденими за сотні років золотими дублонами. Ще фантазія може намалювати затонулі кораблі, до яких треба пірнати, і водолаз опиниться в похмурому підводному місті, де всюди чигають хижі акули, підступні восьминоги, вибілені морською водою людські кістяки, черепи, вишкірені моторошними посмішками. І все це старанно охороняє морські таємниці, яким переважно понад сто або й більше років.

Насправді те місце, куди прийшли Данило, Богдан і Галка зі страусом, кладовищем кораблів можна було назвати досить умовно.

Вийшли вони до мису, що його місцеві давно охрестили Корабельним, і ніхто не знав до пуття, хто й коли вперше це придумав. Колись багато-багато років тому на мис великим штормом викинуло старий суховантаж. За інших часів корабель, напевне, ремонтували б. Але кому охота возитися сьогодні зі старими суднами, коли новим не можна дати ради… Залишили так.

Спочатку знаходилися спритники, що намагалися порізати суховантаж на брухт. Для охорони виставили спеціальний пост, навіть спорудили сарайчик від дощу та вітру. Охоронці ж від нудьги пригодували тут кількох приблудних псів. Врешті довго стерегти корабель Виявилося надто витратно, перспектив на друге життя іржаве судно не мало, тож охорону зняли. Люди пішли, а собаки лишилися.

Тим часом не стояло життя на місці. Старі баржі, катери, звичайні човни — всякі плавзасоби, що відживали свій вік, буксирами доставляли саме сюди, на мис Корабельний. І лишали їх тут, як кажуть, до кращих часів. Проте ці часи ніяк не наставали, а люди поступово звикли до того, що є куди відтягти чергове непридатне для спуску на воду суденце. Таким чином біля мису Корабельний утворилося невеселе звалище, яке в селищі назвали корабельним кладовищем.

Нікого не здивували б моторошні легенди про різних привидів, яких тут, серед іржавих суден і суденець, можна зустріти. Проте, хоч як це дивно прозвучить, не потойбічними почварами лякають гостей місцеві жителі. Зграя бездомних псів набагато страшніша. Зуби в них реально гострі, люті до нестями, здичавілі — наплодилося їх чимало на Корабельному за цей час. Така собі невеличка собача колонія. За свою територію вся зграя не часто виходить, але й нікого чужого сюди не пускає. Хто ж чужий для тутешніх псів? Та хто завгодно!

Знали про це наші герої. Точніше, розуміли: на Корабельному, довкола звалища суден, небезпечно. Собаки там бігають бездомні. Але не це всіх зупиняло — насправді кладовище іржавих кораблів поки що не приваблювало нікого з трійці. Не кажучи вже про страуса. Футббла мало цікавило все, пов’язане з морем. І тут така нагода — таємниця на обрії, сліди ведуть у небезпечне місце: вперед, тільки вперед. Тим паче, що ніхто з трійці собак не боявся. У Галки в дворі песик жив, Ланові недавно собаку завели, Данько навіть привчив себе з новим членом родини гуляти. А Богдан — той взагалі на чотириногих друзів людини, що бігали київськими вулицями й скверами, особливої уваги ніколи не звертав.

Даремно вони так себе заспокоювали.

У всяїсому разі, приблизно така, однакова для всіх, думка зродилася в голові кожного з них, коли вони наблизилися до Корабельного.

Спочатку все було тихо. Сонце світило, шуміло море, дув приємний вітерець. Ніякої небезпеки не передбачалося. Навіть коли з надр старого іржавого металу, на який перетворилися стягнуті докупи судна, вибрався собака, невеличкий, рудий, вухатий, увесь такий кумедний, ніхто не насторожився. Навпаки, Галка радісно вигукнула:

— О, песик! Гляньте, який веселий!

Нахилилася вперед, витягнула руку, склала пальці дзьобиком, поманила собаку.

— На-на-на! Іди сюди, малий! Як тебе звати?

Пес пробіг уперед і враз зупинився, глухо загарчав. Зовсім непривітно, вороже, ніби попереджав: геть, геть, це не ваша територія.

— Ух, сердитий який! — випнула губи Галка.

— Лиши вже його, — роздратовано відмахнувся Богдан і збочив трошки, аби обійти рудого аборигена.

Собака загарчав сильніше. Потім гарчання перейшло в хрипкий гавкіт. Йому відповів собачий хор, і враз на очах ожила картинка з дешевого фільму жахів. Пси — чорні, сірі, плямисті, великі та малі — з’явилися одночасно, хто — з середини покинутих суден, хто — з-за самого звалища. Стежити за ними було марно, рахувати тим більше. Від собак зарябіло в очах, гавкіт перекривав шум прибою, чотириногі були налаштовані явно вороже.

Навіть французька акторка Бриджіт Бардо, відома своєю діяльністю на захист тварин, не ризикнула б назвати цю люту зграю «друзями людини». У кращому випадку пси просто відженуть непроханих гостей від своєї території. Про гірший нікому з нашої трійці не хотілося й думати.

Хоча Данило перший зрозумів — злі собаки націлені саме на гірший варіант. Наче домовились наперед, діючи, мов за звичним сценарієм, собаки на ходу почали розтягуватися фронтом, поволі беручи непроханих гостей у півкільце. Ще трохи — оточать, накинуться дружно, всією зграєю. Для чого їм це потрібно, яка користь, не знає ніхто. Ну, не людожери ж вони, ці собаки. Правда, побачивши слину, що капала з пащі здоровенного чорного кобеля, Данько засумнівався й у цьому.

Збившись докупи, ставши плечем до плеча, усі троє поволі почали відступати. Страус поки що нічого не робив. Навпаки, з цікавістю стежив за маневрами чотириногих. Звісно, рано чи пізно Футбол зрозумів би реальність загрози. І що означає «пізно», не знав ніхто. Та вже наступної миті стало ясно: до крайнощів, слава Богу, не дійде. Бо спершу Галка зробила помилку, сама того не розуміючи. Відразу ж помилився чорний ватажок, теж не знаючи, що робить.

Дівчина з косами помилилася, бо не витримала, закричала з переляку, відштовхнула хлопців та кинулася тікати стрімголов. Різкий рух дав старт чорному псові — рвонувши з місця, загарчавши і клацнувши зубатою пащею, він помчав за Галкою, значно випередивши інших собак зі зграї. Розум вимагав від хлопців допомогти дівчині рятуватися. Інстинкти вимагали іншого: Данило з Богданом кинулися врозтіч.

Чорний пес пролетів між ними. А самі хлопці теж далеко втекти не могли. За мить опиняться серед лютих корабельних собак, і всі плани — до біса.

Дарма забули вони про страуса. Футбол нагадав про себе негайно, щойно чорний пес почав наздоганяти Галку. Звірові лишився один стрибок, аби скоротити відстань між собою та жертвою і вчепитися в дівчинку. Лапи торкнулися спини, від чого Галка закричала голосніше. Та вже наступної миті сильний удар міцної ноги перетворив величезного лютого пса на щось подібне до футбольного м’яча. Заскавчавши сильніше, ніж кричала перелякана ним дівчина, ватажок зграї гарматним ядром полетів назад, збивши на ходу одного з собак, що наздоганяли Данила.

Зграя враз припинила гонитву. Такого контрудару пси не чекали. Навряд чи їм узагалі хтось в окрузі колись опирався й давав гідну відсіч: Футбол не зупинявся, зрозумівши, нарешті, яку реальну загрозу несуть ці звірі для його друзів. Хай з Богданом він і посварився, та лишаються ще Данило з Галкою. Їх страус кривдити не дозволить ані двоногим, ані чотирилапим.

Спершу собача зграя ще огризалася. Навіть вирішила перейти в контрнаступ — збилася докупи, кинулася до Футбола, зароїлася довкола нього. Гавкіт стояв шалений, Галка навіть вуха затулила. Страуса усе це дратувало й розважало одночасно. Треба бачити це, описати словами складно: стоїть цибатий птах у центрі розлюченої собачої зграї, крутиться на нозі, наче виконує балетні па, і другою, вільною, ногою лупить нападників, відкидаючи подалі від себе. Кому не перепадає копняка — попадає дзьобом.

Врешті-решт зрозуміла зграя волоцюг, хто тут сильніший. Урок, видно, надовго засвоїли, бо як інакше пояснити, чому пси, що їх боялися всі довкола, раптом перестали гавкати, підібгали хвости й побігли геть. Не' під захист іржавих суден — далі, за мис, навіть за обрій. Так помчали, аж закурилося.

А переможець, ніби нічого й не сталося, почав чистити пір’я.

Перевели подих і Данило з Богданом. Заспокоїлася потроху Галка. Підійшла до птаха, обняла:

— Футбику, — промовила лагідно, хотіла ще щось сказати, та слів забракло, тому лише повторила: — Футбику, Футбику.

— Я завжди ненавидів собак, — процідив Богдан.

— Хіба? — здивувався Данило.

— До цього часу не знав я такого про себе. А воно…

Думки роїлися в голові.

Та враз почулося:

— Е-ге-гей!

Кричали з боку моря.