Таємниця підземної галереї

1. ЧУНТУ НАТРАПЛЯЄ НА СЛІД

Море спокійно виблискувало, засноване легенькими брижами. Тільки біля дамби воно дибилося, б’ючись в бетон та каміння. Почорнілий мох на старих каменях бубнявів, коли хвилі накочувались на них, і сплющувався разом з відпливом пінистої води. В холодних краплях, вигравали веселки.

Тиша, яку досі порушували тільки тужливі зойки чайок та глухі удари хвиль об кам’яну дамбу, раптом сповнилася одчайдушним гуком. Жодна земна істота не могла б кричати так страшно, ніяка людина чи звірина не зуміла б заревти з такою силою. Звук спершу наче виринув з тієї давньої давнини, коли ревли величезні монстри, а потім зміцнів і обернувся в безнадійний стогін, що наче лягав своєю вагою на залізні та черепичні дахи, бульвари і площі, на морські хвилі.

Безмежну блакить почали розривати біленькі хмарки, і відразу ж почулися вибухи німецьких зеніток, гармати глухо бухкали, наче морські хвилі об мол. В небі шугали невеличкі літаки, схожі на мушок, сповнюючи монотонним гудінням повітря в перерві між вибухами. Час від часу вони поблискували на сонці.

Страшний вибух струснув місто. Десь далеко піднялися стовпи чорного диму, почалась безперервна стрілянина. Повітря гуло, і море несло відлуння далеко-далеко.

Потім щось оглушливо засвистіло. Наче вулкан пробудився на дні морському, скинувши до неба стовп води, який одразу розсипався на запінені хвилі. Ще одна водяна колона вихопилася з глибини, цього разу трохи ближче од молу, — наче невидима рука на мить підняла до сонця величезний кришталевий келих. Чаша ця впала у пінястий вир, і хвилі, завбільшки з хату, понеслися до кам’яної дамби.

Літаки кружляли в повітрі, недосяжні, наче глузуючи з зеніток, які все ще випльовували вгору біленькі хмаринки. А на місто від вокзалу чорним віялом насувалося крило смерті. Пахло димом. Вибухи, гудіння літаків, то голосне, то ледве чутне, рушничні постріли, віддалені голоси, виття сирени — все злилося в оглушливий гуркіт.

Потім настала тиша, тільки з міста долинали гомін та пронизливий свист пожежних машин Море знову грало і брижилося, небо стало блакитним, а сонце озирало світ золотим байдужим оком.

Ніхто не скаже, чи доводилося кельнерові з “Якоря” Чунту коли-небудь чути від якогось англійського моряка вислів, що час — це гроші. Знав він чи не знав цю примовку, з якою були засновані цілі купецькі імперії, однак йому час таки приніс гроші.

З роками “Якір” Арістіде Януліса обернувся в “Золотий якір”, а перед війною стара корчма стала баром з неоновою вивіскою. Давня мрія пана Арістіде зблизитися із знаттю міста здійснилася. Скинувши широкий гайтан, з якого стриміли кістяні черенки двох ножів, Януліс відмовився од звички повертатися на світанні з трьома фіакрами додому і турбувати панів з вулиці Кароля.

— Хто не відвідує “Золотий якір”? — мовив він, широко посміхаючись.

У “Золотий якір” уже не заходив жоден з тих, хто колись бував у закуреному приміщенні давнього “Якоря”. Януліс і не жалкував за тими клієнтами. Вантажники, човнярі і рибалки також не жаліли за ним. Усі вони перейшли в “Добруджу” — корчму, яку відкрив Чунту.

Колишній офіціант сидів тепер за прилавком, оббитим цинковим залізом. Із сплющеним носом, який йому спотворили в бійці, з головою, похиленою на ліве плече, він був схожий на величезного старого папугу, що сердито дивився на світ і людей. А втім, Чунту й розмовляв так, як папуга. До того ж, немов бажаючи посилити схожість з підступним птахом, він майже не виходив з-за прилавка. Піднімався з місця лише в особливих випадках. А то все сидів за лядою і наче дрімав. Прокидався тільки тоді, коли треба було братися за палицю, яку він одержав у спадщину від Януліса. його чорні очі загорялися, і Чунту, заглушаючи хрипким голосом гармидер у корчмі, гукав:

— Султана!

Дівчина, несучи пляшки та чарки, повертала до нього голову. Чунту показував на двері, і Султана виходила. І не поверталась, поки палиця не опинялась на своєму місці під прилавком. Це вперше в житті Чунту пожалів дочку. Бувши дуже скупим, він не хотів брати прислугу і змушував працювати Султану. Вона готувала їжу і мила посуд, замітала підлогу, обслуговувала відвідувачів, прала білизну, купувала продукти. Словом, робила все і спала по кілька годин на добу. Але замість подяки Чунту тільки духопелив її.

— Ах, ти, сучко! — верещав він в нападі гніву. І цей вигук ніби попереджав, що зараз почнеться екзекуція.

На корчмаря це находило зненацька. Так він кричав і пополудні в ту неділю, коли радянські літаки бомбили вокзал. Було ще рано, і корчма стояла порожньою. Чунту накинувся на дочку, схопив за коси. Султана плакала, благаючи простити її, хоч і сама не знала, чим вона завинила. Та сердитий Чунту бліднув на лиці, не бачив і не чув нічого.

І він сторопів, коли хтось схопив його за руку, що вже мала вдарити дівчину. Біля нього, наче з’явившись з-під землі, стояв вродливий юнак.

— Чого тобі? — заскреготав зубами Чунту, скоріше здивований несподіваною появою хлопця, аніж розгніваний.

Та юнак, не мовлячи й слова, з силою повалив корчмаря на стілець. А Султана забилась у куток і тремтіла всім тілом. Сльози текли по її обличчю, вона злякалась і майже не дихала. І ніяк не могла зрозуміти, звідки взявся цей несподіваний захисник.

— А зараз ми поговоримо, — спокійно мовив незнайомець.

Чунту опам’ятався, його подив розвіявся геть. Розгнівався ще більше. З несамовитим криком підвівся з стільця і, розчепіривши пальці, щоб схопити за горло того, хто в його домі зважився на непослух, посунув на юнака.

А той стояв і чекав. Зовні був спокійний, але попелясті очі дивилися суворо і холодно. Схрестив на грудях руки і наче натискував на численні механізми, вставлені в його тіло. Можна було подумати, що в ньому раптом натягнуться якісь пружини, і цей сильний мускулистий юнак полетить на супротивника, як жива машина. Коли пальці Чунту торкнулися горла незнайомого, той відступив убік, і шинкар, не зумівши спинитися, вдарився головою в стіну і впав на якийсь стіл. Спробував утриматися на ногах, та не зміг і, вхопившись за скатертину, потяг на підлогу чарки, сільницю, бляшаний посуд.

— Заспокойся, — сказав юнак, — Я прийшов не битися з тобою.

Проте Чунту не слухав його. Він скривився, натужився, щоб не впасти на підлогу, і, тримаючись за стіну, підвівся. З шаленою люттю в очах схопився за пояс. Султана скрикнула і почала благати його швидко й уривчасто:

— Ні, ні… прошу… не треба… Ні, облиш…

— Не роби дурниць! — звелів незнайомий.

В руці Чунту блиснув ніж. Гикнувши, шинкар розмахнувся і швиргонув його. Юнак підняв стільця і заслонився ним, як щитом. Вістря, ножа встромилося в денце. Рука незнайомого стрілою рвонулася вперед, пальці його міцно стисли лікоть корчмаря. Чунту заскреготав зубами, намагаючись вирватися. Та кулак його зм’як. Ще не стихнув біль, а руки Чунту вже були скручені за спиною. Не встиг і опам’ятатись, як знову дістав штурхана і впав на стілець, ослаблий, наче після важкої хвороби.

— От і поговоримо, — повторив юнак і висмикнув з деревини ніж.

Чунту стогнав, тримаючись за плече, і з безсилою люттю дивився на того, хто порядкував у нього в корчмі. Перелякана Султана, не зводячи очей з вродливого хлопця, підступала до батька. Чунту вдарив.ї ногою.

На цей раз парубок вдав, що нічого не бачив, і тільки закусив губу. Присунув стілець і сів, граючись ножем.

— 18 вересня 1934 року, — говорив він, — один вантажник з порту зайшов у “Якір”, де ти працював тоді кельнером. Єдиним офіціантом, — уточнив одразу. — Цього молодого вантажника, Мунтяну Грігоре, ти мусив знати. Він був справжньою людиною, в “Якір” таких заходило небагато, ти не міг його забути. Не раз сварився з Савою Барбосу, отаманом порту…

І замовк, запитально дивлячись на шинкаря.

— Ну й що? Спитай у Сави, — мовив Чунту.

Парубок важко зітхнув.

— Сава помер. А вантажник більше не вийшов з “Якоря”. В усякому разі, він не вийшов звідти живим.

— Ти впевнений у тому? — спитав Чунту. — Бо я вперше чую…

— Я вважаю, що тобі все відомо. Ти ж працював там.

— А ти мене бачив?.. Чи, може, тебе прислали з поліції?.. — зашипів Чунту, наче злякавшись цієї несподіваної думки.

— Ні, — стиха заперечив парубок. — Я його брат…

З кутка, де зачаїлась Султана, почулось приглушене зітхання. Було жарко і тихо, тільки мухи набридливо дзижчали, намагаючись одірватися від клейкої смужечки паперу, що звисав із стелі. Чунту глянув на дівчину і повільно вимовив:

— Не пам’ятаю, туди приходили сотні… Ти кажеш — справжня людина… Всі ми люди… Чому не спитаєш у пана Арістіде? Він їх записував до книги…

Наче говорив уже лагідніше, однак докінчив досить глузливо.

— Ще спитаю, — сказав юнак. — Я тільки сьогодні довідався, що слід Грігоре загубився в “Якорі”.

Дзижчали мухи. З вулиці долинали приглушені голоси перехожих.

— Здається, тоді велося й слідство, — пригадав Чунту. Він говорив неохоче, тримаючись за плече. — Поліція нічого не виявила. В усякому разі, Януліс виплутався….

— Знаю, — сказав юнак і підвівся, зрозумівши, що шинкар більше нічого не скаже. — Щоб ти не смів бити її, — додав, кивнувши головою в куток, де стояла перелякана Султана.

— Коли захочу, то й уб’ю, — мовив Чунту з якоюсь глузливою веселістю. — Вона моя дочка.

Юнак прикусив губу. Лише тепер глянув на дівчину, і вона, — круглолиця, з гострими вилицями, з косими татарськими очима, — зніяковіла.

— Моя дочка, так, — глумливо повторив Чунту.

Він розумів, що юнак вважав її за наймичку і тепер трохи збентежився.

— Як би там не було, а битися не смій, — мовив похмуро незнайомець і вийшов з корчми. А Чунту все сидів на стільці, тримаючись за плече.

Сторопіла Султана, зачаївшись в кутку, боялась глянути на батька. Озирнула лампу, велику картину з зображенням корабля, захопленого бурею на морі, і вже не відривала погляду од неї, наче вперше побачила.

— Постарів я, Султане, правда ж? — зненацька спитав Чунту якимсь дивним голосом. Дівчина здригнулася і глянула на нього, беззахисного і немічного. У неї стиснулося серце — цього суворого чоловіка ще ніхто не перемагав при ній. Розчулена, підійшла ближче і шепнула:

— Тату…

Чунту блискавично підвів очі, і вона аж перелякалась тієї ненависті, яка палала в них. Його пронизливий погляд колов, наче отруєний ніж.

— Передчасно ти мене жалієш, Султаніко! — мовив Чунту лагідно, що її дуже здивувало.

Сидячи згорблений, хотів щось додати, але раптово одчинилися двері. Він неохоче глянув на відвідувача. Той прошкутильгав через кімнату і сів біля корчмаря, обережно ставлячи на підлогу покалічену ногу.

— Привіт! — гукнув він досить веселим тоном. — Чого ти засмутився, дядьку Чунту?

— Ат, дурниці! Трохи ниє плече, — відповів шинкар, поглядаючи спідлоба на Султану. — Мабуть, на переміну погоди…

— Тоді зрадіють німці, — посміхнувся гість, — бо досі, між нами кажучи, вона їм не сприяла…

— Сміється той, хто сміється останнім, — сказав похмуро Чунту. — А хто базікатиме, тому… — і показав на стіну, де висіло письмове розпорядження властей.

— Тому п’ять років копати сіль, це я знаю, — додав відвідувач, не звертаючи уваги на похмурість корчмаря. — Все, я здаюсь. І вітаю Султану. Прошу вибачення, що не привітався раніше.

— Ти такий же балакучий, як і був, — мимоволі посміхнулась дівчина.

— Парикмахера видно не по тому, як він стриже, а по тому, як базікає, — засміявся Горе, блиснувши білими зубами. — Покажи мені мовчуна-перукаря, і я його з’їм.

Обличчя в нього було вродливе, губи видавалися ще червонішими через невеличкі вусики, а чорне блискуче волосся він зачісував на проділ так, як усі італійські офіцери.

— Дивлюсь я на тебе і дивуюсь, — мовив сердито Чунту. — Наче зовсім недавно біг перед фаетонами Януліса…

Корчмареві хотілося чимсь дошкулити юнакові, і він зрадів, бо Горе в ту ж мить спохмурнів. “Так, так, вгамуйся, базіко!”

— Не згадуй того, — промимрив Горе, намагаючись сховати під стіл покалічену ногу. — Я прийшов… Коли не заперечуєш… один хлопець хоче піти увечері з Султаною в кіно…

— Облиш, їй ніколи, — крикнув Чунту, трохи суворіше і голосніше, ніж це було потрібно.

Веселість Горе як рукою зняло.

— Може, ще передумаєш, дядьку Чунту, — мовив він благально. — Ти ж знаєш мене вже давно…

Який він не був балакучий, а все ж не знайшов більше слів і змовк, втупивши погляд у корчмаря

— Я з охотою, чом ні? — відповів Чунту вже трохи лагідніше. — Але ж їй ніколи… Так? — обернувся, міряючи Султану чорними, наче зерна перцю, очима.

— Не гнівався, Горе, — шепнула дівчина. — Мені треба ще прати…

Юнак зітхнув, засмучений Мовчки підвівся і вийшов. Корчмар встав і собі з стільця. Гнів, що його викликав перший відвідувач, змінився вдоволенням. Чунту радів, що завдав неприємності Горе. Раптом він побачив на підлозі сірникову коробку і підбив її ногою. Коробка була не порожня і, вдарившись об стіну, затарахкотіла. Скупердяга, який підбирав на вулиці всякий дріб’язок, нагнувся, вхопив коробку.

Крім сірників, побачив у ній складений удвоє папірець. Вийняв його і розправив на руці. Лише три слова прочитав шинкар, але не міг одірватися від них.

— Так, так… — прошепотів, криво посміхаючись.

Раптом здригнувся і повернув голову до Султани. Та дівчина дивилась на вулицю. Зітхнувши, засунув цидулку в коробку і сховав у кишеню.

Напевне, щось незвичайне писалося в тому папірці, бо старий глибоко замислився. Довго думав, турбуючись, що так і не дізнається, хто загубив ту коробку. Адже в неділю у шинку побувало багато відвідувачів.

— Хай йому чорт! — вигукнув Чунту, мимоволі стежачи за Султаною. А вона змітала сіль, яка розсипалась, коли батько стягнув з столу скатертину.

Враз думки його прояснилися. Як колись випадок допоміг Архімедові, про якого Чунту нічого й не чув, хоч усе життя переливав рідини, йому теж поталанило випадково розгадати таємницю.

Адже о третій годині ночі корчма спорожніла, і він пішов у свою кімнату, щоб трохи поспати. А Султана взялася підмітати. Чунту навіть не уявляв, щоб дочка не підняла коробки, якби вона там уже лежала. А після того до шинку заходило лише двоє: брат вантажника, який зник кілька років тому, і Горе.

“Евріка!” — вигукнув колись Архімед

— Ось воно, ось… — промимрив тепер Чунту, замислено потираючи короткопалі руки.

Султана давно вже поприбирала в корчмі, а він усе ще сидів, наче старий папуга, за прилавком і думав. Потім несподівано спитав, порушивши тишу, в якій чулося лише безнадійне дзижчання мух:

— Може, тобі все-таки хочеться піти в кіно?

Його сухий голос був тепер лагідним, наче старий тамував у собі якусь радість. Та дівчина пригадала, якою ненавистю горіли недавно його очі.

— Мені треба прати, — відповіла мляво. — Чого ж ти питаєш?

Чунту вийшов з-за прилавка, взяв дочку за руку і довго дивився на неї, наче тільки побачив її.

— Ти вже виросла, Султано… — стиха промовив. — Сів біля столу і притяг дочку до себе, посадив на стілець. — Давно ми розмовляли з тобою, ще тоді, коли ти бігала скаржитись на дітей, що проганяли тебе з гурту… Пам’ятаєш?

Султана намагалася помітити на батьковому обличчі вираз якогось глузування. Та лице його було лагідним, а в голосі бриніла давно вже забута ласка.

— Вони не хотіли гратися зі мною, з татаркою, — прошепотіла Султана, на якусь мить згадавши своє безрадісне дитинство. — Чому ти мене ненавидиш? — спитала зненацька, глянувши на батька.

— Ти схожа на свою бідолашну матір, хай її бог простить, бо вона померла мовчки, як і жила, — зауважив шинкар, наче й не чуючи її останніх слів. — Я міг одружитися з ким захотів би, а вибрав собі татарочку в шароварах!.. Викрав її, — засміявся несподівано, але одразу ж похопився. Голос його пом’якшав. — Звісно, я поводжуся з тобою суворо. Але для кого ж і дбаю, як не для своєї доньки? Не заберу ж добро з собою в могилу… І вже постарів я, Султано, сама ж бачила.

Це вже вдруге згадав про поразку, свідком якої була дівчина, але на цей раз говорив тихо, без гніву, наче схиляючись перед тим, хто його переміг. Не звикши бачити батька таким лагідним, Султана кусала собі губи, щоб не розплакатися.

— Я був з тобою досить суворий, — говорив Чунту, — не пестив тебе… А сьогодні дивлюсь і бачу, що ти вже на виданні…

— Тату…

— Цить! Нічого, нічого, — взяв її за руку і легенько погладив. — А Горе відколи тут крутиться… Хіба це неправда? Так… Він хороший хлопець. Хоч і сирота, але зумів стати людиною. А той, другий, теж!..

— Який? — спитала Султана, дуже здивована. Не розуміла, сниться це чи справді вона розмовляє з своїм батьком, якого боялася гірше, ніж п’яниць, що збиралися в їхній корчмі.

— Отой, який недавно приходив, — мовив Чунту. — Дивуєшся?.. Хіба ж ти знаєш життя, дочко? Легко не піддавайся. Треба побачити, на що він здатний… Сподобався мені, як тільки увійшов. Гляди, познайомся з ним, Султано! Чуєш? Хтозна-звідки може прийти щастя?.. Зустрічайся з обома, подружися з ними. Узнай, як вони живуть, що думають. І розкажи мені, бо один батько у тебе на світі. Хто тобі порадить, коли не я? Поговоримо, поміркуємо і, дасть бог, скоро й весілля справимо… Чи, може, маєш когось іншого? — спитав, впиваючись в дочку чорними очима.

Дівчина, закривши лице долонями, приглушено засміялася:

— Що це тобі спало на думку!

— А ти часом не криєшся? — допитувався старий, одхиляючи її руки від обличчя. Зазирнув у соромливі заплакані очі. — Гаразд, ти добра дитина, — мовив похапливо. — Ну, йди з Горе до того… як його?

— Валенте… Освалдо Валенте.

— Так, так! Тільки не забувай. Чоловіка треба пізнати до весілля, бо потім уже буде пізно. А щоб добре розкусити його, радься зі мною, з тим, хто тебе по-справжньому любить!..

Султана нахилилась і, перш ніж він вгадав її намір, схопила батькову руку і піднесла до уст. Разом з теплом доччиних губів шинкар відчув на долоні її сльози. І коли дівчина втекла, довго сидів нерухомо. Це вперше, відколи він пам’ятає, дочка поцілувала йому руку.