Танок чугайстра

5

Збоку почулися кроки. Хтось здорово чхнув. За мить смерекові гілки відхилилися й перед нами постав дебелий, навіть трохи тілистий і череватий, з голови до п’ят покритий густою рудуватою вовною, чоловік. Лише на голові він мав біле як сніг волосся. Він би міг здатися страшним, якби не великі, лагідні й ніби трохи сумовиті очі. І, звісно, якби так смішно не чхав. Ну чи злякалися б ви когось, хто раз по раз чхає, кумедно затискаючи носа двома пальцями.

— Чу-чугайстр, — пролепетав Васько.

— Утекла? — просто, ніби давній знайомий, спитав чугайстр.

— Хто? — спромігся озватися Іванко.

— Ня-ня-а-апчхи-и! Нявка, щоб вона так сто років чхала.

— Я… яка нявка? — не міг уторопати Іванко.

— Тота, що вас сюди завела.

— Ми з Олесею прийшли, — відповіла я.

— Вона дівчина, а не нявка, — додав Іванко.

Чугайстр понюхав повітря.

— Тут смердить нявкою, — сказав він, скривившись. — А-апчхи-и! Правда.

— То, мабуть, нявки вкрали Олесю! — випалив Іванко.

— Розберемося, — мовив чугайстр. — А в торбі що?

— Вареники. — Я підняла торбину з землі.

— Не може бути! — звеселів чугайстр. — А з чим?

— З капустою. Пригощайся.

Лісовик вихопив з моїх рук торбину і заходився їсти. Ковтав вареники з небаченим апетитом і незчувся, як з’їв усе до крихти.

— Більш нема? — спитав чугайстр, утираючи волохатою рукою масні губи.

— Нема, — відповіла я.

— То, може, потанцюємо?

— Ну… — Мені не дуже-то хотілося танцювати, але я згадала бабусині слова, що чугайстрові не можна відмовляти, коли він запрошує до танку.

— А давай я з тобою потанцюю, — зголосився Васько.

— Ба, такий малий, — скривився чугайстр. — А ти годен?

— Зараз побачиш, — впевнено кинув мій братик і взявся в боки.

Чугайстр теж узявся в боки і, дрібно притупцьовуючи, пішов кружка.

— От якби ще хто заграв! — розходившись, кинув він.

Іванко видобув з-за пазухи сопілку, яку він дуже любив і з якою майже ніколи не розлучався. Він приклав сопілку до вуст і врізав Русланині «Дикі танці».

На губах чугайстра заграла вдоволена усмішка, він чимраз швидше викидав колінця, підкоряючись сопілковій магії, проте ніяк не встигав за Васьком. Малий такт у такт вибивав мелодію своїми черевичками, час від часу плескав у долоні й навіть високо підстрибував.

Лісовик кружляв навколо порожньої торбинки з-під вареників, розмахував руками, присідав і щось стиха примовляв чи наспівував.

Іванко зайшов на третє коло мелодії, а вперті танцюристи все вигодували один поперед одним. Чугайстр уже важко хекав і зрештою, тяжко й часто відсапуючи, промовив:

— Ади… во… воробець який… дрібонький… а що… що витинає!.. Ади!..

А Васько наче й не танцював зовсім — знай перебирає ногами та чугайстра під’юджує:

— А що, захекався?!

— Ба, за-захекався, — ледве видихнув лісовик, зупинився й важко осів на ожиновий килим. — Ху-у-ух! Я в світі так не танцював і не бачив, щоби хто ліпше за тебе танцював. Ох, воробець малий, я й ногою не годен тепер поворухнути… Угоцав-таки Петра, вишкварок малий!.. У мені всі вареники втрамбувалися. У вас точно більше немає?

— Нема, — усміхнулась я.

— Мушу йти. — Тяжко зітхнувши, чугайстр підвівся. — Треба нявку вполювати.

— То чугайстри таки нявками вечеряють? — з цікавістю спитав Васько.

— Знаєш, воробче, — стиха промовив чугайстр, нахилившись до мого братика, — нікому б не признався, а тобі скажу. Я не стравуюся нявками. По-перше, вегетаріанський харч корисніший, а по-друге, роздирати й поїдати лісовичок, хай вони навіть лихі-лихі, — дуженько непедагогічно.

— А навіщо ж тоді їх полювати, коли ти їх не їси? — знизав плечима Іванко.

Та лісовик знову смачно чхнув.

— Тихо! — раптом прошепотів чугайстр. — Ану, присядьте-но попід цими кущами. Не ворушіться — і зараз щось побачите.

— А що таке? — також пошепки спитала я.

— Ня… нявка йде сюди, — ледве тамуючи чергове «апчхи», самими губами проказав він.

Тут-таки з-за дерев випливла довгокоса нявка. Вона на мить спинилася навпроти куща, за яким усі ми сиділи, принюхалася, роззирнулась і поволі рушила далі в якихось своїх лісових справах.

— Тс-с-с, — приклав пальця до вуст чугайстр, другою рукою затискаючи носа, щоб не чхнути.

Коли нявка проминула наш сховок, лісовик підвівся та навшпиньки пішов простісінько за нею. Підкравшись іззаду, чугайстр нарешті відпустив свого носа і обома руками заходився лоскотати бісицю під пахвами. Нявка здригнулася від несподіванки.

— Що це він робить? — здивовано спитав Васько.

Та ні я, ні Іванко не могли йому відповісти, бо самі, роззявивши роти, спостерігали за чугайстром. А він тим часом усе лоскотав свою жертву, безперестанку чхаючи.

Нявка моторошно хрипіла, наче навмисне спотворюючи сміх, але що далі те хрипіння переходило в регіт, то зеленішим і пишнішим робилося її густе, довге волосся. А коли лісовичка зрештою полишила опиратися відчуттям, вона просто залилася пронизливим сміхом.

— Дивіться! Дивіться на її коси! — вражено вигукнув Іванко.

Але нам не треба було підказувати, бо й самі бачили, що волосся нявки вкрилося рясним зеленим листям, а поміж зелені з’явилися квіти, тут-таки осипались, а на їхньому місці забубнявіли дрібні зелені сливки, миттєво збільшились, потемнішали й налилися… Оце-то так! Простісінько в нас на очах нявка ні сіло не впало зацвіла й заплодила сливками!

Коли нявка, здавалося, ось-ось захлинеться, чугайстр ухопив її за плечі й почав трусити, наче дерево. Стиглі сливи м’яко падали на мох і котилися аж до наших ніг.

Струсивши всі плоди, чугайстр легенько штовхнув лісовичку, примовляючи:

— Файні сливки. Дякую.

Нявка, як причмелена, подибала в гущавину, а лісовий чоловік заходився визбирувати здобич.

— Чого сидите? Збирайте, — звернувся він до нас.

Сливки виявилися соковиті й смачні. Ми всі вчотирьох сиділи під смереками і смакували нявчиними плодами.

— То ось навіщо тобі полювати на нявок! Але ж як це в тебе вийшло, ну, зі сливами? — спитав у чугайстра Іванко, випльовуючи кісточку.

— Зі сливами? — перепитав чугайстр. — Я й сам не знаю.

— Як це? — вирвалося в мене.

— Бо я ніколи не можу вгадати, чим нявка уродить. Та дає грушки, інша — шовковицю, а одна була на кавуни роздобрилася.

— Я питаю, як узагалі на них щось росте? — уточнив Іванко.

— Дуже просто, — махнув рукою чугайстр. Тре’ файненько полоскотати нявку, щоб вона засміялась, а від сміху бісиці цвітуть і родять усякою всячиною. Головне — налоскотати доста, бо ж нявки сміятися страх як не люблять. Ну й перелоскочувати не варт, бо тоді плоди перестигнути можуть. А так — налоскочеш, стільки тре’, — і труси собі нявочку та збирай готові вітамінчики. Справа техніки. Найважче — вистежити й уполювати нявку: рідко яка так ось, як ця, по-дурному попадається. Тільки молода. Вже трушена нявка майже завжди упереджає чугайстра на один крок.

— А чому?

— Чому, чому… — невдоволено відповів чугайстр, кусаючи соковиту сливу. — Бо я чхаю від їхнього духу. А вони чують — і драпака задають. Як-от ваша знайома.

— Олеся? — озвався Іванко. — Та вона ж не нявка!

— Олеся, кажеш. Десь я вже чув таке ім’я. Не нявка, кажеш? Розберемося. Ну, гаразд, пора вже мені. Бувайте.

— Чекай! А як же ми? — Я схопила чугайстра за руку. — Ти ж не можеш нас тут покинути!

— Он за тим пагорбцем — стежка. Ходіть нею й нікуди не звертайте, — махнув рукою чугайстр, розсунув колюче гілля і почимчикував у нетрі, бубнячи під ніс: — Не нявка, кажете… розберемося…