Таємниця підземної галереї

17. “ДЕЛЬФІН НЕ ПОВИНЕН БІЛЬШЕ ПЛАВАТИ!”

— Ну й услужив ти мені! — заскреготів зубами Чунту, виходячи разом з Горе від Джурки.

Його, спритного інформатора, обдурив якийсь шмаркач, молокосос! Шинкар аж кипів од злості, думаючи про втрачену премію, про змарнований час та мрії, які не здійснилися тільки через те, що тієї проклятої неділі чорт надніс в “Добруджу” оцього кульгавого. Якби тоді не заявився Горе, він був би певен, що ніхто інший, крім Павла, не міг загубити коробочки з сірниками. Та, раз помилившись, пішов не по тому сліду.

— Я? Услужив? — здивувався Горе. — Це ж Павло. І, коли хочеш знати, він ще себе покаже.

— Не сунь носа до чужого проса! — перебив його Чунту. Однак відчував, що Горе має рацію. Не довідавшись, хто такий Павло, — чорти б його вхопили! — дозволяв дочці зустрічатися з ним. Тепер його арештують, і в домі не буде спокою через оту навіжену Султану, яка, наче дві краплі води, схожа на свою матір і, крім того, дуже вперта. Катіге, звикши коритися старшому в сім’ї, хай то буде батько, чоловік, брат чи син, терпіла мовчки. Роками не виходила з дому, дивлячись на нього заплаканими очима, наче рабиня. Згасла повільно, як згасає теплий літній день… Султана не така. З нею доведеться наморочитись. Звикла прогулюватись з Павлом, відчула кохання.

— Дядьку Чунту, — промовив Горе, — не гнівайтесь, бо ми обидва служимо одному хазяїнові!

— Що? — визвірився на нього шинкар. — Ти був слугою, чорти б тебе забрали, і залишився ним, бо навіть в отій нещасній перукарні над тобою є хазяїн!.. А я пан, чуєш? У “Добруджі” розпоряджаюсь так, як мені хочеться…

Цього він прагнув усе своє життя, ще тоді, коли працював офіціантом у Януліса. А цей молокосос рівняється до нього, власника шинку, поважаної людини!

Вражений у своєму самолюбстві, Чунту наддав ходи. Та Горе не здавався. Те, що сталося останнім часом, було йому на руку. Тепер Павло вже не заважатиме.

— Помучиться день, два, — мовив примирливо перукар, — потім стане розумнішою. Я крутитимусь біля неї… Очі, які довго не бачаться, забуваються… Поки не знала Павла, все було добре, і тепер так буде, повір мені!

— Базікаєш чортзна-що, — мовив корчмар. І вже лагідніше додав: — Голодній кумі хліб на умі…

— Що? Ти хочеш мати спокій у домі? — вигукнув Горе, вирішивши остаточно перетягти Чунту на свій бік. — Я поверну його тобі… Шкода премії? Будь ласка, гроші, які мені дасть Джурка, поділимо… Чесно, по-братськи. Ну?

— Все вихваляєшся, — промимрив шинкар. — А проте, коли пополам, це буде справедливо…

Гнів його розсіявся. Чунту почав насвистувати.

— Ну, по руках? — спитав Горе.

Корчмар кашлянув, ще вдаючи з себе розгніваного, щоб допекти Горе, проте бачив, що той має рацію. Султану все одно треба одружувати. Хто ж може стати його зятем? Якийсь незнайомець? Ні. А Горе спритний, він зумів обдурити бідолаху Павла. Крім того, він також таємний агент… Тепер, коли вже не було потреби остерігатися, вони розуміли один одного з погляду.

“Рік, два потримати його біля себе, поки навчиться, хоч Горе і в Януліса багато чому навчився. Потім…” Чунту раптом уявив, що він сам уже нічого не робить і тільки проходжається, заклавши руки за спину. То пограє в кості, то поговорить із знайомими, і день промине. В “Добруджі” почуватиме себе як дома і водночас буде як гість. Гроші, так надійно заховані, після його смерті зостануться їм. Та він не збирається скоро вмирати…

— Давай вип’ємо трохи, чорти б тебе вхопили, — мовив шинкар розчулено і ляснув перукаря по плечу. — З тебе могорич!

Коли вони разом увійшли в шинок, у Султани стиснулося серце. В душу закралась тривога. Чунту раніше кепкував з Горе, кидав всілякі репліки на адресу Павла. А тепер він був дуже веселий.

— Пляшку вина, — замовив Горе.

— Тільки того міцного, Султано… — попередив Чунту.

Дівчина підняла руку і стиснула сережку. “Боже, — подумала вона, — хоча б скоріше вже стемніло!” Полюбила вечори, ті години, коли день змінюється ніччю і все здається якимсь таємничим. Павло заходив до них увечері.

— Ну, швидше там! — квапив її Чунту.

Дівчина принесла вино і налила в чарки. Серцем відчувала: тут готують щось лихе проти неї і Павла. Батько й перукар по-змовницьки перезирались і підморгували один одному.

“Наче могорич п’ють”, — промайнуло у неї в голові. Султана аж здригнулася, коли Горе підняв чарку.

— Налий і собі, — мовив Чунту. — Сьогодні знаменний день. Ми…

— Який день? — занепокоєно перепитала дівчина.

— Скоро дізнаєшся, — засміявся шинкар. — Правда, Горе?

Перукар підвівся і взяв з сусіднього столика чарку. Наливши її, подав дівчині.

— За твоє здоров’я, Султаніко, — цокнувся він і випив одним духом.

— Чому ти не п’єш? — нахмурився Чунту. — Бери. Чуєш?

— Не хочеться, тату…

— Що-о-о?

Чунту сміявся. Ніколи ще дочка не бачила його таким веселим. А проте вже не було в ньому тієї лагідності, що її відчувала Султана з того часу, як поріг їхнього шинку переступив Павло. Не знала, звідки у неї це переконання, однак розуміла, що батько затаїв якесь зло.

Чунту і Горе вже спорожнили й другу пляшку. Корчму поступово заповнювали відвідувачі, а ці двоє все ще сиділи за столиком, розмовляли і сміялися, обидва дуже веселі. Султана обслуговувала клієнтів сама. Раз у раз позирала на двері, та Павло не приходив. Уже довелося засвітити велику лампу. Настав вечір, а Павла не було. В шинку стояв густий цигарковий дим.

Згодом увійшов якийсь дебелий чоловік, підступив до прилавка і трохи постояв.

— Де хазяїн? — спитав трохи згодом, бачачи, що Чунту не показується.

— Он там, біля столу…

— Ей, Аргір! — гукнув шинкар, коли агент ступив до них. — Бери стілець і сідай… Ти знав ось про нього, а мені не говорив!

Та Аргір не скористався з цього запрошення. Він нахилився і зашепотів на вухо:

— Пташка вилетіла з гнізда. Пан Джурка вергає громи… Наказує вам вислідити Мунтяну, бо ми його не знаємо.

Лице Чунту аж видовжилось, а плесковатий ніс наче ще більше сплющився.

— Що? Що він каже? — спитав Горе.

Але шинкар тільки люто вилаявся і торохнув кулаком по столу:

— Самі неприємності через нього, грім би його побив!

Коли Аргір пішов, шинкар повідомив Горе про втечу Павла. Перукар, кусаючи губи, глянув поверх голів відвідувачів, і очі його зустрілися з очима Султани, неспокійними і допитливими. Посміхнувшись їй, нахилив до корчмаря вродливе лице і промовив:

— Однаково від нас не втече! Я знаю приману, на яку він клюне… — І пошепки взявся викладати Чунту свій план.

Корчмар скособочив голову на ліве плече і слухав його, більш ніж будь-коли схожий на старого, похмурого і сердитого папугу. Павло не з’являвся, і Султана, розгублено обслуговуючи клієнтів, дуже турбувалась. Коли б не обіцяв прийти, не почувала б цієї тривоги в серці. Ледве стримувалась, щоб не заплакати з горя. Бували й раніше вечори, що Павло не приходив, але тоді дівчина знала, що його не буде, і жила надією на майбутню зустріч. Сьогодні ж він обіцяв завітати. І от нема. А батько й Горе все шепчуться, наче замишляють щось погане. Почувала себе самотньою в цій корчмі, сповненій диму і п’яних голосів. Крім Павла, у неї нема нікого в усьому світі.

“Ну, що ж, — намагалася заспокоїти себе Султана. — Видно, щось йому перешкодило. Прийде завтра, і все буде гаразд. А вони можуть шептатися, скільки їм захочеться…”

Чоловіки допивали свої чарки і один за одним покидали корчму — наближалась година, після якої було заборонено ходити по місту. Тільки Горе говорив без упину, а Чунту все слухав, похитуючи головою.

Коли вийшов останній клієнт, Чунту взявся закривати віконниці. Підвівся і розчервонілий Горе.

— Скажи хоч слово на прощання… — звернувся він до Султани.

— Що з Павлом? — спитала дівчина. — Ви ж приятелі… Де він?

Горе на якусь мить спохмурнів. Та враз очі його заблищали.

— Може, знайшов собі іншу. Хіба я знаю? Він мені всього не розповідає…

Але слова його завмерли на вустах, — з таким докором і зневагою глянула на нього Султана.

— Ну, час уже й вам спати, — мовив Чунту, ступивши до них. — Тільки дозволь, простоїте й до ранку. Знаю я вже…

— На добраніч, Султаніко, — шепнув Горе. — Не гнівайся, я пожартував…

Та дівчина відвернулась од нього. Горе вийшов. І відразу ж позад нього загуркотіло — це Чунту з силою потяг до землі жалюзі. Кульгаючи, хлопець попрямував додому. Вулиці були пустинні, лише коли-не-коли показувався якийсь запізнілий перехожий, що скрадався у темряві, боячись натрапити на патрулів. Стояла німа тиша. Наче якесь стихійне нещастя пройшло по місту і винищило все живе. У пітьмі тільки бурхало море. Величезні хвилі здіймалися, ревли без упину і з люттю налітали на берег, наче бажаючи змити його з лиця землі. Немов якісь морські собаки, протяжно вили під ударами хвиль буї.

На вулиці Вітру було ще гірше. Холодний вітер ніс з моря великі краплі солоної води. Горе подумав, що до ранку на березі розмиє не один будиночок. Біля входу на якусь мить спинився. З жахливому гоготанні хвиль вчувалося брязкання ланцюгів. Море тисячами голосів ревло, стогнало, кликало.

“На ранок буде не один небіжчик”, — подумав Горе. І, зіщулившись од страху, увійшов у двір, переслідуваний гуркотом води.

— Добрий вечір, — почув відразу позад себе. — Страшна буря.

По голосу впізнав професора Заню.

— Ви ще не спите? — здивувався перукар. Чомусь здалося, що пенсіонер саме й чекав на нього. “Чого йому треба в таку пізню пору?”

— Не можу заснути, — мовив професор, наче вгадавши його думку. — Через оцю бурю…

— Авжеж, — погодився Горе. — Кепська сьогодні погода…

Хотів пройти далі, та Заня схопив його за руку.

— Ти вже думаєш спати? — спитав. — Прошу до мене на чашку кофе.

— Зараз? — здивувався перукар.

Хлопець знав, що професор трошки дурнуватий. І подумав, що той знову має намір похвалитися своєю колекцією. Та з голови все не йшла думка, що старий навмисне чекав на нього. Хтозна, скільки часу простояв він у цій темряві.

— Сердечно прошу, — промовив Заня. — Однаково я не зможу заснути вже до ранку, я себе вже знаю…

— Іншим разом зайду з великою охотою, — промимрив Горе. І ступив до сходів, що вели на балкон.

Та, на диво, професорова рука сильно стиснула йому лікоть, і хлопець почув змінений, владний голос:

— Ходімо. Чуєш?

“Мабуть, він зовсім з’їхав з глузду!” — подумав Горе, вже трохи заспокоївшись. Знав, що божевільних не можна сердити, і послухався. А втім, йому й не хотілося спати. Розумів, що довго буде думати про розмову з Чунту і теж не засне.

— Гаразд, — погодився він. — Ходімо…

Професор не відпускав руки Горе. Жив він на нижньому поверсі в кімнаті з вікнами до фонтана. Двері його були не замкнені. Коли Заня засвітив світло, Горе оглянув житло, в якому ще ні разу не був, хоч старий професор часто запрошував його до себе, бажаючи показати колекції. Нарешті, він побачить знаменитих метеликів.

На стінах — безліч скляних коробочок, а в них нашпилені на голки нетлі, од малюсіньких, з ніготь, аж до великих, завбільшки з долоню. Темні або дуже блискучі, метелики так і застигли, розпростерши крильця, наче востаннє намагалися помилувати око людини барвами всіх квітів світу. Коробочки були всюди: на столі, на старій скрині і навіть на шафі. В кутку на тумбочці, біля високого ліжка, стояв радіоприймач — єдина пристойна річ в занедбаній кімнаті старого професора. Біля цього радіоприймача Заня сідав щовечора і слухав Лондон. Кілька годин тому він почув звідти повідомлення, що німців розгромлено під Курськом та на інших ділянках східного фронту. Після цих вістей почав вслухатися в “особисті послання”. І перше з них примусило його здригнутися.

— Дельфін не повинен більше плавати, — говорив диктор. — Повторюємо: дельфін не повинен більше плавати.

Старий професор без особливої уваги вислухав інші досить дивні фрази: “Троянда вже не має колючок”, “Лелека знову повертається до свого гнізда”, “Гадюка міняє шкіру у вівторок”.

Вимкнув приймач і замислився, безтямно дивлячись на чудовий екземпляр Данаїс Еріппус, за яким ганявся цілий день. Потім встав, вийшов у двір і, піднявшись дерев’яними сходами, постукав до Горе. Не заставши перукаря вдома, спустився вниз і принишк біля входу, чекаючи на нього.

І от вони вже в кімнаті професора.

Не встиг ще Горе оглянути коробочки з метеликами, як Заня вимовив сухо:

— Сідай, У-45!

Перукар шарпнувся, наче наступив на гадюку. Здавалось, уся кров відхлинула од його обличчя, таким воно стало блідим.

— Як? — перепитав він хрипло, з жахом дивлячись на старого пенсіонера.

— Сідай, У-45, завербований У-32 18 березня 1933 року, — відкарбував Заня, наче декламуючи вірш. — Чи потрібні ще якісь коментарії?

Горе зволожив язиком сухі губи, ледве тримаючись на ногах. Він увесь тремтів і ніяк не міг повірити, що цей дідусь, який щодня ганявся з сачком за метеликами і завжди спішив першим привітатися з ним, набагато молодшим, пенсіонер у старомодному костюмі, дурнуватий професор, з якого глузували навіть діти, вимовив ці жахливі слова.

— Ну? — вже не терпілося Зані. Він показав хлопцеві на крісло.

Перукар впав у нього, збивши з вишневої обшивки хмарку пилу.

Не міг зібрати думок і мовчав, з жахом дивлячись на дідуся з лицем дитини і кучмою сивого волосся на голові.

— Чомусь ти сьогодні не дуже балакучий, — посміхнувся Заня.

— Що… що вам потрібно? — промимрив Горе, ледве видавлюючи з себе слова. — Я…

— Пропоную тобі вислухати мене. Чи треба ще нагадувати, що про нашу розмову ніхто не мусить знати?

— Добре, — сказав Горе.

Його наче вдарили у тім’я. Дуже боліла голова. Хлопець почував себе змученим, знесиленим, а старий тим часом усе бадьорішав.

— Значить, — мовив Заня, — ось що тобі треба зробити… — Він говорив спокійно і владно.

“Це сон? — думав Горе. — Чи, може, я збожеволів?..” Проте непорушно сидів у кріслі і слухав професора Заню, старого пенсіонера, закоханого в нетлів, яких він ловив і настромлював в коробочках на голки. Хоч вікна були зачинені, однак жахливе гоготання моря чулося тут, серед стін, обліплених барвистими метеликами.

— Тобі ясно? — спитав Заня. — І, напевне, ти не сумніваєшся, що в разі потреби…

Горе відчув погрозу і кивнув головою на знак того, що йому все зрозуміло.

— Добре, — мовив професор. — Тоді вип’ємо по чашці кофе.