Таємниця підземної галереї

19. ДВОХ ЗАЙЦІВ ОДНИМ ПОСТРІЛОМ

Аделаїда затулила долонями вуха:

— Ох, я скоро збожеволію через цей проклятий вітер та море!

Буря, яка почалася ще вночі, подужчала, і море тепер ревло, а вітер завивав у димарях, як зимою. Султана, заплакана і мовчазна, сиділа на стільці і думала про Павла.

Другого дня на світанні до корчми знову прийшов Горе і почав шептатися з Чунту. Султана всю ніч не склепила очей, не могла забути, як шушукались цілий вечір Горе і отой дивний чоловік, що був їй батьком. Той, хто знущався з неї багато років, а недавно став на диво дбайливим і турботливим, тепер знову лякав її. Все, що він робив, було якимсь дивним і таємничим. Дівчина відчувала, що з його боку їй загрожує якась небезпека, та не знала, як уберегтися від неї. Павло розвіяв би її страх. Але він не прийшов, і Султані без нього було важко і страшно. В її кімнатці під іконою горіла лампадка. Спробувала молитися, та не могла зосередитися.

“Вони задумали якесь зло…” Дівчина стомлено заплющила очі і приглушено скрикнула. Наче побачила Горе, який схилився над закривавленим Павловим тілом. А батько дивився на них обох і стиха, з якоюсь жахливою лагідністю сміявся…

Султана підхопилася, ламаючи руки і водночас проклинаючи себе, бо збагнула, що їй несила відвернути те нечуване лихо. Мучилася, що не може добрати розуму там, де інша знала б, що їй робити.

Повітря в кімнаті здалося їй задушливим. Дівчина підбігла до вікна, відчинила його. З темряви на неї вдарила буря, і Султана затремтіла. Все було ворожим і похмурим. Вона наче заплуталась у якомусь невидимому павутинні. її підстерігали злі духи, знані з дитинства, коли ще дівчинкою вночі йшла до криниці по воду. Та духи ніколи не чинили їй зла. А це не духи і не привиди, вигадані дитячою фантазією. І все-таки вони стежили за нею. За нею чи за її коханим, за Павлом?

Раптом Султана пригадала, яким лютим поглядом зміряв її батько в корчмі, коли його переміг Павло. А потім одразу полагіднішав, став добрим до неї і до її милого.

“Боже, — прошепотіла дівчина, здригнувшись од несподіваної думки, — він усе прикидався!”

Як це можна з приязню ставитися до того, кого ненавидиш? А він ненавидів. Прикидався, а в душі ненавидів. Обох, її й Павла… Ох, ці передчуття і страх недаремні. Щось лихе він надумав. Разом з Горе…

Піднесла до вуст золоту сережку і наче відчула себе сильнішою, вже не такою самітною. Павло прийде по неї, викраде її, як татари викрадали колись своїх наречених. Вона ж наполовину татарка.

“Боже, коли б тільки минув щасливо завтрашній день!”

Султана цілу ніч дивилась у вікно. Буря не вщухала, та дівчина вже не лякалась її. Поклялася тоді в коханні перед морем, і ось воно, бурхаючи хвилями, наче відтворювало хвилювання її душі.

А на світанку прийшов Горе, з букетом гвоздик, у новому костюмі, на диво веселий. Очі його бігали на всі боки. Він наче боявся, щоб його не застукали зненацька. Пошептався з Чунту, потім обидва зайшли в корчму, і шинкар покликав Султану.

— Сьогодні чудовий день, — мовив він. — Мені від щастя хочеться плакати, моя доню… В добрий час!

Очі його були сухі. Батько шкірив зуби. А Султана, біла, як папір, відступила крок назад. Її вже не залякають, вона готова на все.

— Як це розуміти? — спитала з такою зневагою, що Чунту фиркнув і вже підняв руку, щоб ударити її.

— Що ми будемо щасливі, Султаніко! — випередив шинкаря Горе і поклав дівчині в руки квіти. — Батько дав згоду, тепер треба тільки справити весілля.

— Так, я згоден, — прогримів корчмар. — Чого ж ти мовчиш? Уже протуркотіла мені вуха. Горе й хороший, Горе й добрий… Виходь за нього, і дай мені спокій!

Султана поклала квіти на стіл і спокійно вимовила:

— Горе знає, що я люблю Павла.

— Султаніко, — аж застогнав парубок. І почервонів, як рак. — Я тебе кохаю! Ти це знаєш… Викинь з голови Павла, він не пара тобі. Я одягну тебе, як лялечку, матимеш усе, що захочеш… Не дивись, що я перукар, може, ще десь підробляю і маю більше грошей, ніж ти думаєш! Будеш купатися в щасті, чуєш? Носитиму тебе на руках, як панночку…

— Не піднімеш, — відказала Султана, вириваючись од нього. — Я вже виросла…

Чунту подумав, що вони даремно згаяли так багато часу. Тільки зваживши на прохання перукаря, він погодився на цю комедію. Горе знає, що дурнувата дівчина любить Павла, і все-таки надіється її вмовити.

— Вийдеш заміж за Горе, хочеш ти цього чи ні, — сказав він владно. — Я вже досить надивився, як ви женихаєтеся з оцим… Моє слово закон! Одягайся!

“Що? Вони хочуть спровадити мене з дому… А Павло? Він же шукатиме”.

— Швидше, — буркнув Чунту. — Не гніви мене!

Горе мовчки слухав, і злобна посмішка перекривила його вродливе лице. Зволожені очі блищали, наче дві вишні. Знав, що Султана любить Павла, і все-таки на щось сподівався. Ображений і сердитий, тішився, що дівчина опинилась у скрутному становищі. Був задоволений своїм планом, таким простим і підступним.

— Я не хочу збиратись, — мовила Султана. — Куди ж мені йти?

— Куди накажу, — гаркнув корчмар.

Чунту поводився з дочкою брутально, нахабно, і Горе боявся, що він може все зіпсувати. Облизав губи і заговорив тихо, лагідно:

— Може, так воно буде краще… Відведемо тебе до одної старої, порядної жінки. Побудеш кілька днів на самоті, Султаніко. Не бачитимеш ні мене, ні Павла… Обміркуєш усе. “Кого ж мені любити? — спитаєш себе. — Горе, що не знає, як мені догодити, чи отого голодранця, гультяя?..”

— Негіднику, — шепнула Султана.

Доводилось захищатися самій, і вона не знала, що робити. Кричати? Кликати на поміч?.. Але кого?

Брав сором од самої думки, що вона мусить благати допомоги проти свого батька. Уявила людський натовп, розпити, злобне глузування. Це немислимо. Коли б тільки не обманули. Може, погодитись на цю пропозицію і потім сповістити Павла?

— Ти ще тут? — процідив з погрозою Чунту.

— Поклянись! — гукнула Султана, обертаючись до Горе. — Поклянись, що я не бачитиму там тебе!

— Клянусь усім найдорожчим, клянусь тобою, — мовив Горе. І дівчина бачила, що на цей раз він уже не дурить.

— Добре, я піду.

Зібрала в клунок речі, і всі троє мовчки вийшли. Горе зупинив машину, і вони сіли. Султана з похмурою радістю вслухалася в бурхання моря.

— Вулиця Вітру, номер дев’ять, — сказав Чунту водієві.

У дворі з басейном їх зустріла Аделаїда. З сльозами на очах поцілувала Султану:

— Бідолашна дівчинка!

Дерев’яними сходами піднялися на балкон і увійшли до оббитої фотографіями квартири Аделаїди.

— Ти зостанешся тут, — сказав корчмар. — Тільки дивись, не гніви пані.

— Будь здорова, Султаніко! — мовив Горе.

Аделаїда ще трошки погомоніла з ними, і вони вийшли.

У кімнатах стояв якийсь гіркуватий аромат. На занавісках намальовані парусні кораблики, галери, каравани суден. Крізь них лилося лагідне проміння. Просторі й темнуваті кімнати були захаращені старими меблями, а товсті килими глушили будь-який шум.

— Тут тобі ніщо не загрожує, дівчинко, — сказала Аделаїда. — Я розумію тебе, бо теж любила… Хочеш побачити могилу мого кохання?

І, не чекаючи згоди, взяла з скрині альбом. На пожовклих фотографіях Султана побачила колекцію вусачів, деякі були навіть з борідкою. Чоловіки ці стояли задумливі, схрестивши на грудях руки або однією рукою взявшись за високу спинку крісла. Аделаїда називала ім’я кожного з них.

— Це Пеппо, чудовий акробат, — зітхнула вона, показуючи фотографію кучерявого юнака з вусиками. — Ми кохалися з ним цілий рік в Мілані… ба ні, у Флоренції. В Мілані у мене був Джіакомо, танцівник на дроті… Ось він!

Султана дивилась на фотографії і намагалась думати про себе. Однак усе вийшло дуже несподівано. Якось не вірилось, що це вона сидить біля дивної балакучої бабусі з співучим голосом і дивиться на карточки Пеппо та Джіакомо.

І раптом нестямно заплакала.

— Що ти, — злякано вигукнула Аделаїда, — не треба, ні…

Та дівчина впала на канапу, на подушечки з вишитими на чорному бархаті котами і ревно ридала. Нарікаючи на батька, який обдурив її, плакала за Павлом. Аделаїда, теж з сльозами на очах, безперервно шепотіла:

— Не треба, ні, не можна…

Їй жаль було дівчини. Здавалося, це вона сама повернулась на кілька десятків років назад, коли так само плакала через Пеппо, а стара гардеробниця цирку гладила її по голівці і лагідно втішала: “Не можна, ні, не плач…”

Просячи Аделаїду дати на кілька днів притулок дів-чині-сироті, немовбито закоханій в одного негідника, що хоче заподіяти їй зло, Горе був певен, що хазяйка, яка тільки й марила любовними історіями, не відмовить. І справді, він не помилився.

— Ця нещасна кохає його, не розуміючи, що їй загрожує, — пояснив хлопець. — Він хоче її викрасти. І дівчина, у якої нема порадниці, може зробити дурницю. А тоді нарікатиме на себе до кінця життя. Ви зможете їй допомогти. Я розумію, ви не були матір’ю…

— Але могла нею бути! — скрушно зітхнула Аделаїда.

— Ще б пак… Хоч на кілька днів заступіть бідолашній дівчині маму! — вигукнув Горе. — Сховайте її, і батько не забуде вас до смерті…

Аделаїда підняла вгору руки і, розчулена власними словами, наче Зарах Бернар, яку вона колись давно бачила на паризькій сцені, вигукнула:

— Піди… піди і скажи батькові, що я завжди готова допомогти!

— Нехай благословить вас бог, — зрадів Горе. І побіг до Чунту.

Так Султана опинилась у Аделаїди.

Колишня циркова наїзниця приголубила її і, щоб трохи заспокоїти, розповіла, як погано повівся з нею Пеппо майже півстоліття тому.

— Мала я щире серце, — говорила Аделаїда. — Любила квіти, птахів… І сама була вродливою! Коли виїздила Геркулесом на арену, ставало тихо-тихо. Здавалося, що від мене залежить доля всього світу. Коли я зупинюсь непорушно, світ застигне у вічному чеканні… “Ти найкраща, — шепотів Пеппо, — я люблю тебе…” Повірила йому. А він виявився негідником. Таким же є і цей, що хоче викрасти тебе.

— Павло? — спитала Султана.

— Так, так… Павло, Іон, Марін… Всі вони однакові, такі, як і Пеппо! Надії, мрії… гіркі спогади! Знаєш, я багато думала… Коли б зібрати всі сльози, які я виплакала, то ними можна було б затопити землю… Павло? Він негідник… І не думай про нього, дівчинко…

Хоч вікно було зачинене, рев і стогін моря чулись досить виразно. Султана прислухалася з неприхованим с^мом. Що верзе ця пані з дитячими очима? Напевне, вона нічого не розуміє.

— Горе вам щось казав про Павла? — спитала мимоволі.

— І він, і твій нещасний татко, обидва розповідали. О, батькове серце…

— А чи сказали вони, що Горе хоче змусити мене вийти за нього заміж?

Аделаїда здригнулась і глянула на неї з острахом, ставши схожою на скривджену дівчинку з блакитними очима. Султана пошепки розповіла їй про золоту сережку, про клятву біля моря, про ненависть Горе і злобу Чунту. А море гуло і стогнало.

Аделаїді здалося, що вона почула давню любовну історію — з ревнощами, інтригами та неподіленим коханням. Витерла сльози білою мережаною хусточкою.

— І мене наставили тюремницею… Мене, — прошепотіла знесилено.

Уже смеркало, вечірні сутінки оповивали сумну кімнату з старими меблями. Султана заспокоїлась і пошепки спитала:

— Ви допоможете мені, правда ж?

Аделаїда мовчки пригорнула її до грудей. Усе відбувалося так, як і передбачав Горе. План його був простий і хитрий: одним пострілом він хотів убити двох зайців.