Таємниця підводного човна

Розділ 9

Дуже легко злетіли ці слова з вуст Павла. Так, ніби чудовисько — звичне для цієї частини кримського узбережжя явище. І бажання його вистежити не більше, ніж риболовля. Хоч ставриду лови, хоч бичків, хоч камбалу. А як хочеш — можеш ловити підводного монстра.

Данило, Богдан і Галка мовчки збирали докупи думки. Суперечливі вони були. Роїлися якось дуже хаотично. Будь-яке пояснення, будь-яка версія одразу розбивалася об просту фразу місцевого мешканця, їхнього ровесника: так, усе, що вони намагалися придумати й припустити про існування в тутешніх місцях незвіданих чудовиськ, — правда, щира правда і нічого, крім правди.

Сам же Пава не приховував задоволення: таки вразив приїжджих. Дарма, що двоє з Києва, а в третьої власний страус є. Зате й вони тут, у Криму, не ликом шиті. Відразу піднявся хлопець на латаному-перелатаному саморобному човні у їхніх очах. Принаймні саме таке ставлення до себе відчув Павло: випнув мимоволі груди вперед, схрестив перед собою руки, навіть підборіддя гордо підняв. Так, наче чудовисько — його власність, і Від нього залежить, показати його незнайомцям чи почекати, поки попросять. Але жоден із трійці не зронив і пари з уст, тож нічого не лишилося Павлові, як повторити:

— Чудовисько. Десь тут плаває.

— Бачив його? — видушив нарешті з себе Богдан.

— На власні очі — ні.

— Звідки ж знаєш?

— Люди бачили.

— Що ж вони бачили?

Павло знизав плечима.

— Щось під водою. Рибалки в основному. І то — тут, довкола селища. Переважно в районі Храмової бухти. До неї можна втрапити, якщо обігнути ось цей мис, Корабельний, — хлопець показав рукою. — З іншого боку теж можна, але шлях довший і складніший. Та й нема потреби. Це раніше там пірнали, коли був клуб дайверів.

— Чий клуб? — перепитала Галка.

— Дайвінг. Підводне плавання, — пояснив Данило і знову переключився на Павла: — Ти сказав, клуб був. Отже, вже нема. Давно?

— Давненько, — кивнув той. — Відтоді, як у нас базу розформували. Оту, де ви зараз живете. Тримати її стало невигідно. Кому — не знаю. Я ж під воду не пірнав, у мене інші приколи по життю, — хлопець знову ковзнув поглядом по човну. — Але не важливо. Суть ось у чому: відколи в Храмовій бухті завелося оте чудовисько, туди намагаються не потикатися навіть дайвери-дикуни. Знаєте, буває приїздять такі. Самопливом. На машинах. Місце ж зручне, не дарма його обирали. Але вже другий рік його навіть такі пірначі десятою дорогою обходять. Живе там щось під водою. Стопудово!

— А я б, навпаки, дослідив, — вклинився Богдан. — Тепер не ті часи, братику. Зараз люди менше бояться. Щойно почують про подібне, тут же збираються купами, мчать наввипередки. Одних телекамер нагнали б десяток! Сенсація ж!

Данило спинив його, словесний потік, клацнув пальцями, ніби фіксуючи свою думку, щоб не забути.

— Чекай-чекай! Воно-то так, ніби все ти добре кажеш. Тільки є одна деталь. Мені тато розповідав, навіть статті в інтернеті показував: купа монстрів, виявляється, бігає, плаває й літає Україною. Ось була історія: з дна озера на Волині виліз викопний водяний змій, напав на коня, схопив його зубами й потяг до свого лігва. Понаїхало людей — тьма! З телекамерами в тому числі. Розпитали людей, підняли якісь старі записи та легенди, порилися в місцевих архівах. Але ж набагато крутіше, коли побачиш того змія на власні очі! Люди сідали в засідки. Коней приводили на берег озера. Цапів прив’язували, мов на тигра полюють. Змушували їх бекати. Навіть знаходилися сміливці — самі берегом походжали.

— Самі? — видихнула Галка, уявивши, як воно — стояти на березі й чекати, поки вилізе чудовисько.

— Еге, самі. Обмотувалися мотузками міцними. Якщо монстр раптом вилізе й схопить, інший кінець прив’язаний до трактора. Відразу треба тягти, аби не зжерло; Словом, багато всього було. А результат — нульовий. Якщо підводні чудовиська й бувають, то вони не такі дурні, аби показуватися на очі тоді, коли ми з вами цього-захочемо. Думаю, з місцевим чудом приблизно те саме відбувається.

— До речі, звідки взагалі ці народні казки? — Богдан не стримався, досить грубувато ткнув Павла в плече. — Від кого це пішло? Хтось взагалі бачив оте твоє чудо? І взагалі — ти сам що сьогодні бачив?

Незатишно стало хлопцеві від поштовху. Хоч і розумів — не зі зла Богдан так повівся, нічого лихого йому не бажав. Та все ж таки не звик до тичків. Ступив на два кроки назад, буркнув ображено:

— Можете не вірити. На здоров’я.

— Просто розкажи, — попросила Галка.

А Футбол, навряд чи розуміючи, про що мова, все одно відчув — допомога потрібна друзям. Підстрибнув, кумедно хвицьнувши ногами, раз, другий, третій.

— От не дослухають, перебивають, а потім кажуть, — пробурчав Пава, проте вже без такої густої образи в голосі.

— Нічого тобі ніхто не каже. Говори, — заохотив Данило.

Павло знову відчув свою важливість, груди випнулися сильніше.

— Насправді розказувати особливо нічого. Спершу пірначі побачили під водою щось дивне. Перелякалися, думали — акула. Але в наших водах чого-чого, а акул точно не було давненько. Тим більше не у відкритому морі в бухті. Люди посміялися: в страху очі великі. Та згодом рибалки теж кілька разів бачили темний силует під водою. Причому теж у радіусі Корабельного мису та Храмової бухти. Було це, до слова, минулого літа. Потім чутки розсмокталися, більше нічого такого ніхто не бачив. І ось цього літа — знову! Чутки пішли, що в бухті є щось підводне. Мені цікаво стало. Бачте, вийшов у море…

— Чому лиш тобі? — спитав Богдан. — Справді, де експедиції?

— Люди забобонні в нас, — пояснив Павло. — Й потім, ви ж самі відчули на собі всю радість прогулянок біля мису Корабельний! Як ще ці пси великою зграєю на селище не налетіли, я поняття не маю. Тепер, думаю, собаки в ці краї не-скоро повернуться.

— Ближче до наших справ, — нагадав Богдан. — Ми ж завелися про те, як Футбол врятувався. Що ти там побачив у свій бінокль?