Тенета війни

Розділ десятий

— Ви пропонуєте сховатися під столом? — перепитав Пилип. — Справді?

— Агась, — радісно кивнув Сашко. — Найкраще місце для підслухів, от вам хрест!

Хлопець розмашисто перехрестився.

— Під столом? — утретє перепитав характерник.

Чим не місце для лицаря Сірого Ордену?

— Пане, вам потрібен Шевальє, — молодик зітхнув, наче розмовляв із нерозумним дитям. — Він завжди сідає за стіл, що в кутку між стіною та французьким вікном, яке виходить у сад, при Шевальє воно завжди зачинене. Стіл великий, розрахований на десять персон, але Шевальє постійно стирчить або сам, або з одним-єдиним гостем. Стіл завжди відмежовують від решти ресторації ширмою, у дворі пасеться кілька охоронців. Тому під столом — єдине надійне місце для підслухів.

— Невже охоронці не перевіряють усе перед початком трапези? — здивувався Пилип.

— А навіщо? — здивувався у відповідь Сашко. — Пана Шевальє у ресторації добре знають, він наш давній постійний гість, жодних прикрощів із ним тут ніколи не траплялося. Приїхав, випив-поїв на кілька золотих, розплатився та поїхав.

Малий зрадить тебе.

— Страви на отруту теж ніхто не перевіряє, — додав Сашко весело. — Повірте, ніде більш його не підслухаєте! Але сховатися треба з самого рання, до відкриття, аби ніхто вас не побачив. До вітру сходіть завчасно, а їжу я вам залишу.

— Шевальє прибуде надвечір?

Сашко невизначено покрутив рукою.

— Зазвичай так, але бувають винятки. Тому на день відвідин стіл для пана Шевальє заброньований від самого ранку. Вам залишається тільки дочекатися, а потім здиміти.

Або перегризти Шевальє горлянку.

— Чомусь попри всю абсурдність цього плану він здається дієвим, — Пилип замислено потер перенісся, перевіряючи, чи нічого не забув. — Довірюся твоїй пораді.

— І правильно зробите! — блиснув широкою посмішкою Сашко. — Але гарна послуга гарно коштує. Прошу оплату наперед.

Характерник видав дукача. Молодик хвацько перевірив монету на зуб, кивнув і сховав її за пазухою.

Ти що, справді віддав золотий незнайомому фертику?

— Завтра о шостій. Чекайте у внутрішньому саду в найгустіших кущах, — Сашко набрав ділового вигляду. — Наші охоронці о цій годині дають хропака, тому це буде легко. Коли відчиню вікно та свисну, мерщій біжіть та стрибайте під стіл, бо якщо нас помітять, то справа провалиться, а мені буде непереливки. У ресторації дуже пишаються приватністю вельможних клієнтів, тож ані золото, ані грамота вам не допоможуть. Треба все зробити непомітно.

— Зроблю непомітно.

Сашко розпрощався, як раптом згадав ще одну річ.

— У село теж не заходьте від гріха подалі, — додав уже без посмішки. — Всі начиталися «Літопису» і тепер сіроманців дуже не люблять.

— Всі, крім тебе.

— Характерник, який прислав вас, — мій дядько. Я здатен відрізнити правду від вигаданої дурні, але переконати в тім інших неможливо.

Та не здатен побачити Звіра.

Сашко покрокував до села Вишневого, край якого простягався престижний ресторан-маєток «Pryhovanyj skarb», відомий затишною атмосферою та захмарними цінами: тут заможні кияни та столичні гості любили провести вечір у вишуканій компанії без тисняви і зайвого галасу.

Пилип надіслав повідомлення Качуру про домовленість та сповістив Джінджика про плани на завтра. Той незабаром відповів, що спихнув мертвяків на скарбничих і вже мчить до Києва. Сіроманці вирішили зустрітися під цим самим дубом завтра ввечері та рушити до Качура разом.

Звільнений від збруї Буран розважався, качаючись спиною у зів'ялій траві, а Пилип гортав газету, яку придбав іще зранку. На першій сторінці, де йшлося про вибори нового гетьмана, що от-от мали відбутися у Чорній раді, виділялося невеличке повідомлення про неймовірне небесне явище, котре з'явиться завтра на нічному небі — явище звалося червоним місяцем і траплялося раз на вісімнадцять років, побачити його можна неозброєним оком, але лякатися химерного видовища не варто. Решту допису займало туманне тлумачення кривавого місяця відомим чернігівським астрологом Ієрофантом та впливу неординарної події на долю виборів й усього Гетьманату. Пилип скептично похитав головою та перейшов до статті на першій шпальті, присвяченої не менш туманному прогнозу щодо шансів кандидатів на перемогу. Згідно кулуарних свідчень з обох рад, Яків Яровий та Борислав Нічога, ніби породисті скакуни на іподромі, йшли ніздря в ніздрю. Інтрига трималася славетна: Яровий обіцяв розпочати реформи освіти й медицини, але не чіпати оподаткування й привілеїв шляхетних родів та магнатів; Нічога виступав за модернізацію війська Січового і прагнув розширення громадянських прав та свобод. Обидва кандидати мали по сотні прибічників, тож справа була за третьою сотнею делегатів Чорної ради: саме їхні голоси мали вирішити долю Гетьманату на найближчі двадцять років.

«Католик і православний, шляхтич і військовий, сім'янин і одинак, лівий берег і правий берег, блакитна кров і колишній простолюдин — всі протилежності, які можливо вигадати, втілилися у двох амбітних яскравих кандидатах! Кого з цих двох напрочуд гідних суперників обере Чорна Рада?»

Та начхати.

«Поставлю таляр на перемогу Борислава», дещо упереджено додав у постскриптумі автор.

Характерник без цікавості прогортав «Вісник», своїх портретів не виявив, опісля розпалив газетою багаття. Зібране з характерницького дуба гілля, відоме тим, що горить втричі довше, ніж звичайний хмиз, палахкотіло яскраво — найкраща пожива для тривалої ватри. Проте мало хто, крім сіроманців, ризикував збирати це гілля.

Колись і ти станеш таким дубом.

— Замовкни, — Пилип увесь день стримувався, але тут не стерпів.

Він повечеряв, дістав варган і заграв ясним жовтневим зорям. Музика втішала: разом із дивовижними чистими звуками сіроманець забував про Звіра та заколот проти Ордену, про запах крові та маленького піштоля зі срібною кулею; всією душею віддавався мелодії, пірнав у неї, забувався в ній. Чи став би він музикою в іншому житті?

Думки слабкодухих. Відкинь і забудь.

Перед світанком Пилип чекав у садку «Прихованого скарбу», аж раптом почувся тихий свист. Стрибок у відчинене вікно — тонке скло, легко б'ється — і ось він усередині, залазить під величезний стіл із довгими скатертинами до підлоги.

— Випущу опівночі. Не засніть!

Сашко не обманув: під столом чекав невеличкий кошик харчів, схололих решток учорашніх страв. Заклад завзято готувався до відкриття: перегукувалися прибиральники і кельнери, шаркали стільцями, у вазах змінювали воду та свіжі квіти. Попереду був довгий день.

А ти просидиш його під столом... Як жалюгідно.

Пилип вирішив не відповідати на жодні кпини.

Час спливав повільно, але характерник умів чекати. Лежав по черзі на кожному боці, на спині, на животі. Він дозволив собі поспати, відтак поїв, знову покуняв. Перші гості почали приходити в обід. Сідали далеко від його столу, а Пилип розважався підслуховуванням їхніх розмов. Майя, напевно, сміялася б із такої пригоди — вона любила веселі байки з характерницького побуту.

До біса Орден. До біса людей. Ми заслужили право бути вільними. Геть звідси, Пилипе! Нас ніхто не знайде.

Аби тільки цей надокучливий голос не завадив йому слухати розмову!

Надвечір людей побільшало. Музики грали класичні європейські композиції, пісні змішувалися з численними розмовами, зливалися із легкими кроками кельнерів, дзвоном приборів і цоканням фужерів.

— Вітаємо, мессере! Раді бачити! Ваш стіл чекає!

До столу наблизилися дорогі лаковані черевики, судячи з підошов, новенькі. Стілець шаркнув, гість усівся. Штани, відзначив Пилип, також були недешевими.

— Ваш стравопис, мессере.

Шевальє замовив кров'яних млинців з олениною та вино на вибір сомельє.

— Французьке?

— Так. Настрій... Мабуть, північ Кот дю Рон... Чи бургундський гран крю. Рік байдуже, на ваш смак.

— Зрозуміло, мессере. Принесу найкраще!

Сашко мав рацію: місця під столом справді вистачало. Бандит міг простягти ноги та помахати ними і все одно не зачепив би характерника.

Сомельє повернувся з пробою, Шевальє продегустував вино та погодив замовлення. Повільно крапали хвилини. Було чутно, як чоловік нетерпляче стукотить пальцями по столу та часом прикладається до келиха.

Його вбивство тільки полегшить усім життя.

— Перепрошую за запізнення.

Нарешті! Стілець відсунувся, Шевальє піднявся і ґречно привітав іншого гостя — до блиску начищені високі чоботи.

— Давно чекаєш?

— Тільки-но замовив, — у тоні Шевальє зникла статечна владність, з якою він спілкувався з челяддю. — Приєднаєтеся?

Гидотний підлабузник.

— Ні. Маю багато справ. Доповідай.

А цей його зневажає.

Офіціант приніс млинці, розмова на мить урвалася.

Протез перегризеними горлянками обидва стануть однаковими.

— Усе зробили за вашим наказом, — рапортував Шевальє, щойно кельнер пішов. — Пес уже в дорозі з моїми людьми.

— Довго впирався?

— Ваші дагеротипи швидко переконали його співпрацювати.

— Я побоювався, що він упреться, — у монотонному голосі другого гостя почулося задоволення. — Добра робота.

— Дякую, месьйо Кривденко.

Голова Таємної Варти власною персоною.

— Цей чоловік може здогадатися, за чим його послали? Може зіпсувати все останньої миті? Кажи прямо, мені не потрібні чергові несподіванки.

— Виключено, — рішуче мовив Шевальє. — Він тупий як баран, уміє тільки шаблями крутити та в гречку стрибати.

Когось це нагадує, чи не так, Пилипе?

— Хоч як дивно, саме таким щастить, — зауважив Кривденко. — Всіх моїх розумак покосили призначенці. За один, холера, день.

— Змішали карти?

— їм це не допоможе, — другий гість підвівся. — Що з тим нишпоркою?

— Пристрелив особисто, — Шевальє піднявся слідом. — Може, на коня, месьйо Кривденко? Вино пречудове. Колекційне!

— Завтра надвечір чекай нових наказів, — проігнорував пропозицію Кривденко. — Гарного вечора.

Чоботи швидко промаршували геть, а Пилип ошелешено перетравлював почуте. Попередження Басюги. Підозри Качура. Слова Шевальє.

Твій друг — зрадник Ордену. Що не зрозуміло?

Саме зараз, поки він тут сидить, брат Еней готується втнути нову дурницю... Підступ, спланований Таємною Вартою. Його треба спинити, доки не пізно!

Запізно, Пилипе. Запізно.

— Комплімент від шеф-кухаря, мессере. Смачного!

А той застрелений нишпорка? Це про кого? Невже про Качура? Він казав, що його стеження могли помітити...

— О, тре бьян!

Поласувати компліментом Шевальє не судилося. Невідома сила смикнула його за ноги і він гепнувся під стіл. За мить бандита протягнуло підлогою, і не встиг Шевальє збагнути, що за чортівня коїться, як зомлів від удару в підборіддя.

Убий його!

Пилип вискочив з-під столу. Охоронці Шевальє як один вихопили зброю. Постріли обірвали концерт, кулі пошматували вікно і характерник перекотився у двір. Завищала налякана дама, пролунало ще кілька пострілів, а Пилип уже тікав садком, через паркан, до дерев, де чекав вірний Буран.

Ми могли вбити їх усіх, боягузе.

Гонитва не забарилася: охоронці мали прудких коней і за хвилину пара вершників уже наздоганяла його. Буран був швидшим, проте Пилип не мав часу на перегони. Треба якомога швидше позбутися цих двох і передати звістку про безголового телепня Енея далі! Свиснули кулі, вдарили у спину, проте, на щастя, то було не срібло. У відповідь характерник вихопив лук, піднявся у стременах, прицілився: вистачило трьох стріл, аби переслідувачі припинили гонитву назавжди.

Бачиш? Не я змусив тебе вбивати їх. Ти сам зробив це.

На небокраї постав дуб, червоне листя виднілося навіть у сутінках. Буран захрипів.

Когось можна вбити і простою кулею, не забув?

Кінь промчав шаленим чвалом ще десяток кроків, перечепився раз, удруге, заіржав, вмиваючись кривавою піною, ступив ще кілька кроків, вірний до останнього, і повалився — Пилип тільки встиг зістрибнути.

Він жив задовго, як на коня сіроманця.

Небом плив кривавий місяць, Буран стогнав, в його очах стояв біль. Пилип бачив такі очі на війні — у погляді стояв смертельний вирок. Сіроманець провів рукою поміж очей старого друга та одним ударом ножа припинив його страждання. Жалоба буде потім.

Він побіг далі — ще є час, ще можна встигнути! — коли помітив біля дуба іншу постать. Воропай.

Це той покидьок. Він готується вбити нас.

— Замовкни, — не втримався Пилип. — Замовкни.

Його запах. Удари його серця. Він усе знає. Він прийшов по нас.

— Зрада! Зрада! — закричав Пилип відчайдушно.

Олекса рушив йому назустріч.

Ти вбив тих, кого вважав небезпечними.

М'язи раптом скувало і він упав горілиць, завмер у чужому тілі на холодній траві. На небі стікав кров'ю місяць, дивовижне явище, що трапляється раз на вісімнадцять років.

Тепер моя черга.

— Еней працює на Варту! Зупини Енея! — закричав Пилип останнім зусиллям.

Замовкни.

Кров з місяця полилася просто в обличчя, пекуча, яскрава, солона кров, лилася, допоки він не захлинувся.

А потім запала темрява.

***

Грубі металеві стіни, замок на дверях, загратоване віконце під самим дахом, сталеві кільця у підлозі для ланцюга між кайданками — сердюки користуються такими каретами для перевезення бранців. Гнат кайданок не мав, проте сидів без зброї, без череса, без взуття. Без волі.

Мовчазна мандрівка тривала кілька годин при тьмяному світлі пари ліхтарів. Судячи зі звуків назовні, вони виїхали з Києва, довго котилися трактом, звернули на гостинець, що згодом відгалузився битою дорогою, де кожна калабаня відчувалася рипінням вісі, стрибками ліхтарів на гаках і нещадними ударами лавки по пасажирських задах.

Коли карета спинилася, один із конвоїрів, потираючи сідниці, наказав Гнатові:

— Лахи залиш тут.

Слова він доважив помахом піштоля. Зброя не вразила: всю дорогу характерник вивчав три заряджені сріблом дула перед собою.

— Знаєш, що робити? — спитав конвоїр, коли спіднє Гната впало на купку скинутого одягу.

За столітнім законом, що мав так-сяк уберегти Чорну раду від тиску й підкупу, за три дні до виборів обидва кандидати разом із почтом виїжджали зі столиці на десяток-другий миль і розбивали табори на природі чи неподалік села або міста. Шевальє вирішив скористатися зручною нагодою, аби налагодити стосунки з найближчим оточенням Якова Ярового, де він не мав жодного знайомого, тож наказав сіроманцю поцупити з намету кандидата декілька документів.

— Коли підкуп, з огляду на певні обставини неможливий, треба діяти іншими методами. Шантаж — незамінна річ. Чимось схожа на отруєння... Заради антидоту людина зробить будь-що, — додав Шевальє із посмішкою. — Кому це знати, як не тобі, мон амі?

За викрадені папери бандит обіцяв звільнення та знищення кількох дагеротипів.

— Але не всіх, мон амі, не всіх. Ти досвідчений гравець, тому маєш розуміти, що всі козирі не викидають за один раунд. Можливо, колись мені знову знадобиться вірний пес... Чи послуга мадам Чарнецької.

Гнат притлумив бажання кинутися на Шевальє та вичавити йому очні яблука. Характерника провели до карети біля входу «Нічної мавки», де чекало трійко мовчазних бурмил — тих самих, що супроводжували його до столиці разом з Мармулядом. Самого Мармуляда не спостерігалося.

— Агов, глушмане! Де намет стоїть — пам'ятаєш?

— Так.

Карета застигла посеред соснового приліску. Саме такий він мріяв мати навколо свого хутора...

Небом плив кривавий місяць, хмари сіяли дощиком. Ступні обпік вогкий холод. Гнат із насолодою глибоко вдихнув свіжого повітря, якого так не вистачало після годин задухи та смердючого подиху мугирів із конвою.

— Роби все обережно. Не приведи гонитву, — додав бандит.

— Мені потрібна кров.

— Що?!

Троє сторожко перезирнулася.

— Срібний ніж дайте, бздуни обхезані, — Гнат сплюнув під ноги. — Поріз треба.

— Ага, поріз, — конвоїр вихопив привласненого срібного ножа. — Буде тобі поріз, вражий сину.

Він схопив характерника за руку і навпомаш полоснув по ліктю, доки інші двоє тримали його на прицілі. Гнат мовчки глянув на довгу рану, схожу на посічений опік, повільно вмочив пальця у кров і так само повільно провів ним по губах.

— Це я тобі ще пригадаю, — мовив конвоїру, насолоджуючись його видовженим обличчям. — Я — вовк.

Ніч обернулася хижим боком. Вовчі очі завмерли на остовпілих бандитах. Ікла клацнули, загривок настовбурчився, із пащеки вирвалося гарчання, схоже на далекий грім, що віщує бурю.

— Застрелимо тебе, Богом клянуся, — просичав бандит, зробивши крок назад. — уб'єш нас — і Шевальє твою родину в землю закопає!

Сірий вовк вивчав конвоїрів кілька секунд, яких вистачило, аби їхні пальці на пускових гачках змокріли від поту, а потім зник у хащі. Вони зачекали хвилину та полегшено опустили зброю.

— Щоб він здох, перевертень клятий.

— Бачили, як перекинувся? Під червоним місяцем... Аж сироти по шкірі.

— Мій тато завжди казав, що їх усіх треба на тих дубах порозвішувати.

Табір Ярового стояв неподалік: численні екіпажі, щільно розташовані намети, купа вартових — тут і досвідченому диверсанту довелося б складно. Крім Щезника, авжеж, тому хоч до гетьманського палацу залізти, наче до лазні сходити...

Може, начхати на Шевальє та мчати додому? Забрати родину, зняти гроші з рахунку, втекти за кордон, крізь країни, за океан, на інший континент! Там вони почнуть нове життя, без клятих сусідів, бандитів, призначенців, збудують нову мрію...

Але додому задалеко. Якщо конвоїри не дочекаються його до світанку, то поїдуть, а через голодні безсонні години полону Гнат не здатен тягатися з ними у швидкості навіть у вовчому тілі. Наражати родину на небезпеку він не має права. Краще викрасти кляті документи, віддати Шевальє, затим вивезти родину — Уляна гніватиметься, протестуватиме, але погодиться, вона ж розумниця — а потім повернутися, коли його не чекатимуть...

Звісно, після такого Орден відкриє полювання на ного. Можливо, відправлять самого Щезника — він тепер призначенець. Але після весілля вони не просто названі брати, не тільки давні друзі: вони стали родичами, а рідна кров не водиця. Катря не пробачить йому цього вбивства. Та до біса Орден! Родина важливіша. Варган і Малюк зрозуміють... Мають зрозуміти.

Червоний місяць зник під важкими хмарами, мжичка перетворилася на зливу. У таборі жевріли численні ватри, не чутно було ані розмов, ані пісень — вартові, нап'явши каптури під самі носи, по черзі грілися та стояли на чатах. Ще кілька завмерло навколо табору, вглядаючись у розлініяну навскоси темряву: сто років тому, коли кандидати вперше роз'їхалися за новим законом, на табір фаворита перегонів було скоєно нічний напад. Десятьох шляхтичів, серед яких було троє делегатів Червоної ради, порубали, а самого кандидата важко поранили. Він помер за кілька днів, отримавши звістку, що Чорна рада обрала його гетьманом. Кілька контррозвідників разом із Таємною Вартою знайшли тих нападників, проте суд не спромігся довести їхнього зв'язку з другим кандидатом. Попри це заплямованого скандалом опонента полишило чимало прибічників, а за булавою висунувся третій кандидат, який став новим гетьманом (і потім саме його підозрювали у замовленні нападу). Відтоді кожен табір щільно напихався охороною з перевірених найманців.

Злива ховала запахи і звуки. Вовк сірою тінню пробрався між чатових і дістався пишного червоного намету. Саме там, за словами Шевальє, тримали невеличку скриню, обшиту білою шкірою. Усередині скрині були численні угоди з печатками Смарагдової Орди — компромат, який належало викрасти. Скриню захищав цифровий замок, але комбінацію Шевальє також дав: 5481. Гнат сподівався, що ці дані правильні, бо тягти у пащеці цілу скриню було б незручно.

Вартовий на вході до червоного намету по колу бурмотів «ой, під вишнею, під черешнею», не продовжуючи пісню далі ані словом. Другий стояв мовчки, тупцяючи ногами. Гнат відбіг, озирнувся, а потім заходився висмикувати кілки, що тримали тент неподалік. На шостому кілку важкий від зливи намет провалився всередину, звідти пролунала приглушена лайка та жіночий вереск. Охоронці перезирнулися, зробили кілька кроків у дощову стіну глянути, що сталося, а вовк тим часом прослизнув усередину.

Тут було сухо, тепло й розкішно, наче у палаці: ліжко з балдахіном та різьблені стільці, які коштували не менше дукача за штуку, золоті підсвічники та вкриті небаченими хутрами скрині, плічка з різноманітним убраннями на всю довжину стіни... І це все для одного покидька! Скільки ж хуторів можна придбати за такі статки?

Вовк рушив уперед, із насолодою залишаючи відбитки брудних лап на коштовному килимі. Варто обійтися без слідів, але він не міг утриматися від цієї дрібної капості. Мокре хутро благало струснути загривком, але він мав пам'ятати про обережність — треба знайти у цьому гармидері кляту скриньку, водночас не розбудивши шляхтича, який завзято давав хропака під балдахіном.

Пахло дорогими парфумами і порохом. Гнат ступив ще крок, прислухався, зупинився: щось підсвідомо тривожило. Звірине чуття ніколи не помилялося: що не так? Не той намет? Забагато речей? Інший запах? Ні. Щось у диханні сплячого... Він лише прикидався сплячим. Гнат відступив та пригнув голову. Куля, що мала поцілити йому у череп, натомість пробила стіну.

— Вбивця! — заголосили з ліжка.

Гнат блискавкою вискочив з намету та збив із ніг охоронців, які гахнули дуплетом йому навздогін.

— Тривога!

— Вовкулака! Вовкулака!

— Тікає, падлюка, тікає до лісу!

— Ліхтарі! По конях!

Табір прокинувся та загомонів розбурханим вуликом. Ще кілька куль свиснули повз нього. Вовк вирвався у хащу, лапи ковзали розмитою землею.

Пастка. То була пастка. Гнат тамував люте гарчання.

Зрадливий бруд лишає нитку слідів. За спиною іржуть коні, копита грузнуть в твані. Злива допоможе. Не доженуть! Він уже майже на місці.

Екіпажу не було. Вовк на мить закляк. Злякалися гонитви?

— Де він? Бачите?

— У бік дороги побіг, у нього там кінь!

Востаннє Гнат мчав так на війні — щодуху, натщесерце, за власне життя. Думки зникли, вся увага зосередилася на дорозі й диханні. Ліс хапав мокрими мацаками, звірі забиралися геть, та навіть коли голоси вершників зосталися позаду, вовк усе не спинявся та мчав далі, доки не скінчився дощ, мчав, доки промені світанку пили вологу із сірого хутра.

Утік. Порятувався. Вижив.

Шевальє послав його на смерть. Завдання було пасткою. Навіщо ця вистава? Чому просто не вбити, як Качура? Чортзна. Він помститься... Але спочатку треба захистити родину.

Під високим сонцем знесилений Гнат упав біля струмка і жадібно захлебтав воду. Втамувавши спрагу та відпочивши, повернув ясність думок.

Упир та всі його речі зосталися у Києві. Шукати речі та коня... Марнування часу. Бозна, що загрожує Уляна й Остапу! Сіроманець продовжив шлях на чотирьох. Вовки здатні долати вісім-десять миль за один перегін, але голодний полон виснажив його, перетворення і гонитва знищили останні сили. Запалу вистачило на годину: після чергового джерельця Гнат не зміг випростатися, спробував побігти, але лапи відмовили і тривожний сон оповив його забуттям.

Калейдоскоп облич. Жінки, багато жінок. Він не пригадував їхніх імен, упізнав лише Орисю та Лілею. Калейдоскоп закрутився, пролунав постріл, уламки облич разом із гральними фішками та монетами розлетілися навсібіч. Пахне порохом. Шевальє підкидає дукача. Качур із розбитим обличчям спльовує зуби. Постріл, голова вибухає червоно-сірим місивом. Пахне свіжим хлібом. Тече кров, кров із перерізаної шиї Ожинки. Уляна та Остап навколішках. Він розпачливо кричить, але вони не чують; він намагається торкнутися їх, але руки проходять крізь них. Образи сина й дружини ковтає темрява. Сміх, убитий Павло. Багряні очі. Спалах.

Він прокинувся. Уляна! Остап...

Гнат уполював гладкого кроля, зжер до останнього шматочка плоті, відчув, як життєва сила виповнює тіло, і помчав без зупинок, тримаючись осторонь людських доріг. Під серцем тьохкало передчуття біди. Нехай з родиною все буде гаразд, молив Гнат, він ладен хоч Ґаада вбити, нехай лише з ними все буде гаразд!

Вовче чуття безпомильно вело додому. На одному перехресті він угледів десяток божих воїнів — вершники рухалися у бік Києва. Не піший набрід у запилюженому одязі, а кінний загін в одностроях з білими хрестами. Відколи це вони так чепурилися? Байдуже.

Гнат біг увесь день і весь вечір, дістався домівки опівночі. Попри глибоку ніч у хаті миготіло світло. Тин відновили, стіну побілили, вікна вимили... Треба буде гарно віддячити Земледухам за допомогу.

Сіроманець прислухався навколо, понюшив повітря — ні, тільки свої, без засідки — перекинувся людиною й постукав у двері.

— Це я, — озвався Гнат. — Усе гаразд?

Побачивши його, Уляна сполотніла. Очі були такими, наче проплакала цілий день.

— Ти поранений? Це твоя кров?

— Моя, але не хвилюйся. Так завжди після перетворення, — відповів характерник. — Остап спить?

— Цього має вистачити, аби ти помився, — вона наповнила ночви із невеликої діжки та вже іншим тоном продовжила: — Остап у батьків. Після нападу вони згадали про моє існування. Просили вибачення.

— А ти? — спитав здивований Гнат, зануривши втомлене тіло у воду.

Після весілля Уляни її батьки навіть по неділях у церкві вдавали, наче вони незнайомці.

— Я пробачила, — відповіла дружина. — Зрештою вони мої батьки... Бодай не найкращі, але єдині. І дуже скучили за онуком. Я дозволила Остапу побути трохи в них, він зрадів.

— Ти — втілення милосердя.

У відповідь вона лише зблиснула очима. Характерник змив хутро і кров, розмірковуючи, що несподіване замирення з її батьками ускладнить переїзд.

— Якщо він радий, то я теж радий... — сказав Гнат. — Помітив, що Земледухи все полагодили. Отже, все добре?

— Ні, Гнате. Недобре, — відповіла Уляна дивним голосом.

— Переживаєш за нападників? — Гнат розтерся рушником. — Я знайшов їх і саме готуюся помститися. Але насамперед нам треба вирішити одне...

— Сьогодні вранці приїздив неприємний чоловік, — урвала його Уляна. — Назвався Борисом, твоїм давнім другом.

Гнат ковтнув кусень свіжого хліба, найсмачнішого на світі хліба, та відчув, як шматок став у горлянці.

— Він говорив дивні речі, — продовжувала Уляна. — Казав, що більше я тебе не побачу, що готовий мені допомогти з усім. Казав, щоби за тобою не тужила, бо ти був тим іще гівнюком. Устиг всучити мені це, доки я виштовхала його геть.

Вона кинула на стіл кілька дагеротипів. У Гната потемніло в очах. Він похитнувся та сів на табурет.

— Це правда, Гнате? — прошепотіла Уляна. — Оце все — правда? Ці жінки разом із тобою — не малюнки? Так було насправді?

За одну мить усе втратило сенс. Жодної мрії, жодного переїзду, лише гострі уламки. Він не наважувався відповісти, не міг дібрати слів, але то було зайвим — Уляна прочитала відповідь на його обличчі.

— Я підозрювала, але не вірила. Не хотіла вірити, — вона обхопила себе руками та продовжила з неймовірним болем у голосі: — Я ж була тут, уся твоя... Віддана та вірна! Розпусти й на думці не мала. Навіщо ті хвойди здалися тобі? Скажи, чого не вистачало, Гнате?

Передчуття біди не зраджувало. Дарма, що приходило запізно.

— Я... Пробач, усім святим прошу. Зроблю, що завгодно, кохана...

— Ні, Гнате, — прошепотіла Уляна тремтячим голосом. — Ти не уявляєш, що я пережила. Це було гірше за вбивство Ожинки та Сунички... Я весь день за цими світлинами просиділа, всі сльози виплакала... І не клич мене більше коханою!

Вона кинулася до скрині з його речами.

— Я гадала, що ми порозумілися. Ти змусив мене у це повірити! А насправді зраджував. Всі ці роки, все збудоване разом... Просто знищив, — вона з огидою вказала на дагеротипи. — Сподіваюся, вони того вартували!

— Уляно, послухай, молю! — Гнат говорив усе, що на думку спадало, бо нічого іншого йому не залишалося. — Я справді намагався. Знаю, що негідний мати таку як ти... Але ті дівки — пил, то лише... Насправді я кохаю лише тебе. І кохатиму, навіть якщо проженеш мене. Слово честі! Я відкладав гроші... На мрію. Майже назбирав! Перевезти тебе із Остапом на великий мальовничий хутір, де не доведеться тяжко працювати і жити поруч із сусідами, що вас ненавидять лише за те що ви — моя родина... Ми назвали б цей хутір Мрією чи хай інакше, якщо тобі така назва не до вподоби... Я не встиг, Уляно. Вибач, то моя провина, менше треба було в карти грати, але мені завжди здавалося, що ось-ось і я виграю скільки треба, а потім зупинився і знову почав складати. Я навіть придивився вже такий хутір... Вибач! Присягаюся, це в минулому, це пил...

Його промова не вразила її.

— Не бажаю, аби ти тут жив. Аби повертався сюди, — Уляна говорила спокійно, з кожним словом жбурляючи його речі на підлогу. — Бо дивлюся на тебе — і бачу їх.

— Я кохаю тільки тебе...

— Замовкни, замовкни заради всього святого! Ти не виправиш усе словами, Гнате. Якщо справді мене кохаєш, якщо поважаєш... — вона вказала на речі. — Я не хочу, щоб ти був тут. Візьми та йди.

— То в минулому, Уляно, повір, я більше не...

— Забирайся! — вона зірвалася на крик. — Чого тобі ще треба? Забирай! Подарунки? Гроші? Ікони? Бери! Все, що завгодно, бери! Забирай та вимітайся геть!

Огида та образа на її гордому обличчі. Жодні виправдання не допоможуть, жодні слова не змінять цього виразу. Вчора Гнат мав родину — сьогодні він її втратив.

Характерник мовчки вдягнувся. Знову відчуття жахливого сну. Гонитва під табором здавалася неприємною дрібничкою. Він обвів хату очима: стіл, за яким їв найкращі страви у світі, улюблене ліжко з клаптиковою ковдрою, вишиті подушки, що пахли волоссям дружини та сина. Його хата. Місце, куди він завжди повертався; дім, що відрізняв його від волоцюг; оселя, де завжди чекали. Затерті два слова: рідний дім.

Дім, який він втратив.

Гнат не втримався, зробив крок до Уляни, вона відсахнулася.

— Я все одно кохатиму тільки тебе, — його голос зірвався. — Тільки тебе.

Уляна не відповіла.

Гнат з порожніми руками вийшов на ганок. Двері зачинилися за ним. Із брязканням замка прийшло усвідомлення: це трапилося. Це відбулося. Насправді.

П'ять років, розбитих ущент. І немає кого винуватити...

Є. Уляна ніколи б цього не дізналася без чужого втручання. Мармуляд! Це все його провина! Вирішив, що Гнат уже червів годує, думав, що приїхав до молоденької вдовиці, вважав, що вона купиться на його багатий одяг... Та Уляна його гниле нутро за милю розгледіла! А Гнат це нутро власноруч випатрає.

Тесті жили на іншому краю села та не звикли до гостей о пізній годині.

— Чого треба? — спитав потривожений тесть у щілину прочинених дверей. — А, це ти...

— Коня у вас позичу, — повідомив Гнат. — Покличте Остапа. Маю з ним попрощатися.

— Війна трапилася чи що? — перелякався тесть.

— Так, війна.

— Ой, лихо...

Причалапав заспаний Остап і миттю збадьорився, побачивши батька.

— Татку! Ти знайшов бандитів, які Ожинку та Суничку вбили?

— Знайшов, — Гнат усміхнувся. — Поїду рубати їм голови.

Один погляд на цього хлопця гамував біль у серці, напханому товченим склом.

— А де близнючки? — Остап зазирнув йому за спину. — І черес...

— Сховав у потаємному місці. Сину, слухай уважно, — Гнат дивився йому в вічі. — Може, мене довго не буде... Але ми побачимося. Неодмінно побачимося. Поки я буду далеко, опікуйся мамою. Охороняй її. Добре?

— Я вже її охороняю! — урочисто відповів хлопець.

Цей малий був кращим за нього. Значно кращим. У всьому.

— Уроки вчиш?

— Коли сам-на-сам займаєшся, то завжди треба вчити, бо отець Никифор одразу розуміє, коли я не підготувався, — кисло відповів Остап.

— Навчайся старанно.

— Якщо багато вивчу, то зможу стати вовчим осавулою?

— Неодмінно. Тепер йди спати та набирайся сил.

Він міцно обійняв сина, вдивився у риси його обличчя, запам'ятовуючи назавжди, потиснув руку ошелешеного тестя та засідлав найкращого коня у стайні.

— Як його звуть?

Тесть усією поставою демонстрував невдоволення цією послугою, але мовчав, побоюючись зятя ще від самого дня знайомства.

— Ріжок.

— Всрате ім'я, — буркнув характерник і підморгнув синові: — Пам'ятаєш наше гасло?

— Не займай!

Остап махав рукою, і Гнат мчав до столиці — різати на шматки Шевальє, Мармуляда та всю трикляту банду, що планувала його вбивство та зруйнувала його шлюб.

***

Мало хто в Гетьманаті не чув легенди про страхітливі київські катакомби, куди запроторювали найнебезпечніших злочинців країни. Подейкували, що в підземних казематах зібрано найбільшу колекцію пристроїв для катування людського тіла, поіржавлених від вичавленої крові. Там, де були найзаповітніші кургани древніх, нині волали від нестерпного болю лиходії — але ніхто не міг почути їхніх криків крізь важку товщу чорнозему. Розважливі люди у моторошні казочки не вірили, байками про катакомби батьки лякали непослухів... Але підземна тюрма справді існувала під Урядовим кварталом у глибинах столичних пагорбів, а місце її розташування трималося у таємниці обраного кола.

Каземати змурували на совість: стіни з грубого каміння, могутні ґрати, що відділяли кімнату бранця від припічка для відвідувачів, важкі ковані двері на кількох замках. Жоден бранець ще не втік звідси. Ув'язнені тут до своїх останніх днів відхаркували цвіль, що поросла їхніми легенями, а нечисленні щасливці, яким вдавалося вийти звідси живими, полишали катакомби сліпими та несповна розуму.

Навіть характерницькі очі погано бачили у тутешній темряві. Ярема розгледів вишкрябані на стіні риски, перекреслені навскіс — глибокі, аби знайти навпомацки, порослі білим грибком. Десять, двадцять, тридцять... Хтось пробув тут чимало днів. Чи то був відлік місяців? Сильвія у цій темряві бачила б краще, точніше, чула б краще. Попри розпач характерник усміхнувся від спогаду про неї. Якщо тепло на серці по згадці про людину звуть коханням, то він напевно закоханий...

Клятий Яків! Сіроманець підійшов до ґрат, ухопився, напружив м'язи, потягнув — ґрати не здригнулися. Він пробував розхитати їх, вибити ногою, висадити плечем з розбігу, але навіть його сили тут бракувало. Ярема лайнувся та сів на ліжко. Прогниле дерево затріщало. Чарами крові він міг змусити ці ґрати спалахнути, але чарівний вогонь не обпікав і не знищував, лише сяяв багряним світлом, що дратував зір. Вибухівка з дрібкою нітрогліцерину тут би не завадила...

Вогко й глухо, наче в могилі. Від найближчих сусідів, якщо вони були, розділяли лікті каміння, сталі та грунту. Принаймні блощицями тут не смерділо, на відміну від безлічі гостинних домів... Клятий Яків! Ярема зробив величезну помилку, коли погодився на його ультиматум.

Одразу після перетину кордону сіроманець розпрощався з Чарнецьким та через найближчого дуба сповістив діда про свої здогадки. Микола Яровий наказав негайно їхати до Білої Церкви, куди вирушив Яків зі своїм почтом. За відомостями Ради Сімох, саме він мав стати новим гетьманом, відтак йому належало дізнатися про небезпеку першим. Тим часом Микола та інші осавули мали сповістити кандидата Нічогу, чинного гетьмана та продумати подальші дії.

Потяг привіз шляхтича перед світанком. Біля вокзалу тинялося кілька знуджених візників, які ледь не побилися через перспективного клієнта. Переможцеві вигукували прокльони у спину і, схоже, вони подіяли — у черговій калабані передня вісь тріснула, віз міцно сів у багнюку, не доїхавши до табору. Доки візник вивергав лайку, Ярема заплатив йому на таляр більше, ніж домовлялися, та рушив далі пішки. Але далеко не зайшов.

За кілька хвилин його помітили та оточили збройні вершники, і не встиг Яровий нічого сказати, як убраний в офіцерський однострій сердюк проголосив:

— Стійте на місці! Пане лицарю, вас заарештовано у підозрі в замаху.

— Який замах? Я тільки-но прибув з-за кордону, — характерника дратувало, що телепні затримували його, коли йшлося про долю держави. — Мене звуть Ярема Яровий! Я шукаю свого брата Якова!

Охоронці перезирнулися, розгублений сердюк глитнув слину.

— Я прибув із надзвичайно важливими новинами. Проведіть мене до його намету негайно!

Вершники неохоче підкорилися. У таборі, який уже згортали в дорогу, Яків, не вітаючись, окинув характерника замисленим поглядом, вислухав коротку доповідь сердюка та мовив:

— Тобі краще підкоритися їм, Яремо.

Характерник чекав кілька секунд: може, брат розсміється та зізнається у невдалому жарті, але Яків лише стискав руку на золотому пірначику.

— Що за бридні? — гримнув сіроманець. — Я мчав сюди від самого Князівства із новинами, які ти мусиш вислухати просто зараз!

— Бридні? — Яків обвів поглядом людей навколо. — На мене кілька годин тому було скоєно замах. Посланець Сірого Ордену у вовчому тілі — то не бридні, брате.

— Ти справді вважаєш, що я намагався вбити тебе кілька годин тому, потім утік, раптом повернувся і тепер удаю, ніби стою тут уперше? — скрикнув Ярема.

— Можливо, то був твій поплічник, який не повернувся, і ти особисто прийшов перевірити його роботу, — Яків знизав плечима. — Орден відомий своїми підступами та брехливістю.

— Я прибув сюди не вислуховувати наклепи, Якове! Гетьманат на порозі великої війни! Чуєте ви всі? — Ярема обвів юрмисько йолопів лютими очима. — Османська Імперія готує напад на Князівство, а після його підкорення рушить на нас! Ударить водночас із Альянсом і Ордою!

Йому вдалося вразити їх — на кілька секунд. Але Яків похитав головою та махнув пальцями у бік Яреми. Знову здійнялися рушниці.

— Тут срібло, — сердюк після жесту Якова збадьорився. — Здавайтеся без бою, пане лицарю, не змушуйте стріляти.

— Я відкидаю ці абсурдні звинувачення! — Ярема дивився тільки на Якова. — У мене є алібі та свідки.

— Тоді вам немає чого боятися, — мовив сердюк.

— Братику! Припини цю комедію і поговоримо як годиться.

— Ми поговоримо. Обіцяю, — Яків поплескав долонею по брошці з родинним гербом. — Особливо, якщо ти справді не винен.

— Поговорити треба негайно, потім буде запізно! — Ярема підійшов до брата впритул. Стрільці поклали пальці на гачки та прицілилися. — Чому ти такий упертюх?

— Бо я не певен, що можу тобі довіряти. Якщо чинитимеш опір, лише підтвердиш мої підозри, Яремо... І загинеш.

З цими словами старший брат безцеремонно відібрав його пірнач, а сердюк забрав шаблю та піштоля. Вперше у житті Ярема побачив на своїх руках кайданки. Далі була дорога, пов'язка на очі, довгий гвинтовий спуск у підземелля, безліч поворотів лабіринтом, камера, куди світло зазирає тільки з охоронцем, та очікування, очікування, очікування... Без неба та годинника, що його разом із чересом та рештою речей вилучили, Ярема втратив лік часу. Скільки минуло? Може, війна почалася, а про нього забули? Чи спливло не більше доби, а він просто божеволіє у темряві й тиші?

Оглушливо загриміли засуви, проквилили незмащені петлі дверей, в очі сипонуло світлом ліхтаря. Він закліпав. Принесли води? Ні, то був не охоронець — перед гратами стояв Яків.

— Привіт, брате. Вибач за виставу, але так було потрібно.

— Випусти мене.

— Обов'язково випущу. До речі, вітаю із заручинами! — Яків посміхнувся. — Можеш привітати мене навзаєм: сьогодні я був обраний новим гетьманом сто шістдесят сімома голосами. Завтра урочисто приймаю булаву.

— А післязавтра можеш її втратити! — скреготнув зубами характерник. Він мав досить часу обдумати своє припущення. — Коли вороги прийдуть із півночі, півдня та сходу водночас, Союз не захистить нас, гетьмане Яровий. Кожна держава виявиться сама по собі. Як вважаєш, скільки днів військо Січове зможе протистояти навалі Смарагдової Орди?

— Дід уже розповів цю байку, — скривився Яків. — Характерницькі казки. Ані військова розвідка, ані Таємна Варта не поділяють цієї параної. Схоже на вигадку, що має набити ціну Сірого Ордену, аби я не підтримав вотум недовіри.

— Єдина вигадка у цій історії — це причина мого арешту! Ось де вигадка, псякрев! — крикнув Ярема. — Я погодився на полон тільки через твоє слово, братику! Негайно випусти мене. Якщо ти не готуєшся до війни, то дозволь робити це іншим!

— Ти не по той бік ґрат, аби наказувати, — відказав Яків. — Я випущу тебе, коли матиму можливість. Зараз її немає. Ти опинився не в той час і не в тому місці, Яремо... Шкода, але таке трапляється. Розумію, умови тут не найкращі, але я накажу годувати тебе як годиться.

— Яка великодушність, братику... Мамуньо вже

знає, що її молодшого сина кинули у каземати за наказом старшого?

— Не прикривайся матусиною спідницею! — вибухнув старший брат. — За кілька годин до твоєї появи до мого намету прослизнув перевертень, якого я мало не підстрелив! І потім прибігаєш ти! Ніхто не вірить у такі збіги, брате, ніхто! Чи знову годуватимеш мене бриднями про те, що Орден поза політикою?

— Якби по твою душу справді прийшов сіроманець, ти б уже в домовині спочивав.

— Не сперечаюся, — охоче погодився Яків. — Мене встигли попередити про можливий замах. Знаю, що то був не ти, але напад остаточно довів, що грамота Хмельницького була помилкою. Я виправлю її.

— Що ти верзеш, Якове?

— Я підтримаю вотум недовіри, — мовив новий гетьман. — Це те, що я маю зробити. Те, чого чекають обидві ради. Те, чого прагнуть прості люди. Своїм першим гетьманським наказом я не розчарую їх.

— Господи Боже! Що за маячня? — Ярема не вірив, що перед ним стоїть рідний брат, син характерника. — Тобі чудово відомо, що Орден ніколи не влаштовував замахів на гетьманів чи кандидатів!

— Раніше не влаштовував, — виправив Яків. — А зараз, коли Орден у відчаї через утрату сили та впливу... Бозна, що на думці у проклятих шаленців.

— Не кажи так, наче ти віриш у це! Твій дід — сіроманець із Ради Сімох осавул. Твій батько був сіроманцем. І я ношу три клямри.

— Чи вірю я? — перепитав Яків. — Неважливо, у що вірю я, брате. Важливо, у що вірить моя держава.

— Залиш патетику для промов! Я знаю тебе, відколи ти перед дзеркалом прищі чавив.

Яків посміхнувся.

— Гарні були часи. Шкода, я того не розумів, натомість прагнув швидше подорослішати.

— Якове, — характерник зібрався з думками. — Ти знаєш, що Орден тут не винен. Ти маєш право вето. Скористайся ним! Не тому, що я прошу, а тому, що країна на порозі війни, справжньої війни! Я на власні очі бачив загони османів. Я особисто допитував їхніх офіцерів. Я слухав їхні плани на Тавриду. Додай одночасне вторгнення зі Сходу, і Гетьманат зазнає поразки! Дозволь нам захищати країну.

— Ти ще докоряєш мені патетикою? Ха! — Яків наблизився до ґрат упритул. — Колись я просив тебе про допомогу. Десь півроку тому, якщо пам'ять не зраджує. Пригадуєш свою відповідь?

Так от у чому причина.

— Он воно що! Дрібна помста, — Ярема відступив і окинув брата новим поглядом. — Уперше в житті хтось посмів образити Якова відмовою!

— Отже, пригадуєш.

— Не вірю. Ти мудріший за це. Ти вищий за це. Навіщо...

— Велика влада вимагає великих жертв, — перебив Яків. — Бачиш, Яремо, знайшлися інші люди. Ті, що допомогли мені здобути перемогу. Вони зробили це за умови, що я не перешкоджатиму знищенню Ордена. Іронічно, чи не так? Ви могли допомогти замість них, коли я просив... І тоді б Орден розквітнув. Але ви самі привели його до загибелі, і я не збираюся вас рятувати.

— Не нас рятуй, а країну, телепню! — Ярема схопився за голову. І цьому зарозумілому дурню завтра дадуть булаву верховного гетьмана! — Дозволь нам допомогти!

— А що заважало допомогти раніше, Яремо? Пиха? Гордість? Ось куди вона тебе привела, — Яків махнув ліхтарем біля стін. — Думаєш, мені приємно? Ні! Але ти сам винен. Ти завжди заздрив мені. Я — старший, розумніший, успішніший... Вся увага і повага завжди були в мене. Коли ж я вперше звертаюся з проханням — найважливішим проханням у житті, Яремо — ти вирішуєш самоствердитися. Було приємно відмовити тому, кому заздрив усе життя. Чи не так?

— Ти сказився... Мені й на думку не спадало заздрити тобі! — характерник у розпачі ударив по ґратах, Яків відсахнувся.

— Я думаю інакше.

— Братику! — Ярема поспіхом шукав слова, аби достукатися до чужої людини, що доводилася йому кревним родичем. — Булава твоя. То думай як гетьман! Тебе попереджають про війну, а ти зводиш особисті рахунки.

— Так, булава моя, — погодився старший брат. — Тому робитиму, що вважаю за потрібне. Віддячу тим, хто допоміг мені... Я тримаю своє слово.

Він розвернувся та додав:

— Накажу, аби до раціону додали пристойного вина. Тобі доведеться тут трохи пожити. Але не бійся! З тобою все буде гаразд. Я не забуваю про рідних... Навіть якщо вони зрадили мене.

Заскреготали засуви.

— До дідька вино, Якове! Прошу, зупинись! Послухай! Низька стеля ковтала лемент.

— Не роби цього! Не знищуй Орден!

Господи Боже, знаю, я грішний. Я втратив віру. Пробач! Єдине моє прохання — дозволь достукатися до братового серця. Прошу. Допоможи.

— Хоч раз у житті послухай мене! Не знищуй нас! Не знищуй!

Двері зачинилися і запала глуха тиша.

***

— Вони готуються вбивати нас.

Його слухали без жодного зауваження; на превеликий подив Северина, після розповіді осавули зберігали спокій.

— Отже, маємо цілу мережу навчених вігілантів, які розраховують на гетьманську підтримку, — резюмував Данилишин — як завжди, у каптурі. — Я казав і повторюю знову: наші докази всім до сраки. Папірець Тиміша розірвуть, а нас кинуть у катакомби.

— Не згоден, — заперечив осавула скарбничих Панько. — Ми наведемо неспростовні факти змови Таємної Варти та Православної церкви проти Ордену. Мається кілька документів від Кривденка особисто. Все зібрано, все впорядковано — будь-який суд визнає нашу правду. Ніхто не переступить через такі докази! Юхим і Симеон зайшли занадто далеко, і моя доповідь розкриє очі всім присутнім!

— Якщо не змусить їх заснути, — буркнув Данилишин.

— Розгорнута брудна кампанія, що цілеспрямовано нищила нашу репутацію! — не звернув уваги Панько. — Гетьман ветує рішення, адже загальновідомо, що єдина умова грамоти Хмельницького — державна зрада! Цю умову не виконано. Вони не зможуть нас безпідставно звинуватити!

Данилишин зневажливо покрутив рукою та закурив свій смердючий тютюн.

— Та ще й Яків, мій старший онук, — пробасив Яровий із посмішкою. — Башковитий хлопець! Він не завдасть нам шкоди.

— Я чула зовсім інші слова з його вуст, — зауважила Забіла. — Мені він видається щирим ворогом.

— Не звертайте увагу на те, що він верзе для газетярів, я свого онука знаю, — відмахнувся Микола.

— Йому вже відомо про можливу війну? — спитав Басюга.

— Так.

— Яку ще війну? — втрутився Северин.

— Потім дізнаєшся, — старий Чорнововк гнівно на нього зиркнув. — Тихо будь!

Северину закортіло вцідити старому осавулі по пиці. Він уже давно не зелений джура, з яким дозволено так розмовляти!

— Хто б не став гетьманом, він має затямити, що рубати гілку, на якій умостився, — вельми погана думка, — вступив у розмову голова вартових Колодій. — Навіть дурень не робитиме цього, коли внизу чекає зграя голодних хижаків.

— Ви не розумієте, або не хочете розуміти, що Варта і Церква є нашими заклятими ворогами, які доклали забагато часу, зусиль та грошей, аби просто відступитися, — сказав Іван Чорнововк. — Вони підуть до кінця. У бажанні перемогти доказами ви посліпли! Жодних аргументів не почують, навпаки — нас звинуватять у наклепі. Державної зради не вистачає? Та вони вигадають її! Чи ви не бачите, куди вітер дме?

— Іване, ти завжди дивився на речі похмуро.

— Така у мене служба, Миколо. Ми розпізнали загрозу надто пізно. Якщо загони фанатиків чекають наказу, аби вбивати нас, то питання лише, коли він пролунає.

— Погоджуюся, — додав Данилишин. — Якщо підемо на інавгурацію, ми приречені.

— Які ж альтернативи? — Панько поправив окуляри.

— Негайно вирушати в Буду. Скликати загальну Вовчу раду, — не забарився з відповіддю Іван. — Ми не можемо вирішити таке питання всімох. Орден на межі знищення, країна на межі війни...

— Остання Вовча рада закінчилася Рокошем.

— Нашу втечу сприймуть як зізнання, — додав Басюга.

— Між смертю завтра і смертю потім я обираю потім, — з-під каптура Данилишина випливло тютюнове кільце.

— Вони не посміють нас торкнутися, — відрубав Панько. — Вони завжди базікали поза очі, аби потім мовчки нам уклонитися. Так завжди було. Ті монастирські хорти нічого не вирішують!

— Вотуми недовіри від обох Рад теж нічого не змінюють? Ми за крок від прірви, а ти пропонуєш хапатися за папірці!

— Усе правосуддя світу тримається на цих папірцях!

— Годі! Ми так можемо сперечатися до самої інавгурації, — роздратовано урвав Яровий. — Браття та сестро, я ставлю єдине питання: з огляду на всі виголошені відомості, чи йде Рада Сімох на церемонію обрання нового гетьмана?

Яровий, Панько та Колодій підняли руки.

— Хто за відступ до Буди?

Чорнововк, Басюга, Данилишин.

— Сестро, твій голос вирішальний.

Віра кивнула й завмерла; її погляд розплився, губи нечутно зашепотіли, осавула завмерла у трансі, відтак посміхнулася й мовила:

— Ми йдемо.

Данилишин мовчки покинув кімнату, залишивши шлейф смердючого диму. Басюга зітхнув та потер кутики очей. Чорнововк буркнув:

— Вітаю! Попхаємося на смерть.

Після тої розмови Северин місця собі не знаходив. Як осавули могли ухвалити таке необачне рішення? Він теж проголосував би за відхід до Буди, але Віра... Що вона побачила? Перемогу доказів? Раніше вона не помилялася...

Остаточно Северин позбувся спокою, коли Іван Чорнововк переповів здогадки брата Малюка.

— Це не може бути збігом, — гарячкував Северин. — Орден, який століттями боронить державу, відверто нищать саме перед війною! Варта і Церква продалися Орді!

— Ні, — старий Чорнововк зітхнув. — Мені теж хотілося б у це вірити. Було б легше побачити великий заколот, елегантно продуману інтригу... Але ні. Кривденко чистий та сповнений рішучої ненависті до нас, як і старий піп. Сусіди просто скористаються цим.

— Невже ти справді вважаєш, що минулося без зовнішнього втручання?

— Щезнику... Я прожив досить років, аби зрозуміти: так, інколи трапляються прикрі збіги. Збіги ненависті й глупства, жадоби й безпринципності, слабкості й байдужості. Збіги, які руйнують життя і держави, руйнують гірше за будь-які заколоти, — відповів Іван. — На церемонію вирушиш разом із нами. Коли почнеться будь-що підозріле, негайно тікай по той бік. Маєш залишитися живим! Це наказ.

Северин накручував кола старим містом, розлючений, що Орден прогавив заколот під самим носом, що Семеро свідомо йдуть чортові в зуби, що бевзі з Варти і церкви зловтішаються, що знову густішає привид війни, що Іскра й Малюк не відповідають на листи... Все котилося до дідька, і він ніяк не міг тому зарадити! Славетний сіроманець, чарівник і воїн — безсилий та безпорадний. Усе, на що він здатен, це вбивати людей у їхніх ліжках.

Неподалік Золотих Воріт його гукнув Корній Колодій, що стирчав за порожнім столом у товаристві трьох кухлів пива.

— Не люблю чекати, коли принесуть чергову гальбу, — пояснив осавула та запросив сісти навпроти. — Бери одну. Що, нетямиться тобі?

— Я не збагну, як можна так спокійно...

— Ти випий, випий, — Корній підсунув до нього кухля.

Северин підкорився, але пиво не смакувало.

— Ти без череса? Ха! І я без череса. Що це, якщо не поразка? — Колодій глянув на свій ремінь. — Колись нас боялися... Поважали. Тепер ненавидять та зневажають.

Чорнововк випив іще.

— Знаєш, коли стався злам? Інші осавули вважають, шо то був Рокош. А я вважаю, то була битва під Стокгольмом, — провадив Корній. — Орден — це ніж, яким ріжуть горлянки. Але якщо бити ним в обладунок, то лезо зламається. Перемога, яку приписують Бориславу, постала на крові сіроманців! Ми втратили на тому полі стільки людей, що лише диво допомогло б нам відродитися.

— Дива не сталося.

— На те воно й диво.

Осавула одним довгим ковтком допив келих і взявся за наступний. Сталевий перстень дзенькнув об скло.

— Якщо раптом Орден переживе наступний місяць, мій курінь буде розформовано, — Колодій устиг набратися, тому говорив відверто. — Лицарів замало, люди не довіряють нам, багато хто спокушається сторонніми заробітками. У курені більше немає сенсу, тому він відійде у минуле.

— Що буде з вартовими? — Северин одразу згадав Гната.

— На ковбасу пустять, — відповів Корній похмуро. — Трясця, що за питання? Розіпхають між розвідниками, скарбничими й військовими.

— А як бути із новачками?

— Ти про джур? Немає у нас джур. Двохвостих, до речі, теж не стане — особиста ініціатива Забіли.

— Овва...

Мабуть, вона знала ще тоді, коли говорила з ним про можливе повернення до куреню. Знала, що куреня більше не буде.

— Рада Сімох стане Радою П'ятьох... Якщо виживе, авжеж, — Корній махнув рукою, замовляючи ще пива.

— Ти не виглядаєш засмученим.

— Та набридло все. Холера! Ми отримали те, чого заслуговуємо, — хмільний Корній ударив келихом по столу так, що посудина підстрибнула. — Треба було змінювати щось одразу після війни, а не чекати, доки півень у сра-ку клюне! Я пропонував ідеї. Я бачив, що інакше Орден помре! Але вони продовжували робити все так, як робили завжди, бо не вміли інакше, йшли до прірви... А я? Що я? Хіба мене слухали? Наймолодший осавула, що він там знає! Я пропонував брати необернених. Так, без срібної клямри, так, після гарту й перевірки! Нехай без прокляття, нехай без дубів, можна було б щось вигадати... Ми отримали б чимало охочих, певен! Але ні, вони вперлися рогом у традиції. І от — усе проґавили, а тепер бідкаються. Тьху!

— Необернені, — повторив замислено Северин.

— Так! Ми завжди приймали добровільно обернених. А тепер ніхто не хоче приймати прокляття. Але й тут ми могли щось вигадати на власну користь! Наприклад, не можна інфільтрувати тривалого агента через місячне ярмо, а з необерненим — будь ласка! Крота можна засилати куди завгодно на довгі роки, як це робить Варта, — Корній махнув рукою, допив ще гальбу і додав утомлено: — Але байдуже. Ми вимремо, як древні хижаки. Туди нам і дорога!

Северин завжди вважав Раду Сімох спілкою наймудріших лицарів Ордену, ніколи не сумнівався в їхньому авторитеті, навіть кривава бійня під Стокгольмом не порушила його віри в осавул. Після зізнань Колодія та усвідомлення глибини тієї ями, де опинився Орден, його непорушна віра у винятковість верховних авторитетів розтанула. Спочатку він ідеалізував батька, потім Раду Сімох... Певно, ніколи не варто вірити в інших сліпо й безсумнівно — болючішим стане розчарування.

Київ тим часом готувався до свята: обрання нового гетьмана траплялося нечасто, тому відзначалося гуляннями по всьому Гетьманату, особливо у столиці, і навіть листопадова негода не могла тому завадити. Вулиці ретельно прибиралися, між будинками натягували гірлянди, всюди майоріли жовто-сині прапори, ліхтарні стовпи прикрашали чорні й червоні стрічки — кольори герба Равич, кобзарі грали на майданах, з численних плакатів на стінах розмахував булавою Богдан Хмельницький з підписом «Vid Bohdana і donyni!». У день інавгурації Урядовий квартал оточили численні сердюки; до залу Чорної ради прибували представники із Наддніпрянщини, Поділля, Волині, Галичини, Закарпаття, Причорномор'я, Таврії, Запоріжжя, Слобожанщини, Буковини та Сіверщини, посли союзних і дружніх держав, численні високі сани греко-католицької, римо-католицької та православної церков, представники магометанів та юдеїв, воєводи полків і керманичі цехів, військові, газетярі та багато інших — всі без винятку зазнавали суворої перевірки гвардійців у білому.

Запрошувати верхівку Сірого Ордену на присягу нового гетьмана було давньою традицією від часів Хмельницьких, і неприємний розголос останніх місяців не міг порушити її. Рада Сімох у старомодних одностроях нагадувала гурт прокажених, що випадково замість лепрозорію потрапив на весілля, — всі трималися осторонь чересів із трьома клямрами. Северин, утім, цим не переймався, бо до їхньої компанії несподівано долучився Савка Деригора. Брат Павич також мав на собі лицарський однострій, хвостиком ходив за Вірою, безперестанку смикав приліплене за вухом перо і радісно посміхався, не відповідаючи на жодне запитання Чорнововка.

— Сестро... А Павич теж має дар? — не втримався Северин, поки делегація сіроманців стояла в черзі на вході до зали.

— Так, — відповіла Віра. — Я намагалася збагнути цей дар... Але не змогла. Тортури змінили Павича, і його дар також змінився. Сам знаєш, він не говорить про це.

— Каже, що то секрет.

Попереду гвардієць перед дверима вимагав від Данилишина прибрати каптур, але отримав дулю під ніс.

— Гадаю, Павич сам не розуміє природи власної сили і не знає, як пояснити це стороннім. Хай там як... Він зміг це опанувати, — Віра замислено глянула на Савку, який стовбичив поруч із задертою догори головою. — Мені здається, що він бачить усе інакше. Можливо, суміш нашого світу та Потойбіччя? Хтозна. Нашої уяви замало, аби збагнути його силу.

Черга посунулася і делегація Ордену нарешті потрапила досередини. У залі Чорної ради було тісно, гамірно й задушливо.

— Ходіть із Савкою на балкон, — раптом Віра отетеріла на кілька секунд. — І гарно запам'ятай наступне...

Вона прошепотіла адресу. Северин повторив.

— А навіщо...

— Я не знаю. Ти потім зрозумієш. Іди, Щезнику. Нехай Мамай допомагає.

— Наказую вижити, — додав Іван Чорнововк.

Колодій махнув йому рукою, а Яровий підбадьорливо кивнув. Северин піднявся на другий поверх, де скупчилися гості другого ешелону, та став поруч із Савкою, який тримався біля самих перил.

— Чорний вовк, — усміхнувся Павич, ніби вперше його побачив.

— У тебе перо трохи облізло, — зауважив Северин.

— Подарувати нове?

— Хмара скупчилася. Перехресні стежки! Полечу разом із шуліками, — Савка сполохано озирнувся.

— Вважатиму це згодою.

З балкону зала виднілася як на долоні: Рада Сімох розсілася неподалік трибун, гвардійці вишикувалися під стінами, потік гостей висихав, доки не лишилося вільного місця ані внизу, ані на балконах... За кілька хвилин церемонія розпочалася.

Оркестр заграв державний гімн, хор заспівав, присутні підвелися й поклали руки на серця. Долоня Северина торкнулася тьмяного золота ниток, якими на кунтуші було вигаптовано обрис Мамая. Очі бігли рядами людей. Можливо, Панько таки мав рацію — якщо навести докази змови перед усім панством, є шанс бути почутими...

Хор замовк разом з оркестром. Останні звуки прокотилися під куполом і зала зашаруділа, вмощуючись зручніше. На трибуну зійшов католицький архієпископ Мар'ян Дубровський — за традицією, кожного гетьмана висвячував голова його конфесії. Архієпископ розлого, із довгими цитатами латиною, мовив про святість Бога та влади, про самовідданість та служіння, про підлоти й переступи, про мудрість та справедливість, і так ще багато тягучих хвилин, аж поки на трибуні його не змінив невисокий чоловік у білому — Яків Яровий. Його появу зустріли оваціями, не востаннє завдяки тому, що промова архієпископа нарешті скінчилася.

Северин аплодував і розглядав Якова, не схожого ані на Миколу, ані на Ярему Ярових. Той шанобливо став на коліно; архієпископ благословив та поклав на плечі золотий ланцюг гетьмана. Під нову хвилю овацій Яровий підвівся та поклав правицю на Біблію. Зачитав клятву гарно поставленим голосом, який було чутно у всій залі — аж дивно для такого невеличкого чоловіка. Певно, потужний бас є родинною рисою Ярових, вирішив Северин.

Після присяги до Якова наблизилися маршалки Рад. Урочисто оголосили шановному панству про результати голосування та безсумнівну перемогу Ярового, після чого маршалок Червоної ради, мамулуватий та спітнілий, із поклоном передав Якову гетьманську печатку; маршалок Чорної, кульгавий і сивий, простягнув гетьманську булаву. Зала вирувала оплесками, коли новий гетьман підняв булаву над головою, спалахнули камери репортерів. Овації тривали хвилину, потім стихли: почалася промова.

— Моя мрія здійснилася, — сказав Яків Яровий. — Тепер я можу здійснити мрії українців і запевняю шановних присутніх, що зроблю це. Даю слово! Багато змін чекають нас попереду. Своїм найпершим наказом я доведу, що очікування не було марним, а голоси, віддані за мене, стали правильним рішенням.

Гетьман підняв над головою печатку.

— Ця печатка належала самому Богданові! Нею Хмельницький скріпив найважливіші документи нашої держави, один з яких — проголошення Українського Гетьманату. Печатка, що змінила історію! Історію не тільки нашої країни, а й усієї Європи, — Яків зробив паузу, доки оплески не вщухли. — Але вона також підтвердила документи, яким краще було не існувати. Їх було чимало, ганебних та прикрих, але зараз, пані та панове, я маю на увазі один із наказів Тиміша Хмельницького. Він був гідним сином свого батька! Ми вдячні йому за розбудову країни та багато звершень, а особливо гідне справжнього державника зречення булави перед обличчям смерті та наказ обирати нового гетьмана серед гідних. Але найвідоміша його грамота набула сумнозвісності...

Яків зробив паузу, аби всі зрозуміли, про що зараз піде мова.

— Болюче питання Сірого Ордену бентежить усіх. Це вже не вперше — нагадаю, що вотуми недовіри проти характерників намагалися висунути тричі: у тисяча сімсот тридцятому, тисячу сімсот вісімдесят шостому та тисячу вісімсот двадцять дев'ятому. Жодна з тих спроб не зібрала кворуму. Але часи змінюються. Вперше в історії Червона рада і Чорна рада успішно проголосували за недовіру до Сірого Ордену! Як не сумно мені визнавати, вони мали на те чимало резонів. За останні місяці нам відкрилася гірка правда, і попри небажання руйнувати звичну картину світу настав час прийняти її: вовчі лицарі зганьбили себе. Люди більше не вірять сіроманцям. Певно, кожен із вас картався питанням — чи потрібні вони сьогодні державі? Я маю відповідь.

У залі запанувала мертва тиша. Ніхто навіть кахикнути не наважувався. Багато хто дивився не на гетьмана, а на вовчих осавул. Северин завмер, свердлячи очима постать у білому.

— Ви знаєте, що я сам із сіроманського роду. Мій дід — один з Ради Сімох. Мій батько був характерником, — голос Якова здригнувся. — Тепер ви чекаєте, що я згадаю свого брата... Та віднедавна я більше не маю брата. Через мою тверду позицію щодо питання характерників він намагався вбити мене.

Охання прокотилося рядами.

— Сірий Орден переступив останню межу! — продовжив гетьман гучніше. — Адже замах на кандидата є державною зрадою!

— Що ти верзеш? — закричав Микола Яровий, скочивши з місця. — Що ти, гівно мале, верзеш?

Зал обурено загомонів. Раду Сімох миттю оточили гвардійці.

— Мені важко говорити це, — продовжував Яків, не зважаючи на дідовий демарш. — Але рідний брат, який хотів убити мене, тепер очікує на вирок у в'язниці.

Забіла озирнулася і глянула на нього. Северин збагнув, яку адресу вона назвала.

— Шановне панство, слухайте мій перший наказ, — Яків здійняв булаву догори. — Я, гетьманською волею, підтримую вотуми недовіри Червоної та Чорної рад! За державну зраду я відкликаю грамоту, даровану Тимішем Хмельницьким Сірому Ордену, скасовую та забороняю його службу державі, забираю всі права й привілеї вовчих лицарів та оголошую їхню діяльність поза законом!

Северин відчув, що його зараз знудить.

— Стійте! Так не можна, — скочив Панько. — Дайте нам слово захисту! Ми маємо право!

— Слово захисту ви отримаєте в суді. Кожен сіроманець відповість перед законом за свої діяння. Варто! Наказую заарештувати вовчих осавул, — завершив гетьман.

Гвардійці підняли рушниці; у відповідь Данилишин, Басюга, Яровий та Колодій вихопили шаблі. За мить двоє гвардійців перейшли на бік Ради Сімох — то були призначенці, чиї рушниці тепер дивилися на інших гвардійців.

— Не займай!

Загуло від криків. Сусіди осавул тікали зі своїх місць, спалахували камери газетярів. Проходи заповнили десятки озброєних чоловіків у чорних одностроях з білими хрестами — рікою вони стікалися до характерників і ставали навколо гвардійців із рушницями напоготові.

— Складіть зброю!

— А ви ще хто такі? — проревів Микола Яровий.

— Це новий загін Таємної Варти, хорти Святого Юрія. — відповів із залу незнайомий Северинові чоловік. — Вони мають право заарештувати вас й озброєні срібними кулями. Тому підкоріться, панове, не погіршуйте становища.

— Та чорта з два ми підкоримося твоїм вилупкам, Кривденку, — навіть у цей час Данилишин залишався вірним собі й каптура не скинув.

— Вислухайте наші докази! — закричав Панько, розмахуючи папірцями, наче прапором. — Таємна Варта і Православна Церква зумисне провели кампанію дискредитації Ордену! Нас оббрехали!

— Вас заарештовано! — урвали його вояки з білими хрестами. — Негайно складіть зброю!

— Спокійно, — Корній сховав шаблю та ступив уперед з порожніми руками. — Спокійно, панове! Не треба кровопролиття. Опустіть ваші рушниці та дайте нам слово.

— Останнє попередження! Інакше ми відкриємо вогонь!

— Не займай!

Перший постріл пробив голову Колодія, слідом за ним упав Панько, і численні докази змови вкрили його паперовим саваном. Яровий та інші призначенці кинулися до бою. їхні шаблі прокосили гвардійців і божих воїнів, але ряди чорних мундирів із білими хрестами були значно численнішими. Під постріли, дзвін сталі та крики вмираючих у залі почалася паніка.

Савка розпачливо завив, але Северин навіть не глянув на нього, його погляд прикипів до трагедії біля трибуни.

Бій тривав недовго. Впав заколотий у серце Басюга, Данилишина пронизало кілька срібних куль. Яровий бився з ведмежим ревінням; Іван перекинувся на вовка, невловимого та смертоносного; Віра змахнула руками, і нападники заверещали, а з їхніх тіл випнулися кров'яні списи. Хорти конали, та їх було забагато.

Северин остовпів від жаху, немов то було перше побоїще на його очах.

Яровий, наче гірський велетень, упав на землю під навалою чорних мундирів; гвардійці-призначенці лежали, їхні білі одяги заплямувало червоним; чорний вовк завмер посеред проходу, його боки судомно здригалися; Віра кинула останній погляд — просто в очі Северину — за мить її груди прошили кулі.

Він мав бути там, серед них!

Довге волосся Забіли розсипалося підлогою й просякало кров'ю, ніби розлите на снігу червоне вино. Старий Чорнововк упав поруч неї, стулив очі та помер. Його тіло почало останнє перетворення.

Люди волали навалою біля виходів, забувши про свої сани й титули, оскаженіло билися, чавилися та кусалися за право вирватися назовні. Трибуна стояла порожньою. На місці Ради лишилися мертві тіла, зброя і патьоки крові. Северин озирнувся: Савка зник, натомість до нього мчали кілька божих воїнів.

Стрибнувши у Потойбіччя, Чорнововк гепнувся з висоти третього поверху на пошрамовану ногу. Одяг запорошило попелом, кунтуш, пам'ятний подарунок Захара, репнув на спині, а від болю перед очима спалахнули вогники. Проте біль не затьмарив видовища, яке він міг уявити хіба у найгіршому жахітті: щойно на його очах знищили Раду Сімох осавул.