Танок чугайстра

16

— Ой-ой-ой! Ой, біда! Ох і телепень же я! Піддурили… Самі, самі пішли… Без мене пішли! Телепень. Я ж знав, я ж навчений уже. Вони завжди тікають самі, мене не беруть. Чому ж я не пильнував?!.. Ой, біда!.. — Васько картався, як тільки міг.

Він щойно затяг у воду руденьку дівчинку з веселим ластовинням на носі й на щоках. Дівча пручалося щодуху, та врешті-решт здалося Васьковому натиску, і вони удвох, поточившись, шубовснули в прохолодну воду Черемоша.

Дівчинка звалась Яринкою і була напрочуд товариською, милою та балакучою. Поки вони вибрьохалися на берег, Васько уже знав про нову знайому доволі багато.

Він ухопив Яринку за мокре рученя й побіг до того місця, де мала сидіти Лілька.

— Лілько! Лілько! — здалеку кричав хлопчик. — Познайомся, ось Яринка! Уявляєш, вона ще ні разу в Києві не бу… — Васько побачив, що сестри немає. —…ла… Лілько?.. Лілько! Лі-і-ілько-о-о!!!

Васько оббігав увесь берег, підбіг до кожної ватри, кожної гойдалки, не проминув жодної ватаги — ні сестри, ні її друга, хоч плач, не було.

І Васько плакав. Плентався геть із берега і плакав гіркими сльозами, плакав від несправедливості та образи. Якби не він, то хто здобув би мольфарову сопілку? Хто? А вони… Чому вони не взяли його з собою рятувати Петра й шукати чарівну квітку папороті? Чому? Хтось на цій планеті знає, чому? Звідки така несправедливість?..

І малий, не знаходячи відповіді, забувши про все на світі, навіть про свою нову, таку чудову знайому — дівчинку Яринку, брів собі додому навпростець густими травами.

Васько так горював, що й не помітив, як вийшов до Перехрешнього. Так звали місце, де зустрічалися дві стежини: одна, яка вела від села до річки, і друга — та, що котилася з лісу на верховину й перетворювалась на вузький кам’янистий плай.

Там, де схрещувалися стежки, на камені, сидів літній чоловік. Він був одягнений у звичайне гуцульське вбрання: у білі полотняні штани, в довгу вишиванку, підперезану широким шкіряним поясом — чересом, — і вишитий кептар. Через плече в старого висіли розцяцьковані мідними бляшанками бесаги — шкіряна торба, а на голові красувався бриль-кресаня з припасованим до нього вогняно-червоним півнячим пір’ям. Чоловік вдивлявся в зоряне небо й курив люльку з довгим чубуком.

Це був мольфар Стефан. Добре, що Васько впізнав його, бо, чого доборого, міг і злякатися, адже ніч надворі.

Старий анітрохи не здивувався, побачивши хлопчика. Начебто другокласники, що прогулюються посеред ночі за селом, — звичне й цілком поширене явище. А й справді, чи не хвилюються за дітей удома: як-не-як, уже майже північ? Хвилювалися б, але не цієї ночі. Бо ж сьогодні свято і все село — від малого до старого — на річці. На Івана Купала вкладаються спати дуже пізно.

— Не страшно самому додому йти? — заговорив до Васька мольфар.

— Чого там, — махнув рукою малий. — Мені вже нічого не страшно… Найстрашніше вже сталося.

— А що ж таке?

— Ет, — зітхнув Васько, — піддурили мене, зрадили, можна сказати. А Ви чого тут сидите самі?

— А ти мостися коло мене, — припросив Стефан, посуваючись, — удвох сидітимемо. Поговоримо з тобою, покуримо.

— Я не курю, — серйозно відповів хлопчик, але сів на круглий гладкий камінь.

— Це правильно, — усміхнувся у вуса мольфар і пихнув у небо хмаркою диму. — Рано тобі.

— А я взагалі ніколи не куритиму, — далі вів Васько. — Я танцями займаюся, степом. Це цікавіше, ніж курити. Я вже навіть танок чугайстра наловчився.

— І це правильно, — знову загадково усміхнувся у прокурені вуса старий, — навіть дуже правильно.

— А Ви свою Олесю не знайшли? — спитав малий.

— Ще ні. — Очі дідуся пойнялися смутком і тривогою. — Але обов’язково знайду, бо маю Віру. А що ти там казав, хто піддурив тебе?

— Таж Лілька моя з Іванком. Ви ж нам ото про папороть загадку загадали, то вони й пішли шукати квітку, а мене… мене покинули коло річки. А я…

— Таки пішли! — чи то спитав, чи то нагадав сам собі Стефан.

— Ага. Я тепер ось… сиджу на камені… ось… Як Ви гадаєте, чи знайдуть вони ту квітку?

— Ой, скрутно буде! Вона до людей потрапляє випадково, та й то потім нечисть її видурює. Ось розкажу тобі одну бувальщину.

Якось один хлоп своїх овець шукав у лісі. А цвіт папороті йому в капець ненароком упав. Хлоп тут-таки дізнався, де є вівці, зайняв їх та й жене додому, про чарівну чічку не відаючи. Аж тут пан трійцею коней їде. «Поміняй мені, — каже, — свої капці на коні». Той узяв та й віддав капці. Пішов пан. А хлоп зирк — замість віжок йому в руках мотузка проста, до трьох патиків прив’язана. Ні коней, ні брички, ні пана того й близько немає.

Отак чорти виманюють у людей те, що своїм вважають. А той, хто наважиться сам чудо-квітку шукати, взагалі таких страхів натерпиться від чортівні лісової, що не всяк і живим до ранку добуде.

— Ой! — аж скрикнув Васько. — Це ж як там зараз Лілька з Іванком!? Якби ж мені якось до них, то втрьох воно легше було б!..

— Не все швидке, що скоре, — задумливо відповів на те мольфар і, потягуючи люльку, задивився в небо.