Таємниця підводного човна

Розділ 31

Довто ще не міг скінчитися той день. Події змінювали одна одну. Всі ніби й дрібні самі по собі, а коли зібрати їх докупи, то визначні й надзвичайно важливі для нашої історії.

Почати треба з того, що вірний Футбол помер у Галки на руках. Потім уже ветеринарний лікар, коли оглянув по-геройськи загиблого птаха у спеціальній лікарні, пояснив: не мучився їхній крилатий друг, навіть не зрозумів, що з ним сталося. Цієї миті він ще тут, а наступної — уже в інших світах. Звісно, легше від такого розуміння нікому не стало. Хіба Богдан, найсильніший з усіх, бо все ж таки непросту вуличну школу пройшов, промовив тихо: «Хоч так… Але все одно… Ех!..»

Та ми трошки наперед забігли. Бо коли впав від адміральської кулі страус, стікаючи кров'ю, а сам убивця стрибнув за борт, рятуючи свою шкуру від неминучої, як він цілком справедливо вважав, розправи, звірі збилися докупи довкола Галки й закривавленого Футбола, мовби висловлюючи жаль.

Дивними звуками наповнилася палуба військового корабля. Під шумок Кашкет швидко взяв командування на себе, хоч і були на борту старші за нього офіцери. Матроси, яким раніше доручили плавучий звіринець, швидко повернули тварин до кліток. Поки зачиняли клітки, підійшов нарешті корабель перехоплення і прикордонники звеліли: «Машина — стоп!», а заодно доволі швидко повернули на власний борт виловленого з моря мокрого, мов курка, і тепер уже зовсім не страшного, принишклого адмірала Союзова. Союзов намагався не дивитися на Галку і говорити з представниками законної влади теж не збирався.

Зате дуже добре розказав за нього Кашкет. Тим більше, що згадаємо про цього прикрого чоловіка, з якого, власне, для наших героїв ця історія й почалася і через якого так невесело завершується, востаннє. Не з’явиться він тут більше, не побачимо ми його. Досить того, що соловейком весняним проспівав він про подвиги адмірала Союзова й про те, кому він насправді служить і заради чого уся ця морська епопея з «Ковчегом» почалася. Ну, але то вже зовсім інша парафія. Надто розлога, складна й не зовсім цікава нашим читачам, щоб тут про неї розводитись.

Зрештою, кому що не ясно — підходьте, запитуйте. Відповімо. Не ми, то батьки ваші, родичі та знайомі, які знають або здогадуються про те, що ми тут чемно опускаємо і що ховаємо за оцими ось багатьма крапками…

Адже набагато більше вас усе ж цікавить, які скарби знайшли Данило Лановий, Богдан Майстренко і сивий дивак на прізвисько Капітан у кованій прямокутній водонепроникній скрині на борту затопленого підводного човна «Сом». Бо насправді команда маленької «Рибки» теж нічого не зрозуміла з побаченого в перископ. То згодом уже, коли всю інформацію звели докупи, трійця шукачів дізналася: їх виявили, збиралися збройно атакувати, але їхнього перископа, висунутого з води, з «Ковчега» ніхто й не розгледів. Це спочатку — потім не до того стало.

Просто Капітан справді чекав атаки, навіть прикидав подумки, як би красивіше, без втрат для себе, здатися, — не збирався хлопцями ризикувати, хоч сам би ще спробував поборотись. Але поки міркував, побачив дивну картину: зупинився крейсер, тоді розвернувся й пішов, звідкіля приплив, на всіх парах. Ну, а потім ще за якийсь короткий час розгледів у свій перископ цятки вертольотів у небі над крейсером, судно-прикордонник і зовсім заспокоївся. Хто б там, на морі, що не почав, під водою в них усе тихо, спокійно, навіть за планом.

— Хай самі розбираються, захисники наші дорогі, — цілком слушно зауважив Капітан.

— А може, вже поглянемо, що там таке, — поквапив Данило, якось так любовно погладивши підводну знахідку по кришці.

— Вже нема куди квапитись, — серйозно зауважив Капітан. — Вже все спокійно, ага-ага. Тож давайте спочатку назад щасливо повернемось.

Дорога назад забрала навіть менше часу, ніж шлях сюди, до Грецької бухти. Хоч, можливо, хлопцям це так здалося — дуже вже хотілося їм у скриньку зазирнути.

Та коли вони нарешті запливли у знайому приховану затоку і разом з Капітаном витягли скриньку нагору, тут уже стримати ані Данила, ані тим паче Богдана було вже годі. Вони готові були хоч пальцями, хоч зубами здирати те коване прямокутне віко. Але Капітан суворо, просто-таки учительським тоном зупинив їх:

— Так! Ану, заспокойтеся, сядьте мовчки і майте терпець! Бо без моїх інструментів усе одно не відчиниться. А пошкодити це не можна, ой, як не можна.

Скинув Капітан вперше за увесь цей час свій щільний водолазний костюм із неоперну, і хлопці побачили під ним худе, засмагле і дуже жилаве треноване тіло. Що саме по собі переконало обох: справжній учений-винахідник — не занудний дядько із запорошеного кабінету, а жвавий активний чоловік міцної спортивної статури. Це дозволяє йому бути трохи дивакуватим. І саме він довів, яку величезну користь здатні приносити диваки.

Лишившись без свого костюма голим по пояс і босим, у довгих, майже до колін, трошки старомодних купальних трусах, сивий бородань метнувся до «Рибки» по шкіряну сумку з інструментом і почав виконувати над скринею якісь ледь не шаманські ритуали. Намагався відчиняти, а точніше — ламати, замок дуже акуратно. І це йому вдалося: після нетривалих зусиль прямокутне віко піддалося.

Хлопці кинулися до скриньки наввипередки, штовхаючи один одного. Мало не побилися за право першим зазирнути всередину.

І завмерли обоє.

Відчули потилицями: стоїть Капітан над ними й усміхається вже навіть не звичною для себе дивакуватою, а переможною посмішкою.

Обернулися, глянули — так воно і є. Стоїть сивий худий засмаглий бородань, схрестивши руки на грудях. Одну босу ногу поставив на люк свого човника, а другою притупує, не відриваючи п'яти від теплої пласкої поверхні. Пополуднє сонце грало в нього в очах, пускало хлопцям хитрі бісики.

— Що, не чекали? — широко усміхнувся Капітан. — Ось мені цікаво — ви там золото збиралися знайти, срібло чи діаманти?

— Ну… але точно не оце, — вичавив із себе Богдан, показуючи на те, чим виявилася набита майже по самі вінця, знайдена з такими пригодами й ризиками скринька.

— Справді, — промимрив Данило, котрий бачив і діжку, повну золота, і золоту булаву, й діамант Зміїна Голова. — Тут помилка, мабуть…

— Тобі, Богдане мій дорогий, прощаю, — великодушно махнув рукою Капітан. — А ось тобі, Даниле, сину вченого тата, зараховую незадовільну оцінку з величезним мінусом. Бо для твого батька, і не лише для нього, а й для цілої нашої країни, скарби — оце! Справжні скарби, розумієш?

Аж тепер до Данила Ланового почало поступово доходити. Навіть ляснув себе по лобі, щоб боляче собі зробити, щоб загуло — так соромно стало.

— Я бовдур! Телепні ми з тобою, Богдане!

— Чому це я телепень?! — наїжачився Майстренко. — Оця купа паперу в теках, якими забита скринька, оці кілька кілограмів макулатури — скарб? Чи може, — враз його осяяла, — там у кожній папці вказано місце, де затоплений корабель із золотом?

— Не хочу сваритися з тобою, Майстренко, — зітхнув Данило. — Дурнем теж не хочу називати. Бо ти не такий. Пригадай історію затоплення «Сома», мічмана Волоха, поему його героїчну, врешті-решт! Як там, пане Капітане, нагадайте, будь ласка що там моряки заповідали?

Наморщив чоло Капітан, шукаючи потрібні рядки, прочитав речитативом:

Перевів подих Капітан, запитав:

— Це ти хотів почути?

— Саме це, — кивнув Данило. — Останні рядки розмиті. І ми до останнього думали — там справді вказано перелік скарбів. Ну, як кажуть, матеріальних. Але я ось тут зараз подумав: звідки тоді, майже сто років тому, матроси та офіцери першого в українській історії військового морського флоту могли взяти скрині із золотом, сріблом і діамантами?..

— Правильно міркуєш, — поважно кивнув Капітан. — А тепер мене послухайте, я цю історію для вас закінчу. Коротко. Ви мусите знати бодай у загальних рисах, яку важливу річ ми знайшли. Тут, — він показав пальцем на складені в скрині папки, — архіви, реальні документи, закріплені дійсними на час укладання печатками.

— Цінні документи?

— Дуже, Даниле мій дорогий! їх складали, укладали й підписували особи, котрі на той момент мали всі повноваження. Йдеться у них про те, що Український флот на Чорному морі має щонайменше столітню історію, — промовив урочисто. — Кораблі, які не були потоплені за рішенням наших морських офіцерів, нахабно й криваво захопили червоні комуняки. Однак, хлопчики мої дорогі, можна захопити корабель і стратити команду, але не можна знищити флот, створений на законних підставах, законними рішеннями. Ви ж гляньте, що тут ще!

Нахилившись, Капітан обережно витягнув кілька тек. Очам відкрився старанно згорнутий, ніби вчора покладений, здається, зовсім не підвладний часові прапор.

— Знаєте, які правила на війнах? — запитав Капітан суворо. — Поки прапор цілий — військо живе! Тому воїни виносили з полів битв навіть шматки прапорів. А тут — маєте: цілий і неушкоджений, справжній військовий прапор Українського морського флоту! Ось чому адмірал Союзов полював за цими архівами! Знищити хотів і архіви, і прапор! Особливо — прапор!

Капітан так само обережно почав розгортати полотнище. Хлопці стали обабіч нього, затамувавши подих…

Їхнім очам відкрилося хоч і стлумлене часом, проте від того не менш горде знамено.

— Бачите, — пояснив Капітан, — наші не вигадували сто років тому жодних велосипедів. Узяли за основу Андріївський прапор і трохи його довершили: додали синьо-жовтих кольорів і тризуб — наш герб. Погодьтеся, що поряд із цим якором на полотнищі прапор має дуже симпатичний вигляд.

Не будучи великими знавцями морської символіки, Данило з Богданом просто мовчки кивнули.

А Капітан, так само обережно згорнувши стяг, підсумував:

— Ворогам дуже хочеться ділити нині те, що вже давно належало нам по закону. І то — навіть не військового часу. Закони приймала молода Українська Республіка. І їх ніхто не скасовував.

Ось чому для нас, для України, вони: Дорожчі за золото. Вибачте, хлопці, за, можливо, надмірно красиві слова. Чули ви, напевне, таке багато разів. Но всьому вірите. Але цьому — повірте…