Тенета війни

Розділ дев'ятий

У багряній пустці він плив стрімким, порожнім, невагомим. Жодних обріїв, жодних кордонів. Свобода, всеохопна й нескінченна. Розмірені удари серця схожі на удари дзвіниць, що попереджають про ворожу навалу, віддалік долітає лемент переляканого люду, який поспіхом утікає, але запізно — пекло настало, ворог уже тут, дзвони б'ють над мертвими тілами, палають багряні вогні, а він летить над руїнами, безжальний та невразливий, укритий хутром і кров'ю, гарчання з горлянки струшує світ до самих скрижалів, небом розповзаються тріщини...

Чуєш мене?

— Так.

То слухай уважно, Пилипе. Ти башковитий, завжди був башковитим... Я сподівався, ти все зрозумієш сам, але вперта рішучість заперечувати мене та будь-що перекреслювати моє існування не дозволяла тобі глянути на речі чистим поглядом.

— Що я мав побачити?

Я народився з тобою, Пилипе. Зростав разом із тобою. Коли ти завмирав у ліжку під час батьківських сварок, коли плакав на похороні матері, коли ненавидів тата у застінках темного льоху, коли насолоджувався жаром від пожежі остогидлої домівки, коли тікав до степу, коли поневірявся безхатьком, коли отримав бронзову клямру... Я завжди був поруч, твій стрижень, твоя незрима сила. Ти міг і далі жити, не здогадуючись про моє існування, але кривава угода дарувала мені голос. Я — це ти, Пилипе.

— Ти брешеш... Звір завжди бреше.

Завжди кличеш мене Звіром, а я лишень утілюю інший бік тебе самого. Бік, якого ти уникаєш, Пилипе, заплющуєш очі, заперечуєш, утікаєш, адже це легше, ніж визнати правду. Доволі ницо скидати все на мене, не вважаєш ?

— Не бажаю слухати облудні промови.

Доведеться! Ти більше не сховаєшся у мушлі відмов. Слухай, Пилипе! Я не стороння істота, не демон, що оселився у твоїй голові. Я частина тебе, і завжди нею був! Хочеш ти цього чи ні...

— Не вірю!

Вперто не бажаєш погоджуватися, адже уявив себе нещасним лицарем в осяйних шатах! Стражденний захисник слабких і знедолених. Ти так боїшся зруйнувати власний образ... Скільки крові ти пролив за останні місяці, лицарю?

— Крові було б значно менше, якби ти не втручався.

Таке твоє виправдання? Я втручався, коли йшлося про твоє життя. Наше життя! Я не дозволю відібрати його.

— А я не бажаю приходити до тями у крові вбитих.

Ти не дочекаєшся співчуття від мене. Кров — твій свідомий вибір. Ти знав, на яку стежку ступив у ніч срібної клямри! То неси це прокляття гідно. І визнай нарешті свою природу. Нашу природу!

— Я не прийму тебе.

Що ж, я був про тебе кращої думки, Пилипе... Дарма ти прочитав стільки книжок, бо ж мудрості від них не набрався. Ти не збагнув, що я тобі не ворог. Наше злиття — лише питання часу. Чуєш кров у цій клепсидрі?

— Я вистрелю собі у скроню.

Помиляєшся. Не дозволю.

— Як ти мене спиниш?

Ти мене покликав. Благав про допомогу. Прийняв. І тепер я маю влади більше, аніж будь-коли. Затям, Пилипе: відтепер я зупиню тебе, коли забажаю. І захоплю тебе, коли забажаю.

У двері постукали. Робітників він спровадив зранку, тож це або сердюки, або...

Це той покидьок.

— Це я, Варгане, — почувся голос Олекси Воропая.

Пилип зняв замок і відчинив. Характерники потисли руки.

— Дивно бачити тебе без коси, — подих Олексі перехопило від важкого повітря.

— Третю добу лежать. Почали тхнути, — пояснив Пилип. — Але ти мусив їх побачити. Я не бажаю, аби Орден мав підстави підозрювати мене.

Воропай кілька секунд звикав до смороду, а потім рушив поміж тіл, укритих тканиною, що просякла кров'ю.

Коли Пилип прийшов до тями у рештках вовчого хутра, вибілена зала перетворилася на місце бійні. Решту дня він прибирав: складав мертвих рядами, запихав випатрані нутрощі в тіла, скидав їхню зброю на купу, нишпорив кишенями, відтирав кров з підлоги та стін, нарізав полишену будівельниками цупку тканину та вкривав нею небіжчиків. Робив усе без емоцій, а коли закінчив — повернувся голос Звіра. Бони сварилися, забувши про голод, сон і час.

Олефір запалив кілька свічників, принесених від амвону. Накриті тіла у мерехтінні церковних свічок скидалися на панахиду за жертвами чуми.

— Бив по артеріях на ногах?

Олекса підходив до кожного, відкидав тканину та уважно розглядав небіжчика.

— Переважно. Це швидко й ефективно, — відповів Пилип.

І жодних підозр.

— Я теж не люблю перегризати горлянки, — погодився Олекса.

Бреше. Бачиш, як облизує губи при погляді на кров? Звір живе у кожному.

— Розпорені животи, відкушені пальці, спотворені обличчя, — провадив далі Воропай. — Знаєш, як у нас у горах відповідають на питання «який звір у лісі найстрашніший»?

— Людина.

Так казали не тільки в Карпатах, але й у таврійських ланах.

— Отже, маємо дванадцять нападників, — Олекса скінчив огляд. — І троє ченців, так розумію, тутешніх.

— Спочатку вони зачинилися у комірчині, а потім почали стріляти мені в спину, за що й загинули.

Насправді вони просто зачинилися у комірчині, Пилипе.

— П'ятнадцятеро проти одного. Купа зброї, ще й із посрібленням, — Олекса копнув ногою стоси шабель, булав, ножів, піштолів і рушниць. — А ти живий та неушкоджений, наче сам Мамай.

Воропай замислено оглянув його. Олефір у відповідь скинув одяг та показав свіжі поранення.

— Чотири кулі, три удари.

Я вдихаю у це тіло силу та здоров'я.

— Подряпини. Бувало й гірше, — Олекса пожував губи та спитав буденно: — Як твій Звір?

Заради цього питання він і прибув.

— Якоїсь миті намагався вирватися, проте я опанував. Чекав тебе, аби довести це.

Я вже казав, що ти майстерно вмієш брехати ? Просто в очі.

— Судячи з вигляду тіл... Не пошматовані заради їдла чи розваги, — Воропай кивнув. — Добре, що ти зміг опанувати його, брате. Твоя витримка щиро захоплює мене.

— Дякую.

— П'ятнадцятеро! — Олекса похитав головою. — Жоден сірома на моїй пам'яті не виживав за таких обставин. Хіба що призначенці... А ти ще й переміг! Я б не вистояв проти цілого загону.

Авжеж, не вистояв би.

— Насправді вони були недосвідченими бійцями, — сказав Пилип. — Діяли неузгоджено, панікували, заважали одне одному. Я постійно рухався та ховався за колонами. А ще кілька схарапуджених коней увірвалися всередину та змішали їхні ряди.

— Коней шкода. Вони неподалік?

— Лежать за церквою, чекають твоєї перевірки.

Воропай кивнув і пройшовся повз стін, інколи торкаючись пальцем червоних розчерків.

— Дірки від куль, патьоки крові... Доведеться все перефарбувати. — Олекса повернувся до Пилипа. — От якого дідька ти тут забув, Варгане? Ґазда наказав залягти на дно, ти мав никатися десь поблизу Кодака! Знаєш, як він лютує при порушенні наказів?

— Знаю, — кивнув Пилип. — Але я випадково почув про одного писаку...

Він коротко переказав останні події, трохи змінивши місця.

— Добре, що ти натрапив на слід, — визнав Олекса. — Але чому було не передати ці відомості мені чи осавулі? Навіщо йти на ризик? Ту статтю з твоєю мармизою досі не забули!

Погодься з ним. Цей бовдур клюне.

— Визнаю помилку, брате, — кивнув Пилип. — Мабуть, я надто довго ганявся за примарами і не зміг утриматися, коли натрапив на справжній слід... Я вчинив нерозважливо. Виправдання маю хіба одне: якби поїхав хтось інший, то на цій підлозі лежало б його мертве тіло.

Цього аргументу брат Джінджик уже не заперечував.

— Більше ніде не світився?

— Вибрався надіслати повідомлення. Потім чекав тут.

— Добре. Отже, ти ще не чув, що Чорна рада підтримала вотум недовіри Ордену.

А ти досі вважаєш, ніби твоє нікчемне розслідування здатне щось змінити.

— Цього слід було очікувати. Під вибори.

— Так! Саме тоді, коли старий гетьман утратив право на вето. Знають, що він би не дозволив... На нового сподіваються, мерзотники, — Воропай кивнув на мертвих. — Вдалося з'ясувати, звідки гроші? Чи мертві бджоли не гудуть?

— Декілька вояків мали золоті квитки у «Нічну Мавку», — Пилип передав квитки контррозвіднику.

— Заклад Шевальє, у нього там підпільне казино, — Воропай посміхнувся. — От і попався, свиняче рило! Вочевидь слугує Церкві та Варті ширмою для тіньових оборудок.

— Шевальє? Столичний ватажок бандитів?

Це пояснювало і невідомі компанії, і ланцюги рахунків, і сумнівних персонажів на кшталт пана Цапка.

— Так. Ним займається брат Качур. Я мав би йому зараз допомагати, але доведеться прибирати тут за тобою. Без коси та зі щетиною на обличчі ти змінився, брате, але впізнати можна. Не вистачало нам іще однієї статті...

Ваш Орден схожий на жалюгідного каліку. Він заслуговує знищення.

— Я можу допомогти Качуру замість тебе.

— Не варто! Хоча... — Воропай задріботів пальцями по колоні. — Слушна думка. Йому зараз допомога не завадить. Я це узгоджу з Ґаздою, сам йому не пиши. Спробую переконати, що нам потрібні всі сили.

— Тоді рушатиму просто зараз, — від тієї хвилини, як отямився тут, Пилип мріяв утекти зі створеного ним некрополю. — Вночі привертатиму менше уваги. Дорогою домовлюся із Качуром про зустріч.

Невже набридло сидіти біля мерців? Тут затишно!

Він показав Олексі комірчину з кухонькою, зібрав речі та рушив до дверей.

— І ще одне, — мовив навздогін Воропай.

Пилип обернувся. Брат Джінджик дивився на нього зі смутком.

— Варгане, якщо виявиться, що це насправді скоїв Звір і ти брехав, — він кивнув на мертвих, — то під час наступної зустрічі мені доведеться тебе вбити, брате.

Під час наступної зустрічі я розірву йому горло.

— Бувай, Джінджику.

— Нехай Мамай допомагає.

Доки Буран відміряв милі, Пилип намагався зосередитися на завданні. Треба скласти всі нитки докупи.

Отже, Таємна Варта і Православна Церква поєднали зусилля, аби зруйнувати довіру до Сірого Ордену. Через підзвітних Варті бандитів і контрольованих Церквою божих воїнів узгоджено фінансувалися та розповсюджувалися листівки, чутки, книжки, статті та інші побрехеньки про характерників. Підготувалися добре: завчасно перекрили всі можливі витоки й слабкі місця серед Варти. Успішно добилися вотумів недовіри Червоної і Чорної рад, на черзі гетьман. Остаточна мета зрозуміла: скасування грамоти Хмельницького.

Але шанси на перемогу є. Єдина умова розпуску Ордену — державна зрада, а в цьому характерників звинуватити неможливо. Зосталося тільки зібрати докази та зруйнувати рештки змови, і вовчі лицарі дадуть гідну відсіч. Тоді Пилип зможе піти з чистим сумлінням та виконаним обов'язком.

Знову за своє.

— Я вже казав, що не бажаю приймати тебе.

Ти розчарував мене своїми розумовими здібностями.

— Начхати.

Я не тільки порятував твою шкуру. Я зробив це так, аби твій Джінджик і носа не підточив.

— Ти зробив це, аби обдурити його — інакше він убив би мене.

Це я вбив би його натомість. І що б ти вдіяв, Пилипе?

— Ти мені остогид.

Навзаєм.

Пилип зустрівся з братом Качуром у невеличкій кав'ярні через дорогу від «Нічної Мавки».

— Ненавиджу це місце, — зізнався Качур щойно після знайомства. Було помітно, що йому давно кортіло з кимось поділитися наболілим. — В арці поруч щоночі ллються літри сечі. Сморід очі виїдає. Постійно хтось валяється у власному блювотинні... Навіть у Буді таке не щодня побачиш! Мерзенне місце. Чому його називають елітним борделем?

— Я не знавець борделів, брате, — відповів Пилип.

— І добре.

Брат Качур покалатав ложечкою, розмішуючи цукор у каві.

— Чим можу зарадити?

— Я ще з літа розслідую оборудки Шевальє, — Качур додав ще цукру. — Він обережний та розумний, завжди діє через посередників, веде чимало справ водночас. Я ледь не розірвався, коли спробував устежити за всіма. Спочатку підозрював, що він працює на Орду, але то була лише контрабанда. Потім натрапив ще на одну нитку, теж порожньо... Загалом, неважливо. Я змарнував багато часу на глухі кути. Але тепер маю чіткий слід.

— І тут потрібен помічник.

— Правильно! Кров із носа як потрібна друга пара вух. Післязавтра Шевальє матиме важливу зустріч у ресторані «Прихований скарб» під Києвом. Якесь велике цабе.

— Може, його справжній роботодавець... Церква або Варта.

— О, ти обізнаний про це, — зрадів Качур. — Чудово. Треба підслухати, про що там говоритимуть, але я не можу покинути стеження. Поїдеш?

— Авжеж.

— Радий це чути, — Качур підняв філіжанку на честь Пилипа. — Я дам вихід на одного надійного кельнера, він допоможе... Поки я чергуватиму тут. Є підозра, що мене помітили, але ось-ось спливе риба, яку не можна впустити.

— Про кого мова? — поцікавився з увічливості Пилип.

Качур кілька секунд вагався, потім відповів:

— Справи такі: хтось з Ордену працює на Шевальє. Опису чи інших подробиць я добути не зміг. Імовірно хтось із куреню вартових. Завжди прибуває до «Мавки» як клієнт. Ми з Джінджиком його по черзі тут вичікували.

Олефір нашорошив вуха.

— Є підозри щодо конкретної особи?

— Добрий контррозвідник завжди має підозрюваних.

Качур перелічив кілька імен, Пилип полегшено видихнув. Того, чиє ім'я він боявся почути, не назвали.

— Останній у моєму списку, який насправді може виявитися найімовірнішим кандидатом... — продовжив брат Качур, — цього літа допомагав мені зі справою, що стосувалася Шевальє. Геть не допоміг, радше нашкодив... Не здивуюся, якщо зловлю саме його. Ім'я — Гнат Бойко, він же брат Еней. Чув про такого?

***

Уляна випила чарку самогону, протерла обличчя вологим рушником і видихнула:

— Усе, я заспокоїлася.

— Почни з того вечора, — мовив Гнат, погладжуючи її руку. — Можливо, помітила чужинців? Хтось вештався навколо хати чи тинявся вулицею?

— Все було як завжди, сторонніх я тут не бачила, — Уляна посунула порожню чарку на столі. — Вечір як вечір... Помолилися та спати лягли. Остап хіба що крутився, на тебе все чекав, а на радощах він засинає тєжко. Я посеред ночі встала випити води. Спала міцно, нічого крізь сон не чула. Я спала, коли наших кобилок...

Вона швидко змахнула сльози.

— Прокинулися разом, одягнулися, відчинили двері... А там...

Жінка прикусила губу.

— Це Терещенки, курви, точно вони, — характерник палав люттю. — Дочекалися, щоб я поїхав, і помстилися за образу!

— Терещенки на це не здатні, Гнате, — Уляна протерла червоні очі. — Вони не найліпші сусіди, але такого не вчинили б. Словами жбурлятися можуть, але занапастити худобину та ще й кров'ю стіни вимастити? Ні, Гнате, у нашому селі такого не чинять. На все своя межа.

— Надто гарно думаєш про них, Уляно.

— Ні, просто знаю їх краще за тебе. Не гарячкуй, Гнате. Я теж хочу знайти винуватців, та це аж ніяк не Терещенки. Не віриш? Піди та спитайся сам, з їхніх облич усе зрозумієш.

На ґанку сусідська родина Земледухів — дідо, бабця, чоловік, жінка, трійко дітей — уже підняли тин і завзято поралися біля стіни. Заплаканий Остап сидів поруч мертвих кобил, яких віднесли до стайні, та з ніжністю чесав їм гриви. Гнат не знайшов у собі сили заборонити цього. Хлопець має право попрощатися.

— Тату, а Ожинка та Суничка потраплять на небо?

— Обов'язково потраплять.

Гнат обійняв сина та одразу втратив запал допитувати Терещенків. Чорт із ними...

— Ти вночі нічого не чув?

Остап лише похитав головою.

— Тату, привези мені справжніх шабель.

— Замалий ти ще для справжніх. Нащо тобі?

— Якщо прийдуть нас убивати, я маму захищатиму.

— Не прийдуть, сину. Обіцяю.

Остап якусь мить вивчав його обличчя, потім кивнув. Гнат докладав усіх зусиль, аби мати впевнений та спокійний вигляд.

— Я перепрошую, — до нього наблизився дід Земледух, сивий як сніг. — Тут така справа... Моя стара завжди раненько встає, до перших півнів. Каже, бачила трьох вершників, які від вашої хати геть мчали. Подумала, може, то ви були з товаришами... Мабуть, то лиходії тікали.

— Куди тікали?

— Он до того гаю, — старий махнув рукою на північ. — Там колись дорога була.

— Дякую! Величезне дякую. І за свідчення, і за допомогу... Ви нам завжди допомагаєте, а я жодного разу «спасибі» не сказав, — Гнат низько вклонився.

— Та що ви таке кажете! — відмахнувся старий. — Діло сусідське... Ми ж розуміємо, у вас служба державна, вдома буваєте нечасто, треба одне одному допомагати, як же інакше...

— Коли буде вам щось треба, то тільки скажіть, — Гнат приклав долоню до грудей. — Зроблю!

Старий Земледух і собі вклонився.

— Люди гостинці почали приносити, — дід вказав на кілька кошиків і дзбанів. — Хто меду, хто яєць, хто ковбаси. До вас наближатися не наважуються, через нас просять передавати. .. Ви не думайте, що тут усі як Терещенки.

— Ще раз спасибі.

Характерник повернувся до хати, де Уляна клопоталася готуванням обіду на великий гурт, та сповістив, що рушає у гонитву за гарячими слідами. Дружина поцілувала його, перехрестила на прощання. Аж раптом ляпнула себе по лобі:

— Геть забула! Я тобі подарунок на Покрову приготувала!

Дістала зі скрині кілька книжок у м'якій палітурці.

— Повне зібрання Котляревського для подорожніх, — вона ледь усміхнулася. — Бо ті твої книжки такі старі й засмальцьовані, сторінки вже розсипаються...

Гнат міцно обійняв її, вкладаючи у ті обійми подяку, любов, вибачення за тривалу відсутність й обіцянку знайти та покарати кривдників. Вона зрозуміла все без слів.

— Повертайся хутчіш.

Сіроманець поцілував її, скуйовдив синову чуприну та ще раз уклонився Земледухам, які просили не турбуватися за господарство, бо вони тут усе владнають і підтримають. Засідлав Упиря та помчав до найближчого дуба. Брат Крайка погодився на розслідування і додав особисте прохання переламати кривдникам усі пальці.

У гайку характерник натрапив на свіжі сліди підков.

— От вам і гаплик, сучі діти!

Він так-сяк розіпхав сумками скинутий поспіхом одяг, прилаштував зброю і наказав Упирю бігти на відстані. Кінь форкнув та стукнув копитом.

— Я — вовк.

Запах розквіт малюнком: троє вершників тримали курс на північ, їхні коні, з огляду на темінь, бігли лісом обережно, а на світанку помчали дорогою впевненіше та швидше. Запах закручувався, наче нескінченний дороговказ, розбурхував уяву, виписував картини: як він катує покидьків, змушує їх ридати, як вони благають про помилування... Ненависть та жага помсти розпалювали кров, і сірий вовк мчав так хутко, що Упирю доводилося нагадувати про себе іржанням.

Характерник знав цей старий гостинець, мандрував ним кілька разів. Неподалік стояла покинута корчма, що занепала разом із дорогою. Запах густішав. Схоже, лиходії вирішили перепочити у забутій місцині, думали, тут ніхто їх не знайде...

Тепер Гнат скрадався поволі, вслухаючись і принюхуючись. Неподалік стояли коні — не троє, а четверо. Вовк зупинився та ретельно обстежив стіни корчми. Двоє на другому поверсі, ще двоє внизу. Знайомий запах.

Хижак обережно наблизився до дверей. Головне — наскочити зненацька та не перебити їх першої ж миті, інакше...

— Ані руш!

З вікон обох поверхів висунулися рушниці.

— Старий вовк, старі трюки, — почувся знайомий голос. — Казав же, хлопці, він хутко нас розшукає! Не доведеться знову безлад розводити. Оце моторний хлопець!

Мармуляд вийшов із корчми, тримаючи його на прицілі.

— Вони, Гнате, не вірили, а я кажу: він колись так курей у варягів тягав! Славні були часи, — крива посмішка враз зникла з його обличчя. — Перекидайся на людину. Розмова є.

Вовк загарчав, притиснув вуха і припав до землі.

— Ану цить! — Мармуляд повів рушницею. — Не рипайся! Тут срібло, зрозумів? Не дуркуй і негайно перекидайся, доки мені терпець не увірвався.

За кілька секунд із вовка вилущився Гнат, скидаючи з себе рештки хутра.

— Мерзенне видовище, — Мармуляд сплюнув. — Дідько! І все це замість того, щоб випивати десь разом на Покрову!

— Я мав інші плани, гнидо.

— Ти в нас тепер сім'янин, знаю. Ми трохи наглядали за твоєю родиною, — давній знайомець підморгнув. — От навідалися, зоставили запрошення на зустріч.

— Ви, сучі діти, за це заплатите, — Гнат перевів погляд з Мармуляда на трьох стрільців у вікнах. — Чуєте, виродки? Я вас убиватиму повільно, а потім жертиму ваші обличчя...

— Розумію, ти трохи засмучений, — погроза не вразила Мармуляда. — Але мені наказано переконливо запросити тебе до Шевальє, побазікати про одну справу.

— Я більше не маю спільних справ із Шевальє.

— Справді? Ти це серйозно? — Мармуляд реготнув. — Мати справи з Шевальє — це як твоя срана угода, дорога в один кінець. У нього на тебе плани, тож я прийшов супроводити тебе до Києва. Вдягайся, годі піструном розмахувати.

— Нікуди з тобою не піду, сучий потрох, — його лють була гострою й крижаною, наче шабля на морозі. — Згину, але вас загризу. Чуєте, наволоч? Ви всі приречені!

Гнат відчув їхній страх: він змінював запах їхнього смердючого поту. Характерник приготувався обернутися на вовка. Хай вони озброєні сріблом, та чотирьох він здолає!

— Не раджу, — Мармулядова рука пірнула за пазуху. — Якщо ми загинемо, твоя дружина отримає сумну звістку...

Він дістав невеличкий клаптик паперу і ребром метнув його характернику.

— Як думаєш, ти їй тут сподобаєшся?

Дагеротип. Гнат і Орися... у ліжку. В усіх подробицях, які можна зловити камерою.

— У Шевальє таких цікавинок чимало, — підморгнув Мармуляд. — І не тільки з цією файною кралею, але й з нічними мавками!

Гнат стиснув дагеротип так сильно, що краї різонули долоню.

— Звідки... Як ви зробили це?!

— Нехай славляться новітні винаходи, — відповів Мармуляд. — Показати інші світлини? Вибачай, привіз лише одну. Решту тримають у кількох дуже надійних сховках, аби тобі не вбрикнуло знайти їх та знищити.

Гнат подивився на дагеротип і зрозумів, що програв. Шевальє знав, куди бити.

— Перехотілося гризти нам горлянки? От і добре, бо мені вже остогидло стирчати в цьому задуп'ї. Гайда до Києва!

— А гімна мерзлого не хочеш?

— Ні, красно дякую. Вдягайся.

— Я помщуся, Борисе.

— За те, що я сумлінно виконую свою роботу? — здивувався Мармуляд. — Але втішений, що ти не забув мого імені. Тепер будь чемним хлопчиком, одягайся та сідай верхи. Столиця чекає!

Характерник підкорився.

Яким наївним він був, коли думав, що зіскочив із золотого гачка. Болото ніколи не відпускає так легко. Шевальє надурив його, наче хлопчиська, дозволив повірити, що відпускає, а потім смикнув за вудку. І нема кого винуватити крім себе.

Конвоїри були досвідченими: тримали рушниці напоготові, не спускали з нього очей, та Гнат і не планував тікати. Всю дорогу він гарячково вигадував, як надурити Шевальє.

Вечірня столиця була огидною, холодною й непривітною. «Нічна Мавка» зустріла звичними веселощами: Тарасик ледь устигав наповнювати чарки, дівчата сміялися на колінах нетверезих чоловіків — усе, як Гнат колись любив. Він зловив дивний погляд Лілеї, по тому загін покинув залу і спустився до казино, що сьогодні не працювало.

— Мон амі! — Шевальє розкинув руки, наче для широких обіймів. — Хто б міг подумати, що компромат, збираний на дипломата, раптом знадобиться для характерника!

Він показав на гральний стіл, де віялом лежали численні зображення Гната з жінками, переважно з Орисею. Характерник хруснув пальцями, впізнавши на одній зі світлин Лілею з тієї ночі, яку вважав прощальною. Знімкували зблизька... А він тоді був накачаний алкоголем та нічого не помітив.

— Якщо хочеш порвати їх — прошу, не стримуйся, — припросив бандит. — Я маю багато інших.

— Твій шантаж кізяка не вартий, — відповів Гнат із посмішкою.

— Справді? Не боїшся, що дружина дізнається про твої походеньки? Лілея думає інакше... — Шевальє постукав фішкою по дагеротипу.

Певно, того останнього вечора він розпатякав їй усе, що мав на думці. І знову нема кого звинувачувати крім себе.

— Вона й так знає про мої походеньки.

Це було єдине, що він спромігся вигадати. Певно, Варган або Щезник придумали б щось краще... Але вони б ніколи не опинилися в такій сраці.

— Шкода, — Шевальє підкинув гральну фішку. — Тоді доведеться пристрелити тебе, а твоїх дорогоцінних дружину та сина спалити живцем. Це б зачепило ніжні струни твого серця?

— Покидьок! Я відірву тобі голову!

На нього здійнялося понад десяток піштолів. Бандити розреготалися: так сміються дорослі з наївних дитячих погроз. Шевальє теж посміхнувся, зачекав, доки регіт уляжеться, і продовжив:

— Тепер, коли емоції знайшли вихід, я скажу наступне: ти лишаєшся тут, мон амі, у кімнаті для особливих гостей, і чекатимеш наказу. Затим слухняно виконаєш усе, що я скажу. Таким чином твоя родина залишиться цілою. Зрозуміло?

— Я вважав тебе людиною слова, Шевальє. А ти виявився сраним брехлом. Зараз ти переміг... Але настане ніч, і біля твого дому з'являться вовчі очі.

Шевальє заплескав у долоні. Мармуляд захихотів.

— Чудова промова! Можеш вважати себе вовком, але зараз ти — мій песик на повідку. І робитимеш усе, що я накажу.

— Де гарантії, що цього разу дотримаєш слова?

— Жодних гарантій, — Шевальє кинув фішку на стіл. Собою Гнат міг ризикувати як завгодно. Але не родиною.

— Орден дізнається, — то був його останній відчайдушний аргумент.

— Орден уже дізнався, але це невеликий клопіт, — Шевальє махнув рукою. — Несіть того нишпорку!

Декілька бурмил зникли за дверима й за хвилину приволокли чоловіка, який уже не міг ходити через перебиті коліна. Спотворене побоями обличчя нагадувала криваву м'ясну маску. Гнат із жахом упізнав у тій масці брата Качура.

— Твій знайомий?

Качур підняв обличчя. Його очі, геть червоні від потрісканих капілярів, ледве прозирали крізь розпухлі чорно-сині синці. Він довго вдивлявся в Гната, потім смикнувся та зашепотів крізь вибиті зуби, біль та ненависть:

— Запроданець. Ненавиджу. Проклинаю...

Шевальє поправив метелика, простягнув руку і Мармуляд послужливо вклав у неї піштоля. Постріл урвав останні слова брата Качура. Шевальє повернув зброю та зітхнув.

— Нагадайте мені наступного разу не стріляти в голову. Виглядає драматично, але змивати з підлоги мізки... Ну, чого поставали? — прикрикнув він. — Зараз юшки натече! Тут кожна паркетина дорожча за життя цього непотребу! Викиньте його туди, де жоден дуб не проросте.

Понівечене тіло хутко поволокли геть. Шевальє перевів погляд на Гната.

— Бачиш? Ми збережемо твою таємницю від Ордену.

Бойко заплющив очі. Смерть брата Качура — на його совісті.

— Би зробите зі мною те саме, — приречено озвався характерник.

— Як будеш слухняним песиком, то ні. Взагалі я маю глибоку симпатію до тебе, мон амі, — Шевальє провів пальцем по своїх вусиках. — Тому ти маєш досить високі шанси на життя. То як, зрозумів умови нашої співпраці?

Попіл під ногами, постать над чорною порожнечею; запекла рішучість зробити що завгодно, аби вернутися до родини. Коштовний паркет під ногами, постать над зеленим оксамитом гральних столів; якщо він ніколи не повернеться до родини, то принаймні мусить її вберегти.

— Так.

— Шарман! Супроводити любого лицаря в апартаменти для особливих гостей.

Гната замкнули у невеличкій кімнаті без вікон та меблів. Мармуляд особисто супроводив його, щоб кинути наостанок із масною посмішкою:

— А дружина в тебе нічогенька. Як раптом овдовіє, то завітаю її розважити!

Характерник відповів поглядом, від якого Мармуляд перестав посміхатися і грюкнув дверима. Гнат залишився наодинці зі своїм розпачем.

***

Усіма відомими йому мовами, котрих налічувалося вісім, Зіновій Чарнецький проклинав усе, що привело його сюди: світські прийоми, де надто щедро наливають, місцеве вино, що так легко п'ється, кляті плавні з чортовими турками, ненависне море з вічною хитавицею, підступного характерника з цією звабливою кралею... І ось він у благенькому човнику без якоря біля двох ворожих кораблів! Якщо про цей божевільний вояж дізнаються у Києві, то плакала довго й старанно вибудована кар'єра, плакали наступні призначення, вже ніколи йому не бачити омріяної перев'язі надзвичайного і повноважного посла Українського Гетьманату...

Тим часом підступний характерник зі звабливою кралею жваво обговорювали план нападу. Шаленці! Який напад? Зіновій у відчаї глянув на захоплене судно. Там сновигає кілька десятків турків! Навіть з усіма галдовницькими викрутасами вони не мають шансів проти стількох! Треба здаватися у полон або плисти бозна-куди без жодних припасів. Обидва варіанти не подобалися Чарнецькому, але вони принаймні були раціональними. Та хіба ця парочка дослухається голосу розуму? Сіроманець наказав довіритися та не заважати. Авжеж, він собі спокійно загине у битві, а Чарнецькому потім за все відповідати...

Нарешті скінчили. Ярема сів за весла і човник неквапом посунув до кораблів.

— Нас же помітять, — зашипів Чарнецький.

Від переляку заніміла спина. Чи то сидіння на незручній лаві далося взнаки? Та яка різниця, коли зараз їх пристрелять!

— Балакатимеш — помітять, — відрізав Яровий.

Він кермував зграбно і тихо, як навчився у північних фіордах. Кількома рухами Ярема скоротив відстань до кораблів, поклав весла та почав роздягатися. Не встиг Чарнецький вставити свій коментар, як на його превеликий подив те саме почала робити панна Ракоці. Видовище було прекрасним, бо характерник залишився у штанях, а розвідниця не зупинялася, доки не зняла з себе все. Геть усе.

— О-о-о... — поціновувач жіночої вроди Зіновій на мить забув про смертельні небезпеки.

Ярема також витріщався на неї, хоч і почувався від того винним. Сильвія ж, не зважаючи на нічний холод і чоловічі погляди, відвернулася, закинула волосся на спину, піднялася навшпиньки, підняла руки догори. Зіновій прикипів поглядом до зграбних сідничок — хоч щось хороше за цю кляту ніч! — як трапилося незбагненне.

Жінка затремтіла, сяйливо-блідою шкірою розповзлися плями темряви, волосся розбіглося спиною та плечами, вкриваючи тіло чорними паростями. Зіновій протер очі: стрункі ноги, що обернулися волохатими лапами, з'єднала суцільна перетинка. Пальці перетворилися на загнуті пазурі, схожі на кістяні кинджали. Чарнецький перехрестився, але не допомогло: Сильвія, точніше, почвара, якою вона зробилася, розкинула руки в боки. Ці руки на очах виросли, страхітливо стоншилися, перетворилися на химерні лапи, між ними й тулубом напнулися чорні вітрила перетинчастих крил.

А потім істота повернулася до нього.

Зіновій запам'ятав цю мить до скону: замість привабливого жіночого личка шкірилося страхітливо витягнуте рило з довгими іклами; величезні чорні очиська витріщалося на нього хижо, як на вечерю; настовбурчені трикутні вуха, вкриті хутром, безперестанно посмикувалися. Жахіття чи то посміхнулося, чи то щось мовило — і величезний нетопир зірвався з човна, торкнувся хвиль пазурами, змахнув крилиськами раз, другий та здійнявся у нічне небо.

Чарнецький знову перехрестився, а потім повернувся до Яреми, що саме перевіряв, чи надійно сидить шабля на ремені.

— Що... що то було? — пробелькотів ледь чутно Чарнецький.

Він вважав себе досвідченим знавцем жінок, якого важко вразити, а зараз його серце ледве через рота не вискакувало.

— Босорканя, — відповів характерник рівно, наче щодня таке бачив. — Пильнуй, будь ласка, мого пірнача та човна, щоб його не віднесло у відкрите море.

— Ти мене тут кинеш? — Зіновій перевів нажаханий погляд з Яреми на пірнач, який той уклав йому до рук.

Замість відповіді Яровий затиснув ножа між зубами та вказав рукою на найближчий корабель. Мовляв, рушаю до нього.

— Я не вмію веслувати! Яремо! — зашепотів перелякано Зіновій. — А якщо та нічниця повернеться і голову мені відгризе?

Сіроманець шубовснув у воду. Від могутнього поштовху човен почав дрейфувати у бік відкритого моря і Чарнецький, лаючись всіма відомими йому мовами, кинув пірнача під ноги, схопився за весла та почав боротися за виживання.

Ярема плив, ворожі кораблі наближалися; холодна вода огортала тіло; він знову був на війні. Жодного разу Яровий не брав кораблів на абордаж, тому змарнував кілька хвилин у пошуках зачепу, аби видертися на палубу. Доки характерник плив, на іншому кораблі здійнявся галас і гахнули постріли — Сильвія вже почала. Шабля на ремені билася об ноги, мокрі пальці ковзали вологим деревом, аж раптом він згадав про ножа між зубів. Псякрев!

Коли Яровий перевалився на палубу турецького судна, ніхто його не помітив: усі солдати стояли на протилежному борту, видивляючись, що коїться у сусідів. Турків було чимало, але тепер кількісна перевага не мала значення.

Сіроманець розрізав пучку великого пальця, провів шаблею, малюючи ламкий візерунок по лезом від застави до пера.

— Палай.

Зброя розквітла багряним вогнем, осяяла палубу потойбічними хижими відблисками. Османи обернулися і кілька секунд остовпіло витріщалися на бородатого велетня, який водив долонею над чаклунським полум'ям — наче божевільний джин із чарівним ятаганом вирвався з лампи.

Найсміливіші звели рушниці.

— Не займай!

Вигукнувши гасло Ордену, він поштовхом плеча перекинув одного через борт, другого гупнув голів'ям ефесу між очей, третього обеззброїв, висмикнувши рушницю з рук. Кілька пострілів дряпнули торс, а найвідчайдушніший осман кинувся навпересіч з оголеним клинком. Ярема вдарив у відповідь: лезо черкнуло біля самого перенісся відчайдуха, засліпило багряним вогнем. Турок відсахнувся, аж тут угорі засвистіло, завищало, і величезний кажан, на мить зависнувши в повітрі між вітрил, упав на нещасного. Не встиг той збагнути, що коїться, як його підняли догори, пронесли над палубою та пожбурили в море. Кажанисько завищав та вчепився в іншого солдата, вгризаючись іклами в шию. Життя випорснуло з розірваної артерії і нетопир із закривавленою мордою зник за бортом.

— Шайтан! Шайтан!

Здійнялася паніка. Хтось кидав зброю і падав на коліна, бурмочучи молитви, хтось сам стрибав у воду, нажахані солдати заважали невеликій купці сміливців, що намагалася чинити спротив попри очевидну марність боротьби: кулі та леза не завдавали шкоди божевільному джину з вогняним клинком. Один за другим турки падали, і перший корабель було захоплено.

Тим часом команда другого судна вочевидь під проводом досвідченого офіцера сформувала злагоджений стрій і приготувалася до зустрічі. Коли Яровий перескочив на інший борт, його зустріли щільним та безперебійним вогнем, аж довелося ховатися. Він міг би розбити цей загін у вовчій подобі, але не уникнув би численних ран. Куди поділася Ракоці?

Ефект раптового нападу минув, турки не давали підвести голову, поволі наближаючись до його сховку. Характерник провів кров'ю по губах. Якщо за хвилину вона не з'явиться, він рушить в атаку... Аж тут пролунав новий залп: стріляли з іншого боку. То вступила в бій звільнена команда Князівства. Ось куди зникла Сильвія!

Османи відволіклися на нового ворога, і Ярема скористався цим, аби ввірватися у турецький тил. Безлад супроводжував його палаючу шаблю. Він упивався боєм та насолоджувався кожним ударом, завданим і отриманим, щасливо всміхався, бо саме у битві його життя мало сенс.

З нестерпним вереском згори налетів кажанисько, сліпив пазурами, шматував горлянки, жбурляв за борт, і невдовзі бій скінчився: затиснуті кулями з одного боку, вогняним джином із другого та гігантською крилатою потворою згори, турки склали зброю на милість переможців. Перемога! Команда Сильвії після багатоголосого вівату заходилася скручувати їх, ще кількох османів виловили з моря.

Світанок розбігся по хвилях золотавою ковдрою. Характерник відійшов до знелюдненого борту, торкнувся рукою нових синців, обережно розтер: напевно, додасться кілька шрамів до колекції. Дмухнув на шаблю — геть забувся про чару — і багряне полум'я зникло.

— Цікавий прийом. Може, й собі цього навчитися?

Панна Ракоці накинула трофейний османський мундир, який ледве прикривав верх її стегон. Бліду шкіру плямували рештки чорного хутра, схожого на порепану луску, та розводи засохлої крові, густіші на підборідді й шиї — попри це вона була нестерпно привабливою. У променях нового дня Ярема милувався її красою та вперше не відчував докорів сумління.

— Ви й без мене знаєте чимало цікавих прийомів, панно Ракоці. Як воно — літати?

— Найкраще відчуття у світі. Схоже на оргазм.

Вона посміхнулася. Її ікла досі були задовгі.

— Я мандрував на цепелінах... Думаю, це зовсім не те.

— Зовсім не те, — погодилася Сильвія. — Наш зухвалий план удався, проте ви чомусь не радієте.

— Це просто втома. Насправді я неймовірно радий, адже потрапляння у полон не входило до моїх планів.

— Вас не здивувала моя природа, — примружилася Сильвія.

— Я запідозрив це після вашого зізнання про розвідку. Жінка з роду Ракоці, древній трансильванський рід... І вночі ви бачите занадто добре як на людину. Все склалося докупи, — Ярема провів долонею по бороді, яку після бою варто було переплести наново. — Ваші сестри співпрацювали з Орденом, та раптом обірвали всі контакти. Це стало приводом для підозри у зраді.

— То було не наше рішення, лицарю. Ми мусили припинити співпрацю, але османи тут ні до чого... Таким був Її наказ.

— Кого ви маєте на увазі?

— Ви, вовки, служите Багряноокому, — вона торкнулася його грудей довгим гострим кігтем. — Наша пані — Інша.

В Об'єднаному Князівстві існувало коло босоркань, про чиї здібності знали небагато: найпоширенішою була чутка про обернення на кажанів і висмоктування людської крові. Деякі босоркані працювали на державну безпеку, як от Сірий Орден, деякі займалися власними справами, як от Ковен відьом. Колись у розмові брат Щезник зазначив, що босорки нечисленні й роздрібнені, але попри те вкрай небезпечні, бо мають власну угоду з могутньою потойбічною істотою, яку він волів не називати вголос — Ярема це добре запам'ятав.

Босоркань у Князівстві поважали. Моряки шанобливо зиркали в бік Сильвії, але ніколи не наважувалися заговорити до неї першими. Ярема зловив себе на черговому загляданні на її ноги.

— Шкодуєте, що не прийшли тієї ночі до мене?

Характерник сподівався, що ця посмішка теж була частиною її потойбічних сил.

— Здається, — він ухилився від відповіді, — ми забули дещо важливе.

Чарнецького встигли врятували, доки хвилі не віднесли човна до невідомих берегів. Дипломат довго не віддавав нікому єдине весло (друге він загубив), цокотів зубами, дивився на всіх люто й ображено та ще кілька годин не розмовляв.

Один корабель османів вони потопили, другий узяли з собою. Попри втрати команда Ракоці залишалася спроможною вести обидва судна. Скручених бранців розіпхали між трюмами, і коли Чарнецький повернув здатність розмовляти — не без допомоги пляшки рому, подарованої співчутливими моряками, — Яровий долучив його до перекладу розмов із полоненими офіцерами. Пригнічені налякані турки не намагалися нічого приховати. Слова Сильвії підтвердилися: Османська Імперія планувала завоювання Криму і Тавриди.

— Диявол! Це надзвичайно важливі відомості!

— Отже, недарма попливли.

— Так, але ніколи більше я такого в житті не зроблю.

Сильвія зачинилася в окремій каюті та попросила не турбувати — мабуть, відновлювала сили. У порту Константи вона повернулася, як завжди, прекрасна та чарівлива. Зіновій промовив протокольні урочистості на прощання, вклонився та помчав до карети великими стрибками.

— Йому вже краще?

— Мине кілька днів і Чарнецький хизуватиметься цією пригодою перед кожною стрічною спідницею.

— Отже, воно того вартувало, — підморгнула Сильвія.

— Безперечно. Ваші слова підтвердилися, а це дуже тривожні новини для моєї країни. Сподіваюся, після цього у Варшаві Князівство отримає підтримку від Гетьманату.

— Так, збір Двоморського Союзу щодо питання вступу Князівства незабаром... Хоч я певна, що османи атакуватимуть до розгляду справи, аби знищити наші шанси. Але ви бачили нашу міць. Ми протримаємося!

Вони ніяково замовкли — раптом усі теми для розмови вичерпалися.

— Отже, час прощатися?

— Час прощатися, — неохоче погодився Ярема.

Подарунок Галини пропікав кишеню.

Він мав щось сказати. Мав щось зробити...

— Будьте щасливі, пане Яровий, — вона всміхнулася, але її очі не сміялися. — Була щиро рада нашій зустрічі. Ви добра людина.

— Мене називають добрим, але я не такий, — заперечив Ярема. — Я вбив чимало людей. Втратив віру у Бога. Не кохаю майбутню дружину. Та я за крок від подружньої зради щоразу, коли ви поруч!

Цього разу її темні очі всміхнулися.

— Мені байдуже до багатьох речей, які мали б турбувати добру людину... Єдину розраду я знаходжу в битві... Попри те, що жахіття війни досі мучать мене. На цих руках — кров і чужі життя. Я недобра людина, Сильвіє.

— Не переконали, — відмахнулася вона. — Шкода, що ми зустрілися за таких обставин. Буде війна... І ваше весілля. Мені приємно уявляти, що ми зустрінемося знову. Мабуть, наївно — але приємно.

Сильвія. Прекрасна, небезпечна, загадкова. Вона єдина роздивилася його спогади.

«Коли шанс випаде, не будь йолопом і не змарнуй його. Посилай всі плани під три чорти та йди за покликом!»

Підкорившись миттєвому поклику, Ярема зробив крок та без роздумів поцілував її. Сильвія відповіла, наче тільки й чекала цього. І тоді він збагнув, що вчинив правильно.

Характерник згадував смак цілунку та запах її волосся, коли карета їхала до кордону. Чарнецький хропів навпроти — це було добре, адже він точно скористався б нагодою обговорити пікантні деталі.

Що далі? Мамуньо казала, що готова розірвати заручини. Отже, до дідька ті заручини! Пані Яровій мала б сподобатися Сильвія: знаний трансильванський рід, справжня аристократка, довершеність згідно всіх вимог мамуньо — якщо, звісно, не розповідати про роботу панни Ракоці.

І якщо не завадить війна.

Війна, дитя загарбницьких мрій. Із Князівством турки впораються, але виступити проти Двоморському Союзу? Попри всю міць Османської Імперії вона скінчить так само, як і варяги.

Яровий розгорнув атлас на мапі Східної Європи. Окинув поглядом Північний Альянс, що прагнув реваншу, Смарагдову Орду, що колись намагалася захопити молодий ще Гетьманат, Османську Імперію, що мріяла про південні землі... Альянс, Орда, Імперія — три сили, проти яких Союз вистояв у різні часи. Але якщо вони переступлять через вікові образи, тимчасово об'єднаються та вдарять разом?

З півночі.

З півдня.

Зі сходу.

Всіма силами, кожен за свій шматок...

Картинка клацнула і склалася докупи. Ні. Неможливо! Це надто зухвало. Про таке давно мусили дізнатися розвідники, мали побачити заздалегідь у війську Січовому та союзних державах, цей слон такий величезний, що не помітити його неможливо...

Але в Союзі не знали османських планів. А вибори гетьмана відбудуться за кілька днів! Ярема гупнув у стіну над вухом Зіновія і крикнув:

— Жени хутчіше, чуєш? Жени!

Візник без зайвих питань помчав каретою, наче за ним чорти гналися. Чарнецький прокинувся та сполохано схопився за піштоля, який видав йому у плавнях Ярема.

— Що? Засідка? Нас зрадили?

— Чим можна перемогти Союз? — спитав його Ярема і сам відповів: — Тільки могутнішим союзом!

Зіновій протер очі та спитав похмуро:

— Що ти верзеш?

— Найбільше вторгнення за останнє століття, таке велике, що ніхто його не передбачив, — характерник пальцем намалював на мапі три стрілки, що вгризалися у землі Двоморського Союзу: — Ми на порозі грандіозної війни!

***

Іван Чорнововк дав дозвіл на зухвалу авантюру, а також сповістив, що Судний день минув належним чином: усіх зрадників водночас знищено — велика перемога для Ордену, який протягом останніх місяців пропускав удар за ударом.

Шаркань, відпочивши у київський стайні, бадьорим клусом ніс на схід. Северин переночував у Батурині та наступної ночі дістався ставропігійного чоловічого монастиря Різдва Богородиці, більше відомого як Глинська пустинь (назва ця пішла від древнього роду князів Глинських, на чиїх землях звели монастир). Серед православних вірян Гетьманату мудрість глинських старців славилася так само, як їхнє затворництво — тим дивнішим було запрошення характерника до сакральної обителі.

Монастир оточувала мури, гідні фортеці — зависокі, як для праведників, що уповають на захист Божий. Северин не розумів людей, які добровільно йшли за ці стіни: не йому судити чудернацькі життєві вибори, але осісти на клаптику землі у тісному колі, сповненому інтриг не менше, ніж будь-яке село, видавалося дивним вибором для втечі від світських турбот. Утім, кожен обирає власну стежку.

Северин постукав у масивну браму, зачекав хвилину, погупав гучніше. У сторожовому віконці намалювалося непривітне обличчя і смикнуло бородою: чого треба? Характерник показав перепустку. Чернець підніс світоч, уважно оглянув печатку та без жодного слова відчинив браму.

Монастир нагадував містечко — так багато тут було споруд. У присмерку не горів жоден ліхтар, навіть вікна зяяли темрявою, і стороння людина легко заблукала б тут, якби не мала вовчого зору. Северин спішився та показово перехрестився. Інший вартовий наблизився з величезним ліхтарем.

— Слава Ісу. Прошу за мною, — мовив провідник.

Потрапити всередину Глинської пустині виявилося значно легше, ніж сподівався Чорнововк. Аби вибратися звідси було так само просто.

— Всі вже спочивають, — повідомив чернець, повертаючи за ріг. — Тому зустріч відбудеться завтра.

— Чи можу я відвідати молитву? — поцікавився Северин про всяк випадок.

Бозна, які в цьому монастирі порядки для заїжджих.

— У жодному разі, — чернець здивовано зиркнув на нього. — Навіть не потикайтеся з кімнати, доки за вами не прийдуть.

— Як накажете.

— Ви — чужинець на святій землі. Чимало братів палають вірою, нестримною та завзятою. Вони не раді бачити такого гостя у себе вдома, — пояснив провідник.

— Сіркою тхну, зрозуміло. А як щодо вас?

— Я теж не тішуся, проте виконую накази мудрих старців, яким відомо більше за мене.

Чернець допоміг віднести сакви до кімнати у невеличкій будівлі поблизу скотарні. Він довго гримів ключами, добираючи потрібний, а Северин озирався: ані душі. Тільки цвіркуни сюрчать.

— Прошу.

Кімната нагадувала келію пустельника або каземат ув'язненого. Солом'яник на долівці, розп'яття на стіні, невелика свічка й стара Біблія у кутку — ось і всі розкоші.

— Коня вашого до стайні заведу, — сповістив провідник. — Вбиральня праворуч за рогом. Поруч неї знайдете діжку з водою. Якщо забажаєте сповідатися чи побачити чудотворну Глинську ікону, попрохайте архімандрита під час зустрічі, але самі нікуди не йдіть. Це суворо заборонено.

— Я вже зрозумів.

— Ми не приймали чужинців до цього року, — чернець ніби вибачався. — Сніданок вам принесуть. Добраніч.

Він забрав ліхтаря, проте люб'язно залишив ключі у дверях. Отже, поки що Чорнововк має статус гостя. Початок задуму склався успішно, але бозна, з ким та на яких умовах Михайло домовлявся про зраду. Треба грати роль розважливо.

Северин дістав із сумки хліба з салом та повечеряв. Два дні поспіль верхи виснажили його, а чуття підказувало не сподіватися спочинку в монастирі. Треба дізнатися, яким вітром зрадників Ордену занесло до тутешнього архімандрита. Можливо, вони тільки розмінна монета, до цього також варто бути готовим... Недарма місцину навколо звуть Пустинню: лише кілька сіл, величезний ліс та кордон зі Смарагдовою Ордою. Ідеальне місце, аби примусити когось зникнути.

Здалося, він не проспав і десяти хвилин, як у двері застукали. Чернець — уже інший — поставив тацю з їжею на підлогу та пішов, не зронивши й слова. Северин принюхався: страви були пісними, але безпечними. Після сніданку знову ліг перепочити.

Цього разу прокинувся від пострілів. Штурм монастиря? Смарагдова Орда перетнула кордон? Сіроманець нашорошив вуха: новий залп, проте звуків битви не чутно. Так повторилося декілька разів, ніби хтось вправлявся у стрільбі. Відколи ченці почали вчитися стріляти? Що взагалі коїться у цьому монастирі на околиці Гетьманату?

Кортіло пити. Северин вирішив навідатися до діжки з водою та роззирнутися: може, вдасться побачити стрільців. Але далі порогу вийти не судилося, бо тут уже стояв нічний знайомець.

— Вас чекають, — повідомив він безпристрасно. — Прошу за мною.

Чорнововк замкнув двері на ключ і рушив слідом, замальовуючи у пам'яті шлях та кількість кроків — звичка на випадок відступу через Потойбіччя. У денному світлі монастир ще більше скидався на прикордонне містечко: на стінах не вистачало хіба що гармат. Певно, тут мешкало не менше кількох сотень людей. І всі однієї статі, з жахом подумав Северин. Як вони не божеволіють без жіночого товариства?

Його увагу привернули озброєні загони, що не скидалися на ченців, — вони займали вільні майданчики між будівлями та складалися винятково з міцних чоловіків. На одному полі тренувалися стріляти, на другому, розбившись парами, билися на булавах та ножах, на третьому вчилися верхи кидати аркан. Северин придивився: на всіх колодах-мішенях крейдою та вугіллям була намальована кудлата голова, що віддалік нагадувала вовчу.

— Перевертень!

Вони зупинялися, уздрівши постать Чорнововка. Стискали зброю, роздирали характерника на шмаття сповненими ненависті поглядами, хрестилися, бурмотіли чи то молитви, чи то прокльони.

Северин не вперше бачив божих воїнів, і знав, що кожна сутичка з ними починається саме так, але ці лише витріщалися. Таке ставлення не зачіпало: більше тривожило те, що досі він не бачив так багато божих воїнів в одному місці. Всі готувалися до битви — нескладно зрозуміти, проти кого.

У будинку поблизу собору характерника передали іншому ченцю. Тут була домівка архімандрита, який прийняв Северина у своєму кабінеті. Кабінет вражав розкошами, архімандрит — розмірами: він важив не менш як десять пудів і тримав у правиці хустку, якою постійно витирав піт з лоба, підборіддя, правої та лівої щоки, завжди саме в такому порядку, ніби дрібно хрестив обличчя.

— Сідай, — наказав господар мляво. — Обійдемося без імен та чинів, бо з твоїх вуст це звучатиме блюзнірством.

— Ваша воля, — Северин виклав документи, знайдені на дирижаблі. — Мені було наказано прибути сюди в очікуванні наступних наказів.

— Дивно, що прибув тільки один, — господар навіть не глянув на папери.

Огрядний зарозумілий дурень. Отже, сюди мали прибути інші зрадники... яких призначенці вбили.

— То нас має бути багато? — здивувався Северин. — Я думав, що єдиний обраний...

Почервоніле обличчя архімандрита свідчило, що той бовкнув зайвого.

— Я переплутав, — незграбно виправдався товстун, витираючи обличчя. — Мав на увазі, що зараз повернеться Отто й розкаже, що відбудеться далі. Мені то все невідомо: я лише надаю прихисток.

Уперше чую це ім'я, подумав Чорнововк. Отто? Схоже, іноземець. Він мав його знати? Михайло вже бачився з цим Отто? Якщо так, треба бути готовим до втечі.

Архімандрит оперся на своє берло, наче на костур, та продзеленчав дзвоником. Прибіг монах, допоміг огрядному святому отцю підвестися та покинути кабінет. Певно, господар не хотів перебувати в одному приміщенні з характерником жодної зайвої хвилини. Северин скористався цим, аби вивчити план монастиря, який висів на стіні за столом під бурштиновою іконою Богородиці. Церква, лазні, опочивальні, дім архімандрита, свинарня, майстерні, тимчасова оселя Чорнововка, склади, стайні...

У коридорі почулися бадьорі кроки. Северин повернувся на стілець, коли до кабінету влетів новий гість: високий, худий, у величезному крислатому капелюсі, що надавав йому схожості з грибом на тоненькій ніжці. Гість мав чорний костюм, світлі, майже прозорі очі, обличчя прикрашали ріденька світла борідка і такі само вусики. Добре, що Катря порадила мені поголитися, недоречно подумав Северин.

— Отто Шварц, — назвався гість.

Руки Отто не подав. Його акцент виказав уродженця австрійських земель.

— Михайло, — відповів Северин.

Характерник приготувався до втечі. Знайомі чи ні? Битва чи мир?

Шварц зміряв його поглядом, замислено пригладив борідку... та кивнув.

— Молодий. Добре! Правильний вибір, Міхелю, — Отто всівся у крісло архімандрита, наче у власному кабінеті. — Усе минати добре?

Певно, має на увазі завдання.

— Минуло без жодних клопотів.

— Отже, новина має бути сьогодні ввечері.

Але зовсім не та новина, на яку вони розраховують.

— Ти шукати спасіння, Міхелю? — Отто торкнувся пальцями величезного золотого хреста на своїй шиї.

У відповідь Северин тричі перехрестився.

— Добре, — Отто перехрестився на католицький манер. — Сюди їхати ті, хто шукати спасіння. Для тебе має промінь спокути. Колись ти помилятися. Всі робити помилки! Я теж робити помилки. Але тепер ти на правильний бік історії. І Господь Бог над тобою попри невиліковну лікантропію.

Українською він розмовляв упевнено, з незначними хибами, інколи змовкаючи на кілька секунд у пошуках того чи іншого слова.

— Часи змінюються, — відповів Чорнововк. — Але кожен грішник може розкаятися.

— Так! — Отто ударив кулаком по столу та гукнув: — Каяття! Всі добрі християни цієї країни каяти! У просвіщенній Європі, звідки прибувати я, з давніх-давен відмовити від послуг антихристів. Відьми спалювати, нечисть знищувати, ніколи не брати на службу! Я є нащадок давнього роду мисливців на погань. Мій батько, мій дід, мій прадід, ми всі полювати. Ніколи не розуміти, чому ви прийняти спасителя Христа, але жити як язичницькі дикуни! Чому терпіти під боком диявольську нечисть, дозволяти існування, плекати бісове насіння! Свята Інквізиція минути вас — і тепер ви кликати на допомогу.

Досі Северин мав підозру, що насправді Отто бачив Михайла і просто вирішив погратися з ним, але після цієї промови його підозри зникли. Фанатик був щирим.

— Буде виправляти, — Отто провів руками по вусах і трохи стишив голос. — Я є готовий простягнути руку допомоги братам во Христі. Навіть тим, що вісім сотень років у Великій схизмі. Я допомагати не заради платні, ні! Заради віри!

Він перехрестився та поцілував свій хрест. Северин вирішив не відставати і також перехрестився.

— Ти продати душу, але хресне знамення не вбивати тебе. І я не вбивати тебе. Так дивно, — Отто глибокодумно почухав вуса. — Я ніколи не розмовляти з тими, кого треба убивати. Лікантроп!

— Отже, віра рятує мене, — обережно відповів Северин.

— Так! Віра рятує. Віра лікує. Віра — це вогонь. Коли я прибувати сюди, то бачити людей із вогнем у серцях. Вони чекати знаку. Тоді я прибирати зерна від інше. Обирати найкращих! — певно, Отто мав слабкість до гучних промов. — Мандрувати по монастирях, навчати неофітів... Вони не знати, як убивати нечисть — я навчити. Вони не мати віри у перемогу — я надихнути. Вони не бачити командувачів — я знайти. Магнум опус мого життя. Боже призначення!

Отто знову поцілував хреста і стиснув його у долоні.

— Мій рід лишати... Хорти тепер готові. Вогнем і сріблом вони нищити перевертнів... Усіх, крім тебе, Міхелю.

— Тому я і прибув сюди.

— Не май співчуття до колишніх братів! Слуги диявола заслужити таку долю, — Отто поправив капелюха і тицьнув у бік Северина пальцем. — Вашому роду не можна перебувати в одному місці довго, але два чи три тижні ти пробути тут. Потім отримати золото, квиток куди завгодно — все, як домовляти з Вартою. Слово честі, що за тобою не піти полювання.

— Відтепер я бранець?

— Гість! — розлючено виправив Отто. — Попри те, що ти є огидний мені та всім вірянам... Ніхто не торкати. Віра рятувати.

— Від...

— Від хортів Святого Георгія! — Отто посміхнувся і вказав рукою надвір, де лунали постріли. — Чи ти не слухати? Хорти мають прудкі ноги, гострий зір, добрий нюх і срібні ікла! Хорти готові мчати за вовками. Тільки наказ — і хорти мчать!

Северин відчув, як кров відливає від обличчя, та спокійно продовжив:

— Ви кажете про знищення Ордену. Але за яким правом? Хіба для цього не потрібне скасування грамоти Хмельницького?

— Я не розуміти на ваших іменах і грамотах, — відмахнувся Отто. — Знаю, що скоро хорти очистити цю величну землю від проклятого роду! І тоді земля квітнути, і янголи посміхати, і справу мою закінчити.

— Отже, все вирішено.

— Така воля божа! З нею я кувати цей меч власними руками! — Отто посміхнувся. — Ти вчасно покидати зграю вовкулаків, Міхелю. Дякуй за це Бога, дякуй добре, молити довго, бо воля його вберегти тебе від смерті. Ходити. Молити. Молити безупинно!

Северин витлумачив цю фразу як кінець розмови та підвівся.

— Не випробовувати долю, — Отто глянув на черес та скривився. — Не дражнити паском. Тим паче, коли не мати більше права його носити.

Дорогою до келії його вдруге намагалися розчленувати поглядами, але цього разу Северин не зважав. Отже, Варта і Церква змовилися багато місяців тому, відсікли всі можливі витоки та відволікли увагу, аби змову не викрили завчасно. Хвиля лайна проти сіроманців та вотуми недовіри у Червоній та Чорній радах не тільки наблизили Сірий Орден до знищення на папері, але й відвернули очі від схованих у монастирях божих воїнів, що готувалися до знищення справжнього. Вони не просто вірили, що грамоту Хмельницького скасують, — вони були цього певні! І чекали дня, коли їх покличуть різати сіроманців.

Хтозна, скільки таких монастирів розкидано полками Гетьманату? Скільки хортів, навчених фанатичним мисливцем на нечисть Отто Шварцом, чекають полювання? Северин не знав. Орден не знав. Вони не викрили загрозу. Чорнововк прагнув дізнатися більше — про інші монастирі, кількість загонів, плани дій — це все мало ховатися в документах архімандрита чи клятого Шварца, але часу було катма. Що б не мав зробити Михайло, його тіло вже, напевно, знайшли, і скоро ця звістка прилетить сюди.

Характерник міряв кімнату кроками, не торкнувшись обіду й вечері, збрехав, що поститься на честь свого порятунку. Із темрявою до зачинених дверей підійшов знайомий чернець — Северин упізнав його запах. Той став поруч та завмер: певно, Отто наказав пильнувати гостя.

За ним прийшли ще два запахи.

— Тут вовкулака живе? — спитав один.

— Тут, — відповів чернець. — До нього заборонено.

Мабуть, не так його пильнувати, як стерегти від нових знайомців.

— А ми тільки привітатися, — озвався другий голос. — На хвильку. То наш давній приятель.

— Не можна, — відрубав вартовий. — Прямий наказ Шварца.

Найкраща людина у цій сраці, подумав Северин.

— Ну, то коли на вранішню підеш, ми до нього навідаємося. .. Пан Отто дозволить, — обидва пішли геть.

Характерник почекав годину, запалив свічку, підхопив сакви та вислизнув у Потойбіч. Через кілька десятків кроків він стрибнув назад та під укриттям темряви рушив до стаєнь продуманим маршрутом утечі. Монастир спочивав, стайні не охоронялися, а розумний Шаркань добре тлумачив піднесеного до губ пальця і стояв без жодного звуку, доки його сідлали.

Брами дісталися непоміченими. Вартові не встигли здивуватися з його появи, як знепритомніли від пари влучних ударів. Чорнововк вирвався з Глинської пустині та помчав до найближчого дуба — попередити Сімох про численні загони, що готувалися вбивати лицарів Сірого Ордену.

Нарешті ворог показав обличчя. Нарешті вони розпочнуть битву! Справи кепські, сили нерівні, але Северин був певен: вони вистоять та переможуть.

І нехай Мамай їм допомагає.