Тенета війни

Розділ третій

Пан Дем'ян Опецько мешкав у Кривому Розі та зазвичай обідав у ресторації «Bavariya», де харчувалося чимало людей з Варти — їхня будівля стояла на вулиці неподалік. Пан Опецько вирізнявся відвислими, наче в бульдога, щоками та відлюдькуватим поглядом з-під кремезного лоба, яким можна було колоти горіхи. Він саме закінчив із грибним супом та приготувався поласувати шніцелем, як навпроти всівся Пилип.

— Приперся, вовкулако, — привітався пан Опецько.

Олефір кивнув, замовив холодної води з цитриною і осяяв агента дружньою посмішкою.

— Не псуй апетит. І без тебе виразка, — сказав чоловік неприязно.

— Доброго дня, пане Дем'яне, — протуркотів Пилип. — Чи не приділите мені кілька хвилин вашого дорогоцінного обіднього часу?

— Не приділю, — відрубав пан Опецько та взявся пиляти шніцель на шматочки. — Завжди мріяв це сказати і от нарешті кажу: котися до сраки!

Він гарикнув останні слова так голосно, що до них повернули голови. Пилип продовжував чемно посміхатися, а пан Опецько уже нарізав шніцель разом з тарілкою, від чого кожен рух ножа супроводжувався нестерпним виском.

Офіціант приніс запітнілий келих цитринової води, вклонився та пішов.

— А ви сьогодні напрочуд красномовні, пане Дем'яне, — зауважив Пилип миролюбно. — Чи то блекоти об'їлися, чи то хоробрості набралися. Невже наш маленький спільний секрет перестав бути секретом?

Колись Пилип спіймав злодійкуватого агента Варти на банківських оборудках, так почалася їхня плідна співпраця.

— Авжеж, трясця, перестав! — пан Опецько гнівно стукнув кулаком й мало не напоровся на власну виделку. — Мені тепер до кінця життя папірці зі столу на стіл перекладати за мізерні мідяки! І навіть звільнитися не зможу, бо миттю за грати кинуть!

— Шкода, — Пилип випив холодної води. — Ви були цінним джерелом, пане Дем'яне.

— Пішов ти в сраку, — повторив пан Опецько. — От зараз поїм, повернуся до контори та напишу доповідь, де викладу з усіма датами й подробицями, як ти мене шантажував.

— Грайте та не загравайтеся, пане Дем'яне, — мовив Пилип зимно. — Чи ви забули, з ким розмовляєте?

Він хижо глянув в очі агенту і той відвів погляд.

— Я нічого не писатиму, — буркнув пан Опецько. — Але наші справи скінчено. Більше не приходь. Ніколи.

— Не прийду. Смачного, — Пилип лишив розрахунок за напій на люб'язного пана Опецька і викреслив друге прізвище зі свого списку.

Може, розірвемо йому горлянку?

...Розголос про трагедію швидко дістався Ордену: Пилипа миттю повернули до Гетьманату. Це була його остання битва в Острівній війні. Орест Панько, голова куреню скарбничих, особисто допитав Пилипа про той випадок: Пилип відповідав чесно та докладно, приховавши лише спільну з учителем таємницю. Осавула сказав, що Орден розгляне цю справу після остаточного завершення бойових дій, а нині Пилип повертається до своїх обов'язків.

Після того, що накоїв, Олефір очікував на страту. Проте, отримавши неочікуване помилування від людей, він не знайшов його у власного сумління. Пилип дізнався імена тих чотирьох, знайшов їхні сім'ї, зняв зі свого рахунку всі дукачі, що накопичив за роки, розділив на рівні частки та особисто розвіз по домівках убитих ним солдатів. Кожна зустріч — як срібна куля. Старі батьки; самотня мати; молода дружина із первістком на руках; старша дочка серед зграйки молодших дітлахів. Він забрав у цих людей сина, чоловіка, батька, годувальника, натомість пхав їм до рук важкі капшуки і бурмотів:

— За вашу втрату.

Вони дивилися з недовірою, зі сльозами, з усмішками, не здатні повірити раптовому щастю, а Пилип поспішав геть, не маючи снаги дивитися їм в очі, а тим паче зізнаватися, що насправді скоїв.

Легше йому не стало. Можна підкупити людину, але не власне почуття провини.

Він кілька разів писав Майї, але кожен лист опинявся у багатті. Зрештою вирішив: буде краще, якщо вона вважатиме його загиблим. Майя страждатиме через зникнення, тужитиме за втратою, але час усе загоїть. Вона забуде проклятого характерника і знайде гідного чоловіка, з яким буде щасливою.

Пилип більше не міг повернути Звіра до кліті — той виріс та зміцнів разом із ним. У вухах звучав забутий голос. У снах характерник біг разом з вовками та гнався за здобиччю; серед м'яких тіл розривав солодке м'ясо та занурював пащеку в теплу кров, хлебтав, не здатний насититися, вив на місяць і насолоджувався... Переживав цей сон щоночі, ніби спостерігаючи збоку, та ніколи не міг прокинутися — у небі жевріли велетенські багряні очі, що сковували волю жаским незмигним поглядом.

Так більше тривати не могло. Коли вчитель загинув у битві під Стокгольмом, а війна завершилася, то вже нічого не стримувало Пилипа від зізнання Раді Сімох осавул. Звір збиткувався, глузував, погрожував, а потім благав утекти, і плювати на решту світу, плювати на Сірий Орден та Раду Сімох,

ми гідні кращого, Пилипе, ми гідні справжнього життя, а не цього посміховиська!

Пилип не слухав.

Він виклав усе. Про ніч срібної клямри, про клітку, про тренування... Осавули слухали його незворушно. Олефір чекав смертного вироку, але знову не отримав його. Знову! Він спромігся викрити невелику мережу шпигунів Північного Альянсу за банківськими рахунками й переказами, що стало формальним приводом для помилування та переведення до контррозвідки.

Несподіване рішення пояснив осавула Немир Басюга під час зустрічі у непримітній будівлі у Буді, Вовчому місті, неофіційній столиці Сірого Ордену.

— Я взяв тебе, аби тримати ближче, брате, — повідомив Немир замість привітань.

— Контролювати, — сказав Пилип.

— Негайно накажу вбити, якщо даси привід, — кивнув Басюга. — Враховуючи твою цінність... Після сраної війни ми не можемо розкидатися людьми.

— Але я вбив чотирьох січовиків.

— Я знаю, скількох ти вбив, Варгане, — спохмурнів осавула. — Знаю, що ти віддав усі свої заощадження їхнім родинам. Знаю, що Звір намагався заволодіти тобою, але не зміг. Ти подужав його.

— Тимчасово. Колись він візьме гору. Я занадто небезпечний.

Ти занадто дурний.

— Тому за тобою слідкуватимуть... Але сьогодні ти не помреш. Не сперечайся.

— Дякую за дозвіл на життя, — тихо мовив Пилип.

— Твої вчинки свідчать про благородство, — зітхнув осавула. — Ти прийшов зізнаватися, хоча міг би змовчати чи відбрехатися. Ти заслужив повагу та довіру серед більшості Ради. Тебе помилували п'ятьма голосами проти двох.

Пилип стенув плечима. Він був огидний собі.

— Твій учитель вчинив неправильно. Сподіваюся, ти усвідомлюєш це, — Басюга постукав кулаком по столу. — З іншого боку, якби не війна, ти міг триматися й далі.

Пилип знову стенув плечима. Яка вже різниця, що могло трапитися?

— Я особисто видаватиму тобі завдання, — продовжив осавула. — Куратором буде Олекса Воропай, брат Джінджик. Для решти знайомців ти й досі працюєш серед скарбничих. Зрозуміло?

— Так.

— У мене більшість людей — приховані агенти на кшталт тебе. Особливість куреня, — Басюга глянув на кілька документів. — Грамота, відповідно, у тебе залишиться попередня.

Пилип укотре стенув плечима. Він кілька днів готувався до смерті та ще не усвідомив, що вирок відкладено на невизначений термін.

— Насправді я радий, що мене помилували, — сказав Пилип. — Я продовжуватиму служити Ордену, як присягався у день посвяти... Як служив усі роки, що ношу ці клямри.

— Радий це чути, — відповів Басюга. — Ти відважний та розумний лицар, брате. Я задоволений, що зумів забрати тебе до своїх лав. Панько протестував, але я був переконливішим. Підсумуємо розмову?

— Тепер працюю на вас — таємно. Для решти все по-старому. Мене вб'ють, коли я більше не зможу стримувати Звіра, — виснував Пилип.

— Хотів би я виправити «коли» на «якщо», — Немир зітхнув. — Але не буду. З поваги до твоєї мужності. Ще одне, перш ніж ти підеш...

— Слухаю.

— Раджу завершити романтичні стосунки з тією дівчиною. Заради її безпеки.

Авжеж, він знав про Майю.

— Я вже...

— Ні, — перебив Немир. — Не вдавати, що тебе вже не існує. А приїхати та особисто повідомити. При цьому мусиш зберегти її як свою інформаторку. Джерела у Таємній Варті дуже цінні.

— Таємна Варта? — здивувався Пилип. — До чого тут Майя?

— Вона почала працювати на них після початку війни. Певно, ваш роман надихнув її. Не знав?

— Майя не мала нагоди розповісти.

— Доклади зусиль, аби розбите серце не стало завадою для дружнього обміну відомостями, — цинічно завершив Басюга. — Вважай це першим дорученням.

— Слухаюся.

— І не здумай розповісти їй про Звіра. Чуєш? Вона працює на Варту. Якщо вони дізнаються про тебе... Не смій згадувати про Звіра!

Так Пилип став контррозвідником.

Олекса Воропай, який супроводжував його кілька місяців, навчив багатьох нових речей: методи викриття чужоземних шпигунів; стеження, шантаж, тортури, вбивства і перевербовка; найболючіші точки людського тіла та найефективніші методи допиту в польових умовах; рецепти виготовлення смертельних отрут, сонного зілля і пігулок, що спричиняють неконтрольовану діарею; а також дав чимало інших корисних знань.

Пилип знав, що Воропай, названий Басюгою «куратором», уб'є його за першого ж неконтрольованого обернення чи натяку на нього. Але Звір тим часом принишк,

бо я твоя частина, розумнику,

знав, коли варто зачаїтися.

Затим Воропай став їздити у власних справах і навідувався зрідка — наприклад, перевірити виконане завдання. Олекса щиро намагався потоваришувати з Пилипом, але то було марно: важко приятелювати зі своїм майбутнім катом.

Олефір відкладав побачення з Майєю, як тільки міг. Не уявляв, що їй сказати. Вперше їхав без жодного плану, сповнений лише болю.

Вона не повірила власним очам. Кинулася з обіймами, плакала, питала, куди він зник, бо його не було понад рік, вона думала, що...

— Я тепер у Таємній Варті, — шепотіла радісно. — Ніхто вже не подумає на мене, що я прихована агентка, уявляєш, тепер...

— Ми не можемо бути разом, — вичавив Пилип.

Вона спочатку не зрозуміла; він повторив крізь силу. Вона питала, чому, а він повторював, що змінився, що їм тепер небезпечно бути разом. Вона відповідала, що не боїться, їй байдуже до небезпек, вона однаково його кохає...

Коли на її очах заблищали сльози, він був на межі того, аби плюнути на всі накази Басюги і свою непохитність, впасти їй у ноги, обійняти та розповісти про своє лихо, про сховану небезпеку, про свій душевний біль і відчай... Натомість Пилип удав, наче втратив усі почуття, й торгувався за продовження дружніх стосунків, себто за право у разі потреби тягнути з неї внутрішні відомості Таємної Варти. Вона погодилася.

У дві наступні зустрічі Майя дивилися на нього з надією... Але Пилип просто отримував відповіді, за якими приїздив, та мчав геть, зціпивши зуби. Вона почувалася зрадженою, хоча ніколи цього не казала. Вона не підозрювала, що спогади про неї, як і спогади про матір, стали для Пилипа сонячними зайчиками у царстві мороку, на яке перетворилося його життя.

Наказ за наказом. Голос Звіра, що звучав дедалі частіше. Самотність. От і все.

Єдиним радощами були книги та листи старим товаришам. Ярема, Гнат, Северин, себто брат Малюк, брат Еней і брат Щезник охоче відповідали на послання, бо давня пригода після прийому до Ордену міцно спаяла четвірку разом. Але то сталося понад шість років тому, і стежки їхні давно розбіглися: Гнат завів родину та ніс варту в якомусь паланку неподалік Києва, Ярема мандрував Північним Альянсом з місією аташе, Северин служив у потойбічників і про свої таємничі справи не розповідав. Повідомлення від друзів допомагали Пилипу триматися, до часу відганяли морок приреченості. Навіть коротке «курва, вчора напився так, що ледь не всрався» від Гната дарувало посмішку й полегшувало кайдани прикрої самотності.

Ватага збиралася рідко, але щоразу весело — всі четверо ніби молодшали у цьому гурті, скидали вантаж прожитих років, знову перетворювалися на веселих юнаків-гуль-тіпак. Пилипу під час цих зустрічей хотілося випити, як ніде й ніколи. Проте навіть найближчі товариші не знали ані про його секрет, ані про Майю...

А він ось-ось побачить її знову. Буран долав милю за милею. Наближався Мелітополь.

Пилип уперше подумав, чи не збрехати йому про виконання завдання, так насправді й не побачившись з нею. Кожна зустріч висмоктувала сили. Щоразу, коли Пилип бачив її засмучене обличчя, то почувався останнім покидьком. Щоразу несамовито кортіло порушити наказ і розповісти правду... Але Пилип мовчав.

Характерник попередив про візит завчасною листівкою, відтак прибув до міста надвечір і чекав на місці, де вони колись познайомилися, — у парку біля пам'ятника Тимішу Хмельницькому. Купив квасу з величезної діжки, що не рухалася десятиліттями. Горлянка пересохла, як завжди перед зустріччю з Майєю. Намагаючись заглушити власні думки, прислухався до вуличного проповідника, який волав:

— Сіроманці! Де ж це бачено, люди? Ходять поміж нас, не ховаючись, удень, всі їм у ноги кланяються, наче святим!

Навколо проповідника паслося кілька роззяв.

— Бо вони державу захищають, — сказав один серед них.

— Державу захищають? Справді? От скажіть мені хтось, шановне панство, — не розгубився проповідник. — Чи хтось із вас на власні очі свідчив, як ці захисники насправжки когось боронили? Відколи це по дорогах мандрувати та по шинках пити охороною держави стало? Я от тільки бачу, як вони з чересами на пузах роз'їжджають туди-сюди і ніц більше не роблять! Якщо вони державу захищають із пивом у корчмі, то в нас таких боронителів пів країни!

Його підтримали веселим реготом. Підбадьорений успіхом, проповідник кував далі:

— Чи вони просто хочуть, аби ми так думали? Ми звикли з дитинства вірити всіляким казкам... Про Котигорошка чи Івасика-Телесика. Але ж ми дорослі люди, панове! Є Біблія, є слово Боже, і священники промовляють нам: то ніякі не захисники, а справжня нечисть. Але ми дозволяємо їй плодитися серед нас, дозволяємо сотні років, наче у цьому ніц страшного чи поганого немає!

— Господи помилуй!

— І справді, тільки милість Усевишнього нам допоможе, — кивнув проповідник, перехрестився та здійняв руки до неба. — Куди не глянь, дуби ті чорні ростуть, землю нашу корінням темним отруюють, а ночами навколо них нечиста сила збирається, шабаші влаштовує!

Людей навколо нього купчилося дедалі більше.

— Насолоджуєшся виставою? — поцікавилася Майя.

Він занадто захопився і не почув, як вона підійшла. У темному костюмі, волосся зібране у строгий вузол. Прекрасна й недосяжна.

— Це ваш? — спитав Пилип, наче вони бачилися востаннє вчора, а не багато місяців тому.

— Не можу знати, — Майя подивилася йому в очі. — Ти прибув з питаннями, Пилипе, але в мене немає відповідей. Мене відрізали від усього. Вибач за довгу дорогу, проте вона була марною.

— Що сталося?

— На початку літа, — почала Майя, — Кривденко провів грандіозну реформацію під гаслом боротьби з інфільтрованими ворожими агентами. Чимало голів полетіло у високих кабінетах. Мені пощастило, якщо можна так сказати: на службі залишили, але, вважай, суто номінально. Платня крапає, роботи ніякої.

— Цікаво, — Пилип задумливо потер перенісся. — Один з моїх контактів зникає, з-під іншого відбирають важіль впливу, а тебе просто позбавляють відомостей.

— Не просто позбавляють. Колегам зі мною навіть у неробочий час заборонено спілкуватися, — Майя махнула рукою. — І всі бояться цю заборону порушити, бо стільці захиталися, а кожна дупа прагне лишитися верхи. Мені тепер робочі чутки доводиться підслуховувати.

Майя невесело посміхнулася.

— Отже, вони послідовно позбуваються всіх ланок, які пов'язували з Сірим Орденом, — збагнув Пилип.

Зрозуміло тепер, чому Басюга дав це завдання.

— Кривденко давно на вас зуб точить, то й вуличному собаці відомо.

— Виходить, ти через мене маєш клопіт...

— Ледве чи причина у тобі, — перервала Майя. — Варті відоме моє минуле. Колись вони залюбки вербували всіх джур, які не пройшли ініціацію, а тепер, у світлі нових директив, я вважаюся ненадійною.

— Зрозуміло.

Майя зітхнула.

— Пилипе, хочу тебе попросити.

— Слухаю?

— Між нами... — вона похитала головою та почала знову: — Я довго чекала... Сподівалася... Марно сподівалася. Ти розумієш.

— Так.

— Треба жити далі, тому... Не приїзди до мене більше. Будь ласка.

Наче вибух! Пилип кивнув. Давно на це заслуговував.

— Хочу почати нову сторінку... — вона набрала повітря у легені. — Тому скажи чесно, бо я весь час не наважувалася спитати... Ти тоді покинув мене, бо знайшов іншу?

— Я знайшов війну, — глухо відповів характерник.

Майя закусила губу.

— Зрозуміло. Скажи на прощання, сіроманцю... Клямри на твоєму чересі — чи ти шкодуєш про цей вибір?

Йому нестерпно хотілося розповісти про все. Чим він заплатив за ці клямри, чим досі розплачується. Просто розгорнути душу перед тією, яка зрозуміє, перед тією, кого кохав...

Натомість він мовив:

— Шкодую.

Єдине, заради чого було варто ставати на цю стежку, — зустріч із тобою, додав він подумки.

— Дякую за відвертість. Щасти тобі, Пилипе, — Майя подарувала йому довгий погляд, і раптом поцілувала — коротко, наче пурхнув метелик, — та пішла геть. Назавжди.

Він мав щось гукнути їй навздогін, але слова змішалися та застрягли у горлі. Вона зникла.

Ніби розірвалася остання світла линва в житті. Серце котилося у пустку.

Тільки ти і я. Більше ніхто не потрібен.

***

Він уже не вперше супроводжував Павла, це було легко: проїхати разом до вказаного місця, де чекає гурт з кількох похмурих вершників, і на тому все. Жодного разу дорогою нічого не траплялося, але Шевальє, напевно, дуже цінував невідомий скарб своїх кур'єрів, бо щоразу опікувався ескортом. Гната ніколи не цікавило, що там у торбинці, це його не стосувалося. Треба лише проїхатися від одного міста до іншого, отримати за це дукач та й по всьому. Завдання просте, і навіть Крайці брехати не треба. Павла з усіх посланців Гнат поважав найбільше: той завжди пригощав обідом за свій кошт і розмову підтримував лише тоді, коли сіроманець був у настрої.

Як, наприклад, сьогодні.

— Скоро зав'яжу з цим усім, — зізнався сторожко Павло. — Тільки ти нікому не кажи.

— А чого так? — поцікавився Гнат.

— Одружитися хочу, почати нове життя. Зароблятиму чесною роботою.

— Грошей від чесної роботи не досить для нового життя, повір, — криво посміхнувся характерник.

— Тому й працюєш на Шевальє?

— Маю одну мрію, — відповів Гнат щиро. — А для неї потрібно чимало грошей.

— Що за мрія?

Мить він вагався — надто інтимною була ця тема — а потім вирішив розповісти. Гнат ніколи не ділився своєю мрією із кимось, але Павло був саме з тих ледь знайомих людей, яким можна довірити особистий секрет.

— Хутір хочу купити, — сказав характерник. — Біля озерця, коло лісу... Земля, хата, все як треба. Перевезу дружину з сином, винайму кілька працівників у поміч...

Щаслива Уляна біля просторого двоповерхового будинку, Остап із радісним галасом біжить пірнати до озера, надійні перевірені люди, які поратимуться по господарству, подих соснового бору на обличчі. Казкове почуття, ніби стоїш на власному острові, острові мрії... Він стільки разів малював собі в уяві, що навіть знав колір фіранок! Але чомусь описана словами мрія звучала недолуго, і Гнат знітився.

— Любиш дружину? — спитав Павло.

— Так.

— А навіщо тоді курви з «Мавки»?

— То пил, — відмахнувся Гнат. — Хтось рукою собі посмикає і йому добре, а мені жінка потрібна. Це як жерти чи спати. Я до тих дівок почуттів не маю.

На цих словах згадалася Орися, і сіроманець додав:

— Та й деякі речі краще робити з ними, а не з дружиною.

Павло замислено поскуб неголену щоку, на тому розмова урвалася. Лише на прощання потиснув руку і мовив:

— Бажаю, аби ти свою мрію здійснив. Ми обидва заслуговуємо кращого.

Дороги, запилюжені знайомі дороги перетікають одна в іншу як річки, і кінця-краю їм немає. Служба вартового нудніша, ніж здається.

Чергового спекотного ранку Гнат з'їхав до характерницького дуба, напився з джерельця біля коріння та перевів подих у затінку. Початок серпня видався щедрим на спеку і скупим на хмаринки. Тим не менш характерник не проміняв би пекло на засніжені місяці, коли до цього дуба йому довелося торувати дорогу через кучугурища, що сягали вище колін Упиря. Немає ніц приємного в мандрах у крижаній темряві крізь заметіль до чорта на роги, особливо коли доводиться посеред снігу роздягатися та обертатися на вовка. Холера! Єдиною приємністю взимку були набиті по вінця гостинні доми, які піднімали ціни, але завжди робили виняток для характерників — чимало вечорів Гнат провів за байками подорожніх під пляшку горілочки та концерт музик, яких винаймала на зиму кожна поважна корчма.

На дубі чекав новий наказ Крайки: їхати до села на ймення Плесецьке та допомогти якомусь контррозвіднику на прізвисько Качур. Мовляв, надважлива справа. Ти ба, надважливі справи у спеку, подумав Бойко та відповів, що негайно береться до виконання наказу і змінює маршрут відповідно, по тому влаштувався зручніше й захропів. До села рукою подати, дві години щонайбільше, а брат Качур все одно нікуди не втече... Упир пощипав травички і собі приліг у затінку.

До Плесецького Гнат навідувався нечасто, але знав, що шукати характерника треба на ярмарковій площі, у корчмі «Medovyj glek», яка мала на вивісці вирізьбленого Мамая, де корчмар та інші відвідувачі шанобливо кивали його чересу.

Брат Качур виявився опасистим чоловіком із залисинами й сумними очима. Він самотньо сидів у куточку з круглими окулярами на носі: вивчав папери, складені невідомою Гнату мовою.

— Брат Еней?

— Власною персоною!

Брат Качур пригостив Гната холодним узваром.

— Клята спека! Пітнію, як свинюка, — Качур відтягнув пальцем мокру горловину сорочки. — Вибачай, брате, що не пиво, але на сьогоднішній вечір нам потрібні тверезі голови.

— Важлива справа, еге ж? Отже, відсвяткуємо, як закінчимо, — Гнат закрутив оселедця навколо вуха. — А порожнє пузо на сьогоднішній вечір теж потрібне?

Контррозвідник розсміявся.

— Поїсти треба, то святе. Голодний вовк завжди сердитий!

Замовили наїдків, а брат Качур, закінчивши з церемоніями привітання, перейшов до справи.

— їде до Києва хлопець, який має при собі цікаві речі. Охороняють його двійко зарізяк. Нічого складного, на перший погляд, самому побити трьох легко, але мається нюанс, — Качур тицьнув угору вказівним пальцем. — Невідомо, чи хлопець ті цікаві речі везе, чи тримає у своїй голівоньці. Кумекаєш?

— Кумекаю, — Гнат наминав кашу зі шкварками. — Треба брати гівнюка живцем.

— Ясно мислиш, брате! Він має вижити. Тут і постає заковика, бо поки я займатимусь охоронцями, хлопець дасть драла і шукай вітра в полі. Так, він лишить запах, можна вистежити... Але треба зменшити ризики, бо вантаж дуже цінний. Аби напевно зловити його, я покликав допомогу.

— Мені належить відрізати відступ? — Гнат знав, як улаштовуються засідки.

— В яблучко! Для конспірації вони навмисне обирають десяті дороги, — Качур розкрив характерницький атлас на закладеній сторінці, вказав пальцем поблизу Плесецького. — Тільки не врахували, що нам про будь-які манівці відомо. Ось цією дорогою вони мають проїхати...

— Шлях на Київ?

— Так, — Качур тицьнув на мапу. — Тут їх чекає урочище, чудова природна пастка. Ти чатуватимеш на виїзді, я перекрию дорогу позаду. Він помчить прямо на тебе, і ти його хапаєш. Живцем!

— Живцем, я допетрав.

— Убий коня, так надійніше. На Острівній стріляв по кавалерії?

— Питаєш, — форкнув Гнат. — Настрілявся стільки, що з заплющеними очима можу сказати, за скільки кроків той вершник.

— Клята війна... Стільки наших полягло, — сумні очі Качура почервоніли. — Думаєш, раніше я б відволікав тебе від варти? Дзуськи! До війни курінь контррозвідки такі справи як насіння лускав, а тепер лишилася нас дрібка.

— О, не ви самі, — підтримав Гнат. — Вартові раніше на кожен паланок по троє людей мали, і хай мене грім поб'є, якщо брешу! А зараз коли один мається — то за щастя.

— А джури нові де? Немає джур.

— Тогоріч роздали вісім золотих клямр, — кивнув Бойко. — Ніколи ще так мало не було!

Вони завзято обговорювали прикре становище Сірого Ордену години зо дві, опісля брат Качур глянув на годинник і оголосив, що час вирушати.

— Пане лицарю, — звернувся корчмар до Гната, коли характерники полишали заклад. — Ви колись просили розповідати про всі дивні речі, що кояться тут...

— Було таке, — кивнув Бойко. — Наскільки пам'ятаю, найбільш дивною місцевою подією було таємниче підкручування хвостів місцевим коровам.

— Село у нас тихе, не жаліємося, — силувано всміхнувся корчмар. — Але на тому тижні вранці листівки знайшли під дверима кожної хатини...

Він простягнув аркуш поганенького паперу. На ньому змазаними лініями було надруковано карикатуру, голого товстуна з мерзенною вовчою головою і чересом із трьома клямрами на пивному пузі, з-під якого стирчав ерегований член. На розміри живота та статевого органу невідомий митець не поскупився. "Gvaltujemo-vbyvajemo, kraїnu zberihajemo!" — проголошував підпис під малюнком.

— Цікаво, — процідив Гнат. Потилицею ковзали погляди інших відвідувачів. — Більше нічого не траплялося?

— Тільки це.

Корчмар нагнувся над шинквасом та голосно прошепотів:

— Ви не думайте, що тут хтось у ці бридні вірить.

Брат Качур з листівки не здивувався. Він кинув на неї оком, склав аркуш удвічі та поклав до сумки на ремені.

— Не перша вже, — відповів на мовчазне питання Гната.

— Кому це ми так рясно в кашу насрали?

— Не знаю, брате, але розберемося, — контррозвідник відв'язав коня та застрибнув у сідло. — Маємо нагальнішу справу. Гайда.

Коней із саквами залишили у лісовій гущавині подалі від людських очей, долали решту відстані пішки. Безіменне урочище чудово пасувало для засідки: одна дорога, один в'їзд, один виїзд, глиняні стіни по боках здіймаються так круто, що жоден кінь не видереться.

Гнат обрав сховок, звідки виїзд гарно прострілювався. Качур схвально кивнув.

— Коли їх чекати?

— Посеред ночі напевно. Їдуть вони лише поночі.

— Далі нас не проїдуть, — Гнат прицілився і зробив уявний постріл. — Нехай Мамай допомагає.

— З Богом!

Качур перехрестився та рушив на пошуки схованки.

Гнат розслабив ремені на випадок, якщо доведеться терміново роздягатися для перетворення, та зарядив піштоль.

Згадалася карикатура з корчми. Сіроманці когось зачепили так, що той витратив цілий статок на друк і розповсюдження гівняних листівок... Певно, родич якогось придушеного Орденом багатія, їхня порода полюбляє дрібну помсту. Нічого, контррозвідка його швидко знайде.

Засідки Гнат ненавидів. Час спливає повільно, дрімати заборонено, читати неможливо, на дримбі грати не можна, кінцівки терпнуть, срака мерзне, слівцем не перекинутися, сидиш у кущах та витріщаєшся навколо, наче пугач. Добре, що сьогодні принаймні без зливи. Коли чекаєш надто довго, вуха починають жартувати: здається, ніби чуєш очікуваний стукіт копит, кожен шурхіт видається галасом поблизу, вчуваються голоси...

Але коли пролунав пронизливий вереск та два постріли поспіль, Гнат не сумнівався — почалося. Тілом розбіглося передчуття битви. Характерник зосередився та приготував піштоля. Він робив так безліч разів: якщо вершник вилетить звідси, стріляти треба прямо...

Вогонь!

Кінь чвалом вирвався з урочища і з гуркотом повалився, вириваючи грудки землі.

— Не займай, курво, — сказав Гнат, здув із піштоля димну цівочку та неквапом рушив до вершника.

Той гепнувся так невдало, що клацання щелепи пролетіло над урочищем луною. Спішений вершник скотився, завмер і голосно застогнав. Кінь мовчки смикнувся кілька разів та помер. Це було добре, Гнат ненавидів добивати коней.

Сіроманець наблизився. З тихим дзенькотом із-за спини випірнула шабля, і від того промовистого звуку стогони змовкли, а кур'єр упав на коліна та задер руки над головою.

— Здаюся! Здаюся!

Гнат остовпів: то був Павло. Обличчя у нього подерлося, над лівою бровою кровила подряпина. Падіння не минулося дарма: з піднятими руками він простояв кілька секунд і схопився за боки — мабуть, зламав кілька ребер. Від болю не впізнав Гната.

— Тека при мені! — закричав Павло настрашено. — Помилуйте! Не вбивайте! Негайно віддам! Дозвольте дістати!

— Заспокойся.

— Ти?!

Впізнав. Переляк змінився подивом та поступився місцем радощам.

— Це ж ти! — проволав кур'єр захоплено. — Ти!

— Тихо будь.

Від урочища долетіло вовче гарчання, ще кілька пострілів та новий вереск.

— Ох, Гнате, — кур'єр аж засяяв від щастя. — Ох, срака-мотика, я вже з життям прощався, молитву читав! Оце нічка, срака-мотика, оце фарт!

Які шанси витягти з сотні гральних карт блазня? Якщо граєш безперестанку, то одного разу витягнеш.

Павло піднявся й струсив землю з колін. Обережними рухами дістав з-за пазухи теку з червоної лискучої шкіри. Відомості, про які казав брат Качур.

— Вона має бути у Шевальє наступної ночі. Мені треба тікати!

— Ти головою, певно, вдарився, — просичав Гнат. — Давай теку.

— Якщо віддам, вони мене закатують. Ти ж знаєш!

— Давай теку! — Гнат, не роздумуючи, замахнувся шаблею.

Павло скривився та кинув документи йому під ноги.

— От лайдак бісів! — він витер з ока кров, що натекла з подряпини над лобом. — Чорт безрогий... Ми з тобою стільки їздили разом! Я тебе пивом пригощав, зрадник...

— Не знаю, про кого ти кажеш.

Крики в урочищі стихли. Качур скоро буде тут. Якщо він почує... Лайно. Лайно. Лайно!

Павло побачив, як він прислухається, і його обличчя осяяла здогадка.

— Он воно що. Ти боїшся, що я розповім! Розповім другому про твою роботу на Шевальє!

— Замовкни, — Гнат знову підняв шаблю.

— Стій! — верескнув Павло. — Гнате, прошу. Чорт із текою, забирай її. Господи! Я тебе не викажу. Прошу! Мені життя дорожче. Ти ж знаєш, що я виходжу з гри. Я тобі казав, що одружуюся...

Гнат почув наближення вовка.

— Клянуся власним серцем, могилою матері, життям коханої! Я нічого не розповім твоєму Ордену, Гнате, ані слова. Бери теку, заарештовуй, тільки не вбивай...

Павло упав на коліна, склав руки у молитві, заплющив очі. Його голос тремтів, обличчям текла кров із подряпини.

— Будь ласка... Я теж маю мрію...

Крок. Іще. Рука летить, повільно, немов під водою. Він зачаровано дивиться на неї, не в змозі зупинити. Не розуміє, хто й коли це вирішив за нього.

Шабля полоснула, вирвала глухий крик та криваву мережку біля хребта, ледь помітну на темній тканині. Тіло рухнуло додолу, а характерник несвідомо підняв теку, аби папери не залило кров'ю.

Він дивився на документи, на шаблю, на вбитого, очікував, що зараз прокинеться, і все це жахіття змиє сонячним промінням. Але то був не сон, а межа, після якої нема вороття.

***

Війна почалася восени тисяча вісімсот сорок сьомого року.

Північний Альянс звинуватив Велику державу Литовську у нападі на дванадцятьох шведських рибалок та захопленні їх у полон неподалік острову Сааремаа. Не встиг литовський посол відповісти на цей нічим не підтверджений закид, як армада Альянсу, що чекала з боку острова Готланд, уже сипала десантом по всьому західному узбережжю Сааремаа. Нечисленні місцеві загони безуспішно намагалися стримати наступ шведів, коли друга армада підійшла з півночі, від Гельсінкі: частина цих кораблів блокувала Талліннський порт, решта вирушила на захоплення сусіднього острова Гіюмаа.

Ярема став одним з перших українців, які потрапили на цю війну, — його саме перевели до куреню військових. Молодий характерник вважав себе готовим до будь-якого випробування: він уже вбивав, бачив мертвих та знав, що чекає попереду. Він помилявся.

Спочатку Яровий жив на бойовому кораблі, боровся з підступами морської хвороби, спав на хисткому гамаку, зрідка стріляв, вдихав сіль і смолу — то була нудна, незрозуміла війна, зовсім не та, якої він очікував... А потім стався чорний град смерті. Небо вкрилося дирижаблями Альянсу, повітря засвистіло, і Ярема, збитий з ніг вибухами, безпорадно дивився, як розвалюється палуба, потім прийшла холодна глибина і він хапався за мертвих, що здавалися уламками щогли, борсався серед солоних хвиль, кричав у розпачі, а згори все сипало, здіймаючи хвилі...

Після загибелі третини флоту Велика держава Литовська звернулася по допомогу — і війна почалася для всього Двоморського союзу.

Острови Сааремаа та Гіюмаа були захоплені майже без опору, солдати Альянсу фортифікувалися на відвойованих територіях. На допомогу проти армад Півночі могли вийти тільки кораблі поляків, адже бойові фльоти Українського гетьманату та Кримського ханства стояли у Чорному морі. Двоморський Союз мав перевагу на суходолі, відтак стратеги двоморців, замість зіткнення навколо захоплених островів, вирішили завдати удару по землях противника: союзники мали провести рейд у глибокому тилу Альянсу, нищити інфраструктуру до цілковитої деморалізації ворога та примусити його вивести окупаційні війська із захоплених островів для захисту власних земель.

Поки литовці тримали оборону та сковували флотилії варягів, війська поляків, українців і татар висаджувалися на південному узбережжі Швеції. Спочатку спротив був слабким: шведи не очікували контратаки та здавалися без бою, але незабаром підтягнули резерви — так розпочався другий період Острівної війни, відомої також як Північна.

Ось чого чекав Ярема! Промовляв чару, якої навчив дід, слова огортали змащену кров'ю сталь багряним вогнем; вимахуючи палаючим пірначем, немов смолоскипом смерті, летів у перших рядах, а солдати, підбадьорені його безстрашністю, йшли за ним в атаку...

— ... у Відні?

Галина щось питала.

— Перепрошую?

Ярема струсив заціпеніння та ніяково посміхнувся. Вона теревенила останні двадцять хвилин без упину, тому раптове питання заскочило його зненацька.

Пані Галина, кандидатка номер два зі славетного міста Чернівці, виявилася мініатюрною чорнявкою з великими очима. Безперечно, гарніша за Агнесу, проте її світогляд був настільки куцим, що міг потонути в калюжі. Пані Галина плекала велику любов до моди, солодощів та своєї персони, неглибокої, проте дуже милої.

— Відень! Ви були у Відні?

— Так, навідувався... У дитинстві, — Ярема пригубив кави-глясе. — Ми з родиною тоді мали велику подорож центральною Європою... Відвідали чимало країн та міст.

— А ви куштували у Відні крем-брюле? — очі Галини заблищали.

— М-м-м... Не певен, — Ярема почухав бороду. Мабуть, цей жест не пасував до першого знайомства, але характернику було байдуже. — Я тоді мав років зо сім, тому не дуже пригадую, що саме їв...

— О! Віденське крем-брюле ви б запам'ятали назавжди! — Галина експресивно сплеснула рученьками в кремових рукавичках. — Повірте, туди варто полетіти хіба що заради нього! Тим паче, квитки на цепеліни зараз доступніші, аніж років п'ятнадцять тому! Я нещодавно літала, навідуюся до Відня щороку, така вже у мене традиція, просто обожнюю це місто та його крем-брюле, так от, щороку я спостерігаю, як ціна потроху падає, коли два таляри, коли три, а одного року навіть було, що впала на чотири! І це видно навіть по контингенту першої кляси! Серед пасажирів тепер інколи такі міщани, задрипані, пардон муа, дідичі, суцільне неподобство, я не звикла до такого на борту цепеліна, так сильно здивувалася...

Щебетання Галини заколисувало. Думки повернулися до інших цепелінів — великих військових цепелінів з левами Північного Альянсу.

— Розвідники виявили неподалік Вісбю ще один порт і ремонтний цех, — осавула вгатив перснем-печаткою по мапі. — Невеликий, але важливий. Його треба знищити якомога швидше, бо кожен виліт дорівнює нашим втратам на воді.

— Або на суходолі, — додав хорунжий. — Вони бомбардують нас на марші, і неприкриті артилерією табори доводиться розташовувати в селах та містах, по яких вони не гатять.

Микола Яровий мугикнув.

— Крім того, надійшов терміновий наказ скувати норвезьких уланів, що мчать з заходу на допомогу портам Кальмару... Дізналися, паскуди, що поляків там дрібка, — Микола повернувся до онука. — Всі сили мають рушити проти варязької підмоги, але кількох сіроманців і доброї вибухівки вистачить для знищення порту. Подужаєш?

Ярема кивнув.

— Зі своїх нікого не дам, — попередив осавула. — А от з інших куренів обирай, кого хочеш... Якщо вони на ротації, авжеж. Обирай зважено.

— Я вже обрав, — Ярема посміхнувся. — Мені потрібні брати Еней, Щезник і Варган.

Галина знову щось спитала. І він знову не почув. Як незручно!

— Перепрошую?

— Ще кави бажаєте?

Ярема кивнув, вона долила кави, обдарувала посмішкою — на лівій щічці з'явилася ямочка — і продовжила монолог, цього разу про подруг із Варшави.

...Пилип повернувся з розвідки, перекинувся, нашвидкуруч обтерся рушником і вбрався у темний одяг, що його мали на собі всі четверо.

— З мапою розвідників збігається: дві башти, ремонтний цех і артилерійський склад поруч. На другому вході охорони майже немає. Певно, звикли, що Готланд не чіпають, от і втратили пильність. Тут усе благає про великий вибух, — повідомив Пилип.

— Чудово, — Ярема підхопив заплічника. — Тоді, братики, діємо за планом. Нагадую, з вибухівкою обачно! Берегти як зіницю ока. Бо від нас і мокрого місця не залишиться.

Інший загін вовчих лицарів поцупив новітню вибухівку у шведів, і Яровий трясся над нею, ніби над первістком.

— Поясніть-но ще раз, — попрохав Гнат. — Що в тих тлумаках? Концентровані перди варягів?

— Нітрогліцерин, — Пилип сторожко торкнувся заплічника. — Страшна сила.

Навіть нічні цвіркуни стишилися на мить, мов нажахані почутим.

— Краще раз побачити... — кивнув Ярема. Він уже спостерігав ці вибухи наживо.

— Певен, що артилерійський склад рвоне потужніше, — зауважив Северин. — Рушаємо?

— Діємо за планом, — нагадав Ярема. — Без імпровізацій!

Четвірка підповзла до високого паркану. Обидві вежі мали пришвартований носаком воєнний повітроплав, ще один цепелін ремонтувався у критому ангарі, де палахкотіло яскраве світло та юрмилося чимало людей, проте на чатах біля воріт дрімало лише двійко молодих солдатів, яких оглушили, скрутили та відтягли подалі. Гнат пропонував їх прирізати, але диверсію очолював Ярема, тому вартові лишилися живі.

— Ну, браття, — Северин дістав ножа. — Не злетіть у повітря. Я пішов.

— Ти теж не злітай. Нехай Мамай допомагає.

Щезник нахилився до землі й без жодного звуку зник. Ярема бачив це декілька разів, та щоразу дивувався химерній магії.

— Сраний ворожбит, — Гнат, як завжди, не поліз за словом до кишені.

— Колись твоя сестра стане йому за дружину, — зауважив Пилип.

— Та дідько їх розбере, — процідив Гнат. — Сходяться, розходяться, наче діти на гойдалці.

Сіроманці підповзли до самих воріт, змовкли й узялися чекати.

— Пам'ятаєте, як закладати? — перепитав про всяк випадок Ярема.

— Спитай ще разів сто, раптом забудемо, курва!

Від артилерійського складу прокотився вибух, обпік потужною хвилею жару. Дах будівлі проломився і звідти жовтогарячим струменем вирвалося пекло — оглушливе, дивовижне, жахливе — й запанував безлад, якого вони чекали.

— Вперед!

У довколишній паніці три постаті прошмигнули до віддаленої башти. Ярема приладнав вибухівку до першої опори, Гнат — до другої, Пилип управно з'єднав їх ґнотом і підпалив. Усе ідеально, як на підготовці. Переконавшись, що ґніт іскрить, характерники дали драла до башти поблизу. У гармидері та криках звідусіль ніхто їх не зауважив.

Вибух!

Башта з гуркотом рухнула додолу, потягнувши за собою дирижабля. Той клюнув слідом, наче велетенський неповороткий сом, якірні канати репнули, і вивільнений од пут аеростат потягнувся вгору.

— Вйо! — гукнув Ярема.

Під шипіння другого ґноту вони помчали геть з палаючого порту. Навколо ревіли та вибухали снаряди, все палало й диміло, повітря набралося порохом так щільно, що забивало подих, аж тут рвонув заряд, і друга башта повалилася, ламаючи загорожу.

Хтось спробував його спинити, закричав, та Ярема відмахнувся. Його схопили за плечі, він ударив наосліп і помчав далі. За спинами буяла заграва та щомиті рвалися нові снаряди.

Чорнововк уже чекав на домовленому місці.

— Красиво зайнялося, — констатував він. — Сумніваюся, що Ґаздівська угода здатна захистити від цього лайна.

— Нітрогліцерин, — знову пробурмотів Пилип.

— Ох, лярва мати! — Гнат закрутив навколо вуха розкошланого оселедця. — Оце рейвах учинили!

Ремонтний цех перетворився на величезний ревучий клубінь вогню; артилерійський склад навсібіч плювався знавіснілими снарядами. Перший цепелін неспішно сплив у зоряне небо, другий пірнув носаком униз, застряг, аж тут черговий снаряд прошив його оболонку. Повітроплав за мить обернувся вогняною сферою, і від тієї величної загибелі спиною розбігалися сироти.

— Хотів би я політати на них, — зітхнув Северин. — Та от усе ніяк не зберуся.

— Я вас не дуже забалакала? — спитала Галина.

— Ні, що ви! Любо вас слухати, продовжуйте.

Війна тривала з перервами: затишшя, ротації, перемовини, знову бойовиська; друге перемир'я, цього разу аж на кілька місяців, ротації, чергові невдалі спроби домовитися та вкотре — повернення до боїв.

Стежка звела друзів в останні дні війни. Сааремаа і Гіюмаа були залишені, Альянс відкликав сили для захисту власних земель. Планувалося, що союзники покинуть Північ і на цьому війна себе вичерпає, але розгнівані варяги не збиралися відпускати ворога так просто.

Під Стокгольмом сили сторін були рівними, проте тривалі рейди вимотали двоморців, а шведи прагнули помсти за сплюндровану батьківщину. Добу тривала битва між Союзом і Альянсом. Її долю вирішив героїчний прорив полковника Борислава Нічоги, який на чолі кавалерійського загону дістався шатра командувачів супротивника, скинув їхні прапори і підняв бойовий штандарт війська Січового.

...Голий до пояса, заляпаний кров'якою, Гнат ходив поміж мертвих та збирав коштовності, інші шукачі наживи оминали його великими колами. Так він і натрапив на Ярему, який нерухомо сидів у рештках вовчого хутра серед трупів та витріщався в нікуди. Гнат кілька секунд придивлявся, позаяк не одразу впізнав товариша, привітався радісно, помахав рукою перед його носом, але шляхтич не відповів. Тоді ж їх обох знайшов Северин, що від утоми ледь тримався на ногах.

— Катрю не бачили? — спитав він, наче друзі розійшлися якихось кілька годин тому.

Не бачили. Северин зітхнув, усівся поруч.

— От би зараз горілочки! І Варгана бракує, — зауважив Гнат. — Хоча він, жидяра, все одно не пив би. Де його чорти носять, коли весь Орден тут воює?

— Удома, — пробубонів Ярема. — Відправили кілька місяців тому без права на повернення.

— Поранений? — припустив Северин.

— Не знаю.

Каркали ворони, збираючись до бенкету.

— Радий, що ви вціліли, — мовив Чорнововк. — Наших неабияк поменшало.

— Усі там будемо, — відмахнувся Гнат. — А доки живий, бери все, що можеш.

Чорнововк глянув на його заплічник, змотаний з ворожого мундира.

— Уляні на намисто?

— Краще! Вигулькнула тут у мене одна думка... Малюче, а ти чого киснеш? — Гнат ніколи не вмів делікатно змінювати тему. — Воріженьків рахуєш? Багатенько вклав?

— Давно вже не рахую, — байдуже відказав Ярема.

— Однаково не забудь висповідатися, — підморгнув Гнат.

— Це вже нічого не дасть, — відказав Ярема.

Бойко і Чорнововк здивовано перезирнулися. Вони ще не бачили Малюка таким відстороненим та байдужим.

— Та ти ж у нас завше! Цей... як його там... — Гнат ляснув себе по лобі. — Клитор!

— Ктитор, — незворушно виправив Северин.

— Я так і сказав.

— Провоював майже два роки, — замислено сказав Яровий, підняв скривавлену долоню і повільно пройшовся по ній пальцями. — Скільки ж крові... У перші місяці постійно сповідався в капелана, а потім... жодного сенсу.

Шляхтич знову замовк.

— Чому? — обережно поцікавився Чорнововк.

— Віримо в одне, а робимо геть інше. Ті, кого я вбив... Вони теж були католиками. Так само ходили по розраду до своїх капеланів та ставали до бою, певні, що б'ються за правду. Ми одне одного вбиваємо, потім сповідаємося, а потім знову вирушаємо вбивати. Все, як заповів Ісус.

Ярема сплюнув.

— Ого! Тебе не впізнати! Оце щойно було богохульство? — Гнат махнув Северинові, мовляв, не мовчи. — Скажи, Щезнику?

— Еге ж, — підхопив Северин. — Схизма! Плюндрування святих основ християнства! Малюк у нас тепер єретик.

Яровий не посміхнувся. За ці роки він побачив стільки страхітливого, ницого і безнадійного і стільки ж разів намагався повірити, що на все воля Його, переконуючи себе, що інакше не буває...

— Байдуже.

— А я тут згадав, що маю трофейну флягу... Не горілка, але теж незлецьке пійло! — Гнат підхопився на ноги. — Підводься, ясновельможний, бо гузно застудиш. Чи до цього теж байдуже?

Двоморці перемогли. Піррова перемога знекровила армії союзних держав, а в бою проти берсеркерів ряди Сірого Ордену зазнали величезних втрат, яких досі не мали ніколи. У польському сеймі, кримському курултаї та обох українських радах вирували суперечки, чи доцільно платити таку аж надто високу ціну за шматки землі в Балтійському морі.

— Ох, що я все про себе та про себе, — Галина дзвінко розсміялася. — Вибачте! Ви так уважно слухаєте! Розкажіть-но тепер щось про війну!

— У війни потворне обличчя, — відповів Ярема.

Пані Галина перестала всміхатися, закліпала своїми великими очима.

— Пробачте...

Ситуацію порятували обидві матінки, що саме нагодилися поглянути, як минає знайомство.

— Чудово! — Галина аж засяяла. — Ярема такий цікавий співрозмовник!

— О так, — він струснув гривою. — Галина така неймовірна оповідачка...

Дорогою додому Ядвіґа кинула на нього лукавий погляд.

— То що, сину? Ви готові обирати наречену? Чи треба ще часу на роздуми?

І тут він усе вирішив.

— Готовий, — відповів флегматично Ярема.

Пані Ярова була неабияк здивована: не сподівалася негайної відповіді.

— Справді? О, сину, це така приємна новина, я щаслива! Хто ж стане вашою обраницею?

— Галина.

Характерник не без задоволення спостеріг, як щастя репнуло та лускою осипалося з обличчя пані Ярової.

— Сину, а ви не переплутали? — обережно почала Ядвіга. — Оце щойно ми були в Галини, а першу дівчину звуть Агнесою. Мабуть, ви її мали на увазі...

— Ні-ні, я нічого не переплутав, мамуньо, — спокійно відказав Ярема. — Саме Галина, від котрої ми зараз їдемо.

Пані Ярова ніби сиру жабу проковтнула.

— Може, я занадто тиснула на вас? Не варто так поспішати. .. Сину, добре подумайте та гарненько зважте все без зайвого поспіху, на свіжу голову...

— Я свій вибір уже зробив.

Вона нервово стягла з шиї чорного шалика й мимоволі закрутила навколо руки. Помовчала. Підвела очі, там була провина.

— Отже, ви так хочете, — сказала Ядвіга стиха. — Вирішили провчити мене.

— Мамуньо, ви досі не сприймаєте мене всерйоз, хоч я два роки воював, — зітхнув Ярема. — Справді воював, не відсиджувався по штабах чи у тилу.

— Сину...

— Ваш план не вирізнявся оригінальністю: штовхнути до потрібної обранки на невигідному контрасті з іншою, тобто позбавити мене справжнього вибору, аби я пішов до дівчини, яка сподобалася вам.

Мати озирнула нього дивним поглядом: наче вперше побачила.

— Вибачте, — прошелестіла Ядвіга. Вона нечасто вживала це слово. — Я повелася негідно.

— Я не ображений, мамуньо. І справді хочу обрати Галину, — погляд пані Ярової обважнів смутком, тому Ярема швидко пояснив: — Не тому, що бажаю провчити вас, не подумайте! Просто Агнеса заслуговує кращого чоловіка, ніж я. З нею одружиться хтось інший... Без прокляття.

Ядвіга звела руку з шаликом та обережно, аби не зіпсувати макіяж, промокнула очі.

— Це дуже... Благородно. Справді шляхетно.... Але чи ви певні, сину?

— Так, мамо. Призначайте заручини хутчіш, треба завершити це до мого від'їзду.

— Але ж Галина... У неї вітер у голові! Уявляєте, на які неподобства ця пані може наважитися, коли вас місяцями не буде поруч?

— Як каже мій друг Еней: дарма, що дурноголова, аби чорноброва, — характерник посміхнувся. — Ви, мамуньо, візьмете її під своє мудре крило. Триматиме під контролем, як умієте, та поступово вирізьбите з неї гідну невістку.

Ярема зітхнув.

— А далі вже й онуки з'являться, і всі будуть щасливі.

Окрім мене, подумки додав він.

— Добре, сину. Ви... вразили мене, — Ядвіга нахилилася і поцілувала Ярему в чоло. — Я сама поставила ці умови, а ви зробили вибір. Я поважаю його... І поважаю вас.

— Люблю вас, мамо.

Заручини призначили через три тижні.

***

За порадою до брата Енея Северин не звертався: Катря його сестра, тож навіть попри їхні непрості стосунки той ніколи би не став на бік відьми-чужинки, про яку був не найкращої думки, відколи вперше почув про неї. Прикро, бо Еней, як єдиний жонатий з їхнього гурту, міг би виявитися неабияким порадником.

Раціональний Варган, наскільки всім відомо, не мав досвіду в любовних справах, тому до нього Северин теж не звернувся. Найдужче він волів би обговорити свій складний вибір із братом Малюком, але той мандрував скандинавськими краями, де з характерницькими дубами було сутужно. Інших близьких друзів Чорнововк не мав, а йти до знайомців з особистим не хотілося.

Довелося звернутися до Захара. Старий учитель завжди знаходив мудрі слова розради на будь-які випадки життя.

Невдовзі надійшла від нього відповідь: «Щезнику від Бриля. Навіть не вплутуй мене у це, козаче! Маєш власну голову на плечах. Та якщо надумаєш женитися і не покличеш за батька — я ображуся. Нехай Мамай допомагає».

— Дуже мені зараз Мамай допоможе, — знічено промовив Северин.

У безвиході звернувся за порадою до Соломії, яку попервах уникав з тих само причин, через які не писав Гнатові, адже Ліна була відьмі як дочка. Тож половину Севе-ринового звернення складало переконливе прохання не вибовкати нічого Ліні. Ворона, яка принесла листа, боляче клюнула Чорнововка за руку й відлетіла, не чекаючи відповіді. Вихователька написала йому чимало, та майже всі рядки було густо покреслені (він так і бачив нервові розчерки пера в її тремтячих пальцях). Єдина фраза, що лишилася неторкнутою, була наприкінці аркуша: «Яблуко від яблуньки!..»

Чорнововк жбурнув листа на землю та спересердя сплюнув.

За якусь годинку прилетіла друга ворона й передала нову записку від Соломії, цього разу майже без закреслень:

«Вибач, не стрималася. Оце трохи охолола, тримай мою відповідь. Ліні, авжеж, я нічого не скажу — ти сам це зробиш.

Що далі, питаєшся? А ти як гадаєш? Ніхто не зобов'язаний відмовлятися від своїх почуттів заради якогось ефемерного боргу з минулого! Чи ти вважаєш, що маля чудесним чином воскресить мертві стосунки? Знаєш, скільки я перебачила дівчат, які сподівалися дитиною припнути до себе чоловіка? Їх було БЕЗЛІЧ. Марна справа!

Авжеж, можеш скористатися цим шансом, аби покреслити життя собі та іншим, дурощів тобі не забракне.

P.S. Красно дякую й до землі вклоняюся, що згадав про моє існування й потішив стару відьму листом. Цікаво, а яка халепа має тебе спіткати, аби ти знайшов дорогу до моєї хати та завітав нарешті на гостину?»

— Трохим радить одружуватися і виховувати сина, Соломія відмовляє... — Чорнововк зіжмакав аркуш та пожбурив його у струмок. — До біса все!

Часу ще вдосталь. Як радив Трохим — зараз краще зосередитися на службі.

У Буді Чорнововк зупинився «Під тисячею лез», пообіцяв корчмарю Буханевичу затриматися тут на кілька днів, і рушив до дуба Мамая у сподіванні, що нове завдання не обернеться черговою прикрістю.

Віра Забіла обожнювала дуб Мамая, під час відвідин Вовчого міста просиджувала майже весь час під його велетенською кроною. Подейкували, навіть у своєму заповіті наказала, аби її неодмінно поховали поруч. Утім, це були чутки, останні роки анітрохи не змінили осавулу: така само сліпуче-біла коса, мінливий погляд жвавих очей та життєлюбна усмішка.

— Доброго дня, брате! — Забіла ляснула витоптану землю біля себе. — Сідай, у ногах правди немає. Хіба ж не чудове літо?

— Кому як, — буркнув Северин. — Вітання, сестро.

— Та бачу-бачу, — Віра прискіпливо вивчала його обличчя. — Будь ласкавий, віджени думки про особисті негаразди на ті кілька хвилин, що ми розмовлятимемо. Після цього зможеш повернутися до них.

— Так, сестро, — Чорнововк звик до її безпомильної проникливості. — Слухаю уважно. Що за справа?

— Тобі не сподобається почуте, брате Щезнику, — Віра кілька секунд крутила на пальці сталевий перстень-печатку. — Ти мусиш передати свою мережу іншому.

— Що?! — витріщився на неї Северин. — Віддати моїх почвар?

— Так. Віддати їх усіх.

Черговий рядок життя закреслено. Світ, яким він насолоджувався впродовж останніх місяців, розлазився клаптями.

— Іншому? Якому іншому? Чому? — Чорнововк не стримував обурення. — Я стільки років працював над цим! Тільки щойно все налагодилося! Навіщо віддавати? А криваві печатки? Усі вони скріплені особисто мною...

— Рада Сімох має щодо тебе інші плани, Щезнику, — Забіла говорила, дивлячись прямо перед собою, наче зачитувала вирок. — Я знала, ти будеш розлючений, але що швидше звикнеш до змін, то краще для всіх.

Характерник перевів подих і спитав уже спокійніше:

— Які плани Ради щодо мене?

— Дізнаєшся наприкінці серпня, брате. Доти маєш передати мережу наступнику.

— Так швидко? Це неможливо, — Северин змахнув руками. — До кінця серпня ж якихось п'ять тижнів! Аби зустрітися з кожним агентом, доведеться об'їздити всі полки та паланки Гетьманату, а це займе стільки часу, що...

— Покажеш найвередливіших створінь. Того неслухняного польовика, приміром, — перебила Віра без емоцій. — Скажеш, як викликати. Розповіси, як збирав. Поясниш, як працювати з ними. Відкриєш усі таємниці... А далі він упорається сам, повір.

— Але ж усі угоди скріплені моєю кров'ю! — Северин навіть виставив наперед свої пошрамовані руки. — Вони коритимуться лише мені! Я не можу розіслати їм поштівки, мовляв, від сьогодні оцей хлоп стане замість мене! Кривава угода так не працює, ви й самі знаєте...

— Отже, скріпите нові угоди, — осавула проникливо глянула йому в очі. — Щезнику, довірся мені. Хіба я колись помилялася?

Нова сторінка життя, котрій він так радів, летіла догори дригом псу під хвіст.

— Розумію, це несподівано, — провадила далі Віра. — Певна річ, ти не хочеш віддавати комусь плоди своєї багаторічної праці. Я теж воліла б цього уникнути... Але наразі обставини понад нашими бажаннями.

— Вибачте, сестро, я погарячкував, — Северин вирішив, що добряче вилається після розмови, аби зняти напругу. — То хто поїде зі мною? Кому передавати мережу?

Забіла повернула голову до свого улюбленого дуба.

— Пташенятко! Годі ховатися, — попрохала лагідно когось невидимого. — Нумо, виходь до нас.

Увесь цей час там хтось сидів? Якого дідька... Северин навіть не відчув присутності!

З-за стовбура обережно визирнуло чиєсь бліде лице та знову сховалося.

— Виходь уже, не бійся.

Поволі, сторожко, з-за дуба виступив дивний чоловік. Його сполохані темні очі ковзнули поглядом повз Северина, стрибнули до Віри, і вогник тривоги поволі згас.

— Так, мамо? — сором'язливо спитався він.

— Поїдеш із братом Щезником. Пригадуєш його?

Погляд зупинився на характернику. На обвітрених губах народилася усмішка:

— Чорний вовк!

Віра Забіла довго боролася за життя Савки Деригори — за його справжнє життя, а не животіння в людському тілі. Спочатку друзі навідували хлопця за кожної нагоди, але брат Павич нікого не впізнавав і жодним словом чи рухом не реагував на їхні відвідини. Першим здався Гнат, далі Ярема — не могли бачити побратима у такому стані. Пилип і Северин перестали приходити останніми, коли вирушили на війну. І образ покаліченого Савки їм поволі заступила навала битв та власних негараздів.

Осавула двохвостих опікувалася хлопцем, наче власним дитям. Коли ж усім навколо вже здавалося, що лікування зайшло у глухий кут, Віра просто забрала Павича подалі від Ордену на кілька років. Це коштувало їй чималих грошей, часу й клопотів, але жінка була готова на все.

— І я перемогла, — всміхнулася осавула.

Одного дня Савка промовив своє перше слово. «Мама». Він промовив його до Віри. Поступово брат Павич почав оклигувати після моторошних дослідів, які ставили на ньому недобитки Вільної Зграї, наново опановуючи все, що мав уміти дорослий чоловік. Звісно, він не став колишнім Савкою, розум його так і не вивільнився з присмерку: юнак поводився дивакувато, міг урватися на пів слові під час розмови, ігноруючи все довкола, завмирав з відсутнім поглядом чи сміявся з чогось, що чув або бачив лише він. Голова характерника була помережена борознами глибоких шрамів, через які вже не росло волосся, і череп брата Павича мав вигляд страхітливий та відразливий. Шапки він не вдягав — боявся. Лише взимку дозволяв накинути на спотворену голову теплого каптура.

Чорнововк ще довго звикатиме не відводити погляд від понівеченої голови й недоладної павичевої пір'їнки, котру Савка клеїв собі за вухо шматочком смоли.

Северин на радощах кинувся обіймати Павича. Було соромно, що вже й не згадував давнього друга, наче той справді помер. Савка на обійми не реагував, із зачудованою посмішкою роздивляючись простір за плечем Чорнововка.

— Так багато червоних ниток навколо, — прошепотів він.

— Ти маєш їх зібрати, — лагідно відповіла Забіла. — Слухайся брата Щезника. Він допоможе.

— Нитки бринять без упину... співають сумних пісень... таких тужливих... Прикро!

Савка смикнув головою, торкнувся пальцем павичевої пір'їни за вухом. Кутики його рота опустилися, наче він от-от заплаче.

— Чуєш мене? — перепитала Віра м'яко, проте наполегливо. — Слухайся брата Щезника!

— Добре, — Савка стрепенувся, наступної миті зашарівся. — Можна писати мамі?

— Чекатиму кожного листа!

— Буду охайно, — Павич нервово потер шрами на долонях, які лишилися йому після цвяхів. — Щодня можна?

— Щодня, — всміхнулася Забіла. — Час збиратися в дорогу, пташенятко.

Савка кивнув та почеберяв по свої речі, наспівуючи якусь дитячу пісеньку. На Северина він більше не глянув. Час від часу пошрамований химородник зупинявся, супився, сміявся, торкався пір'їни та чимчикував далі.

— Свого коня він кличе Коником, — повідомила Забіла. — Вершник з нього вправний, як колись, про це не турбуйся.

— Сестро... Я радий за Павича й безмежно поважаю вас, адже ви поставили його на ноги. Це справжнє диво! Але ви певні, що... — Чорнововк старанно добирав належне слово. — Що він здатен?

— Він готовий. Попри оманливий вигляд Павич стане найкращим наступником твоєї справи, повір мені. Під тими шрамами приховано розум і кмітливість, сам побачиш... Лишень йому маємо довірити мережу, — її очі світилися материнської ніжністю. — Говори з ним спокійно й лагідно, брате. Павич — доросла дитина, але він здатен постояти за себе і швидко вивчить усе, що покажеш. Лишень дозволь йому навчатися! Будь терплячим другом. Він так чекав цієї мандрівки.

— Звісно, сестро, — Северин сповнився тепла до неї та віднайденого брата. Лють зникла: він твердо вирішив виконати завдання якнайкраще. — Зроблю все, що можливо.

Навіть якщо цей розділ йому не до вподоби — він напише його твердою рукою.

— Дякую, брате.

— Маю лише одне питання...

— Ти ніколи не приходиш без питань, — посміхнулася Віра. — Але про дівчат навіть не починай!

Поза сумнівом, осавула двохвостих мала дар ясновидіння, хоч і повсякчас уникала будь-яких розмов на цю тему.

— Я хочу знати рішення Ради. Мене забирають до іншого куреню, чи не так?

— Так, брате, — визнала Віра. — Наразі більше нічого сказати не можу.

— Шкода... Мені подобалося серед двохвостих.

— І мені дуже шкода, Щезнику, — зітхнула вона. — Сподіваюся, ти ще повернешся до мого куреню. А поки... Нехай Мамай допомагає!

Пан Буханевич виявився украй розчарований його нетривким візитом.

— Знову на одну ніч, пане Чорнововку? Обіцяли ж цього разу зупинитися на декілька! І так з року в рік!

— Але бували винятки, — мляво захищався Северин.

— Ці винятки бували для «Чорта і ведмедя», пане Чорнововку! І не ховайте очей, мені все відомо! Коли ви затримуєтеся у Буді надовго, то чомусь завжди у них!

Пан Володимир мав рацію: коли Северин зупинявся у гостинному домі Ярових, то завжди на декілька діб. Але як доведеш, що то випадковий збіг, а не підступний задум?

Слід було негайно змінити тему розмови, і Северин знав, перед чим той не встоїть:

— А як просувається ваша книга, пане Буханевичу?

— О! — прийом подіяв, і корчмар миттю забув про образу з гостюванням. — Її видають! Ось-ось надійде з друку!

— Отакої! — Северин завжди гадав, що пан Володимир належить до когорти тих людей, котрі все життя пишуть книгу, всім довкола про неї розповідають, але ніколи не спромагаються завершити рукопис. — Оце так новина, пане Буханевичу! І ви мовчали? Прийміть найщиріші вітання!

— Дякую, пане Чорнововку! Сподіваюся, вам теж сподобається, — Володимир від напливу почуттів аж зашарівся. — Мій «Літопис Сірого Ордену»! Я вклав у нього стільки сил, часу та душі! І нарешті... Мені навіть гонорар заплатили!

На радощах корчмар забув про Северинову зраду з іншим гостинним домом. Ще трохи погомонівши про книгу, характерник дістав від Буханевича чималий шмат капустяника в дорогу та заїхав по Савку. Невдовзі характерники покинули Вовче місто.

Брат Павич роззирався навколо, щасливо мружився від сонця, гладив гриву свого Коника та час від часу посмикував пір'їну за вухом.

— Павичу!

Савка не обернувся.

— Гей! Павичу!

Жодної реакції.

Привернувши нарешті увагу Деригори розмахуванням рук, Чорнововк переконався, що той його чує, відтак повільно та докладно почав вводити його в курс непростих стосунків з потойбічними агентами.

— Норов та поведінка у них геть різні, просто як у людей. Хтось тут довго жив, когось я витягнув із Потойбіччя. Одні ховаються серед дикої природи, інші надають перевагу селам чи містам, деякі постійно мандрують. Усі вони скуті кривавими угодами, тобі доведеться замінити мої угоди власними... Про це розповім пізніше. Головне — пояснити кожному, що саме тобі від нього треба. Інколи це дуже складно, бо вони не люди, тож і мислять інакше, — неквапом оповідав Северин. — Але як зрозумієш, що й до чого, все вдасться! Дехто відправляє звіти щурами чи птахами, дехто вселяється у людину поблизу та її вустами переказує повідомлення, дехто вночі підкидає берестяні листи з нотатками, а дехто сон потрібний навіває, такий, що потім не забудеш... Гей! Я кому розповідаю? Агов! Ти мене слухаєш, Павичу?

Савка шморгнув носом і знов розплився у щасливій усмішці.

— Гей, Чорний Вовче! Як ся маєш?

Це буде достобіса складне завдання, збагнув Северин.