Тенета війни

Розділ другий

«Наказую якомога швидше перевірити особисті джерела у Таємній Варті; дізнатися останні відомості щодо змін у керівництві та доктрині; звітувати про кожне джерело окремо з усіма подробицями».

Дивне завдання. Кротів у Варті по дрібницях не смикають... Напевно, Басюга мав якісь серйозні причини для такого доручення. Пилип давно не обдумував накази: просто виконував і брався за наступні. Серед агентів Таємної Варти він мав трьох інформаторів, та для початку рушив до найменш надійного.

На дошці оголошень, що висіла поруч із казармами сердюків міста Лубни, поміж портретів оголошених у розшук, талановито прикрашених вусами та рогами олівцем невідомого митця, з'явилася невеличка об'ява: «Шукаю рідкісну книгу про таємні властивості поганки блідої та інших безкорисних грибів, писану Климентієм Горопашним у році тисяча вісімсотому. Чекаю на власника примірника щовечора у бібліотеці».

Олексій Крижанівський щодня ходив на службу повз цієї дошки. Як персона відповідальна та занудна, агент щоранку вивчав її на предмет свіжих оголошень, і то був ідеальний спосіб викликати його на зустріч. Наступний вечір Пилип провів у бібліотеці за випусками останніх газет — він трохи відстав від новин, що неприпустимо для контррозвідника, тому надолужував згаяне, поки мався вільний час. Просидів до самого закриття, проте Олексій не з'явився, і це було дивно: раніше він ніколи не змушував чекати.

Читальна зала не користувалася попитом серед містян, тому характерник сидів наодинці під зацікавленим поглядом бібліотекарки — новенької, що змінила старого хворобливого буркотуна, який завжди схиляв Пилипа до розпивання лікувального самогону на меду і гнівався після відмов, наче то були особисті образи.

Другий вечір Олефір провів за різноманітними творами про перевертнів. Творів знайшлося чимало, але переважно то була маячня, написана вар'ятами, та нісенітниці, вигадані задля читацької розваги — жодних корисних відомостей на численних сторінках не знайшлося. Напевно, вартісні роботи про Звіра та його природу треба шукати в архівах Ордену, а точніше, в архівах двохвостих... Може, попросити Щезника про невеличку послугу? Втім, коли пригадати, як він убив власного батька, підкореного Звіром, то це не найкраща думка.

Підкорення — хибне слово, Пилипе. У могутньому союзі вони віднайшли справжню свободу.

Другого вечора Олексій теж не з'явився. Зранку Пилип перевірив оголошення: його не зірвали, але піддали невеличкому редагуванню, внаслідок чого слова «поганки» та «грибів» було охайно закреслено, натомість над ними каліграфічно виписано «сраки» та «сердюків». Утім, навіть подібні правки не могли завадити агенту зрозуміти код, яким вони між собою послуговувалися. Якщо Крижанівський знову не прийде, доведеться шукати його особисто.

На третій вечір до Пилипа обережно наблизилася бібліотекарка — привітна та напрочуд люб'язна молодиця — і мовила нерішуче:

— У вас така чудова коса! — вона зашарілася та ледь не підскочила від власних слів: — Ой! Вибачте! Я зовсім не те хотіла сказати!

Пилип здивовано глянув на неї та несвідомо провів рукою по заплетеному волоссю.

— Дякую...

— Вибачте! — повторила жіночка та випалила: — Ви чекаєте на пана Крижанівського, чи не так?

— Він вас прислав?

— Ні-ні! Тобто так... Певним чином, — вона ще більше зніяковіла. — Пан Крижанівський перед від'їздом попередив, що сюди може приїхати характерник... Який чекатиме вечорами у читальні. Якщо не зникне на третій вечір, то я маю передати послання...

— Що за послання?

— Пан Крижанівський більше не живе у Лубнах і його марно шукати, — процитувала бібліотекарка.

— Овва, — Пилип і не мислив про таку оказію.

— Почекайте, у мене залишилася його картка, — вона метнулася до стінки, вкритої висувними скриньками з літерами. — Ось! Мешкав за адресою: вулиця Конашевича-Сагайдачного, дім чотирнадцять. Це стане у нагоді?

— Авжеж! Красно дякую, — вклонився Пилип, на мить завагався, а потім рушив до дверей.

— Заходьте ще, пане лицарю! — гукнула бібліотекарка на прощання. — Тут рідко бувають характерники... Та інші відвідувачі... Нехай Мамай допомагає!

Незвично було чути ці слова від когось поза Орденом.

— Навзаєм, — усміхнувся Пилип.

Мабуть, вона чекала більшого. Мабуть, засмутилася, коли він отак просто пішов. Мабуть, карталася за незграбну розмову, дивилася у люстерко з думкою, що вона безнадійна дурепа... Не знала, що її провини тут немає. Не знала, що він мусить залишатися самітником до скону.

Колись Пилип намагався пояснити це Майї, а вона перепитувала відчайдушно: чому? Адже все було добре, хіба ні? Що змінилося? А він не міг відповісти, відводив очі та проклинав себе за біль у її голосі...

На вулиці Конашевича-Сагайдачного сіроманець очікував побачити новомодну кількаповерхову будівлю з окремими квартирами, але серед старих яблунь причаїлася невеличка садиба. У сутінках, між осяяних домівок, її темні вікна видавалися мертвими.

— Ви спізнилися, — повідомив чоловік, що саме заходив до сусідньої хвіртки. — Будинок придбали тиждень тому.

— Пан Крижанівський виїхав?

— Давно ще! Місяців зо два тому. Зірвався бозна-куди разом із родиною. Не попрощався навіть по-людськи. Хіба добрі сусіди так чинять? — чоловік почовгав до хати.

Дивна ретирада, подумав Олефір. Зовсім не схоже на Крижанівського... Менше з тим, перший кріт завіявся, тож сіроманець поїхав до найближчого дуба за містом. До другого джерела він поїде вранці, а зараз час перепочити.

Пилип розстелив на землі коцик та ліг обличчям до повні. Буран трохи пововтузився і теж завмер. Було тихо й прохолодно. Навіть цвіркуни мовчали. Як тоді, тієї самої ночі.

Ніч срібної клямри.

Все сталося у ніч срібної клямри.

Він тисячі разів намагався відтворити її у пам'яті. Обпалений усесвіт; хрусткий попіл під ногами; насмішкуватий Ґаад з ножем у руці; безкінечний сувій та розчерк власної крові на пожовклому пергаменті. Далі спогади розривало, окремі уривки спалахували загравами: брунатний папір із червоними рисками, сиза хмара, ковзкий міст над незримою річкою, сміх і шепіт у вухах... Виття! Чорне ніщо. Багряні очі велетенських розмірів, як пара цепелінів, налитих кров'ю. Він стоїть перед ними закляклий, ніби загіпнотизоване змієм кроленя, як жертва перед вівтарем, освітлений багряним сяйвом та очманілий від пронизливого виття, марно силкуючись збагнути, що відбувається, хто на нього витріщається і чому від цього погляду ціпеніє тіло... Примарні очі квітнуть яскравими вибухами, Пилип сліпне, глухне, а потім приходить до тями біля вогнища, б'ється у припадку, тіло вкрите хутром і кров'ю, м'язи пошматувало, кістки перемололо, над ним схилився переляканий учитель зі срібним ножем у руці, він кричить:

— Отямся, Пилипе, отямся!

У нічному степу неприродно тихо. Серед тонких хмар сяє повня.

Джура хоче відповісти, але рота ніби землею засипало. Він хоче спитати, що трапилося, хоче заспокоїти вчителя: він повернувся з новими силами, не треба турбуватися, угоду підписано... Тіло ще кілька годин не слухалося його. За ті години вчитель мав убити Пилипа.

Такі випадки рідкісні, а від того ще болючіші. У різні роки вони траплялися з поодинокими джурами під час мандрівки до Потойбіччя. Замість повернення до світу людей майбутні характерники корчилися у судомах і, не полишаючи трансу, перекидалися на вовків. Бозна-чому так відбувалося: навіть серед потойбічників не відали, що було причиною та як тому зарадити.

Через втрату контролю над Звіром від самого початку Орден резонно вважав таких обернених небезпечними. Не звикли сіроманці чекати, доки ймовірна загроза перетвориться на справжню, тому за таких прикрих обставин учитель мав убити джуру, а якщо це було понад його сили, то сповістити курінь призначенців, які прибудуть та виконають необхідне без зайвих вагань.

Але курінь призначенців не дізнався про Пилипа. Вчитель надто любив свого джуру, якого колись знайшов та всиновив посеред таврійського степу.

— Якщо не триматимеш язика на припоні, — попередив сіроманець, — нам гаплик.

— Я мовчатиму, — присягнув джура.

Таємниця скувала їх на довгі роки, до загибелі вчителя на полі бою під Стокгольмом.

— Жодного алкоголю. Жодного тютюну. Жодних дурманів. Не вживай нічого, що послабить твою волю!

Пилип затямив це назавжди.

Учитель ризикував не тільки перед Орденом — він ризикував власним життям. Щоночі, лягаючи спати неподалік небезпечного учня, характерник не міг бути певним, хто виявиться спритнішим: його меткий постріл чи молодий, спраглий крові Звір.

Звір, що мав свій голос.

Голос правди.

Той голос заважав: буяв у голові власним життям, насміхався, базікав, підбурював, але Пилип не слухав його. Джура прагнув виправдати вчителевий ризик, і ніщо не могло похитнути його волі. Вперто, день у день, він заганяв Звіра у клітку, котру витворив власною уявою: велику, міцну, з кількома щільними рядами сталевих і срібних ґрат. Звір гарчав, неохоче, поволі відступав, аж доки не зник у темряві... Засуви клацнули. І голос замовк.

Після цього вчитель дозволив перетворення. Пилип обернувся безболісно — вперше за власним бажанням — і з насолодою відчув, як панує над цим надзвичайним тілом. Як слухняно воно виконує його накази! Яке сильне, спритне, смертоносне... Учитель радісно всміхався, і це було найвищою винагородою.

З клітки блимали багряні очі.

Джура щодня продовжував тренування. Пильнувати Звіра. Ніколи не гарячкувати. Повільно дихати. Не йти за миттєвим спалахом почуттів. Залишати голову холодною. Повільно дихати. Не зважати на образи. Завжди пам'ятати про клятого Звіра. Повільно дихати.

Тисяча вісімсот сорок п'ятого року Пилип Олефір вступив до лав Сірого Ордену. Найбільше він боявся перевірки від Івана Чорнововка, осавули призначенців і відомого перевертня, боявся під час перетворення за його наказом утратити контроль. Хвилювався дарма: завдяки щоденному гарту все минуло без жодної перечіпки.

— Нікому не розповідай, — не стомлювався втокмачувати вчитель на прощання. — Навіть найближчим друзям! Навіть дружині.

— Я не матиму дружини, — відповідав Пилип.

— Це правильне рішення, — погоджувався учитель. — Краще не наближатися до людей, не звикати до них, аби не зашкодити їм. І не дозволяти завдати болю тобі.

— Я завжди буду одинаком.

Як же він помилявся!

Після історії з недобитками Вільної Зграї, коли Пилип остаточно оклигав після поранення срібною кулею, його відправили вартовим на Південь. Одним з паланків був Мелітопольський — і саме у цьому місті його життя знову змінилося.

Як завжди, Пилип просиджував вільний день за книжкою у парку, коли поруч на лаву сіла незнайомка.

— Сковорода? Не думала, що характерники таке читають.

Він здивовано підняв очі: до нього ніколи не зверталися першими.

Вродлива. У стрункому тілі, схоже, нуртує татарська кров — великі темні очі, східні вилиці, важка чорна коса, що не поступалася довжиною Пилиповій. Напевно, за нею упадало чимало тутешніх парубків.

— А що мають читати характерники? — спитав Пилип. Він гадки не мав, як провадити таку розмову.

— Не можу відповісти, чесно кажучи, — дівчина зітхнула. — Мій учитель читав хіба газети.

Як виявилося, вона пройшла шестирічний шлях джури, але не зважилася на ніч срібної клямри. Кожен має право відмовитися від ініціації (недарма обернення зветься добровільним). Дівчина розповідала про свій вибір зі смутком, проте легко та щиро, наче вони зналися багато років.

— Я досі сумніваюся, чи зробила правильний вибір. А ви?

— У важливих рішеннях не сумнівається хіба що дурень, — відповів характерник.

— Правду кажете. Як ваше ім'я?

— Пилип.

— А я Майя. Як давно ви отримали золоту клямру?

Вони базікали до ночі, а потім розійшлися, наче добрі знайомі. Пилип зумисно не розпитував, як її знайти, лише попрощався ґречно та рушив дорогами південних паланків. Заборонив собі згадувати про ту розмову, однак Майя стрімко поглинула його думки. Олефір думав про неї щодня — і жодна книга не могла відволікти. Коли шляхи завели сіроманця до Мелітополя, ноги самі понесли Пилипа до парку, серце загупало, немов перед битвою, а голова вибудовувала численні аргументи, через які їм не судилося бути разом: занадто різні... нічого не вийде... його таємниця...

Та вона й не прийде — такі зустрічі не трапляються двічі.

Вона чекала на тій самій лаві.

— Тепер щовечора сюди навідуюся почитати, — сказала Майя. — Як виявилося, недарма.

— Радий вас бачити, — щиро відповів Пилип.

Всі перестороги зруйнувало єдиною усмішкою. А після поцілунку, яким вона його обдарувала, Пилип твердо вирішив, що заслуговує на щастя. Після років поневірянь, гарту та стримувань... Він зустрів ту, що розуміє його. Кожен має право кохати та бути коханим. Навіть проклятий перевертень!

Він старанно приховував ці стосунки від учителя: знав, що той буде проти, знав, які слова скаже, знав, що попередить про небезпеку. Але як пояснити, що життя і шеляга ламаного не варте, якщо не маєш таких почуттів?

Майя була на кілька років старша. Не боялася прокляття і не раз просила показатися їй у вовчій подобі, але він жодного разу не погодився. Майстерно грала на арфі, мріяла наскладати грошей та гайнути у навколосвітню подорож. Вони бачилися щомісяця, об'їздили на Бурані місцеві околиці, і саме з нею, прекрасною Майєю, Пилип дізнався, що таке пристрасть, яка пов'язує чоловіка й жінку.

З клітки блимали багряні очі.

Минули щасливі роки. Служба у вартових скінчилася, і пара відзначала переведення Пилипа до куреню скарбничих.

— Про що ти думаєш? — вона лукаво дивилися на нього крізь келих з білим вином. — Невже про те, що ми будемо рідше бачитися?

Він думав, що настав час придбати каблучку їй на безіменний пальчик.

— Навпаки, — відповів Пилип. — Тепер я матиму більше часу для тебе.

За десять днів гримнула Острівна війна, відома також як Північна. Нікого з вовчих лицарів не оминула служба у війську Січовому: через кілька тижнів Пилип приєднався до лав Двоморського союзу, що пливли до північних берегів. На ворожих землях Олефір жив серед стрільців, інколи вибирався на розвідку. У битвах він подалі від гущі бою палив з рушниці, перезаряджав, цілився, затамовував подих і знову стріляв (із луком Пилип вправлявся краще, але тут обирати не доводилося). Кривава колотнеча залишалася осторонь, союзники здобували перемогу за перемогою. Пилип устиг побувати на ротації вдома, побачитися з Майєю та придивитися гарну каблучку. Він хотів освідчитися відразу після завершення війни.

...Коли у тил заходить контратака ворожої кавалерії, думки змиває панічним страхом. Коли земля дрижить, а кіннота мчить просто на тебе, у голові лишається сама жага виживання. Інстинкти стискають серце; тіло благає втечі; хто при здоровому глузді наважиться ставати проти нестримної хвилі смерті?

Молодий солдат ліворуч причепив було до рушниці багнета, але заверещав, кинув зброю та побіг. Невдовзі перечепився, впав, затуливши голову долонями.

— Страхопуд сраний, — процідив ветеран праворуч.

Пилип повільно вдихнув. Дістав шаблю. Вдивився у першу лінію кавалеристів, що чвалом неслася на нього. Обрав вершника навпроти, вичекав, схилився та рубонув по нозі коня, що мав затоптати його.

Огир із розпачливим вереском упав, вершник спритно вистрибнув з сідла та вдарив Пилипа палашем, незграбно, проте сильно. Сіроманець ухилився та єдиним ударом розрубав шведові шию. Ворог востаннє махнув палашем та сів на землю: кров перетворила верх його мундира з синього на брунатний.

Вуха роздирало криками. Кавалерійська атака вгризлася в ряди стрільців, протягла на кілька кроків і застрягла, як ніж у кістці. Пилип озирнувся: стріляли, рубали, кололи та помирали. Необережний крок, і ошалілий кінь, що корчився на землі, ударом копита вибив йому шаблю з руки. Долоню пронизав біль, а за мить щось угатило в лоба так, що зірки спалахнули: влучило кулею. Пилип угледів шведа з піштолем, підхопив кинуту солдатом рушницю та побіг на нього, багнет розпоров тканину, шкіру, м'язи... Сіроманець рвонув рушницю вгору і ворожа кров залляла його.

— Не займай! — прокричав Пилип.

Січовики навколо підхопили бойовий клич, почулися команди захриплих офіцерів, а характерник кинувся патрати далі. У нього влучило ще кілька куль, та він не зважав.

— Не займай!

Він переб'є всіх, потім зробить це знову, допоки вороги не скінчаться, а затим повернеться додому. До Майї. І ніколи їй не розкаже, що він тут робив.

— Не займай!

Багнет клював груди, боки та спини, ніхто не міг спинити його, сіяча смерті, на обличчя порскало гарячою кров'ю та пахло, неймовірно пахло солодким життям, від аромату голова... обертом, світ навколо раптом... червоним.

Могутнім ударом він убив ще одного. Здається, рушниця від того удару зламалася. І чатована роками клітка затріщала.

Пилип ошелешено спинився. Навколо вирувало, але він чув лише страхітливий скрегіт у голові. Він кинув зброю, схопився за потилицю та впав на коліна. Пізно.

Срібні грати виламано; сталеві ґрати розігнуто; воля розбита. Він пригадав Майю та її усмішку, згадав маму, його останній бастіон, його надійний якір, але обличчя зникали, у повітрі пахло кров'ю, клітку рознесло на друзки, Пилип розпачливо закричав...

Нарешті!

І прийшла багряна пустка.

Він отямився серед розірваних тіл, у калюжі крові та рештках власного хутра. Язик обпікав смак заліза, наче він спав із замком у роті. Битва скінчилася; січовики оточили його широким колом, наставили рушниці, дивилися переляканими очима. Пилип підвівся, озирнувся в пошуках своїх речей, не розуміючи, що трапилося, а рушниці стежили за кожним рухом, наче ті кулі могли йому зашкодити. У загальній мовчанці він накинув мундир мертвого шведа — і лише тоді помітив кілька загризених трупів із жовто-блакитними нашивками.

Ноги підкосилися. В очах потемніло. Судомно перекошений рот ковтнув повітря. Це не могло бути правдою. Після стількох років... Після всього, що він...

Четверо. Перерахував: четверо.

Усього лишень.

Його життя було втрачено за кілька хвилин: роки витримки, тренувань, мовчанки — все знищено.

Звір вирвався на волю.

***

Усенощна в «Нічній мавці» минула без пригод за винятком розлитого келиха вина на якогось шляхтича. Гнат отримав розрахунок, передрімав кілька годин у Лілеї, придбав подарунки та погнав Упиря чвалом — хотів якомога швидше приїхати до родини.

Села характерник дістався за кілька годин. Селяни чемно віталися, Гнат люб'язно відповідав. Він знав деяких в обличчя, проте імена вивітрилися, і характерник навіть не намагався їх запам'ятати. Змилений Упир, переводячи подих, кроком дійшов до невеличкої хатини. Характерник звільнив коня від сакв та збруї, погладив по шиї. Стара кляча Ожинка, єдина мешканка стайні, привіталася тихим іржанням. Упир форкнув у відповідь і взявся за овес.

— Вибач, вибач, — сказав Гнат. — Я тобі куплю цілий пакунок пресованого цукру.

Упир подарував йому докірливий погляд та повернувся до вівса.

— Думала, вже не приїдеш, — почулося від хати.

У дверях стояла молода жінка: довге волосся забрано під очіпок, повіки карих очей обважніли від утоми, засмаглі руки по лікті в борошні. Її пишним устам дуже пасувала б усмішка, але зараз вони склалися у тонку риску. Господиня сперлася плечем об двері та прискіпливо оглядала характерника, наче не бачила його кілька тижнів.

Його справді не було кілька тижнів.

Гнат метнувся до дружини, обійняв за стан та легко підняв над землею. Серйозний вираз її обличчя зі сміхом розчинився.

— Як я міг не приїхати! — прогуркотів він і занурився носом у її шию.

— Тогоріч забув.

Він обережно поставив дружину на землю.

— Тогоріч було термінове доручення... Я ж стільки разів пояснював! Щойно маю змогу, то мчу сюди, любонько, сама розумієш...

— Розумію. То я дражнюся, — вона обережно, наче боялася опіку, торкнулася його долоні. — Добре, що ти приїхав. Остап дуже зрадіє.

— Я йому подарунка привіз! — Гнат дістав чималенький пакунок із сакви. — І коханій дружині також!

— Що за подарунок? — в її очах промайнули вогники.

— Для моєї Уляни — найкращий!

Гнат закрутив вуса, урочисто встав на коліно і театральним жестом підніс їй невеличкий пакунок.

— Парфуми, любонько! Наймодніші, з самого Парижа!

Вона взяла їх до рук, і невагома радість, що було осяяла її обличчя, зникла.

— Навіщо вони мені, Гнате? — спитала Уляна, навіть не розгорнувши пакунка. — Куди мені паризькими парфумами бризкатися? На город? У суботу на ринок? У неділю до церкви? Мене люди засміють.

Гнат закрутив оселедця навколо вуха, почухав макітру.

— Я думав, тобі сподобається...

— Мені подобається, — Уляна відкрила подарунок і з насолодою вдихнула аромат. — Такі приємні квіткові пахощі... Але наступного разу привези пару чобіт робочих, старі вже розлізлися. І молодого вола треба, бо Ожинка вже ні воза, ні плуга не тягне.

Характерник подумки вилаяв себе.

— Вибач, любонько, я у тебе телепень... Купую цяпянки, наче все залицяюся. Краще придбай саморуч усе, що заманеться!

Він з широкою посмішкою дістав кілька золотих і срібних монет.

— Сподіваюся, цього вистачить...

— Дякую, коханий. Вистачить, — вона поцілувала його. — Поклади гроші до скарбнички, бо в мене руки в борошні.

У хаті було чисто, як у недільній церкві. Гнат зростав у тітки, яка прибирала домівку лише на великі свята; в Уляни ж лад панував повсякчас.

Він переступив поріг і завмер. Як завжди, відчув на шкірі липку скорину бруду — не з дороги, а від Шевальє, дівок, оборудок, усього того гною, якому не було місця у стінах цієї хати. Вимащений кров'ю характерник, яким вважав себе Гнат попри тверду віру, що без лайна на руках кращого майбутнього не збудуєш, почувався зайвим у власній оселі. Адже він також був частиною гною, від якого ретельно оберігав двох найдорожчих людей...

Ще й парфуми безглузді купив за дику ціну, бовдура шмат! Ті таляри могли піти на мрію.

— Оце тільки зараз взялася за хліб, — повідомила Уляна, повернувшись до тіста.

Вона зітхнула та потерла лоба обома зап'ястками — обережно, аби не причепуритися борошном. Гнат поклав гроші до скарбнички. У таку мить йому завжди хотілося нарешті розповісти про окремий банківський рахунок, який він поступово наповнював... Але вже кілька разів цей план нищився — з його провини — тому Гнат суворо заборонив патякати дружині про мрію. Спочатку він здійснить її... І лише тоді подарує Уляні. Як вона цього й заслуговує.

— Допомогти?

— Поїж краще.

Гнат насипав собі борщу та взявся до їжі так, що аж за вухами лящало. Борщ Уляна готувала неймовірний, такої смакоти він у жодній корчмі не куштував.

— А насправді... Допоможи завтра з клунею, — вона із задоволенням глянула, як він поглинає обід. — Я сама не впораюся, думала сусідів кликати.

— Земледухів? — проплямкав Гнат.

— Не Терещенків же! Ті сахаються нас, ж чорт від ладану.

— А на весіллі їли-пили, аж гай шумів, — кого-кого, а жадібних до бенкету Терещенків він добре запам'ятав.

— Ми — твоя родина. Родина характерника, — Уляна всміхнулася. — Для когось це завжди буде приводом ненавидіти нас. І не смій вибачатися!

Він удав, наче й не збирався цього робити, ретельно вишкрябав ложкою рештки борщу і спитав натомість:

— Що з клунею?

— Стріху треба перестелити. У кутку прогнила і тече, після кожної зливи калюжа.

Гнат протер вуса та голосно відригнув. Такий борщ, певно, святі на небесах їдять!

— А що кум?

Після народження Остапа він хотів покликати Варгана кумом, але той послався на жидівську віру, тож довелося шукати кума з боку дружини, а за куму взяли Катрю.

— Ти забув? — Уляна докірливо глянула на сіроманця. — Він ще три місяці тому поплив за океан кращої долі шукати. До Канади.

— Голова дірява! Не писав нічого?

— Ще ні. Сподіваюся, в нього все гаразд... Бо я вже переживаю трохи, — вона насупилася. — А кума знов мовчить. Лише на день народження похреснику листа з банкнотою прислала. Останні три роки взагалі не приїздить...

— Не зважай на Катрю, у неї голова блискавицями начинена, — махнув рукою Гнат. — А клуню зроблю, любонько! Не турбуйся.

Та швидко, аби подалі від неприємної теми, спитав:

— Де малий?

— Гасає десь, шибайголова, — Уляна перехрестила хлібину та поставила у піч. — Я так стомилася, Гнате... На нього самі лише скарги! Постійно вигадує якусь шкоду чи б'ється з іншими дітьми. Люди бідкаються, навіть священник сказав: якщо Остап хоче восени піти до школи, то мусить навчитися пристойної поведінки. А де він її навчиться? Хлопець майже без батька росте.

Так само і я колись, подумав Гнат.

— Мене він не слухає, а тато приїздить на кілька днів раз на два місяці та й усе, — вона сіла на табурет навпроти. — Він у тобі бачить героя, а я — остогидла мамця, яка тільки все забороняє та змушує робити неприємні речі!

Від однієї капості заскочили на іншу. Як він не старався, виходить кепсько.

— Вибач, — сказав Гнат.

— Не вибачайся. Краще побудь батьком, Гнате. Вплинь на нього... — Уляна посміхнулася. — Я знаю, з ким лягала та за кого виходила, і не скаржуся. По господарству сама впораюсь, але ти допоможи хоч із вихованням, га?

— Допоможу.

...Коли Орися повідомила, що одружується з якимось консулом, і з цим нічого вже не вдієш, тому вона нікуди разом із ним не тікатиме, Гнат нетямився від ревнощів. Після бурхливої сварки, з якої сіроманець вийшов зі слідами від трьох ляпасів — по одному на кожну щоку та губи — то впродовж місяців лягав із кожною, яка тільки натякала. Такою була його помста підступній Орисі, допоки патрулювання не занесло Гната сюди.

Уляна була першою дівчиною на селі: вродлива, розумна, вправна, дотепна. Коли батьки вирішували, за кого вона вийде заміж — типова історія українського одруження — Уляна рішуче всім відмовила. Батьки, наполягали, гордовита дочка стояла на своєму, і бозна-як скінчилися б їхні суперечки, якби не випадкова зустріч, що її і Гнат, і Уляна, здавалося, тільки й чекали, аби втратити розум. Вечір, коли дочка прийшла під руку з зайдою-характерником та повідомила, що чекає дитину, був повен сліз, битого посуду, докорів, лайки та прокльонів. Але зробленого не вернеш: весілля гуляли три дні, і то була славетна гулянка. З характерницької четвірки брат Еней оженився першим, і побратими ще довго не йняли цьому віри.

Тесті від молодят одразу відмежувалися — навіть не пропонували ставити хату поруч, а горда Уляна не зверталася до них по допомогу навіть у часи найбільшої скрути. Вона самотужки поралася по господарству та виховувала сина. Невдахи-залицяльники, що одружилися з дівчатами, яких раніше завидки брали від Уляни, тепер зловтішалися, дивлячись на життя колишньої першої нареченої. Уляна не зважала.

Молодята знайшли у цьому шлюбі бажану втечу. Згодом почуття зблякли, але Гнат із плином років збагнув, що поважає Уляну дедалі більше. Не кожному щастить з дружиною, а особливо такому гульвісі як він. Гнат соромився, що звалив усі клопоти на неї. Уляна була гідна кращого життя. Він знав, що подарує їй мрію, але то буде згодом, а зараз... Зараз як? Він міг хіба що приїздити, купувати гостинці, наче вони могли щось виправити, обіймати її, обіймати сина, а через день їхати геть. Його навчали виживати, вбивати, перетворюватися на вовка, але не вчили бути чоловіком і батьком.

Двері розчахнулися. Розлетілося радісне дзвінке:

— Тату-у-у-у-у!

Хлопець кинувся йому в обійми — високий, чубатий, з яскравими синіми очима та задерикуватим личком: викапаний Гнат у дитинстві.

— Остапе! — характерник розкуйовдив синове волосся. — 3 днем народження, козаче! Тримай подарунок.

Хлопець нетерпляче зірвав обгортку та радісно вихопив дві дерев'яні шабельки.

— Зброя! Як у тебе!

— Годі дрючками бур'яни збивати — маєш тепер шабелини!

Остап легко махнув обома і ледь не розбив миску з-під борщу. Гнат зловив промовистий погляд Уляни та хутко вивів сина надвір.

— Подобається? — він задоволено споглядав, як малий вправно крутить «вісімки», яких його ніхто ніколи не навчав.

— Усіх завидки вхоплять, ух! Ні в кого таких немає, — Остап сяяв від захвату.

Тепер треба сказати щось виховне.

— Це зброя захисника, Остапе, — Гнат обережно взяв малого за плечі та присів, аби дивитися сину прямо в очі. — Нею належить захищати людей. Не бий інших просто так.

— Я ніколи не б'юся просто так, — насупився Остап. — Тільки коли дражняться.

— Тебе дражнять?

— Сином перевертня кличуть! — гнівно відповів хлопець і змахнув шаблею. — Раніше дружили, а потім стали дражнитися. То я їх кулаками... А вони на мене всю провину валять.

— Чому не розповів мамі? — Гнат аж зубами скреготнув від люті. — Вона думає, ніби ти бешкетник і задирака!

— Мамі не казав, бо вона зажуриться, — Остап шморгнув носом. — Я сам з усім розберуся.

Мій син, подумав Гнат та міцно обійняв малого.

— Ти молодчина. Але не гамсель тих телепнів, — сказав характерник. — Знаєш, скільки разів мене ображали? Не зважай на базік.

Остап зітхнув і почухав макітру — точнісінько як Гнат.

— Добре.

П'ять років характерник не міг звикнути, що цей хлопець справді його син. Хіба він заслуговував на такого чудового малого?

— Не забув характерницьке гасло?

— Не займай! — Остап войовниче скинув шаблі догори.

— Саме так! Братися за зброю треба лише тоді, коли не лишається іншого виходу.

— А ти мене в джури забереш? — він ставив це питання щоразу, коли Гнат приїздив, — наче боявся, що відповідь зміниться.

— Як десять років стукне, — посміхнувся сіроманець.

— А можна мені теж оселедця?

— Особисто виголю, — Гнат знову розкуйовдив синові кучері. — Ти поки навчайся гарно і маму не засмучуй. Бачиш, як вона по господарству порається? Важко робити все самій. А я постійно у мандрах.

— Бо захищаєш країну!

Карти на зеленому сукні, дорогий коньяк, стукіт фішок, тютюновий дим, жіночий сміх, блиск золота, кришталевий дзвін...

— Так, захищаю. Тому, як хочеш стати захисником, почни з малого. Оберігай маму, добре?

— Добре.

Клятим шмаркачам, які дражняться, треба щось переказати, вирішив Гнат.

— А тим, хто сином перевертня кличе, скажи, що як далі тебе дражнитимуть, то я вночі прийду до них у вовчій подобі, покусаю за боки і вони самі обернуться на перевертнів!

— Ого! — Остап викотив очиська. — Ти справді так зробиш?

— Ні... Але це буде наш секрет.

Він покатав малого на Упирі, дав потримати близнючку, показав пару найпростіших фінтів, а Остап жадібно стежив за кожним рухом, повторював усе зі своїми новенькими шабельками, Уляна дивилася на них з одвірка й усміхалася. Гнат тішився її посмішкою, наче то був промінчик сонця.

Після вечері характерник згадав, що забув перевірити повідомлення від десятника, — із синовим днем народження йому геть з голови вилетіло.

— Скоро повернуся, — поцілував дружину в чоло.

— Ти до дуба? — спитала Уляна.

— Маю перевірити, може бути термінове...

— Вдягни обручку. В селі на таке дивляться, сам знаєш.

— Авжеж, любонько. Ти ж розумієш, я її не ношу, бо...

— Перевертням небезпечно. Ти розповідав, я пам'ятаю. Але селяни того не знають, Гнате. їм дай тільки привід витріщатися й базікати.

Насправді сіроманці не цуралися прикрас, полюбляли й персні, що їх завжди знімали перед оберненням. Але Гнат не звик до обручки та тримав її в потайному гаманці, під сорочкою.

— Незабаром повернуся.

Вечірнє село тихо гомоніло. Цікаво, як воно — місяцями жити в одній хаті, засинати та прокидатися на одному місці, поряд з тими самими людьми? Колись це здавалося неймовірно нудним, а тепер Гнат вбачав у такому житті щось правильне... Щось, чого йому ніколи не мати.

«Енею від Крайки. Куди подівся, курвий сину? Я тебе до цього паланку перевів, аби ти до родини був ближче, а не під спідницею дружини відсиджувався! Як знову довідаюся, що ти, падлюко, не на патрулі, — побачиш, що таке лихо, Христом присягаюся. Зрозумів? Нехай Мамай допомагає».

Одразу за цим наступне: «Енею від Крайки. Забув сказати: за липові рапорти вб'ю. Нехай Мамай допомагає».

Це трапилося! Десятник якимось чином викрив, що останній звіт було надіслано не від дуба Костя Чемеринця у Фастівському паланку. От срака! Принаймні він не знає, під якою спідницею Гнат відсиджувався насправді.

Зранку треба повертатися на службу. Якщо брат Крайка продовжить розслідування і зрозуміє, де брат Еней прогулює службу, та викриє, скільки разів той брехав йому... Краще про це навіть не думати.

Гнат витратив чимало часу, аби зліпити якусь правдоподібну брехню про синову хворобу у відповідь, заштовхав липке почуття огиди якнайдалі та повернувся додому пригніченим. Уже знав, як це буде: він скаже про своє раптове відбуття та вибачатиметься, вона засмутиться й промовчить, але він усе прочитає в її погляді. Зранку він поїде, а вона рушить за допомогою до Земледухів — лагодити стріху клуні.

Вдома було тихо. Остап посопував на боку, Уляна теж спала: важкий день зморив. Гнат хотів її, але не наважився розбудити. Зранку ще встигнуть... Перед тим, як він повідомить про від'їзд.

Поцілував сина в чоло, роздягнувся, задув каганець. Ліг до дружини та обережно обійняв її. Уляна, не прокидаючись, щось тихо пробурмотіла.

— Вибач, — прошепотів Гнат.

Тицьнувся носом у її кучері, глибоко вдихнув запах. Напахтилася його подарунком... Гнат відчув себе мерзенним самозванцем, який не заслуговує місця в ліжку поруч із цією жінкою. Він намагався робити все якнайкраще, та виходило або посередньо, або геть ніяк. І все одно Гнат вірив, що колись здійсниться мрія — тоді їхнє життя зміниться.

Тоді він зможе почуватися вдома... як удома.

***

На ранок після родинного бенкету Микола Яровий, привітавши онука могутнім штурханом у плече, гепнувся у крісло і проголосив:

— Нарешті побазікаємо наодинці! Яків до тебе навідувався?

— Учора перед святкуванням. Чим неабияк мені те святкування спаскудив.

Вранці Яків із родиною, не поснідавши, відбув без прощання.

— Ось чого ти такий зажурений сидів, — сказав дід. — Я подумав було, що те через шлюбні ініціативи твоєї матінки.

Ярема відмахнувся.

— Мамуньо я відмовити не можу, а Якову — довелося.

— Радий це чути.

— Ви для цього прийшли? — насупився Ярема. — Пересвідчитися, що я не працюватиму на брата всупереч правилам?

Коли вже родичі перестануть ставитися до нього, як до найменшого?

— Ніде правди діти, — легко погодився Микола. — Занадто делікатне питання, аби не перевірити. У тебе добре серце, а Яків — твій рідний брат...

— Який відучора мене ненавидить.

— Це тимчасово, — Микола поправив сталевий перстень осавули. — Після виборів заспокоїться.

— Особливо після програшу.

— Ти вчинив, як годиться, онучку. Правильні речі ходять разом із прикрістю. Годі рюмсати, — Микола махнув ручиськом, наче виганяв прикрощі у вікно. — У нього свій шлях, а в тебе — свій.

— Так-так, — кивнув Ярема. — Чув ці промови безліч разів, від них не легшає.

— Твоя правда, — старий підвівся. — Щодо справ: тижні за три тебе викличуть на нараду до Запоріжжя. Буде велика здибанка з розвідкою війська Січового і Таємною Вартою стосовно Північного Альянсу та Смарагдової Орди. Розповіси там від нашого боку про справи варягів.

Чудова нагода здиміти від весільних клопотів.

— Як там справи на Півночі, до слова?

— Варяги ретельно готуються до нової війни, — відповів Ярема. — Успішно відбудували порти та незважаючи на контрибуції швидкими темпами відновлюють флот. У голландців та іспанців закуповують новітню артилерію. Самотужки розробляють літальні апарати, значно менші за повітроплави, але при тому швидші та маневреніші. Загалом Альянс прагне реваншу і часу не гає.

Ядвіга Ярова теж часу не гаяла: наступного дня, святково вбрана, їхала разом із сином до Тарнополя, де чекала кандидатка номер один. Мати довго стріляла очима на вбрання Яреми й нарешті не стрималася:

— Любий сину! Той костюм, що я приготувала, був би доречнішим за лицарський однострій, ви так не вважаєте?

— Мені в однострої зручніше, — похмуро відмовив характерник. Жупана з кунтушем він одягнув принципово, аби відстояти бодай щось своє, не сплановане заздалегідь матінкою.

— Воля ваша. Але не журіться так! Не на страту ж ідете, — Ядвіга поправила чорну шаль.

У довічній жалобі за чоловіком вона завжди мала на собі щось чорне — як данину його пам'яті.

— Та їду, наче... — на думку не спадало нічого, крім недолугого порівняння, котре почув від Якова, — наче на кінний ярмарок! Кобилу глянути, копита перевірити, зуби обстежити, хвоста посмикати...

— Не вигадуйте, — стисла губи Ядвіга. — Це просто дружній візит для знайомства.

Ага, подумав Ярема, авжеж. Мамуньо, напевно, перебувала на стадії змовин, мабуть, і шлюбний договір уже погодила — лишалося тільки занести папери до місцевого магістрату на засвідчення.

— Її звуть Агнесою, — повідомила пані Ярова. — Файна, розумна, вихована панянка. Гілка давнього шляхетського роду самих Тарновських, гербу Леліва, прекрасна кров!

Без порожніх банківських рахунків, що часто трапляється з родинами древніх родів... Має гарну освіту та вишуканий смак. Утім, на власні очі побачите, поспілкуєтеся...

Ярема відчужено дивився у вікно.

— Хіба не чудово?

Сіроманець мовчки споглядав пейзажі. Ядвіґа не дочекалася відповіді та продовжила роздратовано:

— Багато хто і такого вибору не мав, сину мій. Ваша тітка Катажина, наприклад, уперше побачила чоловіка на вінчанні, і нічого — закохалася та жила щасливо.

— Цілий рік, доки не сконала від пологів, — буркнув Ярема.

Пані Ярова демонстративно розгорнула віяло, різким помахом прикрила обличчя та мовчала до зупинки.

У маєтку Ярема збагнув, що з жупаном та кунтушем погарячкував — по липневому сонечку у цьому вбранні було спекотно. Він змахнув зі скронь краплі поту хусткою і вкотре прокляв увесь цей задум.

Сухенька шляхтичка, чимось невловимо схожа на пані Ярову, привітала Ядвіґу як давню подругу, цмокнула повітря біля її щік, подякувала за гостинця (пакунок свіжих марципанів) і погляд метнувся до характерника.

— Вітаю, пані, — вклонився Ярема.

Пані подала руку і він поцілував порожнечу над мереживною рукавичкою.

— Гожий та ввічливий панич, — прокоментувала господиня. — Агнеса чекає. Прошу за мною!

Ти пройшов війну, Яремо, ти пройшов війну, ти здатен пережити й ці кілька годин.

Агнеса, кандидатка номер один, виконала бездоганний кніксен та посміхнулася. У тілі, висока, зграбна. Темно-сіра атласна сукня пасує до світлого волосся, вкладеного у вишуканий вузол із кучериками. Обличчя можна назвати гарним, якби різець невидимого скульптора не схибив — очі вийшли виряченими, наче у здивованої рибини. Агнеса приховувала цю ваду майстерним макіяжем.

Шляхтич привітався глибоким поклоном. Дівчина граційно наблизилася та подала руку. Рукавичка пахла пряним парфумом.

— Агнеса. Я про вас чула багато приємного, пане лицарю.

— Ярема. Навзаєм, шановна панно.

— На цьому, діти, полишаємо вас наодинці, — проспівали обидві матусі. — Випийте чаю, познайомтеся, ми вам не заважатимемо.

Обидві радісно, як дівчата після дрібної капості, покинули кімнату. Гайнули цмулити наливки, подумав Ярема. Він би теж не відмовився від кількох чарок морав'янки...

— Прошу, сідайте, — запросила Агнеса.

Стілець під ним зарипів.

— Дякую, — Ярема нервово пробігся рукою по змащеній воском бороді. — Вибачте, це все дивно... У мене подібне побачення вперше, я почуваюся вкрай розгублено і не знаю, як вести розмову в таких випадках.

— О, не турбуйтеся, — дівчина посміхнулася і взялася за чайник. — Вам із молоком?

— Ні-ні, дякую, я з молоком на Півночі напився досхочу. Тому просто чай, без цукру.

— Прошу, — вона посунула йому горнятко з блакитної порцеляни. — Ви згадали про Північ... Мати казала, що ви пройшли Острівну війну.

— Служба, — вказав на гаптований золотом обрис Мамая на кунтуші. — Від початку і до кінця, два роки як два місяці.

— Важко було? — вона з повагою глянула на пірнач за чересом.

От як йому на це відповісти?

Як ледь не пішов на дно під час кораблетрощі та хапався за мерців у молитвах про порятунок? Як після вибуху витирав обличчя від мозку товариша, з котрим тільки-но жартував про маркітанток? Як врізався у ворожі ряди з палаючою шаблею у правиці? Як зброя у руці нівечила чужі тіла та висмикувала з них життя? Як кричав при погляді на вирізьбленого «кривавого орла» на тілах союзників, що потрапили в засідку? Як вовком полював на ворожих офіцерів і викрадав їх? Як його викопували з купи мертвяків?

Він не бажав мати цих спогадів, але вони засіли в голові гострими уламками.

— Важко було, — характерник ковтнув чаю.

— Вас не поранили?

— Кілька разів, але нічого серйозного. Самі тільки подряпини. Можна сказати, пощастило.

Розмова урвалася. Ярема розумів, що має зробити хід у відповідь. Що там казала мамуньо в екіпажі?

— Мені розповідали, що ви полюбляєте садівництво.

— О так, квітки — моя пристрасть, — з полегшенням відповіла Агнеса. — Якщо завітаєте вдруге, я неодмінно покажу вам свою найкращу квітку...

Вона затнулася, зашарілася та замовкла. Ярема відчайдушно шукав вдалу фразу для виходу з конфузу, але жодна не пасувала до перших хвилин знайомства зі шляхетною панянкою.

Аби заповнити незручну паузу, обидва посьорбали чаю. Агнеса опанувала себе — треба віддати належне, напрочуд швидко — та відновила бесіду.

— Отже, ви справді вмієте перетворюватися на вовка?

— Я чекав цього питання, — посміхнувся Ярема і вона розсміялася разом з ним.

Напруга спала. Він докладно описав життя Північного Альянсу, тамтешній побут, звичаї, одяг, фіорди — Агнесу це справді цікавило (чи принаймні вона чудово вдавала); натомість дівчина розповідала про виставки картин, поетичні читання, останні новини Тарнополя, Львова та Києва, і так вони теревенили про різне, допоки не повернулися матері. Жінки були задоволеними та хмільними і під час спільної вечері весь час обмінювалися багатозначними посмішками.

Після десерту гості розпрощалися та поїхали додому. Механічні екіпажі Ядвіга вважала надто гучними, смердючими й вульгарними, відтак притримувалася думки, що шляхта має мандрувати виключно у кареті з парою добрих коней та погоничем у шатах із гербом родини. Зауваження, що механічним екіпажам також потрібні керманичі, які вбираються так само, пані Ярова ігнорувала як несуттєві.

— Що скажете, сину? — спитала Ядвіга, тільки-но карета рушила з місця. — Як вам Агнеса?

Характерник заходився набивати люльку. Він чудово знав, що мовчанка дорівнює грі з вогнем, але не зміг утриматися.

— Як вам Агнеса? — повторила голосніше пані Ярова та додала посмішку, добре знану з дитинства: ця посмішка обіцяла різки на дупі або гречку в кутку.

— Думав, буде гірше, — знизав плечима Ярема. — Але напрочуд приємно поспілкувалися.

— Добре, добре, — не напосідала Ядвіга. — Запам'ятайте свої відчуття... А післязавтра рушимо до Чернівців. Там чекає кандидатка номер два! Треба встигнути до вашого відбуття.

Ярема тихенько простогнав і сховався у тютюнових хмаринках.

Наступного дня він безцільно їздив околицями Чорткова — аби лише не стирчати у маєтку. Лютився на себе і власну неспроможність відмовити матері з її маніакальними забаганками, лютився на марнославного бовдура Якова, що додумався просити про допомогу у шантажі, лютився на милу Агнесу, яка взагалі була тут ні до чого і лише за прикрим збігом обставин потрапила до цього переліку. Чому доросле життя невпинно перетворюється на дупу?

Його бентежні думки обірвав вужик, що грівся посеред дороги у гарячій пилюці. Обережна кобила спинилась перед ним та перелякано заіржала, і раптом скотилася лавина: вибух, ще один, жахливий вереск інших коней, в очах мерехтить, сира земля під колінами, прямо перед ним лежить кобила із розпоротим уламком черевом, квилить, він намагається запхати теплі тельбухи назад, сам не розуміє, навіщо робить це, нутрощі смердять і парують, вислизають із покривавлених рук, навколо нестерпно кричать коні та люди, а кобила вже мовчить і тільки витріщається на нього нажаханим оком...

— Малюче!

Він не чує.

— Малюче! Ти здурів? Ходи сюди!

Він кидає кишки, кобила вже померла. Слухняно підходить до діда.

— Вони вивели їх. Вивели всіх! Бачиш?

Ярема бачить. Дід скидає одяг.

— Мусимо кістьми лягти, але скувати їхні сили. Це наказ!

Наказ як слово Боже. Краще бігти на смерть, ніж дивитися на тих конаючих коней.

— За мною! Не займай!

Ярема, Микола та інші сіроманці мчать уперед, на ходу обертаються на вовків, Ярема хапає в пащу ножа зі срібним лезом.

Ведмеді, як на родинному гербі Ярових, величезні, закуті у шпилясті обладунки, ревуть та мчать назустріч. Обернені проти обернених, хижаки на хижаків. Незаплямовані Потойбіччям б'ються навколо, не втручаючись у двобій проклятих.

Він ухилився від здоровенної лапи. Вовкові поруч ударом розтрощило череп. Одного погляду вистачить: ані пазурі, ані ікла не візьмуть — заважали кляті обладунки. Ведмеже ревіння, вовче гарчання, постріли і дзвін сталі, все злилося, змішалося, склеїлося кров'ю.

Ярема стрибнув на спину найближчого ведмедя, на льоту перекинувся, лівицею схопив його за шию, а у правицю виплюнув ножа. Удар в око, ніж входить глибоко, скрегоче на кістці, він вганяє його далі, засліплений берсеркер реве від болю, стає дибки і за кілька секунд помирає. Ярема намагається витягти ножа, але лезо сидить занадто глибоко, характерник не встигає зістрибнути, огрядне тіло гепається на нього, причавлює, він чує останній крик із чужої гортані, що перетворюється на людську:

— О-о-оді-і-і-і-ін!

Важкий обладунок б'є по скроні шпичастим краєчком. Темрява.

Прийшов до тями під рядами холодної плоті. Він лежав серед мертвих, за щасливою випадковістю не пошматований завірюхою сталевих жнив. Повітря не вистачало. Спробував поворухнутись: марно. Заволав щодуху:

— Допоможіть!

Дивом його почули. Якийсь одноокий сіроманець розкидав мертвих, дістав скривавленого Ярему до цього світу і сіроманець завмер, спорожнілий, беззмістовний, але чомусь живий.

Кобила тицьнулася носом у вухо і мара розвіялася. Ярема сидів у пилюці посеред дороги. Вужик давно зник, кобила тихенько іржала. Характерник погладив її морду, обережно звівся на ноги, вдихнув і скривився — у грудях боліло, наче пірначем вгатили.

Знову! Як соромно... Він думав, що ці приступи у минулому, на землях Північного Альянсу, їх не траплялося кілька місяців... Але вони повернулися.

— Якщо це кара за слова мої, — мовив Ярема до неба, — то я не відступлюся. І готовий спитати знову: де любов твоя? Вона покинула мене. Чуєш? Ти чуєш?

Небо мовчало.

***

Доглядач кладовища пишався своєю роботою. Будь-хто здатен постояти за себе, крім небіжчиків, які стерплять будь-яку наругу. Захист могил — гідна справа, і тільки недолугі, недалекі люди не бачать її благородства. Нічого моторошного у ній немає: за кілька десятиліть доглядач переконався, що жодне місце в світі не зрівняється зі спокоєм кладовища, а всілякі привиди й мстиві духи живуть лише у лячних байках і химерних книжках, на кшталт тих, якими зачитується його меншенька онучка, справжня розумниця.

Він робив вечірній обхід (де бур'ян смикнути, де отруту в кротячу нору кинути, де сміття прибрати) і вгледів між двох характерницьких дубів самотню постать. До тих дерев він наближався рідко: навколо дубів не ховали через густе мереживо коріння, що унеможливлювало будь-яке копання, а лицарськими могилами опікувалася родина Непийводи, добрі люди, ніколи про мертвих не забувають, на гробівці завжди приносять крашанки та паску... Проте навіть Трохим Непийвода не наважувався сидіти отак під дубом, прихилившись спиною до стовбура. Певно, то син похованих характерників, Семен чи як його, теж сіроманець. Навідується рідко, але добре запам'ятався, бо попри сивину на скроні був наймолодшим лицарем Сірого Ордену. Доглядач пройшовся повз величної пари дерев, що сплелися у вічному танку, спіймав погляд характерника і махнув йому рукою, не порушивши сакральну тишу зайвим вигуком. До лицаря малося питання, але воно могло почекати.

Сіроманець відповів на привітання та одразу забув про доглядача. Провів рукою по теплій корі. Дуби стали єдиною згадкою про батьків: тато, якого він власноруч убив; мама, чий убивця так і лишився невідомим. Зовнішність Ігоря він досі пам'ятав, але обличчя Ольги пішло зі спогадів назавжди. Лише ці два дерева — і він сам — були доказами їхніх життів.

Чорнововк прийшов сюди у пошуках відповідей, але жодної не знайшов. Перед очі поверталася нещодавня зустріч.

...Замість привітань він довго вдивлявся в її живіт, підперезаний чересом із трьома клямрами. Живіт як живіт — ніщо у ньому не видавало ознак нового життя.

— Мої очі вище, — повідомила Катря.

Після Острівної війни характерниця змінила зачіску: відростила волосся, яке збирала хвостиком на маківці, а скроні голила.

— Чи ти намагався поглядом вигнати плід із мене, як екзорцист — нечисть? Тоді варто почитати молитви, без них нічого не трапиться.

Він давно звик до її кпинів.

— Ти певна, що... — почав Северин обережно.

— Певна, — не дослухала Катря. — Чотири місяці. Саме відтоді, коли ми наостанок кохалися. Все збігається.

— Я мав на увазі, чи ти певна, що саме від мене...

Ляпас! Не встиг Чорнововк прикласти долоню до вдареної щоки, як відчув могутній копняк у небезпечній близькості до паху. Северин хутко відстрибнув і викинув руки вперед, готуючись блокувати нову атаку.

Катря стояла, забравши руки в боки, очі палахкотіли блакитним пломенем.

— На відміну від мого брата, який злягається з усім, що тільки рухається! На відміну від тебе, стрибунця в ліжко до відьми за першої-ліпшої нагоди! Я! Маю! Гідність!

Вона шмагала його словами, наче батогами.

— Перепрошую! — випалив характерник, але було пізно.

Її гнівне обличчя налилося рум'янцем, і Северин відчув приплив украй недоречного збудження.

— Ще один сумнів чи бодай натяк щодо батьківства... — Катря вихопила з-за спини шаблю та блискавичним помахом розпанахала йому сорочку від горла до пупа. — І ця доля спіткає твої причандали! Затямив?

— Затямив, дідько! Навіщо одяг шматувати? — він скинув понівечену сорочку й роздивився: не зашити. — Зовсім нова була!

— Аби запам'ятав краще, — відрубала Катря, сховала зброю та одразу заспокоїлася. Її гнів минав швидко, наче літній шторм.

Він зібгав понищену сорочку у скорботний вузлик.

— Слухай, — характерниця зітхнула. — Так, ми розходилися тричі. Коли це трапилося востаннє, то спільно вирішили, що з нас досить.

— Вирішили не просто так, — вдалося зауважити Северину.

— Я пам'ятаю ту розмову! І твої слова про війну, що випалила нас. Але дитина, Северине... Коли я збагнула, що вагітна... Для мене це ніби знак якийсь! — Катря схвильовано провела долонями по скронях. — Я... Я ніколи тобі не казала, бо про таке соромно зізнатися навіть собі, але я заздрила жінкам із дітьми. Після всієї тієї смерті, що я бачила... Наче полуда спала. Виплекати нове життя! Я заздрила матерям так, що після війни жодного разу не завітала до куми, бо її син одним своїм виглядом душу ятрив! І ось...

Чорнововк зітхнув, але вирішив не перебивати.

— Після нашої розлуки я нікого не шукала і нікого не хотіла.

— Ти хочеш, аби я...

— Цить! — Катря насупила брови. — Хочу, щоб ти зрозумів: я не примушую тебе ні до чого. Просто розповіла власні переживання, аби ти знав — що я думаю та як почуваюся. Ти мав право знати, що станеш батьком. Усе! Це не спроба вмовити чи переконати. Я пам'ятаю твої слова про спустошення. Про те, що ми більше нічого не здатні дати одне одному. Я ані слова не забула з тієї розмови.

Характерниця перевела подих і продовжила:

— Якщо не хочеш мати мене за дружину... Чи сумніваєшся у своєму батьківстві... То забудь! Забудь мене й дитину, забудь — та живи власним життям. Я за це слова кривого не скажу. Маєш право... А я виховаю дитину сама, не сумнівайся.

Він і не сумнівався.

— Катрю, дозволь...

— Майже закінчила, — знову перебила характерниця. — Не хочу твоєї відповіді тут і зараз. Я над цими словами думала довго, дуже довго, тому ти теж подумай. До зборів у Буді. Поміркуй та зваж, чи треба воно тобі. Вирішуй, як душа забажає. .. За відмову шаблями вимахувати не стану.

Катря посміхнулася та обережно провела рукою по чересу.

— Коли зустрінемося знову, повідомиш своє рішення. Або йдемо далі разом, — вона прикусила нижню губу. — Або наші стежки розійдуться назавжди.

— Добре, — тільки й сказав Северин.

Прозвучало це твердо й упевнено, як він і бажав.

— Добре, — вона застрибнула на коня. — Вибач, що не дала тобі й слова сказати, проте маю термінове завдання та вже запатякалася. Бувай, Щезнику.

Северин був готовий закластися, що жодної термінової справи Катря не мала, а просто тікала від необхідності провадити розмову далі.

— Бувай, Іскро.

— І вуса свої ідіотські зголи, — гукнула Катря через плече. — Бо на кота схожий!

Та дала коню острогів.

На сторінці нового життя, що писалася так добре і так легко, зазміїлися знаки питання. Повертатися до спорожнілих стосунків, які мали залишатися в минулому? Продовжувати нові, картаючись думками, що його дитина виросте безбатченком?

Чорнововк замислено посмикав себе за вуса, якими раніше неабияк пишався.

— І зовсім я не схожий на кота, — пробурмотів характерник.

До кінця серпня лишалося кілька тижнів. Він мав зробити вибір — мабуть, найважливіший опісля рішення перетнути кордон світів і підписати криваву угоду.

Северин підхопився, обтрусився, вклонився могилам батьків та пішов додому. За кілька кроків від огорожі його наздогнав доглядач:

— Пане лицарю, дозволите питання?

— Слухаю, — здивувався Северин. Старий заговорив до нього вперше за багато років.

— Тутешній знахар хотів восени листя збирати, що з дубів ваших падало... Я йому тогоріч заборонив, бо не знав, чи можна... Все ніяк не міг спитатися вашого дозволу.

— Так, авжеж, — характерник понишпорив по кишенях і видав доглядачу кілька шелягів. — Дякую, що опікуєтеся.

— Нема за що, пане лицарю, — доглядач з гідністю прийняв монети та додав: — У вас своя служба, у мене — своя.

Господарство двоюрідного брата Северина, Трохима Непийводи, виросло як на чарівних дріжджах: хатина збільшилася мало не вдвічі, маленький курник перетворився на просторий птахівник, благенька клуня виросла на стодолу, навколо з'явилися стайні, свинарник і корівник. Побілені стіни хизувалися яскравими барвінками, новеньким тином плівся хміль, садочок ряснів квітами. У хаті долівку вкривали дорогі килими, під стінами, прикрашеними палітарями, між лавами, встеленими смугастими ряднинами-налавниками, спочивали пузаті скрині.

Северин зазирнув до тітоньки: для неї Трохим вибудував окрему кімнату. За останні роки тітка набрала вагу і рідко підіймалася з ліжка, її дні минали за вишивкою. Розум її слабшав, жодне лікування того не стримувало, і місяць за місяцем стареча свідомість без вороття потопала у драговині деменції.

— Приїхав, любий, — зраділа тітка, хоча бачила небожа кілька годин тому. — Як тобі ведеться? Чи надовго до нас?

— Ведеться добре, дякую, — відповів Северин з усмішкою. — А завітав я на саменьку нічку.

— Така сіроманська доля, зовсім як Олюся моя, люба сестричка, дай Бог їй здоровля, — тітка ласкаво глянула на нього, потім її погляд опустився на вишиваного рушника на колінах, і вона забула про небожа.

Северин тихо причинив за собою двері.

— Спить? — спитав Трохим, що тільки-но зайшов до хати.

От хто зовсім не змінився за роки! Навіть жодної сивої волосини не з'явилося.

— Вишиває.

— Ну й добре. Агов, Дарко! — гукнув Трохим. — Давай-но вечеряти!

— Поклич дітей.

Дружина Трохима заходилася накривати на стіл. Характерника вона не помічала, точніше, вдавала, що не помічає. За роки Северин зрозумів, що Дарка йому не рада; він кілька разів намагався налагодити стосунки, але марно — жінка вперто ігнорувала всі його спроби. Свекруха, чоловік і дітлахи любили Чорнововка, тому Дарка мовчки терпіла його присутність. На її щастя, він приїздив рідко та зупинявся не більш як на ніч-другу.

Малі прибігли з мокрими після миття руками, всілися за стіл і Миколка миттю вперся у Северина благальним поглядом.

— Навіть не думай починати, — відказав характерник.

— Ну, дя-я-ядьку... Мені саме десять виконається...

— Не візьму тебе в джури, навіть не благай. І прибери цей телячий погляд, він на мене не діє, — відрубав Северин.

Трохим засміявся, а Оксанка тим часом віднесла тацю з їжею до бабці. За вечерею Миколка зробив ще кілька марних спроб набитися у джури.

— Я собі вже й псевдо обрав! Буду братом Месником!

— За що це ти помстишся? — спитала сестра. — За дірку на штанях?

Миколка люто вирячив очі, пригрозив Оксані кулаком, покорписався в тарілці, після чого оголосив, що втече у військо Січове.

— Різками по гузну я тобі втечу, — відказала мати. Миколка набурмосився.

Після вечері, коли діти та Дарка вляглися до сну, чоловіки вийшли на ґанок покурити.

— Обожнюю літні вечори! — сказав господар. — А ти ніби засмучений, брате. Все гаразд?

— Так собі.

У тютюнових хмарах Чорнововк коротко переповів історію з Ліною та Катрею. Трохим чухав лоба, багатозначно постукував цибухом по зубах та інколи похитував головою.

— Міркую от, — Северин вибив випалений тютюн. — З Ліною все пречудово. Але вагітність Катрі... Якщо від Ліни не відмовлюся, то власної дитини ніколи не побачу, бо Катря не дозволить — такий у неї характер. Ось і обирай!

Характерник заходився набивати теплу носогрійку наново.

— Вляпався ти, брате, — гмикнув Трохим.

— Це й без тебе відомо, мудрагелю, — роздратовано відповів Северин. — Може, знайдуться кращі поради?

— Звернувся не до того, — Трохим винувато розвів руками. — Я у справах сердечних ані біса не розумію. Тобі зараз скільки? Двадцять два?

— Двадцять три.

— Саме час одружуватися! Розумію, що в Ордені у вас там усе по-своєму, але я з Даркою у вісімнадцять побрався, — по обличчю Северина Трохим побачив, що ця порада не знайшла відгуку, і вивернув думку інакше: — Треба, щоб ти добре помізкував перед вибором, брате. Хоч-не-хоч, а дитина все змінить — і тебе, і твоє життя.

— Не обов'язково, — сказав характерник, пригадавши Гната: той після народження сина не змінився анітрохи.

— Та тут і вагатися нема чого! Вибачайся перед відьмою та бери характерницю за дружину, ви ж одного поля ягоди! Як добре все збіглося, — Трохим весело розсміявся. — Ми теж третього чекаємо! Може, одне одному малих похрестимо? Були братами, станемо кумами!

— Твоя дружина ледве чи зрадіє.

Дарка радше втопиться, ніж дасть характернику хрестити її маля, подумав Северин.

— Ай, не перебільшуй, брате. Вона просто тебе боїться.

— Якби її воля — вона б мене й за милю до хати не підпускала.

— Тьху! — Трохим ображено на нього глянув. — Нісенітниці верзеш. Ти її не знаєш. Дарка просто сором'язлива!

Северин махнув рукою. Сперечатися бажання не було.

— Може, по чарці? — запропонував господар. — Як відомо ще з руських часів, мед дарує мудрість.

— Давай сюди, мудрість мені не завадить.

Трохим повернувся з пляшкою та двома позолоченими чарками.

— За нас та наших дітей, брате!

Густий міцний мед був явно не з дешевих.

— Наших дітей! У голові не вкладається, — Чорнововк гмикнув. — Я татусь? Не уявляю.

— Я теж не уявляв, але воно все само собою відбувається. Жінкам то складніше, повір, — Трохим підбадьорливо ляснув його по спині. — Не переживай, брате! Кілька тижнів — вистачить для роздумів. Куди зараз їдеш?

— Їду зараз у Буду. Осавула має чергове завдання.

Певно, щось важливе: Забіла не полюбляла особистих зустрічей і зазвичай оминала їх, воліючи вирішувати всі питання через листування.

— От і добре! Служба тебе відволіче, — Трохим поновив мед у чарках. — А потім якось уранці прокинешся та зрозумієш, що відповідь — ось, перед носом, не треба більше голову сушити!

— Хотілося б.

— Так і трапиться. Будьмо!

Трохим задоволено облизав губи та склав чарки на горло пляшки.

— Мудрості набралися, тепер можна й спатоньки.

— Дякую за розмову, брате, — Северин утомлено провів долонею по очах. — Мало з ким я можу такі речі обговорити.

— Для цього рідня й потрібна!

Але знаки питання зосталися. Повертатися до життя, якого він не бажав і вважав минулим? Йти далі, заплющивши очі на докори сумління? Чи є інший шлях, якого він не помічає?

Треба шукати відповідей деінде... Крім однієї.

— Трохиме! Наостанок одне питання мучить...

— Ох і життя у тебе, брате, вічні питання! Що ще за одно?

— Відповідай чесно: мої вуса схожі на котячі?