Танок чугайстра

6

— Бабуню! Бабуню! А чугайстр менший за слона! — випалив Васько, тільки-но ми переступили поріг.

— Цить ти! — штурхнула я малого. — Ми ж домовились.

— А я що!? Я ж нічого! — виправдовувався Васько.

— Невже ти бачив чугайстра?! — в бабусиних очах загорілися лукаві вогники.

Я непомітно знову штовхнула Васька під ребра, щоб часом не забув про нашу домовленість: нічого не говорити старшим про пригоди на груші й у лісі.

— Та де! Просто люди кажуть, — хитро примружився малий.

— А я було подумала, ви чугайстра вистежуєте. Де це бачено, цілісінький день у лісі тинятися. Ох уже той Іванко! Глядіть, аби він вас у який трапунок не вплутав. Ото вже палисвіт, ото гайдабура!

Якщо бабуся Марія починала шпетити Іванка, то вже надовго. Вона недолюблювала хлопчака, бо він часто, шукаючи собі пригод, підбивав і нас на всяку шкоду. Останнім нашим подвигом було приборкування бабиного барана Борюні.

Борюня — бабусин улюбленець. Він справжній красень: великий, пухнастий, круторогий. А Іванко якось узяв і придумав, що Борюню треба приборкати і обкатати. І то негайно. Ми з Васьком одразу погодились, я навіть позаздрила, що не мені першій спала на думку така класна ідея.

Ми принадили барана шкуринкою хліба. Спочатку він трохи недовірливо зиркав на хлібець з-під рогів і стиха бекав, тримаючись оподалік, наче бідний родич. Та хіба ж є десь на світі баран, який би встояв перед запашною, золотистою шкуринкою домашнього, в печі печеного хліба! От і Борюня, наївний, як баран, узяв і підійшов. Тут ми з Іванком і вхопили його за роги, а Васько спритно скочив на м’яку спину і пришпорив свого скакуна.

— У-лю-лю! Га-ла-ла! — Малий криком турляв наполохану тварину.

Борюня не сподівався на такий поворот, але швидко отямився і чкурнув із малим на спині куди очі бачили. Він вибрикував і крутився дзиґою на місці, бігав по колу і втаранювався в баняки, виварки та відра, яких було вдосталь побіля сараю. Від отих буцань довкола стояв такий перегуд, наче на Великдень у Лаврі, коли дзвонять у всі дзвони.

Васько тримався як справжній козак, але коли Борюня вискочив у квітник, вершникові не вдалося втриматись «у сідлі». Та перш ніж Васько злетів з барана і той угамувався, бабусину гордість — квітник з гладіолусами і, головне, матіолою, що так гарно пахне вечорами, — було стоптано на мотлох.

Відтоді, як тільки бабуся вирішувала сказати нам, що вона думає про Іванка, її промова обов’язково закінчувалась гнівними спогадами про наше приборкування Борюні.

— Бабуню, ми їсти хочемо. — Я вирішила не вислуховувати бабусині спомини про ту подію. Хоч бабуся в нас дуже класна, ясно, що вона нічого не тямить в обкатці баранів.

— Ой, — ударила в поли кептара старенька, — що ж це я розкевкалась, як та каня! Діточки голодні в мене, а я!.. Ходіть, ходіть, я вам борщу понасипаю…

— Бабуню, а ви знаєте Стефанову Олесю? — спитала я за вечерею.

— А що тобі, квіточко, до неї?

— Та ми її зустріли. Дивна вона якась.

— Ще б їй, бідоласі, не бути дивною. Таке пережити, таке пережити довелось! От я вам зараз розкажу, а ви їжте смачненько. Років кілька тому прибув до нашої сільської школи новий учитель, молодий хлоп, щойно з університету.

— А що ж викладав? — спитала я.

— Ясно що, квіточко, — науку викладав.

— А яку науку?

— Та хто його розбере яку. Якусь дуже мудру. Але не це головне. Головне те, що він сам до нас попросився, коли їх там в інституті на роботу розподіляли. Він нібито гори дуже любив, лазив ото по них з мотузяччям усяким…

— Альпініст, значить, — здогадалась я.

— Мабуть. І ще зілля всяке та кузок збирав і сушив. А хлоп гарний був, показний, веселий — от Стефановій Олесі в душу і запав. Та й вона йому, потім люди казали, була небайдужа. Любилися, одним словом.

Але Стефан так беріг свою внуку, так над нею трясся, що не дуже зрадів її коханню. Вона ж у нього одна-однісінька на цілому світі, батьки її давно загинули в аварії. Як свою донечку виховував Олесю змалечку. Тому й так стеріг, щоб часом не задурив їй голову якийсь гультяй. Або ж боявся сам залишитися, коли онука заміж піде, хто його зна…

І недарма боявся старий. Правда, хлопець той порядний був, але біда все-таки трапилася з ними. Ой, діточки, біда!

Пішли якось удвох дошукуватися на схилах якихось жуків, чи що, та й запропали. А серед ночі пригнався той хлоп до Стефана з новиною, що зникла Олеся: чи то втекла від нього, щоб пожартувати, чи загубилася.

Ох і розлютився Стефан — блискавки зашугали над Карпатами. Прогнав він хлопця геть, а сам побіг у ніч шукати свою улюбленицю. А на ранок приніс закривавлену додому. Казали люди, що знайшов на дні урвища бідолашненьку, ледве дихала. А ще казали, що то нявки взяли її від коханого й завели до прірви.

Три дні й три ночі чаклував і шептав Стефан, три дні й три ночі зілля варив, рани гоїв, а таки виходив дівчину. Та з того часу від себе ні на крок її не відпускає, вона й з хати рідко виходить…

— То вона так і не вийшла за вчителя заміж? — спитав Васько.

— Та де вийшла! Його з того часу й не бачив ніхто. Спочатку думали, що з переляку додому втік, до Львова, а згодом звідтам родичі приїжджали — шукати його. А хлопця наче корова злизькала, щезнув. Може, де

руки на себе з розпачу наклав, борони Господи. — Бабуся перехрестилася. — Довго ще за ним Олеся побивалася… А ви кажете дивна. Таке пережити — і зварювати можна.

— Ясно! — вихопилось у мене, коли бабуся скінчила розповідь.

— Що тобі ясно? — звела брови бабуся.

— Майже все, — відповіла я і, побажавши бабусі добраніч, уклалася в ліжко.

Хотілось якнайшвидше заснути, щоби скоріше настало завтра і я могла поділитися здогадами з Іванком.