Таємниця підземної галереї

11. ДРУГ ЧИ ВОРОГ?

Упевнившись, що за ним не стежать, Павло попрямував до Анадолкіой. Здалеку в заграві сонця побачив високий мінарет мечеті Джюма та балкончик, з якого мулла закликав правовірних на молитву. Опинившись на немощених вулицях, таких самих, як і ті, де він проходжався недавно з Султаною, юнак знову згадав дівчину, що так несподівано увійшла в його життя, і посміхнувся. Здалеку, з рівнини Берегану, повівав вітерець, пестив його лице і линув далі до моря, як спрагла, людина спішить до прохолодної води. Дерева пообіч вулиці нагинали своє віття, шелестіли листям.

Йоргу… У нього довгі руки, товсті пальці, як у справжнього робітника. Але Павло не знав, де працює його друг. Один час думав, що він із збройового заводу, але ніщо не підтвердило цих здогадів. Хлопець не допитувався. Був радий, що давно вже зв’язаний з цією дебелою, на перший погляд млявою, незграбною людиною, яка, однак, могла бути жвавою і міркувала досить швидко. Як старший на десять років, йоргу знав багато чого. Павлові не раз випадало бачити його врівноваженість і здоровий глузд, через те він і довірявся другові у всьому. Що ж він скаже про ці шифровані повідомлення та скриню, набиту грішми?

— Сподіваюсь, ти не привів за собою “хвоста”, — відразу спитав Йоргу.

— Не турбуйся. Краще скажи, чи знаєш ти щось про Фаніку.

— Його перевели в тюрму для цивільних. У нас там своя людина. Знаємо, що він поводиться, як справжній комуніст.

Серце у Павла забилося дужче. І він спитав якимсь хриплим голосом:

— Його мучили? Так?

— Авжеж. Та він витримав.

Йшли мовчки. У бідняцькому кварталі стояла тиша, тільки вітер крутив хмари пилюки і гнав її до моря.

— А тепер? — трохи згодом спитав Павло.

— Не турбуйся, — заспокоїв його Йоргу. — Ми зробимо для Фаніки все… Можливості у нас є!..

Голос Йоргу звучав впевнено. Заспокоївшись, Павло почав розповідати, що він побачив у підземеллі. Сказав про рацію і скриню з грішми. А закінчив запитанням, яке мучило його весь час:

— Друг чи ворог?

Йоргу слухав мовчки, час від часу перебиваючи, щоб уточнити якусь деталь.

— Дай сюди шифровку, — мовив він, так і не відповівши Павлові. Перебіг очима літери і сховав папірець у кишеню. — Гаразд… Я сподіваюся, скоро про все дізнаємось. Якби не оця скриня… А ти певен, що там карбованці?

Павло подав йому асигнацію, яку прихопив з собою.

Йоргу присвітив ліхтариком.

— Так, — прошепотів, наче з жалем. — Карбованці… Що ж тепер?

Павло нетерпляче ждав од нього роз’яснення цієї загадки. Він був певен, що Йоргу знає більше за нього, Але той промовив:

— Давай поміркуємо…

— Гаразд, — розчаровано погодився Павло.

— Хто ж отой невідомий? Шпигун…

— Звичайно. Адже…

— Стривай. Про твою знахідку я повідомлю товаришів, і вони розберуться… Та ж у нас теж є голови на плечах, то й ми мусимо мати якусь думку.

— Невідомий шпигує, — не зовсім впевнено сказав Павло.

— Гаразд. Але для кого?

— Тільки не для німців…

— Звісно, бо тоді йому нічого було б таїтися. У нас німці порядкують, як у себе вдома… Тоді що? Він працює на англійців або американців. Французам, мені здається, тепер це не потрібно — я маю на увазі французів з руху опору. Що ж до Петена…

— А оті карбованці? — перебив його Павло.

Йоргу сердито пробурчав:

— Ага, карбованці… це збиває з пуття і мене!

Вітер з силою дув їм у спину, підганяв уперед. Пилюга оповила їх пеленою.

— Коли я побачив зображення Леніна, — мовив Павло, — мені чомусь здалося, що незнайомець — наш…

Йоргу помовчав.

— Це нас плутає, — заговорив наче сам до себе. — Образ Леніна дорогий нам… Але чи схвилював би він ворога?

— Що ти хочеш цим сказати? — здивувався Павло.

— Ти й не здогадаєшся, — засміявся раптом Йоргу. — Саме ці карбованці й виявляють, з ким ми маємо справу!

Дуже вдоволений, він мало не підстрибував біля Павла.

— Мабуть, мені бракує клепки в голові, — сказав юнак. — Їй-богу, я тут нічого не розумію…

— Бо не хочеш. Коли добре поміркуєш, то збагнеш, що шпигун працює на союзників і розуміє, що гітлерівців звідси поженуть…

— Ну й що?

— І в Трансністрії можна роздобути радянські гроші в будь-якій кількості, бо німці замінили їх своїми марками. А шпигун? Він вважає, що росіяни висадяться в Констанці, і скуповує у солдатів, які повертаються додому, пачки карбованців. Це гроші, як кажуть, на чорний день, а можливо, цей тип сподівається завербувати на них якогось радянського солдата для своїх хазяїв… Бачиш, саме карбованці, які нас плутали, і показують, з ким ми маємо справу. Серце ж ворога б’ється не так, як твоє…

Павло не зумів заперечити той несподіваний висновок Йоргу, що карбованці викривають ворога. Все тепер пов’язувалось. І хоч сам він не зміг розгадати таємницю галереї, однак тепер почував себе задоволеним. Значить, не помилився. Невідомий таки ворог. Він відчув це ще тоді, коли помітив його тінь в підземеллі. Але Павла все ще дивувало, як легко Йоргу збагнув усе це.

— Я ніколи б не додумався, — признався він.

— Треба краще думати, — мовив Йоргу. — А тепер давай поміркуємо, що ми можемо зробити з рацією!

— Ми? — спробував вгадати думку товариша Павло і ще раз, наче бажаючи збагнути вимовлене ним слово, повторив: — Ми?

— Караван, — поквапно сказав Йоргу.

— Його затримали, наскільки могли…

— І добре зробили! Але хіба ти не розумієш, що тепер його можна зовсім законсервувати? — вигукнув Йоргу, розсердившись на товариша, що він такий недогадливий.

Та в Павловій голові враз прояснилося.

— Іфрім? — вигукнув він радісно.

— Тихше! Коли Антонеску каже, що стіни мають вуха, він іноді має рацію… Іфрім у морі, післязавтра повертається. Чи зумієш ти передати йому кілька слів?

— Зміг же я записати шифровки! — збуджено мовив Павло. — Завтра ввечері минає десятиденний строк. А вночі караван вирушить.

— Гаразд. Завтра ти матимеш радіограму.

Павло аж затремтів від радісного збудження. Та раптом він спохмурнів.

— Йоргу! Тоді, виходить, Фаніка… даремно?

Йоргу, насупившись, узяв його під руку..

— Ні, не даремне, чуєш? Це боротьба. З жертвами, з кров’ю…

Вітер подужчав, на спраглу землю впали перші великі краплі дощу. Гнулися до землі дерева, а вітер із свистом спішив до тихого в цю пору моря.

Агоп блукав вулицями, як людина, що втратила все в житті. Йому потрібно було десь заробити грошей.

Вчора він обійшов усі ресторани й шинки, нічні бари, але фісташки, які хлопець пропонував усюди, мало хто брав, і виручки йому ледве вистачило на дві чашки простокваші. Поспішив у порт. Проте біля кораблів уже не побачив людей, караван був готовий до відплиття. Трохи далі, на пристані, снували вантажники. Ними командував Сіле Пішкот, який замінив Саву Барбосу, Агоп знав, що без його дозволу ніхто не зможе вантажити чи розвантажувати чорні кораблі, які стояли на причалі біля берега. А в ті роки більше вантажили, ніж розвантажували.

На італійське судно саме гнали череду биків, вони впиралися й ревли. Крани піднімали в небо штабелі пиломатеріалів, гойдаючи їх у повітрі, наче востаннє показуючи їм рідний край, і обережно опускали в трюми німецького корабля. З навантажувача лилися золоті потоки пшениці й кукурудзи, що їх німці не встигли вивезти восени. А над людським мурашником, поміж вагонами та підйомними кранами лунали вигуки вантажників, короткі накази, змішані з ревом биків, криками сирен, скреготом ланцюгів та гудками паровозів. На пристані перед заправною станцією з величезними резервуарами, що були помальовані в зелений та коричневий кольори і замасковані листям, кораблі-цистерни ссали чорне золото, яке текло по трубопроводах.

— Що поробляєш, Агоп? — спитав його запилений вугіллям чолов’яга, який тільки-но скінчив з своїми хлопцями вантажити судно.

— В животі кишки грають марш, — признався Агоп.

— Поговори з Сіле, — порадив вантажник, випльовуючи чорну слину і дивлячись на нього дуже білими на вимазаному обличчі очима.

Та Агоп знав напевне, що Сіле Пішкот не захоче з ким говорити. Звикнувши жити вільно й незалежно, хлопець не міг працювати на одній роботі більше двох — трьох днів, а Сіле не потрібні “літуни”. Останнього разу отаман прогнав Агопа, пригрозивши поламати йому ноги, якщо він з’явиться в порт, і передбачливий хлопець намагався не потрапляти Сіле на очі.

Бродяга зітхнув і попрямував вулицею в місто. Бувши голодним, він зараз думав тільки про те, як би йому пообідати. Згадав, що саме в цю пору прибуває експрес з Бухареста, і поспішив на станцію, надіючись піднести якійсь пані чемодани і заробити кілька леїв. Та невдача переслідувала його й тут. Поїзд прийшов кілька хвилин тому, і перон уже спорожнів.

— Тобі щось уже перепало? — спитав він чистильника-циганчука, який сидів на сходах і меланхолійно озирав своє причандалля.

— Та маю кілька мідяків! — відповів той. І Агоп поспішив на вулицю Кароля, сподіваючись підробити щось у оптовиків, бо відколи у них мобілізували продавців, вони давали деякі доручення міським хлоа-цям.

Отак і прямував, засунувши в кишені руки і посвистуючи крізь зуби. І раптом згадав трохи навіжену пані, якій восени колов дрова. Вирішив спитати, чи не потрібна їй ще якась поміч. Повернув на вулицю Вітру і через коридор пройшов у двір турецького будинку, де недавно побував Чунту. Гуркаючи дерев’яними підошвами, піднявся скрипучими сходами на балкон і постукав до Аделаїди.

— Хто там? — проспівала колишня циркова наїзниця і відразу ж одчинила двері.

Вона була в довгій, аж до п’ят, кольору качиного яйця сукні, прикрашеній зеленими шнурочками. Біля рукавів та на шиї — сила всякого мережива.

— Чи не потрібно вам наколоти дров? — спитав Агоп.

— Ні, синку, не треба, — відповіла Аделаїда, бо вона всіх, навіть дорослих людей називала хлопчиками й дівчатками. — А чому це ти мене питаєш?

— Та так, з цікавості, — мовив Агоп, якого давно вже ніщо не дивувало.

Аделаїда задумалась, її дитячі очі розширились.

— Дивно, — мовила вона. — Тобі ще про щось хочеться довідатись, хлопчику?

— Чи немає у вас чого-небудь попоїсти? — спокійно запитав Агоп.

Обманута в своїх сподіваннях, Аделаїда похитала головою.

— Який ти маленький, — мовила вона скрушно. І зачинила двері перед самим носом хлопця. — Ніхто мене не розуміє! Ніхто…

Агоп знизав плечима і спустився сходами. Біля басейну побачив дідуся, що кохався в метеликах.

— Мені б не хотілось, щоб ти про мене погано подумав, — заговорив до нього Заня. — Та коли тобі потрібна скромна поміч, я… — і подав хлопцеві асигнацію.

— Мені все згодиться, — сказав Агоп, беручи гроші. — Дякую! Велике спасибі! Якщо вам потрібно щось принести чи наколоти дров, то…

— Дуже жаль, — відповів збентежений Заня, — але зараз не треба… Може, зайдеш іншим разом…

Агоп відчув жаль до старого, який наче пробачався за свою подачку. І в пориві великодушності, знаючи професорову пристрасть, вирішив віддячити йому.

— Коли хочете, можете показати мені свої метелики! — мовив поблажливо хлопець.

— Вони тобі справді подобаються?.. А втім, хто може бути байдужим до них! Ти хороша людина, — радісно відказав Заня. І, взявши Агопа під руку, повів показувати свої дорогоцінні колекції. Вступивши до кімнати, зачинив двері, щоб їх ніхто не потурбував.