Танок чугайстра

4

— А, то це ти, малий задрипанцю!.. Слава Богу! — Я не знала, радіти чи сердитися, сварити чи жаліти наляканого Васька, що за мить виліз із хащів. — Де ти тут узявся!? Ти що, шпигував за нами? Я ж наказала тобі сидіти вдома!

— Ага, сама сиди вдома, — відповів братик, шморгаючи носом. — Я теж хочу Олесю шукати.

— А звідки ти про неї знаєш? — спитав Іванко.

— Ви ж самі тут її гукали.

— А-а. Ти її часом не бачив?

— Не бачив. А хто вона така?

— Дідова Стефанова онука. Що ми її вчора ввечері, на груші сидячи, бачили.

— То он же ж вона! — Васько показував пальцем нам за спини.

Ми обернулись і побачили струнку вродливу дівчину з довгими, до пояса, косами. Лагідно всміхаючись, вона прямувала до нас.

— А що це ви тут робите, малюки? — здивовано спитала Олеся.

— Які це ми малюки? — знітився Іванко.

— Ой, перепрошую, — виправилася дівчина. — Я хотіла сказати, що ви ще не зовсім дорослі, щоби самим гуляти лісом.

— А ми й не гуляємо, між іншим, — обізвалась я. — Ми тут у справі.

— І яка ж у вас справа, коли не секрет?

— Ми тобі їсти принесли, ось яка. — Я потеліпала в повітрі торбинкою з варениками.

— Мені?! їсти?! — здивовано і якось неприродно всміхаючись, вимовила Олеся. — А хто вас надоумив?

— Ми самі. Ніхто нас не надував… не на… надумлював, — пробурчав Васько. — Скажи, Лілько.

Я мовчала.

— Ну, — бачачи, що я не знаю, чим на те відповісти, і мене треба виручати, втрутився Іванко, — ми випадково дізналися, що ти пішла з дому…

— І подумали, що, мабуть, ти тут захочеш їсти, — додала я.

— Щоб не охлянути, — докинув Васько.

— Які ви милі, — зачудовано мовила дівчина. — Щоб не охлянути, мені треба інша їжа. — Олеся криво посміхнулася. — Та все одно дякую за турботу. Можете не хвилюватися за мене: я облаштувалася, не пропаду.

Дівчина на мить перемінилася на лиці: її очі спалахнули звірячими вогниками, а губи скривилися в ледь помітному хижому оскалі. Однак це тривало так недовго, що я не була впевнена, чи не привиділося мені.

— Що ж це я вас тримаю на порозі, так би мовити. Я ж тут курінь собі поставила, — продовжувала дівчина, пропускаючи нас наперед себе. — Ходімо, ходімо покажу Ідіть цією стежечкою ось, а я за вами. Гайда…

— Ура, я ще ніколи не бачив куреня! — радо викрикнув Васько.

— А я колись із татком жив у курені, — похвалився Іванко. — Коли ми в полонині овець пасли. Там так класно: ватрою пахне і комарів можна набити цілу купу. Знаєте, які в полонині дебелі комарі трапляються — справжні тобі горобці…

Хлопці так раділи, що я подумала: вони зовсім не помічають, яка ця Олеся дивакувата.

Ми йшли стежкою: я, Іванко й Васько попереду, а наша нова знайома — позаду. Ліс довкруж усе густішав, темнішав і насуплювався. Смереки тримали над нами свої важкі лапи, поодинокі буки стояли непорушно, ніби заступаючи дорогу назад.

Щодалі мені робилося тривожніше на душі, і я все частіше озиралась на Олесю.

— Ще далеко?

— Ходіть, ходіть, — відповідала вона посміхаючись, — ще трішечки.

А ліс усе згущався й темнішав. Стежки в нас під ногами вже давно не було. Ми прошкували заростями колючої ожини. Деручке плетиво боляче дряпало ноги, я вже стомилася і взагалі сумнівалася, чи варто іти далі.

— Довго ще? — Я обернулась до Олесі, та її позад мене не було. Не було ніде. — Хлопці, стійте! — гукнула я.

— А де Олеся? — спитав Іванко.

— Не знаю. Я вже давно хотіла вас зупинити. Хіба ви не помітили, що вона якась дивакувата?

— Чого це? Вона така гарна.

— Ет ви, чоловіки! Побачили гарну дівчину — і втратили голови! Гаразд. Що робимо далі? — Я поклала торбинку на землю й сіла на повалену вітром смереку.

— Вона що, спеціально нас сюди завела? — не міг повірити Іванко.

Ми стояли зусібіч оточені понурими столітніми деревами, поміж яких плелася ожина, росли папороть, мох і ще якісь трави. Ми стали сперечатися, куди йти. Я казала, що ліворуч, Іванко твердив — праворуч, а Васько просто всівся на землю й почав комизитися, що тепер узагалі нікуди не піде, бо страшно.

Ніхто не знав, як вийти з лісу. Ми можемо блукати цілий день, а тоді… Матінко! Тоді в чагарі прокрадеться ніч, а вночі у лісі стільки страхів і небезпек! Тут же навіть ведмеді водяться, не кажучи вже про кровожерних нявок та іншу бридку нечисть…

— Ой-ой-ой, — захникав Васько. — Де ж це вона поділася?

— Ану, цить! — підняв палець догори Іванко. — Олеся просто пожартувала. Чуєте, вона повертається.