Таємниця підземної галереї

20. ОБЛАВА

“Піду, — думав Павло. — Хай що буде! А може це безглуздо самому лізти у вовчу пащу? Почекаю ще хвилин п’ять…”

— Ех, любов, любов! — зітхнув дядько Янку, вважаючи, що небіж переживає за Джетою.

Час минав повільно. А солдати все стовбичили на вулиці, наче вирішили зостатися там до кінця війни.

“Що робити? Мені довірили таку справу, а я тут гаюся…” В голові було порожньо, і хлопець нічого не міг придумати.

Раптом десь зафурчала машина. Павло визирнув з-за паркана і побачив таксі, що зупинилося неподалік. З нього вийшла жінка з дитиною на руках і якийсь старшина. Вони розрахувались, і автомобіль уже мав рушити.

— Бувайте здорові! — гукнув Павло і вибіг на вулицю. Збентежений дядько не встиг і рота розкрити.

— Куди тобі? — спитав водій.

— Боже милий, — заговорив Павло, — ця облава ще не скінчилась! Пане шофер, будь ласка, їдьте швидше, бо в мене вмирає дитина… Скоріш на вулицю Штефана Великого, мені до лікаря. Я пригнуся і ляжу, тільки не зупиняйтесь біля солдатів, а то запізнимось… Дорога кожна хвилина!

— А що з дитиною? — спитав шофер, уже літній чоловік, і глянув на Павла карими лагідними очима.

— Не знаю! Ледве дихає… Мерщій, добродію, швидше!

— Гаразд, лягай у машину! У мене документи вже перевіряли! — мовив водій.

І вони рушили. Обидва мовчали. Перед цепом солдатів машина уповільнила хід, але не стала.

— Ви ж оце зупиняли мене, — сказав шофер, висунувши голову у віконце.

— Проїжджай! — гукнув офіцер, і солдати, розступившись, пропустили авто.

Машина летіла бруківкою, наче якась перелякана істота.

— Спасибі вам, — прошепотів нестямно Павло.

— А велика дитина? — поцікавився шофер.

— Три роки, — відповів юнак. — А на вигляд можна дати й чотири…

— Може, ще видужає!

Час від часу натикалися на варту, хвости трамваїв та автомашин. Водій, обминаючи їх, звертав на бічні вулички, і вони їхали далі.

— Не пам’ятаю я ще такої облави, — говорив він. — Мабуть, когось шукають?

— Хто його знає… — відповів Павло.

Через віконце побачив у вітрині годинник, — за три хвилини одинадцята. А об одинадцятій він мав зустрітися з Сандою.

— Прямо вперед. Номера я не пам’ятаю…

Коли місце зустрічі було вже недалеко, попросив водія зупинитися.

— Мені чекати? — спитав той.

— Ні, ні, не треба. Я поїду назад лікаревою машиною… Дякую від щирого серця!

— Щасливо!

Автомобіль рушив. Павло відразу ж помітив Санду. Під пахвою вона тримала великий коричневий портфель.

— Як ти пробрався? — спитала занепокоєно дівчина. — Адже все місто оточене…

— Мовчи! Давай сюди…

— Ось, — мовила дівчина. — Тут два пакунки… Щасливо тобі!

Вони потиснули одне одному руки, і Павло швидко попрямував уперед, щоб відвернути од неї біду. “Бач, і зустрілися! — подумав собі. — А вважав, що вже ніколи не побачу…” Озирнувся. Дівчина обернулася й собі. Павло кивнув їй головою, посміхнувся і пішов далі. Портфель був уже не такий важкий, як це здалося в першу мить. Юнак збагнув, що то він дуже боявся за Санду. А тепер на душі полегшало. Почав стиха насвистувати.

“Невже солдати оточили й вокзал?” — подумав собі. Але відчуваючи, що ніяка облава йому вже не страшна, йшов уперед, сповнений буйної радості.

Було жарко. По небу повзли важкі, білі хмари. Навколо було тихо, все завмерло, наче чогось вичікуючи. Час від часу проїздила військова машина, здіймаючи за собою куряву.

Не побачивши перед вокзалом жандармів, Павло вирішив, що облава вже скінчилась. З квитком у руці вийшов на перон і сів у вагон третього класу, середній у поїзді. До відходу ще лишилося чверть години. Вибравши порожнє купе, він поклав портфель під лаву і сів.

Було чутно голоси пасажирів, вигуки носильників та металічне відлуння молотка, яким стукав по колесах залізничник. Пронизливо свиснув паровоз.

— Газети! Свіжі газе-е-е-ти!..

Поїзд сіпнуло, забряжчали буфери. Залізна потвора ожила, запихкала, випустивши хмарки гарячої пари, і поповзла по рейках, все далі і далі од невеличкої станції та людей, які махали всім руками, наче ляльки.

В купе ввалилися два галасливих констанцські дідусі, що приїздили в гості до своїх дочок. Обидва невисокі, лисі, з пожовклими зморщеними лицями, — наче рідні брати.

— Я роздобув пляшку олії, — похвалився перший. — Та ще й кілограм цукру!

“Тільки вас мені й не вистачало!” — з тривогою подумав юнак, бо один з них всівся саме на ту лаву, під якою лежав портфель з вибухівкою. Дідугани жили на його ж вулиці, знали Павла змалку і поводились у вагоні досить вільно.

— Обережно, я там поклав свою покупку, — попередив Павло. — Не зачепіть ногою…

— А що саме?

— Теж олія…

— Тоді давай вкладемо все у мій кошик, — мовив старий і, нахилившись, підняв поклажу.

Павло, проклинаючи його в думці, вихопив портфель і засунув під свою лаву. Пожалів старих, — адже може статися аварія, і тоді динаміт вибухне. І який біс приніс їх саме в це купе!

— А я побував у соборі, — мовив дідусь, що сидів напроти. — Просив бога, щоб швидше кінчилась війна. Помолився за Тасе… Кажуть, там ідуть важкі бої…

Говорив він лагідно, наче його зятя давно вже записали з житія святих.

— Молився довго-довго… У церкві було тепло й тихо…

— От дурний, — хихикнув другий. — А я ходив дивитися ревю. Бити поклони можна і в Констанці… — і тремтливим голосом проспівав веселу мелодію, хитаючи в такт головою і помахуючи рукою з пожовклою, схожою на обкладинку старої книги шкірою.

— І не соромно тобі таке говорити…

Сперечалися без злоби, як давні приятелі, що добре знають один одного і мають про що поговорити при зустрічі. Задоволений, що можна не підтримувати цієї розмови, Павло вдавано заплющив очі.

Він думав про людей, з якими познайомився за ці три дні в Бухаресті. Згадував Раду, Санду і Соню, дядька Янку і його розповіді, якими той скрашує свою самотність. Перед очима постали швець, у кімнатці якого вчився закладати вибухівку, шофер, що допоміг йому… Кожен живе своїм життям, кожен любить, мріє і надіється. “Після війни, — сказав Раду, — будемо вершити інші справи”.

Павло здригнувся і ногою злегенька поторкав портфель. Як почав Раду ту їхню розмову? “Завдання не легке, краще тобі знати все з самого початку…” Знову заплющив очі і побачив Султану. На нього наче пахнуло з розжареної печі. Як мало згадував він її ці три дні! Тепер збагнув, що, мовчазна і мила йому, вона весь час була з ним. Мабуть, дуже турбується… Йоргу обіцяв повідомити матері про його поїздку. А Султана так нічого й не знає.

— Пред’явіть квитки!

Старі скоро перестали сперечатися й задрімали. Павло вийшов у прохід. Може, облава та перевірка вже скінчились, але треба бути готовим до всього. Подивився через шибку — дідусі спали. І знову стурбовано подумав про вибухівку.

“Нічого з нею не станеться”, — запевнив себе. А проте почував якийсь неспокій, стояв, як на голках. Колеса стукотіли, вагон гойдався, наче корабель. Скільки бачило око, під сонцем простягався Береган. Хліба достигали. Для кого? Щось невиразно кричали дітлахи. На телефонних дротах сиділи ластівки. Над ланами котився важкий величезний м’яч коричневої пари, затінюючи їх. Недалеко від моста в Чернаводі машиніст різко загальмував, поїзд заскреготів і зупинився серед поля. Вдалині виблискували озера.

Люди наштовхувались одне на одного, пакунки попадали, і у вагонах зчинилась неймовірна метушня. Купе спорожніли, всі посунули до виходу. У цьому гаморі вирізнялися монотонні чоловічі голоси, чулися й вигуки жінок.

— Дали сигнал тривоги! — мовив пихатий жандарм з великим черевом.

— Чому? Не можна… — гукнула якась пані. — Хіба вони не думають?

— Ну й що? — втрутився в розмову сухорлявий пан. — На те й ручки, щоб їх можна було при потребі повернути…

— Мабуть, якісь незвичайні обставини, — погодився жандарм.

Павло кинувся з купе. А сторопілі його сусіди дивилися на велику пляму, що розповзлась по підлозі. Побожний дідусь тримав у руці кошик, з якого текла олія.

— Розбилась! — показав він Павлові на пляшку в промасленому папері.

Підборіддя його тремтіло. Дідок мало не плакав.

“А коли б я поклав туди й своє…” — з ляком подумав Павло. Однак портфель його спокійно лежав під лавою.

— Що ж ви поробите, — втішав він старого. — Але ж у вас зостався ще цукор?..

— Так, цукор… Цукор! — проказав дідусь і поспішив вийняти кульок.

Враз почувся якийсь невиразний гомін. Від паровоза аж у кінець поїзда лунало попередження:

— Тривога! Всім вийти з вагонів! Тривога!..

Павло схопив портфель і вибіг з купе. Скоріш і якнайдалі од інших пасажирів! У Бухаресті він боявся за Санду. А тепер сповнився страхом, що через нього можуть загинути сотні невинних людей. Не бачив нічого, не чув прокльонів тих, кому наступав на ноги.

— Зажди, пане, ми всі зійдемо!

— Не штовхайся! Куди прешся?

Юнак підняв над головою портфель і пхався вперед. Чоловіки відштовхували його, жінки хапали за піджак. Та він протиснувся до дверей і скочив на насип. Пасажири виплигували з вагонів і тікали від закляклого поїзда, наче од якоїсь потвори чи страшного ворога. Перелякані, бігли і топтали ногами хліба, сподіваючись сховатися, припавши до висушеної спекою землі під захист колосся та карликової кукурудзи. І перегукувались, показуючи на краще місце у видолинку. Намагаючись відвернути од пасажирів лихо, Павло біг щодуху з своїм смертельним портфелем. Листя періщило його по обличчю, у вухах гуло. Ні на мить не подумав, щоб сховатись самому, був далекий від сліпого страху інших пасажирів, які шалено втікали од металевого каркаса поїзда. Він боявся за динаміт. Усі люди з поїзда уособлювались для нього в немічних тілах тих двох дідусів. Про їхню безпеку він і дбав. У глибині серця ніс образ Султани, а з голови не виходила думка, що він мусить довезти портфель в Констанцу, що йому не можна втратити вибухівку, заради якої стільки людей рискувало життям.

Побачивши, що відбіг досить далеко, він упав біля межі. Над головою з шелестом зійшлося кукурудзяне листя. Посміхнулася розквітла головка соняшника. І в ту ж мить Павло почув настійливий грізний гуркіт бомбардувальників.

Повітря здригнулося, блакитне небо наче струснулось у пропасниці. І земля теж ворухнулась. Чи, може, це його тілу передалось вібрування літаків? Десятками дул заговорили зенітки. Тримаючи в руках портфель, Павло слухав сердите гарчання гармат з землі та байдужий гуркіт бомбардувальників. Наче якісь небесні примари, літаки пронеслися високо-високо над людьми, що припали до землі, над чорною гусінню поїзда. З-під сріблястих крил показались бомби. І земля здригнулася, застогнала од їх укусу. Лани колихнулись, наче від великого граду.

“Бомбардують міст”, — подумав Павло.

Ставши на коліна, він побачив, як у небо злітають стовпи землі. Вітер приніс ядучий дух горілого. Павло відчув у роті присмак диму. Бомби падали, вибухаючи з неймовірною силою, з незбагненним свистом, начебто смерть заграла на якомусь невидимому органі.

Потім, немов од помаху чарівної палички, все вщухло. Почулося навіть сюрчання коників. Він підвівся і разом з іншими пасажирами рушив до вагонів.

— Сідайте швидше!

Поїзд не пошкоджений. А колія? Треба їхати поволі і обережно намацувати дорогу.

До купе зайшли бліді й запорошені дідугани.

— Ну й налякався ж ти, — сказав Павлові той, що ходив у Бухаресті на ревю.

Його зморщене лице здригалося, а голова наче трималася на пружині. Другий дідусь ворушив губами, — напевне, дякував Всевишньому, що зостався живим.

— Я не через страх тікав, — заговорив Павло. Та відразу й замовк. Що він міг їм сказати?

— А чого ж? — невгавав старий.

Юнак знизав плечима і промовив навмання:

— Та так…

— Помовчіть уже, — прошептав побожний дідусь. І вони послухалися.

Поїзд тягся поволі, як віз, запряжений волами. Він наче ще не опам’ятався від тривоги або хотів пересвідчитись, чи не поламалося щось у ньому. Так само обережно переїхали через Дунай — міст якимсь чудом уцілів, хоч на нього кидали десятки бомб. Ріка ліниво котила свої жовто-зелені води, а на березі, біля розбитої плавучої пристані, куди причалювали баржі, товпилися зенітники. По обидва боки мосту зяяли глибокі воронки. Білі тріски пошматованих верб нагадували кістки людей. Одна бомба впала біля гармати, вбивши кількох чоловік. Поранених солдатів несли на носилках, і їхній стогін чули ті пасажири, які стояли біля відчинених вікон.

В Чернаводі довідались, що колія не пошкоджена, і поїзд прибув до Констанци з запізненням на три години. Дідусі мовчки попрощалися з Павлом, — після бомбування вони взагалі майже не розмовляли. Павло визирнув у вікно, і руки його судорожно вп’ялися в залізну раму.

Пасажири повільно йшли до виходу, а там уже чекали жандарми, щоб перевірити їхні речі. Павло побачив на пероні відкриті кошики, чемодани і людей, які зійшли з поїзда і чекали в черзі. В голові промайнула думка, що це через нього могли влаштувати обшук. В Бухаресті його не затримали, але тут, у рідному місті, все було можливим.

Поїзд оточили солдати. Вони вишикувались і в кінці поїзда, біля останнього вагона, завертаючи пасажирів до головного виходу. З перону можна було ще вийти на вулицю Траяна, але там теж стояв солдат-резервіст.

У Павла закалатало серце. А проте він зовсім виразно бачив перон, будинок вокзалу, пасажирів, солдатів і небо, на якому повзли важкі хмари. Угледів якогось хлопчика в костюмі моряка, примітив булавку на галстуці літнього пана і чиряк на чолі в одного дідуся. Зір його загострився. Юнак розрізняв навіть травинки, які росли між плитами, але портфеля у своїй руці вже не відчував і, нічого не розуміючи, шукав якогось виходу.

Поїзд уже залишали останні пасажири, і Павло збагнув, що йому не можна гаятися. Зійшов на перон, змішався з натовпом, не чуючи ні людського шепоту, ні сердитих вигуків. Тільки бачив усе досить виразно. А в голові наче крутилися коліщата якоїсь машини, що була схована у нього під черепом.

Раптом біля запасного виходу угледів резервіста з блідим обличчям. Примітив латку на штанях і відблиск сонячних променів на дулі його гвинтівки. Підійшов ближче, поклав на землю портфель, сперши на ногу. Не відводячи очей од поїзда, повернувся спиною до непорушного солдата, вийняв пачку папірос, запалив сам і подав резервісту. Покурили мовчки, не дивлячись один на одного.

— Чорти б забрали це життя! — зітхнув Павло. — Третій день зустрічаю сестру, і все нема й нема…

Нахилився, підняв портфель і поволі пройшов повз вартового. Той співчутливо похитав головою. Не вулиці Павло приспішив. І раптом ніби вчулося якесь пристукування. Він обернувся, та нікого не побачив.

“Може, це брязнуло в портфелі”, — подумав собі. Вперся в стіну, сів на сходи. І тільки тоді збагнув, що то клацали його зуби.

Через хвилину заспокоївся і рушив далі.

Портфель з вибухівкою щасливо доставлено в Констанцу.