Танок чугайстра

14

Ми з Васьком сиділи на березі, роззявивши роти. Неначе в казку потрапили: у місячному сяйві все дуже незвичне і якесь таємничо-піднесене. Еге ж, у Києві нічого такого не побачиш.

Дочікуватись Іванка все важче й важче. Закрутить нас з Васьком цей чарівний вир — і забудемо, навіщо ми тут і що цієї ночі мусимо зробити.

Ураз Васько завовтузився, наче йому в холошу руду мураху впустили. Ах, он воно що: то хлопчаки почали гру. Змайстрували з хмизу й пенька барана, вчепили на роги дзвіночок, щоб водяників відлякував, і тягають берегом.

— Лілько, — не втримався Васько, — все одно без діла сиджу, а там так весело. Можна, я трішечки пограюсь? А коли Іванко надійде, покличеш?

— Гаразд, біжи. Покличу.

Васько з розгону протаранив гурт дівчаток і, впіймавши якесь дрібне дівчисько, потяг його до води.

Я вже й сама підхопилася, щоб приєднатися до веселощів, але тут з’явився Іванко.

— Ну де ти бродиш? — накинулась на нього я.

— Саме вчасно. — Іванко діловито закинув назад чуба. — Ходімо? Де малий?

— Та он, бавиться. Слухай, небезпечна це справа — квітку папороті шукати. Може, не будемо Васька брати?

— Ну… — зам’явся Іванко. — Воно то так, але ж… Він образиться.

— Краще ми його образимо, ніж нечисть лісова. Малий він ще для таких походів.

— Як знаєш, — знизав плечима Іванко. — Про мене, хай бавиться. Але потім сама будеш відкараскуватись.

— Якось відкараскаюсь. Хай-но з лісу повернемося, — зітхнула я, уявивши, які тільки небезпеки можуть чигати на нас у страшних безслихах.

Ми заздрісно поглянули на малого Васька і побігли до лісу. Десь там, у його глибокому чорному череві, може, ось-ось запалахкотить чарівна і таємнича квітка папороті.