Таємниця підземної галереї

15. “ПАВЛЕ… ПАВЛЕ…”

Шинкар, обмірковуючи те, що йому стало відомо, вирішив уже йти до інспектора. Бувши старим, він ні про що інше не дбав, як про добробут свого шинку, і час від часу одержував гроші від Джурки. За них мусив дещо повідомляти. Та ніхто не вимагає, щоб Чунту тримав на своїй спині всю Секретну службу.

Зрештою, чого йому зволікати? Захотів викрити всю групу комуністів, щоб дістати якусь особливу подяку Джурки чи навіть самого Клонару. Наче здурів! Гроші йому дадуть і так, заслужив нагороду. Краще синиця в руці, аніж журавель у небі! Бо поки він марно буде вичікувати, можливо, хтось інший випередить його, і тоді прощайте грошики. Дещо він узнав і досить. Більшого від нього й не вимагають. Треба піти й повідомити. Хто ж він? Інспектор, резидент? Всього-на-всього тільки агент-інформатор… І так уже скільки відкладав. Усе думав, що коли Павло приятель Горе, явного комуніста, то йому пощастить викрити цілу групу. Ну й що? Помилився, і все! Павла тільки й цікавили подробиці смерті брата. Будь ласка! Кожен має якісь інтереси… Коли б він мешкав сам, як Горе, то Чунту проник би і в його кімнату. Та був майже певен, що там йому нічого й шукати. Павла цікавить лише Султана.

Добре, що хоч у Горе дещо знайшов. Тут уже нічого не скажеш, факт залишається фактом. Хоча б дали за це добрі гроші.

Чунту приспішив до старого боярського дому, де містилася Секретна служба. Аргір відчинив йому і привітався.

— Не дуже ти вчащаєш до нас, дядьку Чунту…

— Краще раз, та гаразд, — відповів шинкар. — Пан інспектор є?

— Джурка? Зажди, я гляну… Здається, у нього хтось сидить.

Аргір постукав у двері і зайшов до інспектора.

— Він уже сам? — запитав Чунту, коли Аргір вийшов з кабінету.

— Посидь трошки. Зараз звільниться…

Обидва як давні знайомі, знічев’я почали згадувати того чи іншого агента, скаржились на здоров’я, розповідали про свої турботи з часу останньої зустрічі. Стишивши голос, Аргір пожалівся на Клонару.

— А Рекс? — спитав Чунту.

— Навіть Рекс уже не догодить йому! — проказав Аргір, похитуючи рудуватою головою.

В цю мить почувся дзвінок. Аргір глянув на щит, де засвічувалась лампочка, показуючи, звідки дзвонять, і сказав Чунту:

— Ходімо. Викликає Джурка…

Чунту увійшов.

— Бажаю вам жити тисячу років, — мовив шинкар до інспектора.

— Що нового, Чунту?

— Крутимось і ми, як можемо, — відповів шинкар з гордістю, що аж ніяк не імпонувала його скромним словам.

Щоб не показатися надто цікавим, Джурка байдуже вимовив:

— Говори!

Чунту засунув руку в кишеню і, вийнявши коробку сірників, поклав на стіл.

— Що, знову? — не втримався Джурка.

— Будь ласка, загляньте в неї.

Інспектор мовчки відкрив коробку і побачив папірець, який навів корчмаря на слід Горе. Розгорнув його і прочитав три слова:

“Мир! Хліб! Воля!”

— Так, — буркнув він. Зіжмакав аркушик і знову поклав у коробку. — А ще?

Його зовсім не зацікавила корчмарева знахідка. Такі коробочки з папірцями агенти знаходили дуже часто, тільки не можна було встановити, хто їх розкидає. Джурка мав певне уявлення, як можуть поширювати ці зловісні цидулки. Коробочку хтось випускає під штанину з дірявої кишені. Вона нечутно падає на черевик, а тоді й на тротуар. Перехожий зачепить її ногою, сірники затарахкотять, тоді їх і підіймають, як це, напевне, зробив і Чунту.

— А щось важливіше є? — запитав інспектор, сердячись, що багато інформаторів тільки й приносять ці коробки з сірниками.

— Авжеж є! — І Чунту шанобливо поклав перед інспектором книжечку, яку він знайшов на квартирі Горе.

“В пазурах піратів”, — угледів Джурка на обкладинці. Відкрив книжку і прочитав те, що так обрадувало Чунту: “Ленін. Крок вперед, два кроки назад”.

— Умгу. Я слухаю, — мовив інспектор, кладучи коробку з сірниками на одноокого пірата, намальованого на палітурці. Чунту розповів йому, як знайшов у шинку цю коробочку, як зробив обшук у того, на кого впала підозра, і виявив там цю книжку.

— Тобі пощастило, — неначе з жалем мовив Джурка. А сам думав про щастя Чунту та свою невдачу, бувши певним, що резидент перехопить у нього й цього комуніста, щоб звести його віч-на-віч з Сабеу, допитає, а потім буде чванитися та вихвалятися тим, що насправді зробили його підлеглі.

— Так… — зітхнув інспектор. — Хто ж він?

— Один перукар, — сказав Чунту. — Звати його Горе…

Джурка так швидко підняв голову, що Чунту замовчав, дуже здивований.

— Кульгавий? — спитав інспектор.

— Так, він кульгає… Може, знаєте? — жалібно проказав шинкар. Його надії вже потонули в безлічі думок.

“Ось тобі й маєш! Пропала винагорода!” — шептав йому якийсь голос.

Джурка потарабанив пальцями по столу і сказав:

— Ану, глянь сюди!

Засмучений, Чунту відчинив двері до кімнатки, сполученої з чорним ходом, яким виходили від Джурки ті, що не хотіли зустрічатися в парадних дверях з іншими інформаторами. І приглушено скрикнув — він побачив Горе.

— Вже арештували? — запитав Чунту, розгублено дивлячись то на гостре інспекторове лице, то на перукаря.

— Та це ж наша людина, дурню! — вилаявся Джурка. — Ідіть обидва сюди!

Щоб зрозуміти, чому Горе опинився в кабінеті Джурки, щоб збагнути останні інспекторові слова, треба знову повернутися до минулого, бо людське життя — це ланцюг певних випадків, і зрозуміти одні події можна тільки тоді, коли знаєш інші, попередні.

Сталося це тоді, коли Януліс ще був хазяїном “Якоря” і разом з Савою Барбосу співробітничав у Секретній службі. В кривавій сутичці — одній з тих, про які розповідав, морочачи Павлові голову, Чунту, було вбито англійського моряка. Смерть цього Джона Кірка залишилася б непомітною, якби шефа Секретної служби, Панаїта, не запитали з Інтеліжанс Сервісу про його долю. Виявилось, що моряк був агентом англійської розвідки, а раз його вбили, то Панаїт мав розслідувати цю справу.

Арістіде Януліс був спритним агентом Секретної служби, через те Панаїту не хотілося жертвувати ним: хазяїн “Якоря” став відтоді й англійським шпигуном. Лондонська розвідка примирилася з тим, що замість Кірка у них з’явився Януліс, агент з кличкою “У-32”, на якого вони потім ніколи не скаржилися.

Через кілька років після того, біжучи на світанку перед фіакрами Януліса, який повертався з “Якоря”, Горе впав під колеса. Арістіде поклав його в лікарню. А коли через місяць хлопець повернувся кульгавим, хазяїн не прогнав його, годував у кухні і використовував на різних побігеньках. Покинутий ще немовлям на сходах у церкві, Горе не знав ні батьків, ні родичів. У “Якорі” він спав, в “Якорі” їв, і пана Януліса, який Зумів втовкмачити цьому сироті в голову, що без нього він пропав би, вважав своїм благодійником.

Незабаром Януліс упевнився, що Горе кмітливий хлопчина, одразу схоплює розумом усе, що йому кажуть, і може виявити ініціативу. Міркуючи, яку дати хлопцеві професію, шинкар влаштував його учнем у парикмахерську. Хазяїн відразу вирішив завербувати його в свою шпигунську групу, і перукарня здалася йому найбільш підхожим місцем, бо, по-перше, ніде не можна почути стільки новин, як там, — адже в парикмахерській люди патякають про все, навіть про найбільші таємниці; а по-друге, професія перукаря не така вже й важка, і кульгавому Горе легко нею оволодіти.

Вийшло так, як хазяїн і думав. Горе майже водночас став перукарем і шпигуном. Виконуючи вказівки Януліса (а той одержував їх з Анкари), він намагався налагодити зв’язок з комуністами, більше того, хотів проникнути в ряди партії. Павло повірив усьому, що розповів йому Горе про своє життя, та поки що доручав перукареві лише деяку літературу. Дуже хвальковитий за вдачею, а до того ж бажаючи одержати якнайбільше грошей, особливо відтоді, як почав упадати біля Султани, Горе похвалився Янулісу, що його вже прийняли до партії і що він узнав всіх комуністів Констанци. Тоді У-32, виконуючи шифроване розпорядження Ральфа, звелів Горе заявити про це інспекторові Джурці. Та перукар міг назвати тільки Павла. Зрадівши, що трапилась нагода позбутися суперника, він і поспішив про все доповісти Секретній службі.

Довідавшись, що інформатори Джурки викрили ще одного комуніста, Валеріу Клонару дістав новий факт для зведення рахунків з Фанікою. Кілька агентів одразу ж рушили в портові майстерні. Але Павла там не було. Тоді вони взяли адресу і поїхали до нього додому.

Вже повечоріло. У нужденних дворах бігали нащадки тих, з ким Павло колись безтурботно ганяв м’яча. Жінки, що знімали з мотузок суху білизну, бачили, як з машини вийшло шестеро чоловіків і оточили будинок, Один з них постукав у двері.

— Тут живе Мунтяну Павло? — спитав він, коли мати відчинила.

Жінка не встигла відповісти. Два агенти з силою штовхнули її в кімнату.

— Де він?

— Що вам потрібно? — спитав Джіка. І відразу ж полетів од несподіваного удару аж під стіну.

Мати скрикнула і кинулася до хлопця.

— Стій!.. Не ворушись! — гукнув агент.

Тим часом другий посіпака поспішив у сусідню кімнату і витяг звідти малого Костела.

— Де син? — знову спитав перший агент.

Мати розвела руки, і Костел кинувся в її обійми. Джіка, захищений її тілом, похмуро дивився на них обох.

— Де ж йому бути? На роботі…

— Куди подівся твій брат? — гаркнув агент, схопивши за руку Джіка.

— Спитайся сам у нього! — мовив хлопчик. І тут же дістав стусана. Мати кинулась до агента, який підняв руку, щоб ударити дитину ще раз.

— Як тобі не соромно? — закричала. — Здурів ти, чи що? Б’єш дитину…

Агент штовхнув її в груди, і жінка разом з Костелом упала на ліжко.

— Ступай і ти туди, паскудо! — наказав Джікові. — І ні з місця, чорти б вас забрали!

Відчинив шафу і почав викидати з неї одяг, сорочки, білизну. Потім, ступаючи через шмаття, підійшов до столу, витяг шухляду, понишпорив у ній. Зірвав з стіни фотографії, вирвав їх з рамок, підняв килим, навіть обмацав ікону. Мати стояла і мовчки дивилася. Вона знала, що рано чи пізно це мало статися. Просила Павла облишити заборонені справи, але він не послухався, як не зробив цього й Грігоре. Жінка бачила, що знову повторюється той день, коли вона втратила старшого сина. Тоді теж набігли агенти, перевернули в хаті все догори ногами, потоптали чобітьми. А Грігоре вона більше не побачила. Мабуть, не побачить уже й Павла…

Сиділа, безпорадна, на ліжку, склавши на грудях руки, більше схожа на немічну дівчинку. Поруч, з обох боків, стояли Джіка й Костел.

— Встаньте! Ідіть у куток! — наказав їм агент. А тоді розрізав матрац і заходився нишпорити в сіні. Так само розпанахав і ковдру.

Перелякані діти дивилися на згорьовану маму. Сльози котилися по обличчю жінки, вона й не витирала їх. Стояла мов закам’яніла і мовчки плакала. Ба ні, щось шепотіла.

— Що ти кажеш, мамо? — тихо спитав Джіка.

Мати не почула його. Тремтячі губи її стиха вимовляли:

— Павле… Павле…