Тенета війни

Розділ восьмий

Союзники України? Радше союзники Сатани! Сірий Орден замовчує криваві злочини характерників», — волала передня шпальта газети «Visnyk Het'manatu».

Пилип зітхнув і взявся за статтю.

«Місяць тому громаду збурив «Літопис Сірого Ордену» — книга, яка не залишила байдужим жодного читача. Всі ми звикли до героїчних легенд і дум, де звитяжні характерники ставали на захист України та жертвували собою заради її порятунку... Але настав час спитати: як воно насправді? Чи цей полум'яний образ має бодай щось спільне з реальним життям? Натхненний прикладом безстрашного Володимира Буханевича, чию корчму сіроманці спалили на знак помсти, коли той відгорнув темну завісу над прихованою правдою про вовчих лицарів, автор цього допису (не розголошуючи власного імені з міркувань безпеки) теж провів невеличке розслідування, відтак поспішає поділитися його жаскими плодами з шановною громадою...»

Пилип глянув на портрет поруч зі статтею. З портрета вгадувався він сам, щоправда, із завеликим носом й замалими очима, але загалом схожий. Невідомий художник навіть косу перекинув через плече для наочного показу її довжини.

«Свідок, який вижив у тій битві, розповідає (далі подається пряма мова без правок): «Варяги нам у фланг зайшли, вдарили кінними. Хтось побіг, хтось за шаблю вхопився. Мені потилицю копитом зачепило, замакітрилося, а коли оклигав, бачу, як він сновигає поміж варягів і коле їх багнетом, наче свиней. Курва! Очі божевільні, весь у крові, справжній тобі чорт! Коли чергового шведа настромлював, то вдарив так сильно, що й рушниця тріснула навпіл. Тоді він на вовка перекинувся, весь одяг у клоччя, та далі вбиває. Мати Богородиця! Я чимало лайна на своєму віку бачив, але то була масакра! Літав, наче смерть! Було лячно й радісно водночас, бо він ту контратаку, вважай, самотужки поховав. Коли вороги полягли, то всі кинулися його вітати, мовляв, із десятком таких бійців можна війну виграти, а він озирнувся, з рота слина кривава тече, хвіст по боках ляскає, та як кинеться раптом до найближчого стрільця! Всі остовпіли, курва, то ж був наш стрілець, наш! Якого дідька? Аж тут один хлоп його багнетом штрикнув, бовдур, що перевертню станеться від того багнета... То він і другого роздер, навіть оком не змигнувши... Я позадкував, бо швед кінний і сіроманець божевільний — то не одне лихо: коли проти першого вистояти можна, то від другого краще втікати. Він ще двох загриз, падлюка, аж раптом скорчився, завив і знову людиною обернувся...»

Далі йшла не менш барвиста оповідь про те, що згаданого характерника всі любили та поважали за спокійний норов і розважливу натуру, тому аж ніяк такого вибрика від нього не очікували. Після битви шаленого сіроманця відкликали, а старійшини суворо наказали тримати язика на припоні. «Ці події підтвердив інший стрілець, який пережив битву. Редакція газети звернулася за коментарем до Ради Сімох осавул, але жодної відповіді від Сірого Ордену не отримала».

Проте, вів далі оповідач, на цьому історія характерника не закінчується. «Можливо, читач подумав, що після розслідування керманичі Ордену засудили душогубця до страти? Аж ніяк! Нещодавно чоловік, дуже схожий за описом на того самого братовбивцю з поля битви Північної Війни, під самим носом у головного штабу війська Січового напав та спалив новозбудований склад у Запоріжжі».

Далі викладався спогад свідка, який дивом не загинув у пожежі, бо кат зв'язав його та кинув напризволяще. Катюга мав черес із трьома клямрами, а опис його зовнішності цілковито збігався з описами ветеранів. За словами очевидців художник відтворив зовнішність знавіснілого характерника, якого всім радилося обходити десятою дорогою, допоки йому — попри закони держави та здорового глузду — дозволено вільно жити й пересуватися українськими дорогами.

Пилип знову глянув на власний портрет. Тепер ясно, чого продавець газет так на нього зиркав — він став сумнозвісним на весь Гетьманат різником.

Стаття закінчувалася так: «Колись наші пращури потребували слуг Сатани. Але тепер, коли держава українська стоїть міцно, а на варті її військо Січове і Таємна Варта, я питаю всіх: чи потрібні на державній службі небезпечні перевертні, які нібито захищають нас, та насправді шкодять не менше за ворога?!

Уже перед самим друком цього випуску до мене дійшли чутки, ніби у Червоній Раді назріла фронда, і незабаром там проголосують за вотум недовіри Сірому Ордену. Далі — справа за Чорною Радою й гетьманом. Плекаємо надію, що влада більше не закриватиме очі на свавілля сіроманців, про яких давно і невщухно попереджає свята Православна Церква, бо нині так склалося, що народ український треба берегти від тих, хто начебто присягався берегти його».

Пилип пожбурив газету до багаття.

Останнім повідомленням Басюга наказував покинути розслідування та принишкнути на кілька тижнів — бажано, десь на безлюдді, поки галас навколо виборів не змусить громаду забути пику Олефіра, розтиражовану на шпальтах однієї з найбільших газет країни. Крім Ґазди написали Щезник та Еней, обидва зі словами підтримки й порадою до часу зникнути. Він ніколи не розповідав друзям про той випадок на війні... Але вони все одно підтримали його.

Пилип знав, що минуле вкусить, але не очікував, що це станеться отак. Важко сперечатися: з погляду анонімного газетяра, він скоїв жахливі злочини, і тут, на відміну від спотвореної книги Буханевича, не було жодного слова неправди. Звісно, люди мали підстави боятися і засуджувати його. А що Пилип міг сказати у відповідь? Він не мав жодного виправдання.

Одне тішило: Майя, напевно, прочитала цю статтю та зрозуміла, чому він покинув її. Цікаво, що вона думала при цьому, що відчувала? Огиду? Страх? Полегшення? Жалість? Може, варто написати їй та...

Ні. Ні! Він викреслив себе з її життя. Нехай Майя буде щаслива, а їхня історія залишиться у минулому. Принаймні для неї.

Газета перетворилася на крихкий попіл. Сіроманець зважив на руці невеличкого піштоля. Десь він вичитав, що в Японській Імперії після безчестя лицар має вбити себе, аби ритуально очистити власну гідність.

Пилип приклав дуло до скроні. Відколи він погрозами змусив Звіра відступити (через це втік Хведір Цапко), набридливий голос більше не озивався ані вдень, ані вночі. Навіть вовчі сни зникли... Але стаття повернула думки про срібну кулю.

Палець лежав на гачку, проте характерник ніяк не міг зосередитися на думці про смерть. Голова продовжувала мізкувати над завданням: з усіх можливих цілей обрали саме його; опублікований портрет; свідок зі спаленого складу... Статтю надрукували невипадково. Він комусь дуже насолив і отримав удар у відповідь — отже, кидати справу не можна, тим більше коли з'явився слід!

А коли він закінчить, тоді вже ніщо не стримає його від натискання на гачок... Це розслідування — єдина причина відкласти піштоля.

Натомість рішуче взявся за ножа. Лезо ковзнуло, вгризлося, запиляло швидко й нерівно, допоки коса, схожа на величезну мертву змію, не впала до ніг. Майже п'ятнадцять років його життя перекрутилося у цій важкій мо-тузині попелястого волосся. Пилип дивився на неї кілька секунд, потім без вагань вкинув у багаття. Засмерділо. Він обережно провів долонею по карку: рука не зустріла нічого, крім шкіри. Пилип усміхнувся та вперше за багато днів заграв на варгані, доки полум'я доїдало його минуле.

Документи, знайдені у кабінеті пана Цапка, не надто допомогли: хто б не створював цю мережу, він робив це напрочуд майстерно. Невідомий знав, як саме його шукатимуть, зумисне лишав по собі примарний ланцюг рахунків та адрес, що повсякчас зникали або заводили у глухий кут. Безліч готівки, мало свідків. Когось іншого це могло заплутати, але не колишнього скарбничого. Осавулі Пилип доповідав, що переховується неподалік Кодаку, а сам уперто продовжував розслідування на обох берегах Дніпра. Оновлена зачіска та неголеність змінили його зовнішність задосить, аби не привертати увагу, а на дорогах він завжди натягував маску до перенісся.

Удача всміхається терплячим: за кілька тижнів у миргородському шинку Пилип надибав писаку, який жебрав на випивку. За другим кухлем пива чоловік хвалькувато зізнався, що написав кілька історій для славнозвісного «Літопису Сірого Ордену».

— Ну, не те щоб написав, а радше прикрасив, — чолов'яга поважно задер пальця. — Власне, історію вже написав Буханевич, а мені наказано було зробити її моторошною, додати всяких подробиць... І я з цим блискуче впорався, чорт забирай!

Він похапцем допив другий кухоль та красномовно гепнув ним об стіл. Пилип замовив третього.

— Тільки ж нікому не... — підбадьорений новим пивом, чоловік махнув рукою. — А бодай йому грець, розповідайте, кому хочете! Якби я знав, що мене так надурять з оплатою, ніколи б за ту справу не взявся!

Жадоба завжди лишає слабку ланку.

— Гляньте, добродію, — писака виклав папірця. — Розплатилися, холера, векселем! Поштою надіслали. А коли я прийшов у банк за грошима, клерки сказали, що вексель недійсний! Ох, скільки планів малося на цей дукач! Доводиться тепер натомість про гальбу світлого добродіїв молити...

— Як прикро, — Пилип глянув наметаним оком на бланк. — Тут стоїть печатка «погашено». Отже, ви отримали гроші.

— І в банку так само сказали! Але я нічого не отримував, мені воно таким прийшло! Я ж уперше вексель бачу, звідкіля мені знати, як воно все працює...

— Ваш дукач осів у чужій кишені, — констатував Пилип. — Хочете, викуплю цей вексель? За пару талярів.

— Два таляри? Мав бути цілий дукач!

— Друже, — Пилип виклав грамоту Сірого Ордену, бо після зміни зачіски черес він про всяк випадок тримав у саквах. — Я зменшую пропозицію до одного таляра. Раджу вгамувати апетити, бо заберу папірця задарма.

— Один, то й один, — миттю погодився писака. — Замовте тільки ще пива, пане лицарю! Я ж у ті побрехеньки про вас не вірю, сам їх вигадав...

Вексель належав банку Безбородька, одного з найбільших банків Гетьманату. Кілька років тому під час чергових регуляцій ринку цінних паперів була ухвалена обов'язкова норма про маркування кожного векселя місцем видання; таким чином з'ясувалося, що вексель був підписаний паном Медуницею з міста Царичанка, і доки Буран мчав туди, знайомий скарбничий підтвердив, що підписант є головою тамтешнього банківського відділення.

У передчутті приємного п'ятничного вечора пан Медуниця не мав настрою приймати непроханих гостей, але грамота Сірого Ордену переконала його змінити плани.

— Чим можу допомогти? — широко посміхнувся голова, молодий енергійний чоловік.

— Недобре, пане Медуниця, — Пилип без зайвих промов виклав векселя на стіл. — Доручено вислати вексель, а ви його власноруч гасите та привласнюєте гроші. І це заради одного дукача?

— Що за нісенітниці! Я, очільник міського відділення, не займаюся дрібним шахрайством! — обурився пан Медуниця.

— Сума в один дукач не підпадає під кримінальні закони, лише під адміністративний штраф. Коли векселів збирається чимало, то заробіток збільшується відповідно, хіба ж не вигідно? Та ще й при майже стовідсотковій гарантії, що джерело фінансування та отримувачі не звернуться з позовом до суду...

— Докази, пане лицарю. Надайте докази, — спокійно урвав його банкір. — Погашений вексель не є підгрунтям для жодного позову.

Він мав рацію, а характерник доказів не мав.

— Не знаю, чи ви це робите самостійно, чи прикриваєте підлеглого, — Пилип оцінив зовнішність банкіра. — Маєте нову обручку. Нещодавно одружилися? Вітаю. Тепер потрібні гроші на нову домівку? Примхи дружини? Чекаєте малюка? Мені байдуже. Скажіть, хто спонсорував цей вексель, і я зникну. Живіть собі далі.

— Украй наївно сподіватися, що я порушу банківську таємницю під тиском вигаданих звинувачень, — пан Медуниця посміхнувся, але від гніву посмішка перетворилася на гримасу. — Геть з мого кабінету!

— Якщо я піду, то за якусь добу матиму чимало відомостей про вас і вашу родину. І багато чого іншого, що ви воліли б тримати в таємниці. Не варто перешкоджати моєму розслідуванню.

— Погрожуєте? — сполотнів банкір.

— Попереджаю, — крутити головою без важкої коси було незвично легко. — Якщо граєте нечесно, то інші можуть зіграти так само. Назвіть джерело, пане Медуниця, і ми більше ніколи не зустрінемося.

Той глянув на характерника з неприхованою ненавистю.

— Клятий перевертень! Недарма вас люди зненавиділи, — банкір гупнув кулаком по столу. — Недарма Червона Рада вотум недовіри вам висунула. Не герої, а шантажисти!

Після невеличкої палкої промови пан Медуниця повідомив, що кілька рахунків, якими він опікується особисто, належать ігумену Нехворощанського монастиря, що розкинувся за п'ять миль звідси — цьогоріч монастир саме почали відбудовувати. Чернець-секретар, який за збігом обставин доводився двоюрідним братом пану Медуниці, раз на тиждень привозить гроші з письмовими розпорядженнями: які суми переказати, які рахунки відкрити чи закрити, які папери розіслати тощо.

— Віддайте вексель, — попросив банкір наостанок.

— Залишу собі на згадку, — відмовився характерник.

— Падлюка!

— Я теж радий нашому знайомству.

Знову церква, думав Пилип наступного дня дорогою до монастиря, знову православна церква. Вони грають проти Ордену, та, схоже на те, грають разом із Таємною Вартою: цей союз пояснює кількість ресурсів та масштабність атак. І вони обрали найкращий час для удару.

Після великої повені сімдесят років тому монастир покинули. Він обернувся скелетами кам'яниць; огорожа зруйнувалася, поросла бур'янами; старі хрести кладовища поступилися місцем молодим деревцям. На цьому сумному тлі вибілена церква скидалася на символ відродження — стіни покреслило риштуванням, навколо лежали купи приладдя, накритого від дощу. Суботнього дня робітників не було, навколо стояла благословенна тиша, і на звуки вершника до Пилипа вийшов чернець.

— Вітаю! А де решта? — почав було він, аж потім розгледів незнайомця. — Хто ви? Монастир зачинено, церква лише будується.

— Доброго дня. Шукаю ігумена, — характерник спішився та помахав сіроманською грамотою. — Хочу поспілкуватися.

Чернець перехрестився та похитав головою.

— Вам не місце у святині. Покиньте ці землі негайно!

Пилип узяв канчука та продовжив:

— Хочу поспілкуватися з вашої волі або проти неї. Дуже прошу мені не відмовляти.

Його незворушна ввічливість лякала людей більше за брутальну лайку. Чернець знову перехрестився та повів Пилипа у порожню церкву, де пахло фарбою, а за символічним амвоном ховалася крихітна кухонька та невеличка кімната на три ліжка. Тут під розп'яттям мешкало двоє ченців та ігумен майбутнього монастиря, які наглядали за ходом будівництва. Появі характерника священнослужителі не зраділи.

— Катувати прийшов? — другий чернець кинувся на нього з кулаками, але осів на землю, отримавши пужалном у печінку.

— Обійдемося без насилля в домі Божому, — прошелестів висушений ігумен. — Бажаєш чаю, непроханий гостю? Ми саме збиралися підобідати.

— Бажаю розпитати про витоки статків, з яких пан Медуниця сплачував складання брехливих байок про Сірий Орден.

Побитий чернець кинув переляканий погляд на ігумена, але той спокійно мовив:

— Тоді з вашого дозволу ми поїмо. У моєму віці регулярне харчування вкрай важливе, особливо при нездорових легенях, подразнених тиньком...

Якби не вбивство ієрея Митрофана, Пилип не погодився б, але почуття провини змусило його кивнути. Він твердо вирішив розплутати цю справу без каліцтв та смертей, які протягом останніх років стали для нього буденністю.

Ченці приготували вбогий обід та заварили трав'яного чаю. Помолилися, неквапом поїли, відтак ігумен глянув на годинник та заговорив із смиренною посмішкою:

— Ми не маємо чого розповісти, химороднику. Постійно надходять гроші на відновлення монастиря. Вказану частку відправляємо у банк із розпорядженнями щодо її використання, а розпорядження ті привозять разом із грошима. Зміст їхній мені невідомий, бо кожен конверт скріплено сургучем. Для чого воно — то не моя справа. Занадто я старий, аби встромляти носа за чужі печатки. Як бачиш, ми тут лише посередники. Знаємо небагато.

Твоєму секретарю точно відомо більше, подумав Пилип.

— Хто привозить гроші та накази?

— Зараз і побачиш, — посміхнувся старий.

Характерник почув стукіт копит та іржання коней. Ігумен навмисно тягнув час. Його перехитрували!

Пилип вискочив з-за амвону: вершників було понад десяток, усі озброєні, з нашитими білими хрестами на опанчах. Зупинили коней перед входом, спішилися, перехрестилися та почали заходити до церкви.

— Тут характерник! — закричав постраждалий від пужална чернець. — Перевертень погрожував нам!

У нього вп'ялися погляди, спочатку розгублені, затим розлючені. Покотилося:

— Бий-убивай!

— Срібло, дістаньте срібло!

Якщо вони озброєні сріблом, то йому кінець. Полонених фанатики не беруть. Єдиний вихід перекрито; вікна зависоко, підперті знадвору будівельними лісами; треба пробиватися до дверей — єдиний шанс на порятунок.

— Не наближайтеся! — гукнув чернець двом сміливцям, які з булавами рушили вперед. — Краще розстріляйте!

Решта кинулася по рушниці. Він мав лічені секунди. Пилип відкинув канчука, ножем розрізав пучку пальця, провів пальцем по губах. На роздягання часу не було.

— Я — вовк.

Нічого не сталося. Позаду грюкнули двері комірчини ченців.

— Я — вовк, — повторив сіроманець.

Тільки присмак крові на губах.

— Я — вовк! — закричав щодуху.

Щось не виходить?

Божі воїни поверталися з рушницями та вправно заряджали їх.

— Зараз розстріляють!

Ти наче сам збирався пустити кулю в голову, хіба ні?

— Припини! Я — вовк!

Він бачить дула їхніх рушниць. Зараз буде залп.

Отже, приймаєш мене?

Гучно гримнули постріли, прокотилися луною. Пилип кинувся на землю з відчайдушним «так».

Запам'ятай цю згоду, Пилипе.

Відновлена стіна вкрилася дірками. Характерник відчув біль, але не встиг збагнути, куди влучили кулі, бо світ розтікся багряними хвилями і розчинився в оглушливому вовчому гарчанні, від якого кров стигла у жилах.

Відомо, що старі млини кишать нечистою силою, яка вночі перемелює людські кістки. Необережного бідолаху, що втрапить до закинутого млина по заходу сонця, вважайте пропащим — коли дивом уціліє, то назавжди розум утратить. Чимало свідків споглядало тут нічні гульбища чортів, люди оповідали й про страшенний галас та зелене сяйво навколо млина, тому характерник без вагань обрав це місце для ночівлі на повню: тут завжди панувало безлюддя.

Упир понюшкував повітря, трусонув гривою і тихо заіржав.

— Саме тут усе й було, — погодився Гнат.

Він мав шість місцин, куди приїздив скидати місячне ярмо, але до цього млина давненько не навідувався. Лише після останніх подій згадав про нього і з подивом відчув бажання повернутися. Тут нічого не змінилося, хіба що дошки прогнили та пилюки побільшало. Спогади не забарилися.

.. .Тієї ночі він розпалив багаття, випив зілля, що приготувала місцева відьма за пару талярів, та спрямував ножа до серця. Батько суворо наказував, що робити цього вдруге не можна, але Гнат правил не поважав.

Тиша. Розсохла випалена земля. Сірий порох під ногами. Нерухомий труп сонця на згорілому небі. Позаду — чорноліс, попереду — мертва рівнина уривається проваллям непроглядної темряви... І нерухома постать на одному з виступів.

Відлуння власних кроків прокотилося громом. Бозна, як Щезник не божеволіє у своїх мандрівках... Це справжнісінька прогулянка пеклом! Аби лише не зустрітися з ним тут випадково, Щезник, напевно, поцікавиться, чому Еней сюди припхався, буде незручно йому брехати.

Споглядач над урвищем підняв руки. У відповідь темрява перед ним збурилася, затремтіла, стоншилася на нитку, закружляла, завирувала, раптом репнула, обернулася важкою хвилею, шубовснула у провалля та розповзлася непроглядним мороком — як і не було нічого. Споглядач обернувся та глянув на прибульця. Країв жорстко окресленого рота торкнулася посмішка, чи радше вищир, недобрий і кривий.

— Гнат Бойко, — багряні очі зажевріли.

— Ти пам'ятаєш моє ім'я.

— Я пам'ятаю кожне ім'я з моїх сувоїв. Чого треба?

Гнат перевів подих. Прикликав образ дружини і маленького згортка біля її грудей — сина, якого вони вирішили назвати Остапом на честь Гнатового діда.

— Хочу розірвати угоду, — мовив сіроманець.

Химерні очі пронизували, гортали найпотаємніші думки та спогади: про братів і друзів, про Орисю і Уляну, про мандри і війну — все, що трапилося після ночі срібної клямри.

— Ви, люди, всі однакові, — мовив Ґаад відразливо. — Ніколи не тримаєте слова. Я попереджав: угоду неможливо розірвати.

Відвернувся і замовк, утупившись у провалля. Проте Гнат не відступив.

— Назви послугу! Я виконаю.

Ґаад навіть не ворухнувся. Характерник скреготнув зубами і крикнув:

— Чуєш? Зроблю, що накажеш!

Потойбічний володар розвернувся, очі його люто

сяяли.

— Мені не потрібні жалюгідні послуги! Ти з власної волі поставив підпис і цим зробив свій вибір, людино.

Від сили того голосу Гнатові стало зле: голова запаморочилася, шлунок стиснуло, вуха заклало, немов поруч гримнув вибух. Він зібрав усю свою мужність, відвагу та зухвальство, крикнув:

— Я прийшов не по відмову!

Ґаад посміхнувся вдруге. Цього разу ширше. Слабкість у тілі сіроманця зникла.

— Але отримав саме її.

Багряні очі спалахнули так яскраво, що Гната на мить засліпило. Прозрівши, побачив, що вони помінялися місцями — тепер характерник стояв на краю урвища, а Ґаад за кілька кроків від нього.

— Тобі не зійти зі стежки.

Тлуста линва під ногами тріснула, Гнат не встиг зойкнути, як уже летів у безодню, темрява заповзла у всі порожнини, заліпила очі, перебила дихання, а він падав і падав...

Аж раптом сів біля згаслого багаття. Серце калатало, коловрат на грудях пекло вогнем, тіло вкривав рясний піт. Так скінчилася його відчайдушна спроба, про яку він волів забути, і відтоді старий млин нагадував про зневагу на обличчі з багряними очима.

А він просто хотів життя! Звичайного життя... Гнат збагнув це, коли повернувся з війни, поцілував дружину та обійняв сина. Хіба він міг знати у п'ятнадцять років, що йому насправді треба? Хіба міг тоді обирати свідомо? Хіба після прожитих років із прокляттям не мав права зробити інший вибір, піти іншим шляхом? Хіба інші не порушують присяг?

Невдовзі після тої невдачі Гнат зустрів Мармуляда та Орисю, життя пішло шкереберть, допоки доля копняком не дала шанс вибратися із трясовини. І от він знову тут — вітряк зробив коло.

Гнат переночував на млині, і жоден неприємний спомин не порушив його міцного сну.

Вересень минав чудово. Характерник навідав родину двічі — раніше для того потребувалося не менше кількох місяців.

— Ти став частіше приїздити. Випадковість? — поцікавилася Уляна.

— Недарма у Буду їздив, — підморгнув Гнат. — Поговорив з десятником, випили трохи, той погодився дати більше часу на родину.

Він справді колись розмовляв про це із братом Крайкою, але трапилася та розмова понад два роки тому. Суворий Крайка мав добре серце й не підозрював, що брат Еней марнує виторгуваний час на столичні розваги та брудні заробітки... Але то в минулому.

Гнат підхопив Уляну на руки і закружляв її.

— От дурбецало, — засміялася жінка. — У мене ж повний кошик у руках!

— А в мене справжній скарб!

Вона глянула йому в очі та спитала вже без усмішки:

— Ти справді тепер приїжджатимеш частіше?

— Даю слово!

— Обережно, характернику, я можу звикнути.

У стайні до старої Ожинки приєдналася молода та сповнена сил кобила Суничка; Уляна щасливо всміхалася; Остап плентався за Гнатом усюди, не бажаючи втрачати жодної хвилини з батьком. Хлопець не розлучався з дерев'яними шабельками, він навіть власноруч змайстрував перев'язь на спину, схожу на комашині крильця, аби носити зброю на батьківський манер. Малий непогано порався ними, щоправда, більшість рухів вигадував самостійно, та в цьому Гнат вбачав спадковий фехтувальний талант Бойків. Прийоми, що їх він показував синові, той схоплював на льоту: з нього мав вирости боєць, вправніший за Катрю.

— Дідо пишався б тобою, — сказав Гнат, викликавши бурхливу радість Остапа.

— Тату, а розкажи про війну!

— Іншим разом.

— Ти завжди так кажеш, а я все...

— Іншим разом! — гримнув характерник.

Нестор, земля йому пухом, завжди спочатку бив, а потім думав, чи варто. Гнат від такої несправедливості присягнувся ніколи не здіймати руки на власних дітей і пишався тим, що тримав слово. З Остапом це було неважко — він зростав напрочуд світлим малим.

Як і кожен хлопець, Остап ненавидів хатні обов'язки, але разом із татом був ладен хоч посуд мити, хочу бур'яни полоти, аби тільки поруч. Білити хату Остап узявся з таким ревним захопленням, наче його на ярмарок по цукерки кличуть.

Вигрівалося пізнє бабине літо. Гнат скинув сорочку та працював у самих штанях, Остап убрався так само. Обидва рясно заляпалися вапном, але з-під білих крапель на грудях характерника чорнів набитий знак.

— Тату, а що то за малюнок такий? — наважився спитати Остап.

Він завжди мав купу запитань, встигай лишень відповідати.

— Древній символ сили наших пращурів, — колись Нестор Бойко відповів так само. — Зветься коловратом.

— Я теж такий матиму?

— Власною рукою зроблю після ночі срібної клямри, — кивнув Гнат. — А ти колись зробиш його своєму синові. Кожен Бойко носить на собі цей знак!

Тепер він гідний взяти сина у джури, подумалося раптом. Тепер буде несоромно.

— А це боляче? — обережно спитав Остап.

— Наче кропива жалить, — прибрехав Гнат, насправді ж біль від чорнильної голки був значно сильнішим.

Остап, натхненний перспективами, заходився працювати енергійніше, Гнат не відставав. Він насолоджувався марудними хатніми справами і поспішав надолужити згаяне за минулі роки, втрачені в гонитві за грошима. Навіть воду з колодязя носив: подобалося відчувати на плечах коромисло, тримати рівновагу між важкими відрами, ловити погляди селянок. Зовсім не так, як ловив раніше — тепер Гнат подумки промовляв їм: «Так, нехай вас завидки беруть, який в Уляни Бойко чоловік!»

— У нас тут побутує приказка, — мовила дружина, коли він приніс води до хати. — Як хлопець тягне воду з криниці, такий він у ліжку.

— Дивні у вас прикмети, — Гнат одним рухом притягнув її до себе. — Де малий?

— Гайнув коней з випасу пригнати,— вона легким рухом скинула очіпок і розправила волосся. — Маємо трохи часу.

Вони кохалися пристрасно, як у перші місяці знайомства. Обоє відчували повернення старого вогню, але раділи мовчки: поглядами, дотиками, усмішками, не наважуючись промовити вголос, аби не розвіяти чари.

— Катря вийшла заміж, до речі, — згадав Гнат, коли вони вбиралися, аби встигнути до повернення сина. — Тепер вона Чорнововк.

— Рада за куму, — знизала плечима Уляна. — Та мене вона не любить. Після весілля завітала лише тричі, спочатку хрестити Остапа, а потім привітати з першою та другою річницею народження. Опісля лише поштівки отримуємо.

— Бона така з усіма, не зважай. А характер може після у родин зміниться, — спробував розрадити дружину Гнат.

— Оце навряд... Що? То Катря вагітна?! І ти кажеш про це тільки зараз? — Уляна обурено штурхнула його в плече. — Розповідай усе негайно!

Вдома було чудово. А на ввірених паланках не дуже.

Мандруючи давно узвичаєними шляхами, Гнат зауважив, як після погляду на черес люди спльовують, хрестяться, ховають очі чи, навпаки, супроводжують його довгими позирками. Це траплялося раніше, але не скрізь і не щодня. Діти, які раніше захоплено бігли за Упирем, тепер кидалися навтьоки, а найзухваліші намагалися пожбурити в спину каштаном чи стрельнути камінцем з рогатки. Гнійні побрехеньки з клятої книжки розтікалися отруйними ріками, всотувалися, в'їдалися та застигали істинами у людських головах.

Улюблена корчма Гната, «Zolotyi husak», що славилася на весь Яготин і прилеглі села, змінила вивіску: на новій не знайшлося місця для постаті Мамая.

— То винятково задля безпеки, — перші слова корчмаря, коли той побачив Гната. — Повір! Для тебе тут завжди знайдеться місце.

— Задля безпеки, кажеш, — повторив сіроманець, погладжуючи запилюжену золоту клямру.

— Так! — корчмар помітно нервував, це виказували тремтячі губи. — Не чув, як наприкінці серпня неподалік Буди корчму характерницьку спалили? За саму лишень вивіску!

Чутки мають прикру здатність не тільки поширюватися зі швидкістю чуми, але й спотворюватися на льоту. Певно, в Ужгороді чи Сумах патякатимуть про село, яке перетворили на попелище через вилікуваного там характерника.

— То все жидівські витівки, Гнате, Богом клянуся!

— Та невже?

— А кого люди ненавидять? Жидів, лихварів клятих! Ото вони й заплатили вкраденим у християн золотом, аби проти вашого Ордену бучу підняти! Аби їм натомість дали спокій...

Вираз обличчя Гната випромінював неприховані сумніви. Дні, коли вважав підступних жидів витоком усіх людських негараздів, лишилися в юнацькому минулому, коли він мав мізків іще менше, ніж нині.

— Ти не думай, що я тій книжці повірив, — продовжував корчмар. — Але ж інші вірять! У мене, крім цієї корчми, нічого немає. Батьків спадок! Та й вивіска стара, давно було час її оновити... Не ображаєшся?

— Не ображаюся, — Гнат сів за шинквас. — А знижка залишилася?

— Е-е-е, — знітився корчмар та забубонів щось про клятих жидів.

— Отже, знижка теж загула, — виснував характерник.

— Та я залюбки! Але ж як дізнаються, що я потай продовжую тобі ціною поступатися, то на вила здіймуть та червоного півня пустять!

Гнат роззирнувся. Кілька відвідувачів одразу зацікавилися власними кухлями, стінами та стріхою.

— Що баньки вирячили? — гарикнув Бойко. — Думаєте, що я на обід немовля зажадаю? Чи кров свинячу з підлоги хлебтатиму? Чи корчмаря на шинквасі в сраку гратиму? Га?

Товариство ніяково мовчало. Донька корчмаря, пухкенька веселунка, яка за відсутності батька ніколи не гребувала нагодою покликати характерника до льоху «допомогти винести важке», вдавала, наче бачила його вперше.

— А ну вас до біса, виродки невдячні, — Гнат підвівся. Апетит остаточно зник.

— Замовляти нічого не...

— І ти теж котись до біса, — припечатав характерник.

Навіть удома підстерігала скрушна новина: Остапа виключили зі школи.

— Перший місяць ледь провчився і все, — сплескувала руками Уляна та кидала гнівні погляди на сина, який колупав пальцем лаву. — Бійки щодня! Раз попередження, два попередження, три попередження... І от маєш! Гнате, священник питався, коли ти будеш, хотів поговорити з тобою особисто.

Гнат поправив оселедця. Він гадки не мав, як вирішуються такі справи. Але погляд Уляни... Не можна розчаровувати її. Не після всього, що накоїв.

— Побалакаю з обома, — сказав Гнат рішуче.

З сином розмовляти було легше, тому характерник почав з нього.

— А що мені було робити? Вони з першого дня у школі дражнили, історії з тієї книжки оповідали, малюнки образливі... Терпіти несила, — обурено пояснював Остап. — Коли батьків ображають, я не мовчатиму! А погрози не діють, тільки кулаки.

Гнатові було важко відчитувати Остапа, вчинки якого він цілком розумів.

— Та кому треба та школа! — торохтів малий упевнено. — Читати по складах я вмію, рахувати навчився ще рік тому. А решту ти покажеш, коли у джури візьмеш! Краще я поки мамі вдома допомагатиму.

Характерник із важким серцем рушив до невеличкої школи, що стояла біля церкви. Він готувався до зустрічі з черговим ненависником характерників. На превеликий подив, священник повідомив Гнатові, що проти його сина нічого не має, але решта школярів постійно переслідує Остапа, тому він скористався бійками як нагодою зупинити це неподобство.

— Діти можуть бути дуже жорстокими. Особливо коли бачать цю жорстокість від власних батьків та повторюють за ними, — священник перехрестився. — Я чекав для розмови вас, Гнате, бо не знаю, наскільки Уляна обізнана про розголос навколо Сірого Ордену, а вона й без того має чимало турбот...

— Спасибі, — Гнат був ладен його обійняти.

— Не варто подяки! Я ж вінчав ваше подружжя, а потім хрестив Остапа... І не поділяю загальну думку щодо сіроманців. Колись перших християн так само переслідували, а ми, нащадки мученицької віри, нині вподобилися своїм гнобителям, — священник знову перехрестився. — Вибачте, це я готуюся до недільної проповіді... Що скажете, якщо я навчатиму вашого сина окремо?

Гнат давно не відчував приязних почуттів до людини в рясі. Від грошей священник навідріз відмовився, тож Гнат поставив десять свічок за його здоров'я.

Остап новині не зрадів, але погодився, що так буде краще.

— Мама не каже, бо не хоче засмучувати, але її теж дражнять, — додав хлопець тихо. — Тобі просила не казати...

— Розповідай.

— Дехто перестав вітатися, а дехто прокльонами зустрічає. Не так, як зазвичай сваряться, а насправді... Ось, — набурмосився Остап.

— Хто проклинає, не пригадуєш?

— Терещенки, — хлопець показав на сусідську хату.

— Добре... Йди-но тепер до мами та розкажи їй про свої нові уроки, нехай зрадіє. Я навідаюсь у гості до Терещенків, незабаром повернуся.

У ньому клекотіла ненависть. Гнат хотів придушити малих виродків, які дражнили його сина, та голіруч вирвати серця тих, хто сміє клясти його дружину. Він увірвався до сусідської хати, саме коли Терещенки сіли вечеряти.

— Ані руш! — Бойко вихопив шаблю.

Вони пише пороззявляли роти, ніхто навіть не смикнувся. Гнат кілька секунд вивчав перелякані обличчя, а потім помітив клятий «Літопис» — книжка лежала на одній зі скринь. Ударом шаблі він її розполовинив та викинув у грубку.

— Ще раз хтось із вас образить мою дружину... Ще раз я почую про зневагу до моєї родини, — прогарчав Гнат.

Зблідлий голова родини озвався запопадливо:

— Ми вас дуже поважаємо, пане Бойку, і вашу дружину також... І сина! Дуже поважаємо всю вашу родину. Вибачте, якщо щось раптом негаразд... Жодного кривого слова! Більше ніколи не...

Гнат хряснув дверима, не дослухавши його мекання. Уляна саме накривала стіл до вечері. Глянула на обличчя чоловіка та шаблю в його руці.

— Терещенки вибачаються за завдані образи, — доповів Гнат і поклав перев'язь біля стільця. Остап негайно повторив за ним.

— Які ґречні люди, — відповіла Уляна. — Сідай, поки не схололо.

Вони їли мовчки, аж раптом Гнат спитав:

— Може, ти хотіла б переїхати? В інший паланок чи навіть полк. Чи, може, до міста? Де нас ніхто не знатиме.

Вперше він натякнув їй на мрію. Остап захоплено підняв брови.

— Ні, — відрубала Уляна, не роздумуючи. — Мене не лякають плітки та прокльони, Гнате. Криві погляди? Та хай їм повилазить. Тут моя земля! Я звідси нікуди не поїду!

Характерник поцілував її, Уляна розчервонілася. Він напхав рота свіжим пухким хлібом і вкотре подумав, як йому пощастило з дружиною. Авжеж, вона захоче переїхати, щойно побачить придбаний хутір. Залишилося накопичити зовсім небагато...

Та «Літописом Сірого Ордену» справа не завершилася. Гнат знав, що хвиля так просто не вщухне, і черговим свідченням стала передня шпальта у «Віснику Гетьманату», де він з подивом упізнав портрет брата Варгана. Про нього наплели сім мішків гречаної вовни, як у тій брехливій книжці, тож Гнат біля найближчого дуба надіслав братові щирі слова підтримки.

Тим часом наближалося свято захисників, день Покрови. Після війни Гнат щороку відзначав Покрову з Мармулядом та іншими ветеранами його сотні, але цьогоріч не хотів бачити нікого зі старого життя. Мармуляд точно почав би допитуватися про роботу на Шевальє... До біса. Гнат прокинувся на світанку та помчав до родини з першими променями сонця, аби встигнути на сніданок.

Біля його хати скупчилися люди, забагато людей. Відчуття лиха перехопило подих. Упир без команди помчав уперед, селяни розступалися та замовкали. Він спішився перед поваленим тином і відчуття жахливого сну, як тоді, коли він убив Павла, повернулося. Вікна хати були заляпані гноєм, а нещодавно побілену стіну вимащено кривими літерами: "SMERT' VOVCHYM VYRODKAM". Писали кров'ю, кров'ю з перерізаних горлянок Ожинки та Сунички, що скоцюрбилися під дверима. Уляна сиділа на землі й тримала на колінах голови мертвих кобил, Остап стояв поруч та обіймав маму. Обоє завмерли нерухомо, наче скульптури болю та відчаю.

Характерник повернувся до юрби та хрипко, ледь чутно сказав:

— Геть.

Усіх наче потопом змило. Уляна підняла до нього обличчя та прошепотіла:

— Добре, що ти приїхав.

Уперше він бачив, як її щоками котяться сльози.

***

Щастить мені цьогоріч на всілякі оглядини, думав Ярема. День за днем, тиждень за тижнем їхня маленька делегація мандрувала містами, селами, фортецями та гарнізонами — на схід, дугою півночі, заходом та нарешті півднем. Яровий і Чарнецький споглядали взірцево вимуштрувану піхоту та вправних стрільців, милувалися злагодженими маневрами кавалерії й показовими стрільбами артилерії, оцінювали навчальні тривоги та марш-кидки, а вусаті полковники і генерали сипали цифрами та рішучими заявами.

— Наразі наша регулярна армія складає шістдесят тисяч вояків. Іще двадцять тисяч новобранців рекрутували за останні два місяці. Цифри в порівнянні з можливостями наших сусідів невеликі, але за свою землю ми битимемося насмерть!

— Майже всі рекрути — добровольці та патріоти, які палають бажанням боронити батьківщину. Для кращої підготовки ми найняли досвідчених офіцерів з усієї Європи! Не сумнівайтеся, кістьми поляжемо, але не відступимо.

— Ми — народ спадкових воїнів! За кожне втрачене життя заберемо десять!

Аби остаточно розвіяти тіні можливих сумнівів, гостинні господарі після кожних оглядин влаштовували невеличкі вечірки з невимушеною атмосферою, винними барильцями та дружніми панянками. Зіновій насолоджувався візитом, радісно пірнав у кожні жіночі обійми та щиро не розумів, якого чорта пан Яровий обмежує себе у приємних розвагах.

— Сприймай це як службу державі, — напучував пан Чарнецький. — Чи ти гидуєш дівочим товариством?

— Чого б це? — здивувався Ярема.

— Я — сучасна людина, не маю забобонів щодо вподобань інших...

— Кажи вже прямо, без оцих дипломатичних круть-вертів.

— До мене доходили чутки, що в Сірому Ордені практикуються деякі речі між чоловіками... То не моя справа, певна річ, — швидко додав Чарнецький і відвів очі.

— Я не злягаюся з чоловіками, — Яровий розреготався. — І нічого такого в Ордені не практикується! Не вір усьому почутому.

— Тоді в чому справа, друже мій? — щиро не розумів Зіновій. — Господарі думають, що ти чимось невдоволений, твою відмову сприймають за прояв гніву!

Ярема зітхнув і зиркнув на подаровану Галиною прикрасу. Останніми днями він робив це щодня, але жодних почуттів від споглядання портрету нареченої не зринало — лише роздратування, образа невідомо на кого та глибоке переконання, що він не хоче мати стосунків, які панували між подружжям Чарнецьких.

— Хіба я не маю права на власні моральні переконання?

Зіновій знизав плечима та більше тему не піднімав. Ярема підозрював, що дипломат вважає його контуженим, чим і пояснює собі дивакуватість характерника. Добре, що принаймні ті кляті приступи минули... Яровий дуже сподівався, що більше вони ніколи не повернуться.

Принагідно гості були запрошені на весілля якогось генерала.

— Би знущаєтесь, — пробуркотів Ярема та незворушно просидів увесь святковий вечір на почесному місці, намагаючись не думати про квітень наступного року.

Серед відвіданого запам'яталися замок Бран і замок Корвінів, а також села із укріпленими церквами, що скидалися на справжні фортеці: Килнік, Диржіу, Прежмер, Віскрі. Місцеві не вбачали у цьому звичаї нічого дивного:

— Села стін не мають, а магометани першочергово церкву плюндрують, — пояснювали гостям. — Коли воюєш у святому місці, то сам дух Божий допомагає, руку зі зброєю твердить та наснаги додає!

Ярема на те ввічливо кивав.

Діти гралися на вулицях винятково у захисників, бути ворогами-османами нікому не хотілося.

— Не збагну, чому нас запросили окремо, — зізнався Ярема дипломатові під час чергового переїзду. — Питання вступу країни до Двоморського Союзу вирішується всіма державами-учасницями... То чому б не зібрати та прийняти одразу спільну делегацію? Так було б простіше.

— Так не чинять, аби не давати підстав для звинувачень у підкупі делегації.

— А питво й дівчата хіба не підкуп?

— То основа міжнародної дипломатії, — відповів досвідчений Зіновій. — І не кажи, що в північних землях роблять інакше!

Їхня місія завершувалася у Бухаресті на черговому бенкеті на честь гостей. Розкішний палац Великого Князя (знову відсутнього через термінову мандрівку), найкращий оркестр країни, черги шляхетних панів і панянок, які називали свої імена й титули так натхненно, наче думали, що Ярема з ними ще колись побачиться. Пан Плохій, український посол, остаточно розхворівся та прибути не зміг, про що сповістив у листі з купою перепрошувань.

Серед щільного натовпу вершків суспільства Ярема вгледів знайоме обличчя.

— Ви так і не завітали до мене, — сказала Сильвія замість привітання.

— Тут усі дуже дивуються, що я уникаю гостинних жіночих обіймів, — відповів Ярема з посмішкою.

— Не раз чула про це. Вашій нареченій неабияк пощастило, — вона простягнула для вітання вузьку долоню у чорній оксамитовій рукавичці.

Пані Ракоці знову мала приголомшливий вигляд: цього разу на ній була вугільно-чорна сукня, що підкреслювала витончені обриси тіла, а онікси на лебединій шиї блищали краплинами чорної крові.

— Радий вас бачити, пані Ракоці.

— Навзаєм, пане Яровий. Як минула мандрівка?

— Пречудово.

— Чи ви задоволені побаченим? Скажіть відверто.

— Я не маю сумнівів у тому, що ви справді готуєтеся до війни, а не створюєте оману, аби згодом перейти на ворожий бік, — відверто відповів Ярема.

— Рада це чути. Що скажете про боєготовність, ми можемо претендувати на вступ до Союзу?

— Рівень ваших збройних сил...

Поруч намалювався Зіновій, уже добряче напідпитку (треба дозволити собі розслабитися в останній вечір, пояснив він шляхтичу напередодні; чим це розслаблення відрізнялося від попередніх вечорів, Ярема не розумів, але заглиблюватися у питання не став), та навіть у такому стані той лишався сумлінним дипломатом.

— Чарівна п-панно, ми не можемо давати ж-жод-них коментарів, — дипломат погрозив пальцем Яремі. — Ми лише передаємо скромну д-думку... Господи, ви найгарніша жінка цього вечора! Маю ч-честь запросити вас до танцю.

— Дякую, пане Чарнецький, проте змушена відмовитися, — сказала Сильвія. — Я чудово розумію, що після Північної війни ніхто не хоче приймати нову державу, над якою завис ятаган Османської Імперії.

— Радий, що ви усвідомлюєте цю непросту с-ситуацію.

— Двоморський Союз — наша надія, в яку мало хто вірить, — продовжувала Ракоці. — Великий Князь особисто вирішує питання найманців Центральної та Західної Європи.

— Дуже мудро, — вклонився Чарнецький. — М-мудро і розважливо!

— Коли нас розіб'ють, ми продовжимо війну у підпіллі, — Ярема відзначив, як спокійно вона сказала «коли». — Але з силами Союзу ми не програємо. Натомість станемо вашим південним щитом! Союз, а особливо Королівство Польське та Український Гетьманат, не отримають турецьку гадюку під черевом.

Чарнецький замість відповіді приклався до келиха. Сильвія повернулася до Яреми.

— Згідно останніх відомостей, початок атаки заплановано після виборів гетьмана, коли булава переходитиме до наступних рук, — мовила розвідниця. — А після завоювання наших земель османи рушать на Крим і Таврію.

Зіновій ледь не захлинувся вином.

— Гучна погроза. А докази? — спитав Ярема.

— Будуть, якщо ви готові рушити у невелику мандрівку. Надзвичайні посли перезирнулися. Чарнецький посміхнувся широкою посмішкою нетверезої людини.

— Що скажеш, п-пане Яровий? Ми готові?

— Я маю наказ дістати якомога більше свідчень. Відповідно, не маю права закривати очі на можливий напад на союзника та наші землі.

Дипломат потер лоба, похитався з п'яток на носаки, а потім хвацько клацнув підборами.

— А бодай мене! Заради чарівної п-пані Ракоці! Що за мандрівка? Я готовий!

Добу по тому вони стояли у порту Константи на палубі невеликого вітрильника. Такі судна використовуються контрабандистами: швидкі, верткі, не пристосовані для бою. Сильвія, вбрана у сірий дорожній костюм, розглядала мапу та обговорювала з капітаном і штурманом їхній курс. Чоловіки уважно слухали — вся команда ставилася до пані Ракоці з великою повагою. Ярема наказав собі не витріщатися, і саме в ту мить Сильвія зловила його погляд. Шляхтич швидко відвернувся до Зіновія. Той повсякчас пересмикував плечима: морське повітря на початку жовтня було пронизливо-холодним.

— Чому я на це пристав, нагадай-но? — спитав Чарнецький похмуро.

— Ти випив, пускав слину на пані Ракоці та горів завзяттям, — відповів Ярема.

— Дуже підступно... А ти цілий місяць присипляв мою увагу, переконував у своїй сумирності, а потім заманив у пастку... Замість дороги додому ми пливемо у якусь сраку!

Характерник тільки форкнув у відповідь.

— Панове, — підійшла Сильвія. — Прошу вашої уваги.

Вона вказала на мапу болотяної місцини, тут Дунай впадав до Чорного моря.

— Тут розкинулися величезні плавні, ідеальна схованка для невеликих суден і тимчасових таборів, де зараз таборують десантні загони османів в очікуванні наказів.

— А ми... — почав було Зіновій.

— А ми захопимо в полон їхнього офіцера, — закінчила Сильвія. — Ви переконаєтеся у правдивості моїх слів.

— Скільки я випив, коли на це погодився? — повернувся Зіновій до Яреми.

Вітрильник рушив у відкрите море. Яровий, що всю дорогу до порту намагався не переживати, схопився за борт, глибоко вдихнув солоного повітря, глянув угору... Непрохані спогади накривали раптовою лавиною та безпардонно ламали світ, охоплюючи голову задушливим лантухом. Але не сьогодні. Не зараз. Не тут.

Характерник повільно видихнув, облизнув солоні губи, перевів погляд на блискучі брижі, змусив себе думати про їхню красу, аж раптом обриси на воді перетворилися на величезну тінь аеростату — і він з жахом усвідомив, що зараз настане загибель. За мить засвистить повітря, вода поросте білими вибухами, палуба трісне, щогли впадуть, люди кричатимуть, він опиниться у холодній воді, битиметься в пошуках порятунку від глупої смерті...

— Все гаразд? — Сильвія обережно торкнулася його плеча.

Ярема трусонув гривою. Її легкий дотик зруйнував кляте марево, за що він був ладен розцілувати Сильвію.

— Лишень погані спогади, — характерник криво посміхнувся та витер піт з лоба.

Глянув на пальці, що побіліли від судомної хватки. І все на очах у Ракоці!

— Курва-війна?

Найменше він очікував почути ці слова від неї.

— Курва-війна, — погодився ошелешено Ярема.

— Не переймайтеся, османські цепеліни тут не літають. Але ми готові їх зустріти, — жінка хижо посміхнулася.

— Пригадую, — Ярема опанував себе. — Пригадую, ми бачили спеціальний загін протиповітряних артилеристів.. . І ваші бойові цепеліни також.

— Вони перетворять ті плавні на пекло.

— Ударите першими?

— Ударимо? По кому? Хіба у нас війна? — Сильвія здивовано махнула віями. — Ми почули про страшну болотяну пошесть, яка поширюється гнуссю з дельти Дунаю, тож негайно вирішили знищити небезпеку на корені! Ніхто ж не хоче у Європі другої Чорної Смерті, чи не так?

І підморгнула. Шляхтич зловив себе на думці, що насолоджується цими розмовами, негайно прийшло почуття провини — у товаристві панни Ракоці він забував обличчя нареченої.

Вони пливли довго, але не зустріли жодного турецького судна. Надвечір їхній вітрильник досяг плавнів і Сильвія наказала спустити човен. Чарнецький, який усю подорож потерпав від морської хвороби, зрадів нагоді зійти на суходіл та лише за кілька хвилин у човні поцікавився:

— Куди це ми пливемо?

— За «язиком», — відповіла Сильвія.

— Тобто?

— Захопимо османа, — пояснив Ярема.

— Дідько! — Зіновій гупнув себе по скроні. — Хіба для цього не потрібно більше людей?

— Що більше людей, то гірша схованка.

— А я навіщо? — не вгавав Зіновій. — Я не асасин, не шпигун і взагалі не комбатант, з мене жодного зиску в цій авантюрі...

— Ти перекладатимеш, Зіновію, — спокійно пояснив Ярема. — Османською мовою я не володію, а перекладу Сильвії ми довіряти не можемо.

— Саме тому я не показую дорогу, — додала розвідниця. — Аби не подумали, що ми підготували виставу. Власноруч оберете ціль, самотужки допитаєте. З мого боку буде лише необхідна допомога.

— От лихо! — Чарнецький затулив обличчя руками. — Відтепер буду напиватися тільки після перетину українського кордону! Міг би вже їхати до Києва, але ж ні, дідько, пливу темними болотами у пошуках османського табору! А якщо ми тут гигнемо? Нас же не знайдуть!

— Хіба ти не сповістив про нашу затримку?

— Я написав, що нам лишилися додаткові оглядини бойової фльоти у Константі! Не писати ж бо, що ми збираємося у кляті плавні захоплювати турецьких солдатів! Мене за це з посади копнуть.

— Тоді маємо не ґиґнути, — знизав плечима Ярема. — І не обурюйся так показово, друже. Якби ти не хотів цієї пригоди, то не дозволив би себе вплутати.

Чарнецький набурмосився, Сильвія тихо розсміялася.

Нічними плавнями розтікався туман. Ярема веслував обережно, без плюскоту, вправно оминаючи осикові зарості. У мричі, під непевним місячним світлом, його вів нюх: десь неподалік стояв великий табір з усіма людськими запахами. Від усвідомлення, що він знову полює на ворога, Ярового виповнювала дивна радість. Як давно він цього не робив! Як же скучив за справжнім ділом!

Він пристав до берега, вибрався з човна разом із Сильвією та почав пояснювати свій план. Місяць зник за хмарами.

— Як ви щось бачите у цій темряві? — спитав Чарнецький, ошелешено кліпаючи очима.

Яровий і Ракоці проігнорували його. Зіновій посовався на місці, розгойдавши човен, перелякався та замовк. Але ненадовго.

— Що від мене вимагається?

— Сидіти нишком і не встрявати до халепи, — відповіла Сильвія.

У темряві її виказували лише білки очей.

— А якщо мене знайдуть?

— Стріляти, — Ярема зарядив і простягнув дипломату свій піштоль. — Я почую постріл і ми швидко повернемося.

— Добре, — збліднувши, Зіновій узяв зброю твердою рукою. — Але ж ні чорта не видно!

— Вогонь лише у крайньому разі. Насправді тебе тут ніхто не знайде.

— Сподіваюся...

Ярема почав скидати одяг. Відходити, аби перекинутися без свідків, було марнуванням часу, човен мав повернутися до світанку. Зіновій однаково нічого не бачив, а от Сильвія зацікавлено спостерігала — ніби темрява їй не заважала. Характерник склав речі до човна, трохи завагався на спідньому, глянув на жінку та за якусь мить рішуче позбувся й білизни.

Колись це перетворення було неймовірними чарами, йому хотілося гасати вовком цілими днями... Колись давно. Тепер воно стало рутиною, незручною та небажаною, що застосовувалася лише за потреби.

Ніж, поріз, кров.

— Я — вовк.

У відповідь з-за хмари зблиснув місяць.

— Неймовірно! — видихнув Чарнецький.

Величезний брунатний вовк підняв на нього очі — місячне сяйво поблискувало в них — перевів погляд на Сильвію, тихо загарчав та побіг у високі трави.

— Стріляйте у ворога, а не в нас, — нагадала розвідниця та рушила слідом за перевертнем.

— Хіба тут розбереш, хто ворог, а хто свій? — відповів роздратовано Чарнецький.

Вовк біг легко, повсякчас зупиняючись, аби Сильвія встигала за ним — вона рухалася безгучно, але трохи відставала. Пара непомітно перетинала плавні, впевнено минаючи трясовину, доки вовк не спинився; повів вухами, принюхався і дав сигнал — тричі тицьнув лапою в землю, що означало «чекати тут».

— Срібні або золоті китиці над шевронами, — нагадала вона відзнаки імперського однострою. — Якщо пощастить, червоні аксельбанти.

Вовк кивнув і гайнув у хащі. Сильвія чекала.

Вона вміла чекати. У дитинстві панянка Ракоці була нетерплячою дівчинкою, тому покарання за непосидючість було одним із перших уроків, якій їй довелося затямити. Втім, дівчинку карали й за безліч інших речей, але Сильвія не ремствувала: покарання її загартувало, перетворило, зробило такою, як вона була сьогодні. Кожен діамант потребує огранки, інакше не засяє.

Сильвія прислухалася: характерник полював. Точніше, чигав у засідці... Ярема казав, що навчився цього на Острівній війні; потрібен лише час вистежити та вичекати ціль. Сільвія трохи переймалася за дипломата, який у нічних плавнях був геть не на своєму місці. Аби Зіновій не кинув їх тут без човна...

Із пітьми з ледь чутним шурхотом величезний брунатний вовк тягнув за лямки впольованого османа. Судячи з відзнак на розстібнутій формі (мабуть, ходив до вітру, коли його оглушило), то був капітан. Сильвія допомогла закинути бранця на вовчу спину, міцно зв'язала руки й ноги, аби не впав, і викрадачі повернулися до човна. Чарнецький тримався молодцем: навіть цілився у їхній бік із піштоля, доки не переконався, що свої.

Сильвія зрізала мотузки, поклала турка на землю, обшукала та заходилася скручувати його наново, поки Ярема намагався так-сяк відмитися від крові та хутра. Чарнецький не знав, куди дивитися: чи то на сіроманця, чи то на полоненого.

— Знаю, не дуже зручно, — погодився Яровий, хоча дипломат нічого не сказав.

Сильвія ляпасами привела османа до тями. Той застогнав, зіщулився, а жінка щось просичала йому в обличчя.

— Каже, що зараз буде допит. Якщо мовчатиме або волатиме, то вона відріже йому прутня, — переклав Чарнецький.

Ярема розсміявся.

— Що тут смішного? — у погляді Чарнецького було «я так і знав, що ти контужений».

— Знайомі методи.

Полонений коротко відповів.

— Він згоден співпрацювати, якщо йому дадуть слово зберегти життя.

— Отак швидко? Для полонених варягів було справою честі протриматися під ворожими тортурами.

— У турків дещо інший світогляд, — зауважив дипломат. — Перетворитися на євнуха вважається найгіршим безчестям, тому між тягарем зради і перспективою оскоплення кожен османський чоловік обере перше.

Сильвія зробила гостинний жест і відступила, пропускаючи Ярового до бранця. Її правиця завмерла біля руків'я кинджала на поясі.

— Я даю слово зберегти йому життя, — мовив характерник.

Чарнецький переклав і осман знову кивнув.

— Які плани вашого наступу?

— Після сигналу розпочати атаку, — витлумачив Зіновій. — З моря надійдуть основні сили, ми маємо вдарити в тили, аби розпорошити сили захисників.

— Князівство — єдина мета?

— Для першої хвилі, — Чарнецький знизав плечима і додав від себе: — Що б це не означало.

— Першої хвилі? Що буде далі?

— Велика війна, — бранець посміхнувся.

— Розкажи про неї.

— Я лише капітан, — військовий ворухнув плечем із шевроном. — Знаю тільки те, що відбудеться тут. Не більше.

— Приховуючи правду, ти ризикуєш, — попередив Ярема.

Чарнецький намагався перекладати з такою ж інтонацією.

— Ми візьмемо своє. Те, що завжди належало нам, — сплюнув осман. — Хвилю не спинити!

Ярема ставив інші питання, але бранець з презирливою посмішкою відповідав те саме.

— Тільки про хвилю й нові землі повторює, паскудник, — розвів Чарнецький руками.

Сильвія ступила вперед та загнала кинджал у скроню турка. Дипломат причмелено витріщався на вбитого, а характерник з мовчазним осудом глянув на розвідницю.

— Часу обмаль. Користі з нього більше не було, — пояснила Ракоці.

— Я давав слово, — зауважив Ярема.

— А я — ні.

Чарнецький не стримав блювоти, доки Ярема разом із Сильвією топили тіло османа, пожертвувавши на те брилу, що лежала в човні замість якоря — з великим камінням у плавнях було сутужно.

— На свій захист зауважу, що на кораблі під час морської хвороби я втримався, — промимрив дипломат дорогою назад. — Але такі видовища... Я незвичний! Попри стереотипи дипломатія та вбивства не є спорідненими справами... Яремо, що тепер?

— Велика війна, — повторив характерник слова турка.

— Чи ви тепер довіряєте моїм словам, пане Яровий? — поцікавилася Сильвія.

— Довіряю.

Годилося б захопити другого бранця і допитати так само... Можливо, варто змінити місце та наступної ночі вибратися у наступну розвідку? Але щойно їхній човен покинув плавні, як характерник забув про цю думку.

— Якого біса?!

У місячній доріжці двоє кораблів тримали в лабетах їхній вітрильник. З палуби долинав гомін.

— Османи, — мовила Сильвія.

Над тихим морем прокотилися постріли.

— І що тепер робити? — Чарнецький, який відновив було здоровий колір обличчя, знову зблід.

— Битися, — відповів Ярема.

***

Про вибори гетьмана гомоніли всюди — на ринках і вулицях, у шинках і крамничках, біля криниць і стаєнь — всі думали-гадали, хто стане наступним: Яків Яровий чи Борислав Нічога. Головне питання рясніло на перших шпальтах газет та журналів; на підтримку кандидата малювали графіті й знущалися із зображень опонента; на результати робили ставки, а палкі дискусії у корчмах перетворювалися на бійки; сердюки, що мали їх зупиняти, повсякчас долучалися до сторін залежно від політичних переконань. Здавалося, навіть вуличні коти нявчали про вибори, і черга на цепелін «Danylo Halyc'kyj» маршруту «Львів-Таллінн» не була винятком.

— Той вояка не розуміється на керуванні державою! Це йому не верхи гарцювати! Сусіда в мене ветеран-січовик, то він глухий на одне вухо, — аргументував один.

— І що? У Ярового рідний брат характерник, прокляте плем'я, — відказував другий. — «Літопис Сірого Ордену» читали? То жах, справжнісінький жах, а вони поміж нас ходять!

Северин поправив костюм: для завдання він убрався як пересічний містянин середніх статків.

— Би, шановний, з льоху вилізли? Я не тільки ту книжку читав, але й газети щодня переглядаю, і там уже не раз писалося, що Яровий привселюдно від брата відхрестився та Орден засудив! Неодноразово!

— А ви й повірили? — розсміявся опонент. — Наївні! Яровий каже те, що хочуть почути. У нього рідний батько сіроманцем був! Про що тут сперечатися?

— Нічога за характерників вступився, — втрутився третій. — Наклепам не вірить і каже, що безліч разів на власні очі бачив, як перевертні чесно на північних землях билися.

— Ну й бовдур той Нічога! Такою заявою він собі кілька голосів зрізав! От куди йому в гетьмани, якщо навіть не розуміє, коли час стулити пельку? Орден зараз підтримувати — то голою дупою на їжака стрибати!

— Панове, балачки ваші жодного сенсу не мають, — не втримався четвертий. — Ви завзято дискутуєте про газетну обгортку, насправді ж обиратимуть так, як у радах між собою по грошиках домовляться.

— То, може, шановні, настав час обирати нам, га? Чому гетьмана тільки Чорна Рада обирає? Це ж гетьман України, то й вирішувати треба всією державою!

Усі розреготалися.

— Ох, свята простота! Такі нісенітниці верзете, казна-що...

— Ви собі обранця до Чорної Ради обирали? Обирали! От він і вирішить.

Черга поволі просувалася. Северин слухав балачки краєм вуха та не спускав очей із голомозого пана за кілька кроків попереду — його належало вбити.

Характерник, якого переслідував Северин, мав захопити цепелін, що стало б першою ланкою у вервечці жахливих речей, показово скоєних завербованими лицарями Ордену для його остаточної дискредитації. Скарбничі дізналися про це з документів, розкодованих кілька днів тому. Іван Чорнововк, не зволікаючи, наказав знищити усіх згадуваних у паперах зрадників і назвав цю подію Судним днем.

— Продажна наволоч має привселюдно створити видимість великої державної зради, — пояснив осавула, — аби новий гетьман, хто б ним не став, мусив відкликати грамоту Хмельницького.

Зазвичай призначенці виконували подібні завдання в парі (особливо коли йшлося про важливу місію), але нині сили куреню не давали такої змоги, тому кожен мав упоратися самотужки. Навіть Іван Чорнововк узяв на себе зрадника — всі мали загинути впродовж доби, не встигнувши скоїти жодного із планованих злочинів.

«Данила Галицького» було пофарбовано у яскраво-блакитний колір із золотим галицьким левом посередині. Северин давно мріяв політати на дирижаблі, але, як то часто трапляється, постійно відкладав здійснення мрії. Тепер, коли йому вперше доведеться ступити на борт повітроплава, він мусить убити одного з пасажирів.

Війна ожила, повернулася на руки чужою кров'ю, тільки замість земель Північного Альянсу Северин мандрував полками Українського Гетьманату. За останні дні він убив двічі: після викрадення шифру прибрав молодика з коханкою у придорожній корчмі та зарізав самотнього чоловіка на хуторі поблизу Сміли. Чорна діра розчахнулася знову, засмоктуючи докори сумління: він просто виконував накази.

Єдиною розрадою були листи Катрі. Дружина (він майже звик до цього слова) сповіщала, що їздити верхи стало важко, її звільнили від усіх завдань до пологів, тож вона вирішила пошукати добру повитуху. Скоро народиться дитина. Його дитина. Їхня дитина!

Яким батьком він стане? І як це взагалі — бути батьком? Як виховувати дитину? Раніше він не замислювався. Чи Ігор Чорнововк переймався цим свого часу? Мав сумніви чи, навпаки, достеменно знав, як виховуватиме нащадка?

Одне Северин вирішив напевне: він не хотів, аби його син чи донька вбивали, як довелося йому. Нехай стануть поетами, мандрівниками, лікарями чи винахідниками — бодай що заманеться... Але не холоднокровними вбивцями із випаленими душами.

Соломія на листи не відповідала. Захар сповіщав, що відьма засмутилася через історію з Ліною, «але ж ти знаєш, що мине час і вона напише, але повір, вона справді радіє за тебе, але...». У повідомленнях вчителя було забагато «але», в яких Северин безпомилково вбачав нещирість.

— Вітаю, пане. Прошу квиток, — мовила приязна дівчина.

Голомозий потупав сходами нагору. Северин упізнав його: кульгавий Михайло, давній знайомий Захара, що колись привітав його у Буді словами про найгірший вибір у житті.

— Каюта номер сім, перша кляса. Чудовий вибір, пане! Бажаємо приємного польоту.

Северин піднявся східцями башти до входу, де знову показав квитка і зайшов до палуби першого класу. Треба якомога швидше знайти каюту зрадника. На цій висоті Чорнововк не міг перестрибнути у Потойбіч і пройти крізь стіну. Нюх вивів його до третьої каюти. Пощастило: Михайло ще не встиг замкнутися. Северин увійшов до нього і гукнув:

— Перепрошую!

Михайло вийшов із сусідньої кімнати та здивовано на нього глипнув. Не впізнав.

— Мабуть, у касі щось наплутали, бо в мене також третя, — Чорнововк простягнув йому свого квитка.

Загули мотори, підлога гойднулася, відтак Северин промахнувся, і удар, що мав стати смертельним, лише черкнув по шкірі.

— Курва! — Михайло відстрибнув і теж вихопив ножа.

Але Северин не збирався битися: його пальці торкнулися закривавленого леза і він зашепотів. Михайло захрипів, похитнувся та впав на коліна. Повітря навколо загусло. З останніх сил зрадник здійняв руку та метнув ножа. Чорнововк ухилився, продовжуючи закляття, а Михайло розпачливо заскавчав, засмикався та повалився додолу. Його трусили судоми, тіло почервоніло, наче у вареного рака. Северин не змовкав, допоки агонія не скінчилася. Він сторожко наблизився та приклав пальця до порізу. Михайло не вдавав: розігріта замовлянням кров скип'ятила його насмерть.

Чорнововк не планував убивства чарами крові, такі закляття відбирали багато сил та чимало днів власного життя, а смерть від високої температури виглядала підозрілою. Втім, обирати не доводилося, та й Северин не мав певності, що зміг би вистояти у прямому бою проти досвідченого характерника. Справу зроблено — це головне.

Він зачинив каюту зсередини та заходився обшукувати речі вбитого. У внутрішній кишені знайшовся лист без підпису та перепустка з печаткою Святійшого Патріарха Київського і всієї Русі-України Симеона, що їх Северин, уважно вивчивши, забрав разом із грамотою вбитого. Вклав тіло розпашілого від смертельної гарячки Михайла на ліжко, прикрив ковдрою, замкнув каюту на ключ, повісив на двері табличку «Не турбувати до кінця польоту» та рушив до ресторану з почуттям виконаного обов'язку.

Цепелін покинув Львів, і характерник із дитячим захватом спостерігав, як далеко внизу проповзає дорога. Люди крихітні, наче мурашки — ось як їх бачать птахи з висоти польоту! Мабуть, комусь таке видовище здалося б моторошним, але Северин захоплено витріщався на краєвиди, доки порожній шлунок не нагадав про себе.

У ресторані тривала політична дискусія, тому сіроманець відсів від неї якомога далі. Зняв крислатого капелюха, відкинув з лоба волосся та почав вивчати стравопис, аж тут поруч прогуло:

— Друже Северине! Який неймовірний збіг!

Спочатку характерник побачив могутнє черево, вбране у дорогий костюм, а потім його власника — одного з най-заможніших чумаків Гетьманату Тиміша Клименка.

— Радий зустрічі, — щиро всміхнувся характерник. — Приєднаєтеся?

— Залюбки! — чумак гепнувся на стілець навпроти і зашепотів: — Чесно кажучи, спочатку не був певен, що це ви... Бачу, що мандруєте інкогніто, без цехових регалій.

— Інколи доводиться знімати черес.

Вони завжди зустрічалися випадково, раз або двічі на рік, щоразу в новому місці, ніби це було їхньою традицією. Клименко настояв, що пригощає, замовив купу дорогих страв і ще дорожчого вина.

— Як пан Захар поживає?

— Непогано, особисте життя влаштовує.

— У будь-якому віці можна кохати і бути коханим, — пан Клименко охоче закивав. — Пригадую нашу першу зустріч! Як ви порятували мене в Уманському паланку від грабіжників, що на моє вино ротяки роззявили. Понад сім років минуло відтоді, матінко рідна, як час біжить!

— Такі випадки не забуваються, — погодився Северин. — Улітку мав приємність пообідати з вашими колишніми колегами. Оповідали про те, як ви починали у пана Гарбуза.

— О, так! Веселенькі часи були! А старого Гарбуза шкода, гарна була людина...

Клименко тричі перехрестився та випив за упокій.

— Чув, що ваші моторні вози непогано почуваються.

— Ха! Авжеж, мої справи просуваються! Механізовані валки вивели мене вперед! — чумак захоплено змахнув руками. — Доки конкуренти лише їх скуповують, я вже налагодив мережу! Добре сміється той, хто сміється останнім, друже мій.

— Тепер плануєте доправляти товари повітрям? — поцікавився Северин.

Йому подобався незмінний запал Клименка, відомого на весь Гетьманат дивака та новатора.

— Ні-ні, цепеліни — як ті равлики, місткість у них не дуже, а оплата захмарна, вибачте за недолугий каламбур.

— Проте краєвиди згори неймовірні.

— Тут я цілком згоден! Пропоную тост за чудові винаходи людства, що дарують нам такі перспективи!

Чумак підчепив виделкою лососевого стейка і відкусив половину.

— М-м-м, риба не дуже свіжа, краще не їжте... Скуштуйте куріпочку, сподіваюся, вони не знайшли її серед своїх двигунів... До речі, у Вільнюсі готують картопляники, начинені м'ясом, теж цепелінами звуться, не пробували?

— Не мав нагоди побувати в тих краях, — Северин спробував куріпку, що виявилася напрочуд смачною.

— А ви хіба не до Таллінна прямуєте?

— До Києва.

— О, то це вже наступна зупинка, — засмутився Клименко. — Шкода! Я до кінцевої. Наші зустрічі завжди минають надто швидко!

— Зате приємно.

— Ваша правда! Про що ми говорили... А, про цепеліни. Потяги значно краще годяться для вантажних перевезень, це моя друга сфера розширення. Ось лечу вивчати нову можливість... Проте вона вкрай божевільна навіть для мене!

— Звучить цікаво, — Северин дзенькнув обручкою об ніжку келиха.

— О, ви встигли одружитися! — Тиміш нарешті помітив кільце.

— Нещодавно. Весілля у тісному колі друзів.

— Вітаю! Радий за вас, Северине. Якщо вирішите інвестувати гроші в майбутнє — ви знаєте, до кого звертатися, еге ж? Поганого не пораджу!

— Тільки до вас, — характерник підняв келиха.

Клименко розсміявся і вони випили.

— Розповім як давньому другові по великому секрету, — знову зашепотів чумак. — У Таллінні я збираю групу найкращих вчених Двоморського Союзу для небаченого проекту... Дослідження Потойбіччя!

— Ви вмієте приголомшувати, пане Клименку, — Северин був направду вражений. — А навіщо вам здалося Потойбіччя?

— Для транспортування, друже мій! Хто першим опанує логістику — той стане найкращим. Розумієте, до Потойбіччя зараз ставляться як до чарівного світу, сфери винятково мольфарів, відьом та вас, характерників, куди нам, звичайним людям, зась. Але що, як ми зможемо проторувати шлях крізь тамтешні терени? Без допомоги Ковену. Зусиллями науковців! Як гадаєте, це можливо?

— Важко сказати, — Северин сумнівався, що цей задум матиме успіх, але ніщо не могло змусити пана Клименка облишити ідею, яка народилася в його голові. Навіть якщо ідея була геть божевільною.

— Мені відомо, що в Ордені є лицарі, які досліджували Потойбіч, — чумак кипів ентузіазмом. — Це єдині експерти, до яких би я волів звернутися з питаннями... Чи ви не порекомендуєте когось? Буду вельми вдячний!

Чорнововк кілька секунд роздумував, чи варто розповідати про власний досвід у цій сфері, та вирішив, що принаймні не зараз.

— Спробуйте звернутися до осавули куреня потойбічників. Її звуть Віра Забіла.

— Спасибі, друже мій. Ваше здоров'я!

Після обіду Северин розпрощався (пан Клименко вкотре вручив йому візитівку та запросив на гостину, як робив щоразу) та рушив до власної каюти. Цепелін плив у хмарах, за склом стелилося біло-сіре ніщо, тому він узявся оглядати речі Михайла. Лист без підпису наказував:

«Після виконання завдання рушайте до монастиря Глинська пустинь, там покажіть перепустку, назвіться, і отримаєте прихисток. Очікуйте нових розпоряджень».

Перепустка з печаткою Святійшого Патріарха Київського і всієї Русі-України пахла ладаном. Сіроманець звірився з атласом: монастир Глинська пустинь, заснований на честь Різдва Пресвятої Богородиці, зачаївся у лісах побіля Глухова.

У тому монастирі не знають, який із себе завербований характерник, тож мають впустити його лише за перепусткою... Доки звістка про дивну смерть чоловіка на борту «Данила Галицького» докотиться до того лігва, Северин устигне вивідати їхні плани, назвавшись Михайлом.

Після виснажливої чари та ситого обіду стулялися повіки. До зупинки залишалося кілька годин, і Чорнововк вирішив перепочити.

Кільце темних дерев стрімко зімкнулося. Густа темрява застигла на відстані руки — простягни, та втратиш назавжди. Невидимий вінець стискав скроні, посеред лоба пекло вогнем. Характерник опустив очі додолу й побачив, що попіл під ногами помережаний колом виклику.

— Якого дідька...

Темрява розступилася, ніби розрізана мечем світла, і Северин упізнав ту, на котру полював роками. Вона завмерла на відстані двох кроків, її блакитні очі сповнював біль, на білій сорочці чорніли химерні розчерки.

— Це ти!

Чорнововк жадібно роздивлявся її: така ж, як і в його дитинстві, струнка, прекрасна, аромат м'яти та конвалії... Мавка підняла руку, застерігаючи.

— Ти покликала мене... Я так довго шукав! Нарешті!

Ніщо не могло перевершити того її аромату, він хотів купатися у ньому, наче знову став маленьким захопленим хлопчиком... Мавка простягла руки до нього.

— Я? Ти щось хочеш сказати? Щось про мене?

Вона кивнула й різко провела у повітрі ребром долоні.

— Небезпека? Загрожує небезпека?

Кивок. Смуток у дивовижних блакитних очах.

— Яка? Звідки?

Вона обвела рукою темряву навколо. Темрява клубочилася, глуха й непроглядна.

— У тінях? Серед ночі? Засідка?

Мавка заперечливо хитала головою на кожне припущення, і водоспади золотавого волосся гойдалися в такт. Він відчув, як земля розходиться під ногами.

— Тоді що? Я не збагну! Скажи бодай слово...

Але земля розтанула і Чорнововк шубовснув у прірву, крізь темряву, що дивилася на нього сотнею незримих очей, летів бозна-скільки, аромат мавки зник, і він прокинувся, підскочивши на власному ліжку в каюті.

Жодного разу Северин не бачив мавку уві сні. Щось змінилося? Як вона спромоглася покликати його до Потойбіччя? І про що намагалася попередити, коли за всі роки смертельних небезпек досі жодного разу не приходила до нього?