Тенета війни

Розділ одинадцятий

Майя сміється, біжить босоніж уздовж берега, ноги розбризкують краплі води. Чорне волосся майорить шовковими стрічками. Він кричить їй навздогін, але Майя не озирається, не спиняється, допоки не зникає. Майя...

Темрява.

Літній степ. Буяє напоєне сонцем зілля. Густе пряне повітря дихає полином, м'ятою та чебрецем. Під стрекотіння незримої комашні вітер грає брижами на безмежному трав'яному морі — пливи куди завгодно, черпай сили звідусіль, пливи до самого небокраю, пливи, доки вистачить наснаги...

Вони з мамою приходили до літнього степу щомісяця. Мама збирала квіти й трави та чарами перетворювала їхні стебла на доладне коло вінка, яким прикрашала своє довге волосся кольору свіжої соломи, а він усотував степову волю, гасав навколо та зривав усе, що впадало в око, навіть чортополох, а мама зі сміхом приймала його знахідки.

— Ох, Липо, ну й бур'ян ти знайшов! Долоні не подер?

Тільки мама називала його так.

Найбільше він любив серпневий вінок. Серпень — дике жито і маки.

Пилип захоплено спостерігав, як червоні квіти спалахують між золотистого колосся, як тріпочуть у найменшому русі, починають кровоточити, як синє небо без жодної хмаринки розколюється чорним проваллям, мама зникає і чується гарчання позаду: багряними очима на нього дивиться світло-сірий вовк. Пилип переступає з ноги на ногу, і розуміє, що то лапи, а сам він — такий само вовк.

Багряні очі кліпають. Примружуються.

Не бажаю битися з тобою.

— Тоді я переможу значно швидше.

Шанс покінчити зі Звіром. Він роками чекав цього. Він не програє.

Вовки зчепилися поглядами, загарчали, затисли вуха й закружляли посеред чорної пустки.

У цьому бою не буде переможця, Пилипе.

Звір кинувся на нього, характерник легко ухилився та роздер іклами пустку, де мить тому була горлянка нападника.

— Нарешті я знищу тебе.

Помиляєшся.

Пилип відповів, супротивник відстрибнув, ніби знав усі його рухи наперед. Звір повів мордою і нервово смикнув хвостом.

Той, хто візьме гору, не позбудеться іншого. Ти не можеш убити половину себе.

— Не вірю жодному слову.

Багряні очі спалахнули. Вовки стрибнули водночас, пащеки клацнули, удари лап зустрілися та розійшлися, як хвилі у шторм — наче вели танок.

Ти, Пилипе, брехун, який вірить у власну оману. Такі найнебезпечніші. Тобі вкрай потрібно кохати... та ненавидіти. Я обернувся ідеальним уособленням твоєї ненависті. Чи усвідомлюєш, що ненавидиш самого себе, Пилипе?

— Я примушу замовкнути тебе назавжди.

Такий вовчий герць зветься дзеркальним — обидва суперники розгадують дії одне одного та б'ються нарівні. Хижаки стрибнули, зчепилися і покотилися темрявою під гарчання заслинених пащек.

Мета твого існування сміховинна. Розповіді про Орден і державу не переконують навіть тебе самого. Справжній сенс у мені, Пилипе, але ти не бажаєш слухати.

— Твій сенс — убивати і втікати.

Відколи це погано? Не дати себе вбити. Злягатися з самицями. Насолоджуватися кожним днем. Не марнувати життя під столами з усілякою наволоччю!

— Живу, як бажаю.

Справді? Чи цю думку тобі увіпхали в голову, аби ти був слухняним побігайчиком і беззастережно виконував накази інших? Пригадуєш, як ходив джурою, Пилипе? То все від твого обожнюваного вчителя, який насправді...

Він дозволив Звіру патякати, аби той втратив увагу, вислизнув, крутнувся, вдарив хвостом по багряних очах і напав. Ікла вирвали кусок плоті. Перша кров!

Звір вищирився.

Непогано, Пилипе. Бачиш? Лють робить тебе могутнішим. А лють — це я. Думаєш, я спливаю кров'ю? Ні. Я її п'ю.

Характерник мовчки накинувся на нього і вовки покотилися знову, намагаючись вчепитися одне одному в горлянки. Запах крові затлумив розмову, не лишилося ані слів, ані думок, лише нестримна ненависть і жага вбити ворога, що роками отруював життя. Біль від поранень пульсував бажанням перемоги, смак чужої крові надавав сил, ривок, удар, ще удар, ухилився, контратакував, ікла вчепилися у горлянку, із хрускотом зчавили, ковтнули стогін, відчули струмені, що порснули з рани, гаряча кров ллється мордою, у голові паморочиться...

Звір конвульсивно смикнувся та вискнув. Спробував піднятися на лапи, але впав. Перемога! Але зненацька характерник упав за ним. Ніздрі лоскотав далекий аромат літнього степу.

Темрява.

Червень — квітуча ковила та ромашки.

Вибухнуло багрянцем та розлилося чорним ніщо. Перед сіроманцем стояв він сам, Пилип, з багряними очима. Нерівно зрізане волосся до плечей, неохайна щетина, заплямований кров'ю одяг. Пилип ворухнувся та відчув, що повернувся до людського тіла. Повільно вдихнув.

— Що, не вистачило? — всміхнувся він іншому. — Не втечеш.

Я не тікаю, Пилипе. У цьому бою не буде переможця.

— Я вважаю інакше.

Звір заблокував його удар і двома стусанами зацідив у печінку та сонячне сплетіння. Пилип хекнув та відповів ліктем у борлак. Звір захрипів, відсахнувся, спіткнувся, а характерник напосідав: поміж ніг, під коліно, повалити, придушити, бити, бити, бити, в підборіддя, в лоб, у ніс, удар, іще удар, вибиваючи зуби, ламаючи вилиці, заганяючи хряща в мозок, мало не ціпеніючи від жаху, бо власноруч нівечив своє обличчя, але насправді то був Звір, клятий багряноокий Звір, чий голос глузував, підбурював та дратував, Звір, який перекреслив його життя, Звір, який мав загинути назавжди й остаточно, і Пилип невпинно бив у помсті за біль, страх, відчай та приреченість на самотність до кінця днів, бив, як ніколи і нікого.

Мабуть, він щось кричав. Кров кипіла. Він знищував і руйнував, руйнував і знищував, а коли сили скінчилися, ворог не дихав. Потовчені кісточки кулаків боліли, але Пилип, сп'янілий від перемоги, якої прагнув роками, насолоджувався болем, наче заповітним трофеєм. У кривавому місиві, що було його обличчям, згасали багряні очі. Він переміг.

І коли характерник хрипко розсміявся, ворог здригнувся та прошепотів:

— Ми — одне.

Сталевими лещатами він обхопив шию Пилипа; повітря раптом зникло; кінцівки безвільно повисли; відчуття спалахнули та згасли.

Темрява.

Липень — лаванда та...

Він отямився на світанку в заростях високої осоки. У скронях паморочилося. Від осіннього холоду тіло заціпеніло, але корилося його волі. Він підняв руку, обережно зігнув пальці. Перемога... Характерник сів, покрутив шиєю, пробіг долонями по обличчю, випростався та озирнувся.

Ледача річка, пожовклий ярок, зорана боротьбою земля і чиєсь тіло неподалік. Від тіла плив запах нечистот і крові. Запах смерті. Хотілося відвернутися, не бачити, піти геть та ніколи не знати, хто там лежить. Пилип наблизився: у замерзлій багнюці розпростерся Олекса Воропай, голий, випатраний, у крові й рештках хутра.

— Брате!

У роздертій горлянці біліла кістка. З живота, немов кубло мертвих змій, навсібіч стирчали перегризені кишки. Пилип упав на коліна.

— Пробач, брате...

Очі різонуло розпачем. Пилип заридав, не в змозі спинитися, кожен погляд на мертвого Джінджика перехоплював подих та вивільняв нові сльози. Він оплакував Олексу та інших убитих, Майю та втрачене кохання, плакав за собою та життям, якого так і не відбулося, плакав, бо ніколи не дозволяв собі сліз.

Чи плакав би за ним Воропай? Байдуже. Його смерть на совісті Пилипа. Бодай несвідомо, бодай у безпам'ятстві. .. Жодна перемога тепер нічого не важить.

Він обережно торкнувся руки побратима: холодна, наче камінь. Отже, вони пролежали тут майже добу. Пилип обережно закрив очі Олекси, намагаючись не дивитися на перекошений в агонії рот. Відійшов до річки, пірнув, змиваючи з себе власну й чужу кров. І тільки після цього збагнув, що голос у голові зник. Звір зник... Але якою ціною?

Він борсався у крижаній воді, доки ногу не схопило судомою. Пилип вибрався на берег і, як міг, омив тіло побратима; по жалобному іржанню розшукав коня Воропая; знайшов у саквах вбрання. Одягнувся, потім довго бинтував подерту мертву плоть, опісля невміло вбрав небіжчика — задублі кінцівки не бажали коритися.

— Пробач, брате...

Пилип застрибнув верхи (після його низенького Бурана кінь Воропая здавався височенним), перекинув тіло через сідло та поїхав у пошуках дуба, де під кривавим місяцем зомлів. Дерево знайшлося за милю.

Дивно, чому Звір так довго біг, а потім став до бою? Чи він напав на Олексу, і Воропай, збагнувши, що сили нерівні, вирішив тікати? Мабуть, так воно і трапилося. Пробач, брате...

Характерник обережно поклав небіжчика під дубом, уклав до рук бартку, поклав на очі по червоному листочку.

— Стрінемося по той бік.

Та рушив до іншого мертвого.

Навколо Бурана застигла велика темна пляма крові; круки виклювали очі та найсмачнішу плоть. Його вірний друг, який був поруч усі ці роки, який ніколи не зраджував і не боявся... При погляді на Бурана відчуття безпросвітної самотності накрило Пилипа саваном.

Сакви зникли: певно, хтось від дороги помітив та вирішив привласнити. Забрали навіть дрантя, лишили тільки лук зі стрілами — їх чомусь не чіпали, крім тих, що мали срібні наконечники, — та черес, який старанно втоптали в землю. Колись люди боялися наближатися до речей характерника, але ті часи минули...

Обличчям ковзнув сонячний зайчик. У траві Пилип знайшов непомічений мародерами піштолик. Що це, як не знак?

Без голосу в голові було дивно, порожньо та напрочуд спокійно. Ніхто більше не ставив під сумніви його рішення, ніхто не глузував з його планів. Пилип дістав із бруду черес, ретельно вичистив клямри, застібнув на поясі. Закинув сагайдак і лук за спину, поправив завеликий на нього одяг, підійшов до дуба та сів по інший бік від Олекси.

Вони мали вдвох попередити Орден про Енея та спинити його, разом дізнатися долю Качура... Але вбивство Джінджика перекреслило це. Певно, більш ніж за добу Еней скоїв усе, що планувала для нього Таємна варта. Ось і весь нікчемний здобуток довгих розслідувань брата Варгана...

Це Пилип мав би лежати мертвим. Якби він покінчив з життям завчасно, то Воропай був би живий та, напевно, перехопив би розмову Шевальє та Кривденка, і все пішло б інакше. Але Пилип боягузливо сховався за вигадкою про останній обов'язок — ось до чого це призвело! Все це на його совісті, починаючи від тих чотирьох нещасних, що він загриз на Острівній війні.

Варто розіслати останні листи друзям. Але... Що написати? Про те, як він приховував таємницю, за яку давно мали вбити? Про те, як удаваний розумник коїв одну помилку за іншою?

Ні. Нехай вони запам'ятають його іншим. У їхніх спогадах він залишиться кращим, ніж був насправді.

— Прощавайте.

Пилип приклав дуло до скроні. Згадав квітуче поле, пахощі степу, мамині вінки. Згадав спалену домівку, ніч срібної клямри, аркан біля дуба Мамая. Згадав Майю, літні прогулянки, довгі ночі, її усмішку.

Друзі. Війна. Самотність. Звір. Чи переміг він його насправді? Чи то був черговий обман? Байдуже. Тепер — байдуже.

Він натиснув гачок.

Постріл оглушив, праву частину обличчя та руку роздерло болем. Хіба смерть має бути такою болючою?

Він вдихнув, кліпнув очима, поворухнувся та з відчуттям глибокого розчарування збагнув, що досі живий. Від пострілу дуло піштолика вибухнуло.

— Клята продавчиня, — прохрипів Пилип та на все горло заволав: — Щоб тебе, лярвисько, розпердолило!

Сіроманець підніс до обличчя пальці: почорніли від пороху, нігті й фаланги навдивовижу збереглися. Скроню посікло дрібними уламками срібла, а верхній шматок вуха відірвало й пожбурило у невідомому напрямку. Нестерпно смерділо паленою шкірою та горілим волоссям. Почуваючись найбільшим у світі дурнем, Пилип угамував кровотечу чарами, так-сяк промив рану та наклав цілющі мазі.

Звір, напевно, луснув би від реготу. Треба ж бути таким невдахою! Не зуміти навіть застрелитися... Чому він, телепень, жодного разу не випробував зброю?

Каурий кінь Воропая осудливо поглядав, як Пилип копирсається у саквах Джінджика, але стояв сумирно. У сумках не знайшлося ані запасного піштоля, ані срібного ножа. Пилип зітхнув. На душі лежала гірка образа за невдачу, а топитися, вішатися чи вигадувати інший спосіб самогубства він не хотів — як і не бажав відступитися від свого рішення. Пилип хвилину збирався з думками, а потім торкнувся теплої кори та надиктував Басюзі послання.

— Нехай мене судить Рада Сімох осавул. Я не тікатиму і готовий прийняти смертну кару, — завершив зізнання Пилип. — Чекаю ваших наказів. Нехай Мамай допомагає.

Він надіслав скарбничим назву дуба, де лежав мертвий Воропай, трохи вагався, чи варто переслухати отримані листи, та зрештою вирішив, що доки серце б'ється, він має тримати пошту в порядку.

Його чекало повідомлення від Енея.

«Я скоїв величезну дурню, брате. Ти мене попереджав, але все так безглуздо склалося... Я мав би розповісти раніше. Але нехай, сам винний! Зараз іду до «Нічної Мавки» зітнути кілька голів. Мабуть, живим мені звідти не вибратися. Наглядай за моєю родиною, добре? Уляна тебе поважає. І малому такий учитель буде значно кращим за безголового батька. Дякую, брате... Нехай Мамай допомагає»

Пилип коротко розсміявся. Виховувати джуру? Наглядати за чиєюсь родиною? Хіба що з того світу — якщо його поховають у них на подвір'ї.

Отже, Еней досі живий та знов у халепі. Прямує саме туди, де могли вбити Качура. Зумисно йде на смерть! Йолоп, справжній йолоп, просто викапаний екземпляр для енциклопедії йолопів.

Пилип вагався недовго. Поки Рада Сімох не відповіла, він міг зробити бодай щось корисне. Характерник востаннє попрощався з братом Джінджиком, попрощався з Бураном, застрибнув у сідло каурого та помчав до Києва.

***

Тарасик так добре порався з обов'язками дядька, що коли Дмитро зміг повернутися за шинквас, то залишив небожа помічником.

— Дівки тут гарячі, тільки одружуватися з ними — зась! — напучував дядько. — Твоя мамка мене за таке колесує. Тому грай, кого хочеш, та не оженися. І не переплачуй!

Але нічні мавки, ніби змовившись, не звертали уваги на молодого шинкаря і на його обережні натяки холодно відповідали, що не можна псувати робочі стосунки.

— З охоронцями, значить, псувати робочі стосунки можна, — обурювався хлопець, укотре протираючи чистий шинквас.

Він готувався до нового робочого дня, міркував над примхами лихої долі (працювати у домі розпусти і не спати з хвойдами — чи варто взагалі тут працювати?), коли до борделю завітав неочікуваний гість.

— Пане Бойку? — здивувався Тарасик.

— О, жовторотику, — Гнат посунув до нього. — Пропоную угоду: ти чесно кажеш, де Шевальє, а я залишаю тебе живим і неушкодженим.

— Пан унизу, як завжди, — закліпав Тарасик.

Очі почервоніли від репнутих судин, оселедець розхристався, вуса стирчали вусібіч. Юнак ніколи не бачив сіроманця таким божевільним — навіть коли той налигався до безпам'яття.

— Не намагаєшся мене обдурити, га?

— Ні, що ви! Я ніколи не брешу!

— Дарма. Дай-но мені двійко лез, які більші.

Тарасик хутенько виклав на шинквас усі ножі, що мав. Характерник зважив пару найдовших на долонях, підкинув і рушив до казино, але дорогою обернувся:

— Мій борг за випивку сплачено, еге ж?

— Цілком, пане Бойку!

Коли сіроманець зник, молодий шинкар зробив те, що дядько суворо забороняв, — налив та вихилив чарку міцного. Ще чарку він розлив тремтячими руками. Варто,

мабуть, таки змінити роботу...

— Здоровенькі були!

Гнат, тримаючи руки за спиною, з широкою посмішкою наблизився до бурмил на вході. Не встигли вони відповісти, як леза пробили під підборіддями, прошили піднебіння й устромилися в мізки. Лайно, а не охоронці, він очікував більшого від людей Шевальє. Гнат відпустив руків'я, схопив обох за комірці й, притиснувши тіла до стінки, дозволив їм тихо сповзти.

Навіть якщо він зараз сконає, смерть буде того варта.

Гнат підняв шаблі вбитих — не близнючки, але згодяться — набрав повітря та копняком ввірвався до зали. Шевальє сидів біля всипаного грошима грального столу, два охоронці стовбичили поруч, ще двоє сиділи за іншим столом — значно менше, ніж Гнат розраховував зустріти.

Шевальє перераховував черговий стовпчик дукачів, коли двері розчахнулися. Він підняв очі та побачив дві блискучих шаблі; мить намагався збагнути, що коїться, коли шаблі заспівали, наче сурми янгола смерті — перший охоронець впав із проштрикнутим оком, другий устиг вихопити зброю, але за мить втратив руку та захлинувся кров'ю з перерізаного горла.

Чортів характерник! Він мав бути мертвим! Постріли не заподіяли йому шкоди: одна куля черкнула повз, інша весело дзенькнула об шаблю, яка у відповідь пробила груди стрільця. Останній охоронець не протримався й секунди: схопився за стола, заквилив та сповз на підлогу, притримуючи рукою розпорений живіт. Шевальє того вже не бачив — мчав до схованого за гардинами виходу, збудованого саме для таких оказій, але прострелена нога зупинила втечу біля дверей.

— Боляче? — Гнат відкинув піштоля, наблизився та сів навпочіпки перед пораненим бандитом. — Нічого. Зараз болітиме у сотні разів гірше, даю слово.

— Нік та мер! Стій! Стій, благаю, — бандит викинув руки вперед, спробував відповзти, вперся спиною у стіну, просичав від болю та забелькотів: — Я не знав. Клянуся! Я просто виконував наказ. Мене так само використали, як і тебе!

— Брешеш, — закривавлене вістря шаблі ковзнуло до дірки від кулі.

— Богом клянуся! Життям присягаюся! — Шевальє з жахом дивився на сталь біля пробитої ноги. — Я не знав, що тебе чекатимуть!

— Ти значно тупіший, ніж намагаєшся вдавати, — Гнат натиснув на руків'я шаблі.

Лезо глибоко встромилося у рану. Бандит верескнув та закусив губу, його вереск перетворився на глухий стогін.

— Це ти французькою белькотів? — характерник прибрав шаблю. — Не розумію.

— Якщо я стечу кров'ю...

— Не встигнеш. Я заріжу тебе раніше.

— Проси, чого хочеш, — чоло Шевальє вкривав піт. — Віддам усі дагеротипи. Всі, всі до останнього! І золото... Скільки треба золота? Дам! Я не знав про пастку! Повір...

— Не знав про пастку, сердешний! То чому гнійний сифілітик Мармуляд, кривої лярви виродок, приїздив учора вранці до моєї дружини, наче до вдовиці?

— Бо він безмозке мерде! — вискнув Шевальє, обіруч стискаючи ногу над пораненням. — Я навіть не знав про це! Фіс де шот! Я лише погрожував, бо ніколи не зачепив би твою родину... Я маю принципи!

— Та невже?

— Віддаю Бориса тобі. Мені не шкода! Роби з ним, що заманеться. Я розповім, де його шукати!

— Не забудь про дагеротипи.

— Авжеж, — закивав Шевальє та закривавленою рукою дістав із внутрішньої кишені ключа. — Твої речі в сейфі біля каси, ось ключ... А ще там дукачі, багато дукачів! Скільки треба? Дві сотні точно є. Але я дам більше, дам, скільки захочеш! Три сотні? Чотири? Банкнотами чи монетами? Байдуже! Можу коштовним камінням. Я ціную життя...

— Як цікаво все повернулося. Ще кілька днів тому я був бранцем, твоїм ручним песиком. А тепер песик перетворився на скаженого пса, мон амі, — Гнат знову штрикнув вістрям у рану. — Почнемо з Мармуляда. Де його шукати?

— Він зараз у причалах, займається новими надходженнями, — просичав Шевальє, закотивши від болю очі. — На нашому складі... Борис там, тупа погань...

— Піду побазікаю з ним. А з тобою, мусьйо Шевальє, я закінчив. Є останні слова?

Гнат випростався і перехопив шаблі перехрестом — вони стали схожими на великі ножиці. Приставав до горла пораненого так, що адамове яблуко торкалося обох лез водночас.

— Стій! Гнате... Як? Ми ж домовилися, — вичавив з себе Шевальє.

Його обличчя набуло земляного кольору, очі вирячилися, ноги безпорадно сіпнулися.

— Чуєш запах? Це твоє лайно, — Гнат скривив носа. — Ти від страху обісрався. І це буде останній запах у твоєму житті, мон амі.

— Прошу! Дагеротипи, гроші... Я ще не розповів, де дагеротипи!

— Плювати на дагеротипи. Мій шлюб зруйновано, мою мрію знищено. А тебе, знаменитого ватажка, знайдуть у засраних штанях. «Перед смертю він обісрався», напишуть у газетах та на надгробку. Кращих посмертних слів для такого виродка, як ти, годі придумати, — посміхнувся Гнат. — Не турбуйся. Я навідуватиму твою могилу, аби накласти свіжу купу, щоб ти там під землею не забував цього запаху.

— Але ми домовилися! — прохрипів Шевальє панічно. — Домовилися!

— Домовилися? — перепитав Гнат із посмішкою. — Якось я спитав одного чолов'ягу: де гарантії, що ти дотримаєш слова? А він мені відповів: жодних гарантій.

Гнат кілька секунд насолоджувався жахом на обличчі бандита, а потім різко смикнув шаблі. Із двічі перерізаного горла порснула кров, заливаючи дорогий костюм вологою іржею. Характерник кілька секунд спостерігав, як життя залишає очі Шевальє, після чого харкнув йому в обличчя. Це за хутір, якого Остап не побачить.

— Моєї мрії острови... Мої самотні острови, — прошепотів сіроманець.

— Енею.

Гнат озирнувся. Призначенець? Ні. Той би стріляв у спину. Знайомий голос...

— Варгане, ти?!

— Я

Пилип не був на себе схожий.

— Гарна зачіска! Тобто гарна, як срака навиворіт, — виправився Гнат. — Ти став схожий на чоловіка. Що з обличчям?

— Дрібниці, — відмахнувся Пилип. — У тебе все гаразд?

— Усе чудово, як бачиш, — Гнат змахнув шаблями, показуючи на вбитих. — Вибач за той лист. Я очікував утричі більше людей, озброєних сріблом.

— Родина в безпеці?

— Тепер — у безпеці.

Варто було вбити цього покидька Шевальє значно раніше.

— Нашого тут не бачив? Звуть Качуром.

— Качура вбили на моїх очах кілька днів тому, — Гнат кинув шаблі на підлогу. — Це я винен. Заарештуй мене, брате.

Пилип, на його подив, похитав головою.

— Підніми зброю, Енею. Я теж спричинив смерть іншого лицаря, — він провів долонею по обличчю. — Ми обидва постанемо перед судом Ради Сімох за наші злочини.

— Як скажеш, Варгане.

Гнат підійшов до великого сейфа, скористався ключем Шевальє та дістав звідти свій черес та перев'язь із близнючками. З цими речами повернувся спокій. Суд осавул? Так і бути. Найдорожче він уже втратив. Хіба що...

— Слухай, Варгане. Коли вже по наші душі прийдуть призначенці, не допоможеш мені з однією справою? Остання лишилася.

Пилип оглядав тіла буденно, як селянин розглядає поритий кротами город.

— Що за справа?

— Прибрати останнього покидька з цієї банди. З його піштоля застрелили Качура. Він зруйнував спокій моєї родини.

— Залюбки, — кивнув Пилип. — Знаєш, де його шукати?

— Знаю. Тільки перед цим грошей наберемо, — Гнат кивнув на вкритий монетами гральний стіл. — Щедрий заповіт від мусьйо Шевальє! Стане у нагоді, доки призначенці нас не пристрелять.

Стільки грошей Гнат не бачив ніколи в житті. Він гнався за ними всі роки після війни, бажав нестямно, заробляв і втрачав... Тепер блиск монет не тішив: Гнат навіть не підіймав дукачів, які падали на підлогу. Скільки хуторів можна купити на ці гроші? Мабуть, на ціле село вистачило б.

Дорогою до стаєнь він кинув дукача нажаханому Тарасику, що глянув на монету, ніби на отруйного павука.

Упир зустрів хазяїна привітним іржанням. Гнат засідлав його, причепив Ріжка слідом і окинув поглядом каурого коня Пилипа.

— Куди подівся Буран?

— У кращому світі.

— Шкода. Прудкий кінь був.

«Нічна Мавка» зосталася позаду. Попри мерзлякувату погоду та низьке небо, що грозило прорватися зливою, люди на вулицях святкували — шинки виставляли пивні діжки на вулицю, кияни підіймали келихи за здоров'я та мудрість нового гетьмана, діти бігали з прапорцями Гетьманату, що дарували на площах.

— А кого вибрали? — спитав Гнат, озирнувшись на одну з гулянок.

— Старшого брата Малюка.

— О! Може, з ним Орден заживе?

— Але не ми, — відсік Пилип.

Гнат розсміявся. І справді — який сенс перейматися? Між життям без родини та стратою він обере страту.

— Я не проти загинути від руки Щезника, — сказав Гнат. — Хай краще мене рідний швагр уб'є. Він зробить це милосердно, одним ударом. Бо якщо Катря дізнається, що я накоїв, то навіть у пологах примчить сюди мені яйця відрізати та запихати в горлянку.

— За останні місяці на моїй совісті зібралося вісімнадцять смертей, — мовив Пилип глухо.

— У твоєму вирі завжди водилися найстрашніші чортяки, Варгане, — Гнат глянув на нього з повагою. — Але це хіба не забагато для скарбничого?

— Останні два роки я служив у контррозвідці.

Це пояснювало, чому Басюга передав попередження саме через нього.

— Он воно що, — Гнат закрутив розчухраний оселедець навколо вуха. — Виходить, брате, ми з тобою обидва накоїли справ?

— Та відповідатимемо за це.

Коні цокали по бруківці. Гнат ще не змирився з думками про смерть: божевільна частина його душі досі сподівалася, що він зможе повернути серце Уляни і родину, але Варган, схоже, давно приготувався до страти. І, здавалося, навіть прагнув її.

— Знаєш, Енею, — мовив раптом Пилип. — Коли у місті випадає сніг, він спочатку цнотливо білий, наче сіль. А потім через щоденний бруд кучугури дедалі більше стають схожими на гнійні купи, з-під яких не прозирає ані цятки білого — аж доки остаточно не перетворюються на таку само купу.

— І перед тим, як розтанути, вони пригадують, як колись велося у небесах, — пробурмотів Гнат.

Далі сіроманці їхали мовчки — берегом Дніпра, повз рибалок та галасливий рибний ринок, поки не прибули до річкового порту, де спішилися й тихцем наблизилися до тридцять сьомого складу.

— У будівлі два великих входи, на півночі й півдні, — . повідомив Гнат. — Коли багато вантажу, зазвичай відчиняють обидва. Тому ти заходь з півночі та відволікай увагу, а я прийду з півдня та вдарю у спини.

Пилип мугикнув і вдихнув носом повітря.

— Семеро.

— Шевальє не обманув, — Гнат визирнув з-за рогу. — Тих, що тягають з воза клунки, не шкодуй.

Ті самі троє, що везли його до Києва, а потім до табору Ярового. На руці й досі лишався подарунок одного з них, чорний зарубцьований поріз від срібного ножа. Інші троє курили, відпускали жарти та вдавали, що охороняють склад.

— Тільки миршавого виродка, що командує, не чіпай — він мій.

Мармуляд длубався у зубах нігтем мізинця та гортав газету, геть не звертаючи увагу на підлеглих.

— Йду з півночі. Зніму двох. Можливо, ще одного. Потім сховаюся, — підсумував Пилип.

— Далі вийду я.

Гнат скрадався швидко й упевнено. Він безліч разів охороняв цей склад, коли надходила особливо цінна контрабанда, та чудово знав, куди бандити сховаються і звідки стрілятимуть: лишалося тільки дочекатися Пилипа.

І за кілька хвилин він з'явився. Наче легендарний скіфський воїн, Варган вийшов із напнутим луком, поцілив одного, спокійно випустив наступну стрілу і зник до першого пострілу у відповідь. Двоє мугирів з пробитими шиями з гуркотом випустили вантаж і гепнулися на землю; решта стрибнула в укриття та відкрила вогонь. Те, чого Гнат і чекав.

Він навідмаш прорубав голову першому, метнувся далі та простромив спину другому. Крутнувся, розсіваючи з шабель криваві зернята. Двоє бандитів — один із них порізав йому руку в лісі — обернулися на звуки та встигли побачити обличчя свого вбивці. Мармуляд, блискавично оцінивши розклад сил, кинувся навтьоки, але дорогу йому заступив Пилип. Бандит відкинув піштоля та гепнув на коліна з піднятими руками.

— От невгамовний виродок, — із захватом озвався до Гната. — Шевальє казав, що тебе вбили! Невже з того світу витурили?

— Ти прийшов до Уляни, — сказав Гнат, поводячи у повітрі близнючками.

— І пальцем до неї не торкнувся! Хотів лише висловити співчуття як твій військовий побратим, не більше...

— Ти зруйнував мій шлюб, — продовжив Гнат.

— Будьмо відвертими, — Мармуляд кахикнув. — Ти сам його руйнував... А я лише показав кілька світлин. Бо ж думав, що ти сконав!

— Ти погрожував моїй родині, — Гнат наблизився до колишнього товариша і дивився на нього згори.

— Я просто виконував накази Шевальє! — зарепетував Мармуляд, приклавши руки до голови. — Хочеш помститися? То приріж його! Він лиходій, а не я!

— Уже прирізав.

— Що? Що ти... Жартуєш? — Мармуляд повернув обличчя до Пилипа. — Він жартує?

Таврієць похитав головою. Бандит обернувся до Гната саме коли близнючки перетворилися на ножиці навколо його шиї.

— Зараз я тобі покажу, як це сталося, — сказав Гнат.

Мармуляд посірів і заговорив швидко-швидко, ковтаючи слова:

— Не тре. Гнате. Про. Мій старий друже. Війну разом. Без Шевальє. Візьмемо його все. Всю грошву! Статки. Ти візьмеш. Головний! Ти! Я підказувати! Буду. Прошу. Не вбивай. Не хотів.

— Усе сказав?

— Ні, ні, ще не...

Шаблі смикнулися. Слова Мармуляда захрипіли у подвійному порізі, потекли червоними струменями, розчинилися, непромовлені, назавжди. Це тобі за Уляну, наволоч.

— От і все, — Гнат витер зброю об одяг бандита та закинув близнючок за спину. — Тепер можна й призначенців чекати.

На душі стало порожньо і легко. Нарешті він зробив щось гідне!

Гнат забрав свого срібного ножа, підняв Мармулядову газету, пробігся очима та скрушно зітхнув. Трясця! Вбивство бандитів було мізерним у порівнянні з тою шкодою, якої він накоїв.

Бойко сплюнув, відкрив одну з контрабандних коробок і гукнув Пилипу:

— Коньяк будеш? Французький. Шістдесят років витримки.

— Може, краще заберемося звідси? Сердюки на постріли прибудуть.

— Сюди ніхто не прийде, брате. Всі знають, кому належить цей склад. Точніше, кому належав... Загалом, пострілів тут не чують.

— Он воно що.

— Поглянь на це лайно, — Гнат кинув йому газету. — Моя робота.

У свіжому номері «Вісника» описували жахливий замах на кандидата Ярового, скоєний характерником. Про сам інцидент ішлося тільки у перших двох реченнях, далі колонку присвятили нещадній критиці Ордену, що остаточно втратив людську довіру.

— Ти справді намагався вбити Якова Ярового? — підняв брови Пилип.

— Ні, — Гнат шаблею збив корка. — Шевальє наказав викрасти якісь документи у таборі. Заліз до намету, там мене мало не пристрелили, пощастило втекти. От і вся історія.

— Дивно. Тут пишуть, що підозрюваного затримали.

— Не знаю, кого вони затримали, та мене не наздогнали. За зруйновані мрії! — Гнат смачно приклався до пляшки. — Гарне пійло... Щоб я луснув! Забув спитати Шевальє, чи не зі Жмеринки він насправді.

Гнат з насолодою вижлуктав третину пляшки, витер губи та повернувся до Пилипа.

— Тепер твоя черга розповідати, як усе покотилося в пекло. Невже та стаття про тебе була правдою?

Не встиг Пилип відповісти, як на складі з'явився третій гість, повідомивши про своє прибуття гучним чханням.

Характерники здивовано витріщилися на нього.

— Ти як нас знайшов? — спитав Гнат.

— За мною, — наказав Савка без привітань, смикнувши перо за вухом. — Там Чорний і Червоний вовк. Лихо суне.

***

Коли рипнули двері, Ярема знав, що то повернувся Яків — з Божою поміччю, після тривалих роздумів, він перекреслив вотум недовіри до Сірого Ордену та особисто прийшов визволяти з тюрми молодшого брата, аби...

То був охоронець. Просунув між ґрат буханець хліба та кухлик води, став, утупившись в Ярему з-під каптура, завмер.

— Чого треба? — спитав сіроманець, не приховуючи розчарування.

— Невеликої розмови.

Дивний холодний голос. Ярема наблизився до ґрат.

— Хто ти такий?

Чужинець був на голову нижчим, його лице приховував глибокий каптур. Виднілася сама тільки борода. Ні зброї, ні будь-яких відзнак на простому одязі.

— Можеш називати мене Рахманом. Таке нині моє прізвисько.

Ярема несподівано ударив по ґратах кулаком. Названий Рахманом не здригнувся, як і його голос.

— Давно не говорив зі справжнім вовчим лицарем, — сказав він. — Відданим пасинком Сірого Ордену та Ради Сімох.

— От і поговорив, — Ярема підняв хліб та воду й рушив до ліжка.

— Твій брат учинив правильно, — провадив Рахман. — Орден Проклятих має бути знищено. Ви йшли стежкою крові та болю занадто довго. Настав час зійти з неї та забути про її існування. Невже тобі ніколи не спадала ця думка?

Яровий поклав їжу та повернувся до решітки. Незваний гість опустив ліхтаря трохи нижче і у відблисках світла характерник побачив його білки: праве око Рахмана ніби розплавилося та стекло, завмерши кривою плямою десь на щоці, значно нижче від місця, належного для ока.

— Хто ти такий, аби базікати про долю Ордену? — з відразою спитав Ярема.

— Єдиний, хто має повне право на це, — відповів Рахман. — Доля Ордену — зникнути назавжди. Це мало трапитися давно. Люди, які пройшли стежками Потойбіччя та повернулися з прокляттям у крові, мусять загинути, аби жодна душа більше ніколи не повторила їхніх помилок. Стільки занапащених життів... Ти ніколи не замислювався про це?

— Черговий фанатик, — Ярема не збирався марнувати час на розмову. — «Літопису» начитався? Геть звідси, Рахмане, чи як тебе кличуть насправді. Твоє гнійне око схоже на сім'я, що необережний коханець пролив повз твого чорного рота.

Почувся протяжний скрегіт. За кілька секунд характерник зрозумів, що то сміх.

— Дякую за розмову, шляхетний пане Яровий, — Рахман раптом плюнув йому в праве око.

Ярема замружився, вибухнув лайкою, ударив по ґратах у сплеску люті, не почувши останніх слів Рахмана:

— Ти це око втратиш. А другим споглядатимеш передсмертну агонію проклятого Ордену, — і гість у каптурі пішов геть.

Характерник витратив частку води, аби промити око, ще кілька разів копнув по ґратах, не в змозі зрозуміти, хто це, в дідька, приходив і навіщо. Дикий, беззмістовний діалог. .. Чи знову марево? Скільки він не спав? Від самої Білої Церкви — це, напевно, дві доби, не менше. Але ж хтось приніс їжу... Думки сплуталися, з буханцем хліба прийшла приємна важкість у шлунку і тягуча поволока на очі.

Зазвичай Ярема спав, закинувши руки за голову, аби зайві думки сповзали долі. Втиснуте між трьома стінками ліжко не дозволяло ані закинути руки, ані випростатися на повний зріст, бо впиралися ноги. Єдиною можливістю вмоститися на вузькому ліжку було згорнутися калачем на лівому боку, на правому заважали коліна. Шляк би трафив ці катакомби, їхніх зодчих і Якова зокрема!

Характерник скоцюрбився на пропахлому гниллю солом'янику. Інфантильний брат і божевільний незнайомець ніяк не йшли з думок, бо, холера, тут неможливо було закинути руки за голову.

...Він біжить другим поверхом родинного маєтку, розлючений та зосереджений, зазирає у кожну шпарину, залазить під меблі, перевіряє шафки. У кулаку стиснуті знайдені іграшки. Здається, у цьому кутку він ще не дивився! Але тут порожньо. Лише тоненька павутинка й полохливий павучок.

Нещодавно Яремі виповнилося п'ять років: тато подарував на день народження велику коробку розфарбованих іграшкових козаків. Кожен був унікальним, мав власний однострій та зброю: стрілець, вершник, кошовий, гетьман, бунчужний, писар, обозний... Не встиг Ярема награтися, аж Яків забрав та заховав солдатиків.

— Ти що, дівчисько, ляльками бавитися? — спитав брат глузливо.

— Це не ляльки, а козаки! — відповів Ярема у сльозах. — Такий дорослий, а такий дурний!

Яків був старшим на п'ятнадцять років і зовні нагадував радше дядечка, аніж старшого брата, проте поводився, наче вуличний бешкетник.

— Ти обізвав мене дурним, — Яків розвів руками. — А я тільки хотів розповісти, де шукати твої дівчачі ляльки... Але через образу не скажу.

— І не треба! Сам усіх знайду! І вони не дівчачі!

Він шукав три доби по всіх закапелках, від льохів до горищ. З дванадцяти солдатиків знайшлося десять, капелан і гармаш були втрачені назавжди.

— Це ти Ярема?

...Йому десять, він отримав першу клямру, але вдома ніхто не привітав — сестри відпочивали на курорті, а Яків роз'їжджав із мамуньо по високих домах Правобережжя: пані Ярова, із властивою їй наполегливістю, допомагала первістку з потрібними знайомствами, торуючи доріжку юного політика, а молодший син, що став джурою сіроманця, на тлі цих величних перспектив просто загубився.

— Гей! Ти Ярема?

...Шістнадцять років, перший різдвяний вечір у ролі лицаря Сірого Ордену. Ярема розповідав про свої осінні пригоди — те, що дозволено було розповідати, — мамуньо і сестри заворожено слухали, інколи зойкаючи та похитуючи головами, а коли він завершив, Яків із позіхом повідомив, що має новину: наступного року він увійде до

Червоної ради одним з повноправних делегатів Галичини замість стариганя Білецького. Заява здійняла фурор, овації та кілька тостів поспіль, куди там характерницьким оповідкам...

— Яремі! Ярему! Яреми! Яремо!

Хтось безперестанку пищав тоненьким неприємним голоском. Ярема протер очі та роздивився у темному кутку два бузкових вогника.

— Хто це? — йому здалося, що він бачить сон.

— Ти Ярема Яровий?

— Я... А ти що таке?

Вогники блимнули й згасли. Ярема почухав макітру, повернувся на правий бік, вилаявся, знову влігся на лівий та забувся тривожним сновиддям.

...Сильвія. Мигдалевидні очі, чорне волосся, гострі вилиці, перлові ікла та біла шкіра. Її погляд, жести, усмішка, запах... Її розуміння! Які шанси на кохання між босорканею та характерником? Може, це відповідь небес на його богохульства — заручитися з чужою дівчиною із рідних країв, аби за кілька тижнів знайти споріднену душу на чужині?

Безперечно, він міг помилятися. Може, то було не кохання, а тимчасова пристрасть, що спалахує під час великого напруження між різними людьми. Скільки вони були разом? Не більше двох діб. Може, то їхні звірині начала підсвідомо тягнулися одне до одного? Може, між ними нічого не складеться, і вони виявляться чужими... Але Сильвія вартувала цього ризику.

Його розбудили лоскотом під пахвами.

— Малюче, вставай, — повторював уперто знайомий голос. — Вставай, ну!

— Щезнику?

Шляхтич покліпав очима, але Чорнововк не зник. Стояв прямо над ним зі смолоскипом і тряс за плечі. Не марилося!

— Тікаємо, — наказав Северин. — За мною. Хутко!

Ґрати і двері камери було розчахнуто.

— Як ти...

— Потойбіч, — перебив Чорнововк. — Розмови потім. Спочатку виберемося.

Орден улаштував втечу! Скніти під землею в очікуванні помилування від зарозумілого старшого брата? Чорта лисого!

Їхні кроки відбивалися луною. Катакомби виявилися справжнім лабіринтом, але Чорнововк біг упевнено, без роздумів звертаючи на перехрестях. У тьмяних коридорах зі скупими ліхтарями двома рядами вишикувалися зачинені двері — скільки бранців ховалося за ними? Скільки серед них може бути сіроманців?

За кілька хвилин вони дісталися невеликої зали, що слугувала вартівнею. Десяток кремезних сердюків лежало на підлозі у різноманітних незручних позах.

— Скоро очуняють, — сказав Северин, відчиняючи одну зі скринь. — Хапай свої лахи та гайда звідси.

Ярема ледь не забув про черес і батьківський пірнач — радість звільнення геть затьмарила розум!

Через вузьку темну кишку до довгих кручених східців. Кілька хвилин штопором угору — пригадалося, як вели тут із зав'язаними очима — від нескінченного повороту запаморочилося, рипнули двері, якась комірчина, ще двері, і притлумлені хмарами промені сонця різонули по очах. Шляхтич спинився, засліплений і безпомічний. Чорнововк узяв його під руку та провів до лави.

— Поки зір звикає, я приведу коней.

Ярема оговтався на ґанку невеликого двоповерхового будинку, що ховався на Андріївському узвозі. Старенька стріха, обплетена виноградом огорожа, на клумбі палають останніми вогнями айстри — справжня міська пастораль! І тут ховають вхід у легендарні катакомби?

Северин привів Шарканя та засідлану гніду кобилицю.

— Позичив у стайнях сердюків, — Чорнововк погладив гніду між вух. — Ти як, оклигав? Верхи зможеш їхати?

— Братику, я просто кілька годин стирчав у темній камері, — Ярема хвацько застрибнув у сідло. — Мене навіть не катували. Довго шукав?

— Забіла повідомила адресу, — на мить Северин запнувся. — А Павич підказав з усім іншим.

Отже, ті бузкові очиська у кутку йому не наснилися.

— Раз на рік і від двохвостих буває зиск, — посміхнувся Ярема. — Куди прямуємо?

— Униз, до Контрактової.

Містяни завзято святкували обрання нового гетьмана: випивали, співали, танцювали, гойдали порожні діжки — ніхто не звернув уваги на двох вершників, що прогриміли узвозом вниз.

Неподалік готелю «Діамантовий палац» їх чекали троє.

— Енею! Варгане! Павичу!

Ярема вельми розчулився, що всі старі друзі зібралися, аби визволити його. Троє миттю була захоплені в обійми.

— Ох, братики! Дякую, що порятували...

— То Щезник рятував, — просичав Гнат і першим вирвався на волю. — Ми навіть не знали, що тебе рятувати треба!

— Нас привів Павич, — Пилип вужиком вислизнув геть.

— Червоний вовк, — посміхнувся Савка та охоче залишився в обіймах.

— Варгане, а де твоя коса? — спитав Ярема. — І що з обличчям?

— Скажи краще, звідкіля тебе Щезник рятував?

— Тихо ви! — різко урвав теревені Северин. — Слухайте мене уважно.

Усі, включно з Яремою, вперлися у нього неприязними поглядами. Навіщо псувати таку мить?

— Ради Сімох осавул більше немає, — сказав Чорнововк. Прозвучало як невдалий жарт.

— Що? — здивовано перепитав шляхтич. — А де ж вона?

— Я був у Чорній раді, коли це сталося. Кілька годин тому Яків Яровий, — Северин підняв погляд на Ярему, — звинуватив тебе у замаху та виставив це державною зрадою, після чого підтримав вотуми недовіри, скасував грамоту Хмельницького і проголосив усіх вовчих лицарів поза законом.

Пилип ударив кулаком по долоні, Гнат брудно вилаявся. Радість Яреми розсіялася.

Господь не допоміг.

— Він зробив це! — Ярема стиснув кулаки. — Я благав, я молив його, а він...

— Так, Малюче, зробив, — перебив Северин. — Він наказав заарештувати осавул просто у залі.

Очі Савки набрякли сльозами.

— Раду заарештовано? — Пилип розчахнув атлас на мапі Києва. — Ти знаєш, де саме їх тримають?

— З'явилися божі воїни, які відтепер працюють на Таємну Варту, — продовжив Северин. — Останні місяці їх готували вбивати нас. Навчали, тренували у монастирях, а ми це прогледіли, стільки місяців...

Пилип перестав гортати мапу та мовив ледь чутно:

— Ось де могли зникати контррозвідники.

— У чорних одностроях з білими хрестами. їх було багато, дуже багато, — продовжував Северин. — Вони оточили осавул та наказали скласти зброю. Після коротких перемовин почалася бійня.

Ярема відчув, як під ногами розверзлася прірва.

— Що з моїм дідом?

— Ніхто не вижив, — голос Северина ледь здригнувся. — Мені шкода... Микола Яровий, Віра Забіла і решта... Всі загинули на моїх очах. Ради Сімох більше немає.

Характерники завмерли, не в змозі цього збагнути. По щоках Савки стікали сльози.

Перед очима Яреми прошелестіла родинна діброва Ярових.

— Твій дід до останнього не вірив, що онук піде проти Ордену, — Северин прикусив губу.

— А що з Яковом? — спитав шляхтич тихо.

Він хапався за краї прірви: Щезник переплутав... То був міраж Потойбіччя... Яків не міг зайти так далеко!

— Зник одразу, як почалася різанина, — відповів Чорнововк. — Мабуть, планувалося, що арешт осавул мине не так драматично. Думаю, нині Яків бенкетує у гетьманському палаці та намагається дипломатично загладити кривавий конфуз перед іноземними гостями.

І він полетів у прірву.

— Матір Божа.

Яровий сів просто на бруківку та схопився за голову. Діда вбито! За наказом його старшого брата! Яків завжди був занозиною, але це! Це було за межами. Або...

Або Ярема просто ніколи не знав старшого брата.

Савка сів поруч і ласкаво погладив його по голові.

— Щоб я всрався, — видихнув Гнат. — Це моя провина! Моя, браття! То я вліз до табору Ярового, а вони схопили Малюка й звинуватили у замаху...

— Про що ти кажеш? — підняв очі Ярема.

— Бандит на прізвисько Шевальє мене шантажував, — Гнат нервово куснув за край оселедця. — Я мав пролізти до намету і викрасти папірці з якоїсь скриньки... Натомість ледь не схопив кулю та вшився. А вони перетворили це на спробу замаху!

«За кілька годин до твоєї появи у мій намет прослизнув перевертень, якого я мало не підстрелив!»

— Ніч кривавого місяця?

— Так. З неба лляло, як сеча з повішеного.

— Я прибув на ранок та був заарештований, — очі Яреми потемніли.

Мало рідного брата... Ще й Еней. Кілька днів тому він не уявляв, що може бути гірше нової війни.

— Я встиг дізнатися про той задум, але не встиг нікого попередити. Те завдання насправді надійшло особисто від Кривденка, голови Таємної Варти, — втрутився Пилип. — Я теж винен, браття. Ми з Енеєм хотіли добровільно йти під суд осавул. Але тепер... Що робити тепер?

Мабуть, Варгану важко дихалося у світі, де щойно всі правила, в які раніше вірив, одночасно зламалися.

— Ти працював на бандита? Якого біса, Енею? — напосівся Северин на Гната.

— Можеш мене за це вбити, призначенцю, — огризнувся той.

— Годі! — крикнув Пилип. Усі стихли. — Що робимо?

Гнат з невпинною лайкою сновигав туди-сюди, аж подорожні переходили на інший бік вулиці. Яремі хотілося просто зараз мчати в гетьманський палац, взяти брата за барки, шваркнути об стіну та крикнути в обличчя: чого ти досяг, виродку? Задоволений? Його кров — їхня кров! — назавжди на твоїх руках!

— До найближчого дуба, — відповів Северин. — Треба зібрати Вовчу раду у Буді. Всіх сіроманців, з усіх куренів!

Савка супився та смикав перо за вухом.

— Буде злива, — прошепотів він ледь чутно. — Срібні громовиці.

— Що сталося з тілами? — спитав Ярема.

Він не міг змиритися з почутим.

— Не знаю, брате. Я розумію, ти хочеш поховати діда... Я хочу поховати Івана та Віру. І Корнія... Всі осавули гідні найпочеснішого обряду! Але сунути зараз туди — самогубство, — Северин скреготнув зубами. — Я був із ними напередодні, поперед жав про небезпеку, семеро обирали між церемонією та Вовчою радою у Буді... Вони зробили хибний вибір. Ми зобов'язані виконати те, чого вони не встигли.

Ярема мовчки кивнув — горло тремтіло від притлумлених ридань.

— По конях, — наказав Чорнововк. — До дуба Буревія.

Яровий не помічав світу навколо. Рідний брат знищив Орден; за його наказом убили діда. У якому світі це взагалі можливо? Чи він марить десь у плавнях, а над його безтямним тілом стоять османи?

Біля дуба Буревія, що стояв осердям великої площі на Подолі, було велелюдно, але спокійно — люди святкували, божих воїнів не спостерігалося. Ватагу кияни проводжали згаслими посмішками та сторожкими поглядами.

Северин наказав чатувати на всі чотири боки, кожному по напряму. Шляхтичу дістався схід.

— Білі хрести можуть вигулькнути будь-якої миті. У бій не вступаємо, вони всі при сріблі, одразу тікаємо, — Чорнововк пішов до стовбура. — Я надішлю кілька листів, аби запустити ланцюг.

На очі наверталися сльози, але Ярема стримувався: не час. Коли настане година жалоби, він дасть волю своєму горю.

З-за рогу на довгу вулицю виїхав десяток божих воїнів. Рухалися строєм по троє, в однакових чорних плащах із високими

комірами, люди шанобливо розступалися перед хрестами на їхньому одязі. Ватажок тримав корогву зі Святим Юрієм, який верхи пронизував списом вовка з багряними очима.

Характерник заціпенів. Вони їхали прямо на них, але поки не примітили; треба гукнути братів, кожна мить на вагу життя, але він не міг поворухнутися; ті вершники, наче безжалісні норвезькі улани...

...Норвезькі улани чекали їхній загін у яру. Швидка, продумана, смертельна засідка...

Ні! Не зараз!

То було важко, наче посунути потяг. Ярема захрипів, розсік в'язке марево минулого, звільнив горло, стиснуте незримими пальцями, та прокричав щосили:

— Вони тут! Щезнику!

Чорнововк зволікав частку секунди, прожогом кинувся до Шарканя, і ватага пустила коней чвалом. Божі воїни помітили їх та кинулися навздогін під радісні вигуки, що після перших пострілів обернулися наляканими криками. Пилип відповів переслідувачам парою стріл, і ватага вирвалася з площі.

— За мною! — гукнув Еней.

У такі миті немає часу для роздумів — лише довіра. Еней повів непримітними вуличками та захаращеними двориками, кавалькада зносила столики зі святковим почастунком і перестрибувала хмільні діжки, люди штовхалися і падали, рятуючись від копит, кричали прокльони вслід, а вони летіли далі, провулками, скверами, непримітними доріжками, аж доки не примчали до заможного кварталу на Володимирській гірці. Кілька поворотів — і ватага спинилася на широкому подвір'ї біля парадного входу.

— Відірвалися, — Пилип прислухався.

— Ненадовго, — Гнат погладив Упиря по шиї. — Вони вистежать нас. Треба вшиватися з міста до безпечніших дубів. Щезнику, ти встиг надіслати бодай одне повідомлення?

— Ні, — відповів Северин, дивно втупивши погляд у землю.

Ярема оглянув його — так зазвичай поводяться підстрелені, ще не свідомі своїх поранень, — аж тут почувся

знайомий голос.

— Друже Яремо! Чесно кажучи, не чекав побачити тебе так швидко... Вітаю з перемогою брата. Завітав з колегами на гостину?

У дверях маєтку завмер ввічливо усміхнений та спантеличений водночас Зіновій Чарнецький. З-за його плеча визирала бліда Орися, впившись очима в Гната. Савка несподівано залився веселим реготом і пустив слиною бульбашки.

Ох, Енею, завів ти нас, подумав Ярема, та якомога ширше посміхнувся навзаєм:

— Друже Зіновію! Вибачте за непланований візит, — дипломат косився сторожким поглядом на Савку. — Насправді це трапилося випадково... Ми вже їдемо звідси! Так, Щезнику?

Але Северин кинув йому кунтуша та повернув Шарканя до вулиці.

— Ні. Зачиніть ворота і дочекайтеся нас тут, — наказав він. — Та зніміть з Павича однострій.

Савка у відповідь голосно зіпсував повітря та знову залився дзвінким сміхом.

— Кого дочекатися? — зловживати прихистком Чарнецького, якому Еней наставляв роги, Ярема не бажав. — Куди ти зібрався?

— Катря... Я встиг прочитати її послання. Вона тут, у Києві, — слідом за кунтушем Северин кинув черес і глянув на Ярему розширеними від хвилювання зіницями. — Вона народила.

***

У листопаді Дніпро виблискував сталлю. Від ріки тягнуло сирим холодом. Місцеві намагалися не наближатися до води після заходу сонця — чимало горопах знаходили наглу смерть у глибинах. Дніпро, наче ненаситний язичницький бог, збирав душі потопельників.

Северин пригадав опис хати, уважно глянув навкруги, пересвідчився, що немає засідки, та завів Шарканя за розмальований соняхами паркан. Глянув на характерниць-кий дуб — яка його історія? батько? чоловік? син? — та загупав кулаком у двері.

— Хто там? — почувся невдовзі підозріливий старечий голос.

— Приїхав до Катрі. Я її чоловік.

— Назвіться.

— Северин Чорнововк.

Двері прочинилися на палець і сива жіночка у величезному очіпку, що нагадував другу голову, прискіпливо вивчила гостя та виголосила:

— Мій Кирило завжди з чересом був. Не бачу череса!

— Я сховав його. Від сьогодні черес став мішенню для срібних куль, — пані Очіпок тільки-но розтулила рота для наступного питання, але Северин зіграв на випередження: — Де Катря? З нею все гаразд?

— Катруся спочиває, не турбуйтеся, — повитуха розчахнула двері та дозволила йому зайти. — Довго народжувала, але все минулося добре, вчора на світ малятко з'явилося... Гарне, здорове малятко.

— Можна її побачити? Вона може розмовляти?

— Так-так, авжеж... Прошу за мною.

Повитуха кинула за спину характерника пильний погляд, зачинила двері на всі замки та подріботіла тьмяним коридором до кімнати — певно, прибудованої для пологів.

— Що сталося? — спитала вона пошепки. — Чому черес став мішенню?

— Заборона Сірого Ордену, — відповів Северин. — Новий гетьман оголосив нас поза законом.

— Матір Божа! Ви не жартуєте? Яка ганьба... Кирило мій не дожив, Господи помилуй, — вона перехрестилися.

— Як же ми тепер без Ордену, та?

У просторій світлиці на високих подушках спочивала Катря, поруч стояло маленьке ліжечко. При погляді на нього Северин відчув дивну неміч у тілі, ніби його напхали соломою. Двійня? Трійня? Він нерішуче глянув на повитуху, яка подріботіла до ліжечка, вправно підхопила невеличкий згорток та всунула йому в руки.

— Тримайте тут, під голівку. Ваша донечка, справжня красуня! Вітаю.

Справжня красуня нагадувала невеличку теплу ляльку. Северин спробував щось відповісти, але тільки плямкнув губами.

— Я навідаюся пізніше, — прошепотіла пані Очіпок і зникла.

Северин завмер, вдивляючись у немовля на своїх руках, немов на втілене диво.

Його дитина! Його донька! Справжня маленька людина, загорнута у біле, саме тільки личко видно. Таке потішне й тендітне... Ніс кирпатий, як у Катрі. Ротик ніби схожий, проте глянеш з іншого кута — то геть не схожий... Северин обережно схилився над донькою та вдихнув чарівний запах, що мають тільки немовлята.

Вона була легенька, наче пір'їнка. Характерник міг легко підкинути та зловити її безліч разів, але боявся зробити бодай один рух. Тримати під голівку... Це важливо! Коли вони маленькі, то м'які, наче глина, їх легко скалічити необачно... Від цієї думки руки миттю затерпли. Чорнововк міг розмахувати зброєю і тягати поранених у кілька пудів вагою, але не вмів тримати новонароджених.

У маленькому тілі розмірено стукотіло крихітне сердечко. Що вона бачила уві сні? Що розуміла? Чи відчувала його присутність? Чи знала, хто її тримає? Половинка його крові. Його проклятої крові...

Личко немовляти скривилося, а потім блимнуло на нього небесно-блакитними очима, що бувають лише в малюків. Прокинулася! Мабуть, він занадто голосно дихав. Чи від нього тхне? Холера, що тепер? Повитуха не попередила, як діяти, коли вона прокинеться! Северин перелякався, що донька зараз заплаче, а він і гадки не мав, що робити у таких випадках, як заспокоїти таких крихіток: чи варто їх колисати, чи співати, чи годувати, чи кликати когось. Але немовлятко лише кліпнуло кілька разів, позіхнуло та... всміхнулося? Чи йому здалося? Хіба така малеча вже може посміхатися?

— Як назвемо її? — почулося з ліжка.

Катря трохи зблідла, під очима пролягли темні кола, неголені скроні заросли. І навіть змореною вона була прекрасна.

— Я тебе розбудив? Вибач.

Северин поволі наблизився, обережно передав дитину та поцілував дружину. Катря вправно підхопила немовля, провела пальцем по носику доньки та посміхнулася.

— Така кумедненька... Останні тижні я проклинала все на світі, але тепер вона викликає у мене посмішку, — Катря глянула на нього серйозно. — Хочеш, назвемо на честь твоєї мами, Северине?

— Оля? — він аж розгубився.

За останніми подіями Северин не задумувався про імена.

— Так, — Катря урочисто промовила: — Ольга. Коротке, сильне ім'я. Мені до вподоби.

Вона глянула на немовля. Вперше Северин бачив такий турботливий вираз на її обличчі.

— Буде Ольгою, — усміхнувся сіроманець та віддячив дружині поцілунком. — Як почуваєшся?

— Без здоровецького пуза — значно краще. Відпочинок лікує, — вона поправила пелюшки Олі. — Пам'ятаєш перше перетворення на вовка?

— Таке не забувається, — у Северина аж мороз шкірою пробіг. Подібного болю він не відчував навіть після поранення сріблом.

— Народити дитину — щось схоже, — повідомила Катря. — Хіба що наступні рази не легшає.

— Хай мені грець.

— Але повитуха добра... Її чоловік загинув рік тому. Скарбничий.

Чорнововка на секунду виповнила радість від усвідомлення, що його маленька родина вперше зібралася разом. Нехай будуть прокляті всі, через кого вони не могли насолодитися цією миттю!

— Катрю, — вона одразу відчула зміну в його голосі. — Ти вже здатна їхати верхи?

— Мабуть... А чому питаєш? Щось трапилося?

Залпи рушниць, дзвін шабель та крики смерті. Навіщо приводити дитину у такий огидний світ? Що вона побачить тут? Біль, розпач, кровопролиття — і смерть як остаточна винагорода.

— Якова Ярового обрали новим гетьманом.

— Старшого брата Малюка?

— Того самого, — Северин намагався говорити якомога спокійніше: — Вранці він першим наказом скасував грамоту Тиміша Хмельницького та оголосив Орден злочинцями. Раду Сімох на моїх очах убили.

Її очі потемніли.

— Басюга?

Вони б зараз мали святкувати народження доньки.

— Ніхто не вижив. На кожного сіроманця оголошене полювання.

Катря вилаялася самими губами.

— Мусимо мчати до Буди. Малюк, Павич, Варган та Еней чекають.

Маленька Оля, що весь час тільки роззиралася навколо здивованими блакитними оченятами, розтулила ротика і засопіла.

— Їсти хоче, — Катря відгорнула сорочку з плеча. — Залишатися тут небезпечно?

— Залишатися у домі з характерницьким дубом на подвір'ї — дорівнює смертному вироку. У божих воїнів багато срібла і ще більше бажання перерізати горлянки.

— Зрозуміло, — від напруги її обличчя загострилося. — Поки я годую малу, засідлай мого коня.

— Тільки черес не вдягай.

Повитуха, погрозливо хитаючи очіпком, гнівно взялася пояснювати Северину, що не можна жінці одразу після

пологів їздити верхи.

— Тут її вб'ють, — коротко відповів Чорнововк. — Можливо, дитину також. І вас, якщо не пощастить.

Жіночка перехрестилася та закліпала старечими очима, що враз наповнилися сльозами.

— Дожили... До чого ми дожили! Темні часи настали, Господи, — вона затрясла висушеним пальцем. — Ви мені мого Кирила нагадуєте.

— Певен, що він був хоробрим лицарем, — Чорнововк кивнув у бік дуба. — А вам, матінко, краще їхати звідси... Характерницький дуб на дворі приверне увагу небажаних гостей.

— Кинути могилку напризволяще? Ні. Нікуди від мого Кирила не поїду! — повитуха рішуче крутонула головою. — Ми в цій хаті чотири десятки років прожили... Мені вже нічого боятися. Та хай сам чорт сюди приходить!

Побачивши молоду матір верхи, із притуленим до грудей згортком, який підтримувала перев'язь через плече, пані Очіпок розчулилася, подарувала в дорогу солодких пиріжків і ще довго хрестила вершників услід.

— Як ти? — спитав Северин за кілька хвилин.

— Бувало й краще, — характерниця правила однією рукою, а другою притримувала підчеплене на грудях немовля. — Тому без чвалу.

З купи пелюшок стирчав носик і рівно дихав: Оля поїла та міцно спала.

Хотів нової сторінки — він її отримав. Найсправжнісіньку чисту сторінку.

— Слухай, Іскро. Мабуть, краще поїдеш сама. Черес і шаблі сховаєш подалі, прикинешся іноземкою чи шляхтянкою. Гурт озброєних вершників може викликати підозри, а жінка з немовлям — навряд чи.

— Жінка з немовлям навряд чи зможе за себе постояти, — відповіла Катря. — Я ризикну їхати разом з тими, кому довіряю, а не гратимусь у хованки. Ще й коли Ордену оголосили війну!

Свято на честь нового гетьмана вирувало танцями, лилося горілкою, голосило піснями, вибухало феєрверками та спало п'яним абиде. Що довше Северин їхав вулицями вечірнього Києва, то палкішу ненависть відчував — ненависть до всіх цих людей, яких присягнувся захищати, людей, які безтурботно гуляли та не знали, що встиг накоїти новий гетьман першого ж дня свого правління.

— Ти як? Тільки чесно, — спитав Северин.

— Чесно? Хочу здохнути.

Вона зітхнула.

— Я не вмію доглядати за малою. Не розумію, що коїться з моїм тілом. Не знаю, чого очікувати завтра. От тобі чесна відповідь, — Катря кілька секунд дивилися йому в очі, а потім додала: — Проте я тримаюся. Не переживай.

Він не встиг зібратися з відповіддю, як характерниця випередила його:

— Северине, пообіцяй дещо.

— Слухаю.

— Якщо зі мною щось станеться, ти мусиш захистити її, — Катря обережно торкнулася Олі. — Бодай де, бодай як. Вона мусить вижити.

Заради тих оченят, які не бачили ні болю, ні кривди, ні прикрощів, він був ладен зробити більше, ніж міг будь-коли.

— Обіцяю. Але краще докладу зусиль, аби з вами нічого не трапилося.

— Дякую.

Вулицею до маєтку Чарнецьких Северин притримав Шарканя та глибоко вдихнув повітря: коні; чоловічий піт; порох; ладан.

— Чуєш?

Їм не вистачило кількох хвилин.

— Так. Кілька десятків.

Вони спішилися у затінку дерев біля високої огорожі. Катря оголила шаблю.

— Я чекатиму тут. Зайди до них зі спини.

Северин кивнув. Думка покинути побратимів і тікати, поки є шанс, пролетіла повз.

— Якщо... Мчи світ за очі. Та рятуй її, — він зазирнув в обличчя доньки, намагаючись запам'ятати його.

— Краще вбий там усіх.

Северин поцілував Катрю — незвично залишати її поза полем бою — розрізав пучку пальця та крадькома наблизився до подвір'я, забитого озброєними людьми. Звідки хорти дізналися? Не менше трьох десятків. Мовчать, тож добре чутно розмову командувача і Малюка:

— У цьому маєтку переховуються так звані лицарі Сірого Ордену, що від сьогодні заборонений наказом гетьмана Ярового.

— Ми — найманці пана Чарнецького, володаря цього маєтку, до якого ви вдерлися без жодного запрошення.

Самого Чарнецького не чути. Мабуть, переховується в будинку — і правильно чинить.

— Нам не потрібні запрошення. Хорти діють за надзвичайним наказом Таємної Варти. Отже, самозвані найманці пана Чарнецького, скажіть: якщо взяти простого ножа та вдарити ваші долоні, чи побачимо ми кров?

— Прутня мого побачиш. Як твоя матінка щоночі по неділях, — не стримався Еней.

— Брехливі сіроманці, — голос командира на образу не зреагував. — Ви заарештовані! Не раджу тікати чи опиратися арешту, інакше нам доведеться відкрити вогонь. Ми озброєні сріблом.

— Можете спробувати зупинити нас силоміць, — заговорив Яровий. — Але всі ми — ветерани Північної війни. Ми винищимо вас до ноги. Вас, шановний, я вб'ю найпершим.

Перешіптування серед сердюків. Схоже, їх покликали на допомогу, та вони не палають завзяттям ставати проти характерників.

— Стріляйте — і на цю землю проллється багато крові, — сказав Варган. — Відійдіть — і ми поїдемо з миром.

— Що за нахабна зухвалість? Іменем держави ви заарештовані. Складіть зброю!

— Годі ляси точити, — втрутився Гнат. — Кажіть свою ціну, ми заплатимо та поїдемо. По дукачу на кожного вистачить?

Пауза.

— Ця шабля вкрита сріблом та освячена благословенною рукою самого патріарха Симеона. Це — зброя поборника нечисті! Гріх не торкнеться душі її праведного власника! — голос командувача забринів вірою, як у Отто Шварца. — Вам не підкупити жодного з божих воїнів!

Хрипкий сміх. Малюк?

— Боже, чи це правда? — крикнув шляхтич гучно, напевно, звертаючись до неба. — Оце — твої воїни? Ти благословив їх убивати ближніх у славу твою, чи не так?

Хорти гнівно зашепотілися.

— Чуєте, воїни? Бог мовчить.

— Чого й варто було очікувати від бісового перевертня. Блюзнірство! — заволав розлючений командувач. — Ми — хорти Святого Юрія, а ви — вовки нечистого! Востаннє наказую кинути зброю та здатися!

Северин знав, що трапиться далі. Він уже бачив це сьогодні вранці.

— Не займай!

Вони не поставили вартових, і за це з першим залпом отримали удар у спини. Шабля Чорнововка рубала чорні однострої, розрізала білі хрести, вишивала червоні стрічки. Краєм ока Северин побачив Енея, що крутився сріблястим смерчем близнючок. За його спиною Павич нерухомо завмер навколішках, заплющивши очі та затуливши вуха руками. Варган обернувся на вовка. Куди подівся Малюк?

За лічені секунди все перетворилося на незграбну метушливу рукопашну. Більшість хортів билися вперше та підбадьорювали себе криками:

— Святий Юрій!

— Вірую! Вірую!

Але попри ґвалт їхнє завзяття поступалося бойовому досвіду. У тисняві вони більше не могли стріляти та постійно заважали одне одному, не встигали навіть завдати удару, перетворившись на легку здобич.

Бруківкою наближається стукіт копит. Підкріплення хортів. Катря! Чорнововк пригнувся та зник за мить до того, як місце, де він стояв, штрикнув срібний багнет.

У Потойбіччі пролягло поле, всіяне чорним і білим камінням. Він роками бачив такі рівнини у мертвому світі, всі були як одна, проте цього разу щось різнилося. Колір поля? Кількість каменів? Ні. Темрява під брилами! Вона

була живою, клубочилася та розтікалася... Северин бачив таке вперше, але не мав змоги роздивлятися — по той бік вирувала битва, будь-якої миті Катрю з Олею могли оточити. Він зробив кілька кроків, опустив очі, аби знайти тінь...

Їх було безліч.

Характерник кліпнув, проте видіння не зникло: тіні лежали навколо однаковісінькими пелюстками. Він протер кулаками очі — не допомогло. Северин зробив крок, тіні повторили рух та завмерли. Брат Блукач ніколи не згадував про таку химеру!

Чорнововк присів, торкнувся закривавленим пальцем навмання та скрикнув від болю: пів фаланги зникло, ніби дотик до темряви стер її. Несвідомо сіроманець ледь не торкнувся тіні поруч, але вчасно відсмикнув руку та притлумив крик.

Треба думати розважливо. Навіть у Потойбіччі все має резон. Северин затамував подих, змусив себе не дивитися на скалічений палець та методично водив очима по сонму власних тіней, що мавпували кожен його рух. Мало бути пояснення, варто лишень уважно... Ось воно!

Від тіней вилися тоненькі, ледь помітні нитки, що брали початок під каменюками навколо. І коли він це помітив, серце вжалило жахом: з-за темного небокраю сунуло щось лихе.

Треба тікати, кричало нутро. Стікаючи потом, він оглядав тінь за тінню, в очах мерехтіло, здавалося, від кожного кліпання тіні міняються місцями, а тим часом невідоме наближалося, розтікаючись під шкірою крижаним передчуттям біди.

Око зачепилося за єдиний вільний від нитки обрис. Його справжня тінь! Ось вона! Від доторку розтеклася сяйливим молоком, калиновим містком, стрибнула в очі — і характерник повернувся до рідного світу.

Подвір'я Чарнецьких. Скільки його не було? Біля воріт Катря гарцює із закривавленою шаблею, притуляючи немовля до грудей, під копитами її коня двійко мертвих. Обличчя в цятках крові. Чому вона тут? Чому вийшла зі сховку? Навіщо?!

Тіла хортів і сердюків розкидано навзнак. Більше десятка нових божих воїнів стали дугою та перезаряджають

рушниці. Гнат лежить поруч з Яремою, навколо голови шляхтича розповзлася кривава пляма. Скривавлений вовк завмер біля Савки — затулив його власним тілом.

Ні.

Після пройденого. Після війни. Після всіх убивств. Після дівчинки поруч тата. Після народження Олі. Вони пройшли цей шлях не для того, аби полягти тут!

Але смерть приходить, коли забажає.

— Ще один!

Розпач. Два постріли. Пекучий біль розпливається у грудях, паморочиться, ноги відмовляють. Лише він побачив ту нову сторінку, як його донька прийшла у цей світ...

— По бабі! — наказував інший голос.

Ні!

Пальці Савки смикали перо за вухом, а круглі від жаху очі перестрибували між Яремою, Гнатом і Пилипом, що простягся перед ним у вовчому тілі. Катря відкинула шаблю, зістрибнула з коня, повернулася спиною до стрільців та скоцюрбилася, затуляючи собою немовля від куль.

— Вогонь по...

Він не думав. Підхопився, забувши про рани, побіг до дружини з дочкою, аж раптом Савка стрілою кинувся на командувача хортів, учепився в його обличчя, встромив великі пальці в очні яблука та завив.

То було як удар сталевою ниткою. З рота Савки, наче з сурми, невпинно лився крик, жахливий, високий, нестерпний — крик не людини, а потойбічної істоти. Вереск розрізав барабанні перетинки, пронизував голову, викручував нутро, заповнював бажанням бігти якнайдалі геть, аби не чути жахливого звуку, аби нарешті перестало... Хорти вили разом із Савкою, качалися по землі між покинутою зброєю, хапалися руками за вуха, билися у корчах.

Катря встала, розгублено озираючись навколо. Северин похитнувся, несвідомо приклав руку до грудей — у нього поцілили двічі, одна куля застрягла біля легені — та зашепотів формулу. Він утратить рік чи трохи більше, але це смішна платня за життя. Кров кипіла та вирувала, ніби нестерпний крик наповнив чари химерною силою, і за кілька секунд лише гострий біль на місці поранень нагадував про удари куль.

Савка кричав. До його крику доєдналося іржання переляканих коней. Кобили божих воїнів не витримували та зривалися геть із шаленими очима. Павич не змовкав, вени на шиї напнулися, шрами на черепі багряніли. Осліплений командир хортів кричав разом із ним, махав руками, намагався відкинути химородника, але тільки безпорадно борсався викинутою на берег рибиною.

Голови хортів вкривали темні патьоки, кров лилася з вух, очей, ніздрів, ротів, кров струменіла та порскала, а чоловіки хрипіли, смикалися, захлиналися та завмирали назавжди.

Декілька вікон дзенькнули мереживом тріщин. Водночас Катря наблизилася до Савки та зупинила його коротким ляпасом, той розгублено покрутив головою, посміхнувся, зліз із мертвого командувача та заплакав. Оля заплакала разом із ним.

— Оля! — Северин кинувся до родини. — З Олею все гаразд?

— Так. Просто злякалася.

Гнат застогнав та сів, потираючи скривавлену потилицю.

— Малюк живий?

Одного погляду було достатньо, щоби зрозуміти — Ярема на межі. Крейдяне обличчя, уривчасте хрипке дихання. На тілі шляхтича кровоточило близько десятка ран, навколо кожної шкіра почорніла опіками. Пощастило, що кулі влучили абияк — напевно, вгатили, коли Малюк кинувся вперед. Та, що мусила його вбити, натомість вибила око. Але довго Ярема не протягне, якщо тільки...

Чари крові можуть зцілити чимало речей, але платня за те відповідна. Розбурханий силою божевільного виття, Северин зашепотів формули, які були заборонені осавулою потойбічників за надмірну ціну: траплялося, що задля порятунку чужого життя двохвості стрімко втрачали власне — могутні закляття на очах висушували їх, випивали десятиріччя за секунди... Але Забіли не стало, Ярема стояв на межі, і лише чари могли втримати його від смерті.

Заборонене закляття сивинами вилося по волоссю, висушувало очі, викручувало запалені нутрощі, темним вогнем неслося жилами, власним життям лилося крізь пальці — незрима розплата за життя іншого. Скільки років він віддав — три, сім, десять? Северин не рахував. Дихання шляхтича заспокоїлося, рани зарубцювалися, бліде обличчя порожевіло. Чорнововк із почуттям виконаного обов'язку витер обличчя від поту.

— Варган житиме, — Гнат обережно закинув вовче тіло на Упиря, який досі косився перелякано на Савку. — Кров я зупинив. Поранень багато, але дихає.

— Добре, — Северин наклав пов'язку на порожню очницю шляхтича. — Сам як?

— Дрібниці, на мене не зважай.

Катря заспокоювала Олю і Савку водночас. Останній, посмикуючи своє перо за вухом, утирав шмарклі долонею та шепотів про нитки, ляльок і чорнотроп.

— Треба тікати, доки не прибуло підкріплення, — сказав Еней.

— Звідки вони дізналися про сховок?

— Спитай у мертвих.

Гнат допоміг Северинові всадовити Малюка на Шарканя, вмостив заплаканого Павича на Коника, глянув на подвір'я Чарнецьких, всіяне мерцями, глянув на темні вікна, вкриті тріщинами. Сплюнув, провів рукою по липкому від крові хутру Пилипа та скомандував:

— За мною.

Він повів загін темними дорогами, сонними вулицями, подалі від святкових майданів і клятих хортів, крізь захаращені злиденні квартали повз п'яних, що блювали у стічні ями, вздовж берега холодного Дніпра — геть із Києва.

Северин повсякчас прислухався до гонитви. їхати разом із важезним непритомним шляхтичем було непросто, дошкуляли власні рани — дві вогнепальні та відтятий Потойбіччям палець — боліло з кожним рухом. Але поруч їхала Катря, і кожен погляд на згорток біля її грудей змушував Чорнововка забувати про всі складнощі.

Головне, що вони вижили. Попри все. Завдяки Савці.

Під холодними зірками ватага полишила столицю та виїхала на пустельний гостинець.

— Нас шукатимуть біля дубів, — сказала Катря.

— Ми там не затримаємося, — кивнув Еней.

Сіроманські очі вели їх у темряві. Характерницький дуб чекав перед лісом — ніби вигнанець, що стояв осторонь громади. Сіре листя майже осипалося з гострих кремезних гілок. Катря і Гнат спішилися та розіслали листи всім, кого знали: «Грамоту Хмельницького розірвано. Раду Осавул убито. Вовча рада під дубом Мамая. Надішли далі та рушай до Буди негайно»

Савка, забувши про сльози, ласкаво гладив непритомного вовка-Пилипа між очей і щось шепотів.

— Від агентів нічого не чути? — спитався Северин.

— Тиша. Велика темрява. Страх, — похитав головою Савка.

Чорнововк згадав аркан тіней навколо. Можливо, Павич мав на увазі це? Що змусило всіх замовкнути?

— Брате, як ти зміг убити їх самим лише криком?

Савка затулив обличчя долонями та відвернувся.

Аби Шаркань перепочив від ваги двох вершників, Северин і Ярема пересіли на запасного Гнатового коня — Ріжка, відтак ще добрих півгодини Еней вів загін до глибокого ярку, що пролягав удалині від усіх гостинців і стежок.

— Зазвичай скидаю тут ярмо. Добрий сховок.

Під зірками вклали поранених на розстелених опанчах; багаття не розпалювали, аби не привертати уваги.

Гнат усівся, провів долонями по обличчю, гучно виблював.

— Струс мозку, — повідомив із кривою усмішкою. — Добряче булавою вперіщили.

— Було б що стрясати! Як ти взагалі дозволив оглушити себе? — зашипіла Катря. — То хорти синець під оком поставили?

— Чарнецький... Я заслужив, — Гнат тихо розсміявся та подивився на згорток біля її грудей. — Овва! За цим шапіто забувся про головне... А покажи-но мою небогу!

На диво, Катря віддала йому Олю без жодного слова. Характерник обережно взяв немовля на руки та захоплено вигукнув:

— Ви тільки гляньте на це диво! Я тепер дядечко! Наче

Остапчика так учора тримав... Як звуть?

— Оля.

Гнат усміхнувся розбитими губами.

— Чудова дівчинка. Така спокійна манюня... Наче й не боїться нічого, — він обережно повернув дитину сестрі.

— Авжеж, бо вона моя донька, — Катря відвернулася та заходилася годувати дитину.

— У тебе від переживань молоко не зникне? — стривожився Гнат.

— У тебе від тупих питань щось зникне, — відгукнулася Катря.

Еней посміхнувся та виблював знову.

Северин побіжно оглянув рани Яреми: дихає легко, спить глибоко, запалення немає. Час оглянути Варгана.

Поруч із вовком туркотів Савка. Чорнововк скреготнув зубами — під липким від крові хутром Еней не роздивився, що поранень було забагато. Ніхто не міг би вижити з такими, але якщо Северин спробує лікувати чарами... Він віддав забагато тоді, коли втримав Ярему. За другу спробу доведеться заплатити життям.

Він не може цього зробити. Не тепер, коли він став батьком. Не тепер!

— Вибач, брате, — прошепотів ледь чутно Северин. — Я...

Він осікся: на очах страшні рани почали затягуватися, і через хвилину під здивованим поглядом Северина вовк зі стогоном обернувся на Варгана. Савка ніжно погладив його по голові.

— Нас полонили? — спитав Пилип.

— Павич урятував, — відповів Северин і протер стомлені очі, вивчаючи численні рани таврійця. Чи йому привиділося?

— Які наші втрати?

Не може бути. Він бачив таке безліч разів. Всі помирали!

— Ми живі... Поки що.

Савка заходився турботливо обмивати Пилипа від крові та хутра з власної фляги.

— Варгане! А де ж твоя коса? — спитала Катря.

— У минулому, — таврієць збагнув, що вона годує маля, і посміхнувся. — Вітаю з уродинами. Від щирого серця.

— Дідько, — Северин похитав головою. — Не збагну, брате, як ти з цими пораненнями не сконав. Інший би вже дуба врізав.

— На мені все швидко гоїться, — флегматично відповів Пилип. — Померти... Не так легко, як здається.

— Ецерон захистив, — Савка посміхнувся. — Ецерон.

Ярема закашлявся, посовався на опанчі та спробував торкнутися рукою обличчя.

— Не рухайся, брате, — попередив Северин, підсівши до шляхтича. — Наївся ти срібла по горло.

— Пся... крев... — виплюнув Ярема. — Що...

— Ми перемогли. Ти втратив око.

— Хоч не прутня...

— Диви який дотепник! — Гнат схвально реготнув, правлячи леза близнючок. — Він ще жартує!

— Бо я є ясновельможний... — Ярема захрипів. — Не подарую Якову... Просто так... Душогубець. Ви повідомили?

— Завтра до ранку весь Орден знатиме.

— Добре... — Ярема стулив очі та перевів подих. — Катря?

— Тут. І донька моя тут. Оля.

— Вітаю... — Яровий розплився в усмішці. — Донька... Добре.

Кров із вибитого ока запеклася на обличчі, взялася кіркою на рудій бороді. Северин намочив хустку з фляги та заходився промивати спотворене лице шляхтича.

— Брат Чекан написав, що Православна церква оголосила Сірому Ордену анафему. Моторні хлопці! — повідомив Гнат бадьорим тоном. — Що скажеш, ясновельможний?

— Срав я на анафему, — відповів той, не розплющуючи очей.

— А османи цієї ночі напали на Князівство, — додала Катря, і шляхтич застогнав. — Скажіть, звідки у виродків із хрестами стільки людей?

— Тільки в одному монастирі я бачив майже шість десятків, — Северин нарешті і собі приклався до фляги. — А тепер помнож на десяток монастирів. Чи два десятки.

Гнат присвиснув і одразу зашипів від головного болю.

— Гаплик. Це більше людей, ніж у всьому Ордені!

— Значно більше.

— Трясця... — Катря обвела їх гнівним поглядом. — Як ми цього не побачили?

Пилип скреготнув зубами.

— Тепер це неважливо. Прямуємо до Буди?

— Так, — підтвердив Северин.

— Я б на місці хортів насамперед ішла на Буду, — Катря взялася колисати Олю.

Всі притлумили голоси.

— Маєш рацію... Треба подумати про шляхи відступу.

— Та про родини, — Гнат сплюнув і похмуро додав: — Вони прийдуть по наші родини.

Характерники замовкли, кожен у тривожних думках. Северин промив усі рани, включно зі своїми, наклав бинти і мазі. Напевно, останні години додали чимало сивини його скроням. Але байдуже! Вони вижили.

— Ради Сімох більше немає, — порушив тишу Пилип. — Хто керуватиме Орденом?

— Оберемо нових осавул.

Шляхтич скривився, дістав прикрасу з кишені і тоскно глянув на неї вцілілим оком.

— Викиньте...

Савка слухняно підхопив та пожбурив її подалі, Ярема кивнув і знепритомнів з усмішкою на обличчі.

— Павич стане на чолі двохвостих, — вишкірився Гнат.

— Що скажеш, Павичу?

— Мами більше немає, — схлипнув Савка. — Лячно!

— Або не стане, — пробурмотів Гнат.

— Перепочинемо до світанку. Дамо ранам загоїтися, а головам відпочити, — Северин зітхнув. Це був занадто довгий день. — Спіть. Я початую.

Вони не сперечалися. Катря лягла з Олею між Гнатом та Яремою, поряд притулилися Савка і Пилип. Вкрилися опанчами, скоцюрбилися від листопадового холоду. Яровий тихо похропував.

Северин закурив. Менш як добу тому він разом із живими осавулами йшов на церемонію. Бачив, як їх убивають. Тікав від хортів. Витягнув Малюка на волю. Вдруге тікав від хортів. Побачив Катрю, побачив доньку... Ледь не загинув. Утретє тікав від хортів.

— Ви розумієте, як глибоко ми в сраці? — раптом подав голос Гнат.

— Тенета, — бовкнув спросоння Савка.

— Війна на винищення. Гірша за Рокош, — відповів Пилип.

— Без шансів на перемогу, — додала Катря пошепки.

— Проте ми не здамося, — сказав Северин. Не тепер, коли він став батьком.

Вони замовкли та швидко поснули. А Чорнововк курив і думав, куди мчати, що робити, де ховатися. Обов'язково треба сповістити Соломію...

З думкою про відьму залопотіли крила, і перед ним сіла ворона. Виставила лапу та полетіла, як Чорнововк забрав листа.

«Колись ти врятував мене. Тепер відцаю борг. Знай: Ґадра викрила, що ти поневолював кривавою печаткою її підданих. Вона розлючена. Будь обережний по той бік. Ліна»

Мабуть, ображений домовик стримав слово. Ґадра, темна володарка, наймогутніша і найнебезпечніша серед почвар Потойбіччя — ось про кого намагалася повідомити мавка у тому сні, ось чому його останній стрибок завершився арканом тіней...

Северин замислено глянув на скалічений палець, перевів запалені очі на братів та дружину, на маленький згорток, що спав біля її грудей, і тривога водномить зникла. Спокій огорнув характерника. Все недарма.

Не похилившись.

Вони вистоять проти хортів, Варти, церкви, Ґадри та будь-кого іншого.

Не озирнувшись.

Вони не спиняться і не здадуться.

Не опускаючи погляду.

Вони підуть до кінця.