Таємниця підземної галереї

16. КАМЕРИ СМЕРТНИКІВ

Камера Фаніки містилася в окремому коридорі, поруч з іншими порожніми конурами.

— Щось мало у вас клієнтів, — сказав він Таке на другий день після побачення з Марією.

Та наглядач наче не почув цього, заговорив про інше.

Фаніка довго розмірковував (на роздуми у нього було досить часу) і вирішив, що не через страх обминув цю розмову наглядач. Він же не боїться носити йому цигарки, і газети. Одного разу передав навіть куртку. І, добре подумавши, Фаніка збагнув, що Таке просто не хотів його засмучувати. В цей сектор, напевне, садовили приречених на смерть — з вироком чи й без нього.

Це йому спало на думку зненацька. Коли Фаніка втратив був відчуття свого тіла і вже наче витав у загробному світі, він вважав себе мертвим. Знав, що зробив усе можливе, і не почував ніякого жалю. Життя стало чимось непотрібним, ніщо його не цікавило. Марія, товариші — всі віддалилися од нього чи він одійшов від усього… Помер.

Потім знівечене тіло повернулося до життя, і Фаніка почав думати про Марію, як і раніше, коли його світ ще належав йому, а не тим живим людям, що зосталися на волі. Десь у глибині душі знав, що дні його лічені. Але радість повернення до життя тамувала похмурі думки. Таке допоміг знову зв’язатися з своїми. Побачення з Марією, вісті з волі підбадьорили Фаніку. Тепер він уявив себе вільним, відчув якусь надію.

І ось несподіване відкриття: він у камері смертників.

Як і першого дня в підземеллі Секретної служби, в’язень сновигав поміж кам’яних стін камери. Помер і воскрес, а кати тільки й чекали, щоб знову можна було ного бити, наче їм недосить однієї смерті. Фаніка заплющив очі, і в уяві постали знайомі картини: блакитне море, розквітлі акації… Навіть відчув у роті смак пряників з білим цвітом акації, які пекла йому в дитинстві мама. Наче вітер війнув у лице, і Марія, як і тоді на побаченні, кричала з-за грат:

— Фаніка! Фаніка!

Впав на ліжко. До камери увійшов Таке.

— Ніхто не знає, що буде завтра, — стиха мовив наглядач. — Відколи тут служу, набачився всякого. Мене ніщо вже не здивує… Дасть бог, війна й закінчиться!

Чув, що в’язень ходить по камері, і розумів чому. Тепер чи пізніше він мусив здогадатися, як зрештою збагнули це всі ті, які потрапляли до цієї камери раніше.

— Замовчи, — вигукнув Фаніка. — йди вже, я хочу спати.

Таке не розсердився — здоровий на хворого не гнівається. І вийшов навшпиньках.

Цієї ночі в камеру смертників привели ще одного в’язня.

— Мабуть, хороша людина, — відказав Таке на запитання Фаніки. І в наступні дні як тільки міг доглядав нового в’язня.

Молодий і сильний юнак Яша, один з парашутистів, що викинулися біля Тулчі, хоч і був поранений у плече, але швидко оклигав, їх приземлилося семеро — шість хлопців і одна дівчина, на ім’я Таня. У них були автомати, гранати, надувний човен і рація.

Спершу все йшло добре. Яша, уродженець Вилкова, знав дельту, як своїх п’ять пальців. Парашутисти поховалися в комишах у вказаному місці і чекали на рибалку, який мав зв’язати їх з підпіллям. Та минуло три дні, а рибалка все не приходив, і Яша кінець кінцем вирушив на розшуки. Він і справді знайшов того чоловіка в курені за кілька кілометрів.

Парашутисти спершу повірили, що йому помилково було вказано інше місце для зустрічі, і вже збиралися вирушити разом у село, коли раптом збагнули, що він їх виказав. Групу зненацька оточили жандарми. Яша застрелив зрадника. Тоді почався запеклий бій. Від першого пострілу впала мертвою Таня. Ще двоє товаришів, перебивши чимало жандармів, полягли, а четверо зуміли відійти в комиші і розбрелися, щоб розпорошити сили переслідувачів. Рація і човен були пошкоджені кулями. Відступаючи, Яша одбивався до останнього патрона, до останньої гранати. Бувши пораненим у плече, він упав. І тоді жандарми схопили його.

Другого дня ще одного парашутиста з Яшиної групи привели і вкинули до камери. Цього в’язня жандарми й тюремники так побили, що він, ледве повідомивши про смерть товаришів, надовго втратив свідомість…

Парашутисти незабаром дізналися, хто сидить разом з ними, але, боячись провокації і зради, мовчали. Розуміючи їхні сумніви, Фаніка нічого і не розпитував. Годинами говорили про те, що не було військовою таємницею, — про свої колгоспи, про школи, в яких можуть вчитися всі діти, про фабрики й заводи, якими розпоряджаються самі робітники. І дивно — безнадія Фаніки зникла. Думка, що він не доживе, не побачить на власні очі того, про що розповідали хлопці, віддалялась, і тільки вночі, крокуючи від стіни до стіни в похмурій камері, Фаніка ще сумував.

Марія приходила на побачення. Товариші її не забували, а якісь дівчата щодня приносили те, се, і Фаніка тішився, що його друзі піклуються про неї.

Згодом радянські бійці стали довірливішими до нього. По суті, те, що вони парашутисти і дали бій жандармам в комишах під Тулчею, вже не було секретом, бо саме за це і збирались їх розстріляти. Якось Яша спитав Фаніку, чи не зможе він дістати їм олівця і паперу.

— Розумієш? — сказав йому солдат. — Вмерти можна завжди. Але ми не боїмося смерті. Хочемо тільки повідомити наших товаришів, що свій обов’язок виконали. От коли б написане нами донесення хтось міг зберегти до того часу, коли Радянська Армія увійде в Констанцу. Тоді Батьківщина дізналася б, що ми загинули, як герої.

Фаніка попросив у Таке олівця й паперу. А через два дні, коли Марія прийшла в тюрму на побачення, наглядач вручив їй невеликий пакет з написом: “Комендантові радянських військ у Констанці”.

— Що це? — спитала Марія.

— Дуже цінна річ. Бережи, як власні очі. А після війни віддаси тому, кому адресовано, — відповів наглядач. — Так звелів переказати твій чоловік.

І, навіть не знаючи, що було в тому пакеті, Марія загорнула його в клейонку, поклала в бляшанку і вночі закопала під акацією.

Сидячи у вагоні третього класу пасажирського поїзда, Павло уважно прислухався до розмови сусідів по купе. Якийсь сержант сумовито розповідав про смерть товариша на фронті. А піп, зітхаючи, час від часу перебивав його:

— За тяжкі гріхи карає нас господь…

— Так, — підтакував йому сержант. І говорив далі: — Помер він на моїх очах. Ступив ще два кроки і впав долілиць. “Маріне!” — крикнув я і кинувся до нього. Та він уже не підвівся. Поховав я його під тополею і тепер їду розказати матері…

— За тяжкі гріхи наші… Змовкли всі.

— Мій пише, що приріжуть нам землі, — наче між іншим мовила якась молодиця.

— Невже?

— Далі так не можна жити, — проказав сержант. — Дадуть…

— Хай тебе почує Всевишній! — зітхнула жінка.

— За тяжкі гріхи наші…

— Після першої війни теж прирізали, — похмуро буркнув дідок. — Ну й що?

Павло вийшов у коридор. Коли б залишився у вагоні, то не втерпів би і втрутився в розмову. А йому треба поводитись обережніше. Згадував свою зустріч з Йоргу і весь час питав себе, чи не забув він ще чогось. Та пам’ятав усе до найменших подробиць.

— Караван не доплив-таки до Одеси! — радісно повідомив товариш. — Іфрім прийняв твоє повідомлення!

Обмінялися ще кількома словами. І враз Йоргу сказав:

— Тобі треба їхати до Бухареста! Павло якусь мить помовчав, тоді спитав:

— Коли?.

— Цієї ночі, оце зараз… Ще встигнеш до поїзда. “Значить, уже не забіжу додому, не побачу й Султану”.

— Матері ми спробуємо сповістити, — сказав Йоргу, зрозумівши його вагання.

— Добре, — відповів Павло. І, вислухавши ще кілька пояснень про явки та паролі, одразу поспішив на станцію. Не знав, чого його посилають до Бухареста, але розумів, що йдеться про щось важливе. Душа сповнилась гордістю, що йому, простому електрикові з порту, довіряє партія, довіряють товариші. І знову, як і тоді, коли Йоргу розкрив йому очі на те, що робив у галереї Януліс, юнак відчув, що його життя належить не тільки йому, що воно поєднане з життям і діями інших людей, яких він не знав, не бачив, а може, ніколи й не побачить, і в цьому єднанні набуло нового змісту. Він боєць, як і багато інших… Для цього варто жити!

У проході біля нього зустрілися два моряки.

— Куди йдеш? Патруль не пропустить, — мовив той, що йшов з кінця поїзда. — Перевіряє документи…

Павло почекав, поки вони розійшлися, а тоді й собі почав пробиратися в голову поїзда. Добре, що він сів у середніх вагонах — можна було заздалегідь відчути небезпеку. Надумав на першій же станції пересісти туди, де перевірка вже кінчилася.

У проході напівтемрява, підсліпуваті лампочки ледве блимали. Хлопець протискувався між людьми, переступаючи через клунки та чемодани. Минуло чимало часу, поки він пробрався до першого вагона. І полегшено зітхнув. Чекав, коли поїзд зупиниться.

Уже проїхали Чулніцу. Колеса монотонно вистукували в темряві, перемелюючи відстань і час. З відкритої платформи долинав шум голосів.

“Коли ж він загальмує?” — тривожно подумав юнак.

Патруль, що перевіряв документи, вже десь близько. І він шукав-таки його. Джурка передав на всі залізничні станції наказ, що треба знайти і привезти під конвоєм громадянина Мунтяну Павла, електрика за професією, високого, чорнявого, двадцятип’ятирічного юнака, без якихось особливих прикмет. Хоч перепустки на проїзд нещодавно скасували, але такі перевірки в поїздах час від часу проводили. “Хтозна, що може подумати патруль, — міркував хлопець, не знаючи, ще це його й шукають. — Якщо затримають хоч на кілька хвилин, можна відстати од поїзда і спізнитись на зустріч з товаришем у Бухаресті. Краще не ризикувати”.

Але поїзд не ставав. Тоді Павло піднявся по залізній драбині на дах вагона, ліг горілиць. Побачив нічне небо, яскраві зірки, і серце його забилося в такт колесам. Йому здалося, що він летить безмежними світовими просторами наодинці з своїми думами і своїм серцем.

Та до дійсності його повернули якісь сердиті голоси. Патруль, напевне, був уже в вагоні. Павло хотів встати і перейти в хвіст поїзда, але внизу могли почути його тупіт. Роззувся і нечутно пішов. Вітер дув йому в спину і оповивав клубами пари з запахом вугілля. Дах під ногами деренчав. Раптом поїзд зробив поворот, і Павло мало не зірвався на землю.

“Чого ж це я йду аж у кінець? — подумав юнак. — Адже патруль уже пройшов…”

І він спустився в вагон.

— Де це ти так вивалявся? — запитав його якийсь сивий селянин, що сидів на клумаку.

— Коптить, чорти б його забрали, — мовив Павло, кивнувши головою в бік передніх вагонів, до паровоза.

Зайшов у вбиральню, глянув у дзеркало і побачив, що він увесь чорний, як сажотрус, одяг брудний. На щастя, знайшов кусочок мила і почав вмиватися, спробував витерти масні плями на одязі. А коли вийшов, селянин спав на клумаку, як і всі пасажири, що сиділи в проході. Випадково потрапив у той самий вагон. Всівся на своєму місці, якраз напроти попа, що голосно хропів, потрясаючи бородою, і заспокоївся.

В Бухарест приїхав на світанку. Лишалося ще кілька годин до зустрічі з товаришем, про якого говорив Йоргу, і він подумав спершу завітати до дядька Янку, батькового брата, що мешкав у Новому Бухаресті. Це йому писав Грігоре листа, якого так і не докінчив перед смертю. У нього Павло й хотів зупинитися, бо більше нікого не знав у столиці. А може, той товариш поведе його на якусь квартиру? Ні, краще не зв’язуватися з дядьком Янком. Старий почне розпитувати і, безперечно, захоче дізнатися, яким це вітром занесло його в столицю… До того ж, хоч Павло був лише раз у Бухаресті, ще перед війною, він знав, що від станції Обор до Нового Бухареста чимала відстань. Тільки дістанеться туди і одразу ж доведеться повертатися в місто, на площу Верга, де була призначена зустріч. До дядька Янку, коли це буде потрібно, можна зайти й пізніше.

Павло повільно простував тротуаром, озираючи вітрини. Купці ще тільки відчиняли крамниці. Продавці підмітали приміщення, поливали тротуари. По базару ходили наймички, господині, ординарці офіцерів, зупинялися біля прилавків і довго торгувалися з селянами. Вози стояли осторонь. Жінки просто на землю поскладали горшки та миски, глечики, копилки і цілу купу коників, баранчиків, котів та собачок, які свистіли, коли в них подути. Згорблені обідрані старці простягали руки і щось мимрили беззубими ротами.

Павло купив газету і читав її, проходячи шосе Ште-фана Великого. Там на всі лади вихвалявся військовий геній фюрера. Репортажі з фронту повідомляли про блискучі перемоги асів-льотчиків та відважні подвиги сержанта-героя, якому сам Антонеску вручив нагороду.

Іка[11] заявляв, що Радянська Армія вже розгромлена під Сталінградом і що росіяни вичерпали останні сибірські резерви. Інші повідомлення говорили про запеклі бої та “планомірний” відступ німців на кращі позиції.

Дійшовши до площі Верга, Павло звернув на шосе Міхая Хороброго. Було вже близько десятої години. Тут йому треба піти тротуаром зліва до другої вулички, що повертала праворуч. Взяв газету під пахву, як йому звелів Йоргу, засунув руку в кишеню і почав уважно вдивлятися в перехожих, щоб не проминути людину з книжкою в руках і з значком червоного хреста на грудях.

Повз нього пробігли два хлопчики, потім показався дідусь з відром. Вулицею, всипаною рінню, прогуркотів віз. Опісля Павло помітив на тротуарі струнку дівчину з коротко підстриженим волоссям. Вона тримала книжку в руці, але значка ще не було видно.

— Чи не знаєте ви часом, де тут вулиця Довга? — спитала, підходячи, дівчина. На її блакитній сукні був червоний значок.

— Он там, — показав він. — Тільки то не вулиця, а тупик…

— Я шукаю дім номер 3-біс…

— Єй номер 3-біс, — посміхнувся Павло.

І дівчина подала, йому руку, радісно промовивши:

— З приїздом, Тодере!

Це було його конспіративне ім’я.

— А ти звідки знаєш, що мене звати Тодер?

— Та коли я Санда, то чому ж не знати… Добре, що ти приїхав. Маєш де зупинитися?

— На крайній випадок, маю.

— Гаразд. Тоді переночуєш там. А завтра ми зустрінемось тут же, в цей самий час. Я поведу тебе на одну квартиру. Зараз мушу повідомити, що ти приїхав.

— Добре, Санда…

— До побачення.

Дівчина повернулась і пішла геть. Павло якусь мить дивився їй услід. Чи зустрінеться він з нею завтра або пізніше? Може, ніколи й не побачить. І все було дивним. Іншого разу він засоромився б і не знав би, що їй сказати, не вміючи розмовляти з дівчатами. Але з Сандою було інакше, вона товаришка. Такого ж віку, як і Султана… Раптом йому стало жаль, що Султана зосталася поза організацією людей, які в усій країні зв’язані невидимими нитками, в радості й горі, наче брати, ще рідніші, ніж брати. “Нічого, я вмовлю її, і вона зрозуміє”, — подумав хлопець і пішов у напрямку Нового Бухареста.