Танок чугайстра

7

— Невже ти нічого не знаєш? — дивувалась я, переповідаючи Іванкові бабусину розповідь.

— Та ж кажу тобі: того літа я саме гостював у вас. Хіба забула? Потім уже чув дещо, коли взимку зі Львова родичі Петра Сергійовича приїжджали та до школи приходили — про нього розпитували. І все.

— Як ти кажеш — Петра Сергійовича? — перепитала я. — Це того вчителя молодого?

— Ну. Він географію і біологію викладав.

— Іванку! Ти був у нас три роки тому.

— Ну. Якраз у липні.

— Пригадуєш, чугайстр учора один раз назвав своє ім’я?! Згадай, він сказав, що Васько перетанцював Петра!

— То й що? — не второпав Іванко.

— Це ж він і є, Іванку! Чугайстр і є той учитель, Петро Сергійович, проклятий мольфаром Стефаном! Точно: вчитель!

— Ой! А ми йому «ти» казали, — зніяковів Іванко.

— Ну… Ми ж не знали тоді, що він учитель. Тобто був колись.

— А я думаю: звідки чугайстрові знати такі слова, як «непедадогічно»?! — мовив Іванко.

— Педагогічно, — поправила я.

— Яка різниця!

— Тепер ясно, до кого просилася Олеся, — до нього, до свого коханого чугайстра!

— Отакої! Але чому Олеся, коли вона знає, що сталося з нареченим, не спробувала повернути його? Я впевен: вона знає, як це зробити, — міркував спантеличений Іванко.

— А якщо це неможливо! — зойкнула я.

— Незворотних чарів не буває, — відрубав Іванко. — Он дідо під погребом сидить, гайда в нього спитаємо.

— Є один спосіб повернути чугайстрові людську подобу… — затулившись долонею від сонця, відповів Іванків дід.

— Розкажіть, розкажіть!

— Щоби чугайстр знову став людиною, потрібно, аби він затанцював свій останній танок під сопілку, виготовлену тим, хто закляв його. І це повинно статися того ж дня і тієї ж години, що й прокляття, але не пізніше ніж за три роки.

— А чому саме три роки? — спитала я.

— За три роки чугайстр забуває своє людське ім’я, і тоді йому людський світ заказано.

— От бачиш, — переможно кинув Іванко, коли ми відійшли подалі від старого. — Значить, є шанс. Він назвався Петром, отже, ще пам’ятає своє ім’я! Він став чугайстром не так давно.

— Еге ж бо, Олесі слід було б усього-на-всього взяти в діда сопілку й заграти коханому. Але ж ти сам чув, що Стефан нікуди не випускав її, хоч вона і просилася. Ух, чаклунисько безсердечний!.. — скипіла я.

— А проте вона таки втекла, — промовив Іванко. — І, певно, шукає чугайстра.

— Бідолаха! Куди ж вона щезла? Невже її знову взяли нявки?

— Гайда до лісу, — кинув Іванко.

— Гайда, та цього разу без Васька, бо нявки — це вже не жарти, їх танцями не замориш, — рішуче мовила я…

Васько наздогнав нас уже на узліссі.

— Що за мода втікати від мене? — обурено кинув він. — Куди це ви знову?

— Будеш багато знати — скоро постарієш, — відрубав Іванко.

— З нами йти небезпечно, — попередила я. — Якщо тебе нявки візьмуть, додому можеш не повертатися.

— Ще побачимо, хто кого візьме, — набундючився Васько. — В мене тепер друг — чугайстр у цьому лісі є. Ви хіба забули, як я його кльово перетанцював?!

— Ну, як знаєш, — здалась я. — Іди, тільки не відставай.

На одній великій галяві ми натрапили на чугайстра. Він сидів біля вогнища і смажив щось на патичкові.

— Доброго здоров’я… гм… Петре Сергійовичу, — несміливо привітався Іванко.

Лісовик повернувся до нас, стараючись заступити собою ватру і ховаючи за спиною свій саморобний шампур.

— А, це ви, — розслабився він, упізнавши вчорашніх знайомих. — А я тут… — І, ніяковіючи, дістав з-за спини патичок, на якому димілися три обвуглені грибочки. — Чугайстр так зітхнув, що нам стало його шкода. — Ви вареничків часом не принесли? — з надією в голосі спитався він.

— Ні, — винувато відповіла я, — але наступного разу обов’язково візьмемо. А що, сливки вже закінчилися?

— Та, з них наїдку небагато. Я он схуд уже на сушку. — Чугайстр погладив себе по округлому череві.

— Я б не сказала, — заперечила я. — Ви нормальний і… і саме такий, як треба. А Вас Петром звати?

— Петром. Це ім’я мені ще від людського життя лишилося.

— То Ви знаєте, що були людиною?! А що іще пам’ятаєте?

— Знаю, що Петро, та й усе. А ви чого лісом ходите? Нявки он розперезалися — як сновиди шалиною кичерною шастають. А Несміяна — та взагалі немов із ланця зірвалася: скаженіє, нікому проходу не дає.

— Несміяна — це хто? — спитав Васько.

— Старша нявка, давня моя знайома. Ішли б ви краще додому, не вешталися без діла.

— А ми зовсім не без діла, — заперечив Іванко. — Є в нас діло.

— Ми Вам допомогти хочемо, — додала я.

— Принесли б вареників, ото була б мені допомога, а більше — що ви можете? — махнув волохатою рукою чугайстр.

— Можемо Вас назад на людину перетворити!

— Не смішно, — хмикнув Петро.

— А ми й не жартуємо, — відповіла я, — а знаємо як. Прийдіть лише на цю ж галяву вночі післязавтра. Якщо хочете, звичайно.

— Я-то хочу, однак щось мені не дуже ві- риться… Та що там балакати, давайте ліпше потанцюємо! Ану, малий, ставай до танцю! — гукнув він до Васька. — Ану ж, навчи Петра свойого танку хитромудрого!

— Можна! — заохотився Васько. — А Ви мене свого навчіть.

— О, то не жарт, — притупуючи, пішов по колу лісовик. — Не до снаги людині чугайстрів танок перейняти. Одначе ти, малий воробцю, утнеш. Най мене нявки лоскочуть, якщо не втнеш!

Чугайстр Петро зігнув руки в ліктях і підняв їх. Він ритмічно наближав лікоть до ліктя, одночасно дрібно притупував і присідав через кожні три кроки.

— Бачив, як чугайстри танцюють?! — викрикував він до Василька, виписуючи чималим круглим черевом дивні півкола в різні боки.

— Дивіться, як треба! — навчав чугайстра мій братик. — П’ятка — носок, п’ятка — носок!..

— У-ух, у-ух! — примовляв чугайстр. — Сперло дух! Ще разок: п’ятка — носок!..

— Ану ж, давайте, — розійшовся Васько, — не відставайте!..

— Тихо! — Лісовик зупинився і схопив Васьказа плече. — А-а-пчхи-и-и! Чую нявок. Зо троє. І Несміяна з ними, в неї… апчхи-и!.. особливий, яблучний дух. Шуруйте хутенько он поза тими смереками додому… — Петро підштовхнув малого в бік стежки. — Бігом: вони вже близенько. Іншим разом довчиш мене. Біжіть, я їх… апчхи-и!.. затримаю…

З протилежного боку галявини чулася чиясь м’яка хода.

— Не забудьте про післязавтра! — нагадала я Петрові й разом з хлопцями гулькнула в чагарі.