Тенета війни

Розділ перший

Життя у нічному лісі шаруділо, ухкало, кумкало, скреготіло, рохкало, сичало, жебоніло та белькотіло. Туге суголосся пульсувало венами чорнотропів, котилося луною галявинами, виповнюло найпотаємніші нори й закамарки — жодна сила не спроможна стишити цієї пісні.

Під звуки невщухного концерту хащею сунули троє.

Першим крокував міцний невисокий чоловік. Він мав примітну косу попелястого волосся, що сягала йому за поперек; вбрання на поясі перехоплене чорним чересом, паски тримали клямри — нижня виблискувала золотим бандуристом, середня мала срібного вовка, горішню прикрашав бронзовий тризуб. Чоловік крокував легко та нечутно, у його наплічнику щось тихо булькало.

Супутники довгокосого скидалися на банківських клерків, яких висмикнули та перенесли до лісу просто з конторських стільців. У високих капелюхах, недоречних костюмах та лискучих черевиках, комірці сорочок туго накрохмалені — важко уявити щось більш зайве серед дикої природи. Дещицю карикатурності обом додавали їхні постави: перший був високим та блідим, другий — рум'яним пузанем у круглих окулярах. Пан Довготелесий увесь час озирався, а пан Пузань тримав напоготові нотатника й олівця, що їх уже двічі мало не загубив.

Гучні кроки, тріщання сухого гілля та зрідка промовлені слова додавали какофонії лісового концерту недоречних людських ноток.

— Ви йтимете дорогою болю та крові. Чи бажаєте йти далі? — пролунало перше питання.

— Так, — мовив пан Довготелесий.

Пан Пузань із відповіддю забарився: у непевному місячному світлі він похапцем занотовував щось у записнику, тож геть не зауважив урочистості моменту.

— Відповісти мають обидва, — сказав Пилип.

— Що? Так-так, авжеж, — другий поспіхом дошкрябав речення і додав: — Вибачте.

— То йдіть.

Характерник рушив першим, ледь чутно зітхнувши. Обидва телепні знали, що прямують до лісу, але вбралися як на вечірній променад. Добре, що він не зав'язав їм очей, як робив зазвичай іншим, — ці двоє й так мало не щокроку спотикалися, мов брели лісом уперше.

Поводивши бевзів трохи між деревами, Пилип озвучив друге питання:

— Ви житимете чужинцями серед людей. Чи бажаєте йти далі?

— Так, — відповів пан Довготелесий та швидко озирнувся. У голосі вчувалася непевність.

Олефір терпляче чекав, доки пан Пузань занотує його питання.

— Ага, — мовив нарешті той.

Треба закінчувати цей фарс, вирішив Пилип. Найближча галявина згодиться.

— То йдіть.

Вони ще кілька хвилин покружляли хащею: мало не загубили пана Пузаня, який зненацька зупинився для чергової нотатки; сполохали молодого кабанчика, що мирно розкопував собі корінці; підступна гілка ледь не вибрала пану Довготелесому око... Уздрівши галявину, Пилип неабияк зрадів, аж проголосив останнє питання трохи бадьорішим, аніж треба, тоном:

— Ви проклятими зостанетесь назавжди. Чи бажаєте йти далі?

— А якщо я передумав? — спитав пан Довготелесий, потираючи ушкоджене око.

— Запізно, — відрубав Пилип. — Мусите погоджуватися.

— Тоді так, — відповів пан Довготелесий і, ніби злякавшись власної відповіді, сторожко роззирнувся.

Пан Пузань крутився, доки не знайшов на галявині освітлену місяцем ділянку, зробив чергову нотатку, повернувся й теж погодився. Із неабияким полегшенням Пилип розв'язав наплічника, дістав мідну чашу та пляшку темного скла.

— Тепер треба розпалити багаття? — спитав пан Пузань.

— Ні, — відповів Пилип, відкорковуючи пляшку. — Це просто вигадка.

Він хотів якомога швидше покінчити з цим.

— Але згідно наших джерел...

— Стара містифікація, — рішуче перебив характерник. — Ритуал у переказах навмисне сповнений зайвих дій, аби ускладнити його повторення.

— Он воно що, — пан Пузань поправив окуляри і побіг на світло доповнювати свої записи. — Резонно!

— А та частина з ножем у серце? — обережно перепитав пан Довготелесий.

Пилип витягнув з-за череса ножа.

— А от ця частина правдива, — він мить помовчав, а потім пожалів переляканого супутника: — Жартую.

Довготелесий криво посміхнувся, витер з лоба дрібні краплі поту.

— Слова над багаттям також вигадані, — додав сіроманець. — Зумисна романтизація ритуалу. Насправді досить тільки випити трунок.

Пан Пузань записував його свідчення так ревно, що грифель мало не дер папір. Характерник обережно наповнив чашу, ретельно закоркував пляшку та підніс напій пану Довготелесому.

— Тут на двох, — урочисто мовив Пилип. — 3 цим ви отримаєте здатність перейти... По той бік.

Чоловіки нервово перезирнулися.

— Ви довго шукали, — нагадав Олефір. — Ви знайшли. І добре заплатили.

— Але навіщо було йти аж сюди, аби...

— Відкиньте сумніви! — перебив нетерпляче сіроманець.

— Я пройшов цей ритуал у п'ятнадцять років. Ви за крок до нових сил! Невже відмовитеся через страх?

Аргументи подіяли.

— Що нас чекає? — спитав пан Довготелесий.

Від нього аж смерділо страхом.

— Побачите... Кожен переживає особистий досвід переходу, тому мої поради вам не допоможуть.

Чоловіки знову перезирнулися.

— Отже. Хто перший?

— Давайте мені, — наважився пан Пузань і забрав чашу. — Скільки треба випити?

— Половину. Решту залиште побратимові.

Той кивнув, облизав губи, поправив окуляри й аж потім рішуче ковтнув. Пан Довготелесий зачудовано спостерігав за ним. Пан Пузань випив навіть більше, ніж половину, голосно крекнув, витер губи долонею та передав чашу товаришу.

— Може, не треба? — спитав пан Довготелесий. — Нам для перевірки згодиться й хтось один...

— Ану, пий! — скомандував пан Пузань.

Пан Довготелесий підозріливо оглянув темний напій, принюхався — пахло калганівкою та якимись травами, схожими на ялівець. Кілька секунд він намагався вгамувати збуджене дихання, а потім рвучко випив усе до дна.

— Ух! — видихнув пан Довготелесий і занюхав випите напарфумленою хусткою.

Сіроманець забрав чашу, ретельно прополоскав її водою з фляги і кивнув завмерлим чоловікам:

— Сідайте на землю та заплющте очі.

Вони негайно виконали наказ.

— Чекайте кілька хвилин. Після цього відбудеться перехід.

Обидва слухняно завмерли на прохолодній нічній траві. Пилип уважно стежив за їхніми обличчями, аби не проґавити належну мить.

Ці двоє вийшли на нього два тижні тому. Далі відбулася класична партія, яку Пилип розігрував не вперше. Експозиція: він отримав наказ особисто від Басюги та сів біля них у шинку як простий вартовий, стомлений марудною роботою і радий поплескати язиком. Обережне знайомство: вони щедро пригощають вечерею та розпитують про життя-буття. Він ділиться всім, що належить їм згодувати. Налагодження контакту: зустрічається з ними декілька разів, завжди дозволяє платити за частування, а потім просить грошей — мовляв, має віддати частку великого боргу, розмір якого перевищує його річну платню. Приманку заковтнуто: йому пропонують чималу суму за одну невеличку послугу новим друзям. Вони так давно хотіли втрапити до Потойбіччя! Та ніяк не могли знайти методу. Пристрасно мріють про знайомство з легендарними і загадковими силами... Чи це можливо для людини поза Орденом? Кажуть, є якийсь ритуал, що зветься ніччю срібної клямри.

Він сумнівається — вони наполягають; він вагається — вони подвоюють суму; він боїться гніву Ордену — вони підмаслюють щедрим авансом. Зрештою, він погоджується. «Тільки ви двоє, опівночі». І ось вони тут, готові робити все, що наказано; думають, що обдурили простака-сіроманця, дарма довкола таких кружляють страхітливі чутки; тихо радіють, що нарешті викрали надважливий секрет... Скільки вже таких він бачив.

— Не можу чекати! — схопився раптом пан Довготелесий. М'язи його обличчя дивно смикалися. — Я відчуваю, що готовий! У вухах золотий передзвін! Потойбіч кличе мене! Я чую!

Він скочив на ноги та вихопив з кишені складаного ножика.

— Ні-ні, заждіть, — почав Пилип. Це було не за планом.

— Ось вона, я бачу! Квітне перед очима... Кличе мене! Маю рушати! Я знаю!

У блідому місячному сяйві лице пана Довготелесого кривилося й палахкотіло. Одним управним рухом він викинув лезо та ввігнав його собі у груди під якесь нерозбірливе гасло.

Відлуння передсмертного крику розлетілося лісом. Ще мить — і тіло гепнуло об землю. Лісовий оркестр увібрав трагічні нотки та повів концерт далі, наче нічого не трапилося.

— Так і має бути? — пан Пузань дивився на товариша сполоханими очима. Його зіниці були надто розширені.

— Ага, — відповів характерник спокійно.

Пан Пузань порачкував до пана Довготелесого, прислухався до його грудей, знервовано писнув, перевірив пульс на шиї та зап'ястку.

— Він мертвий! — завищав пан Пузань. — Мертвий!

— Ви справді так вважаєте? — флегматично спитав Пилип.

— Я не ідіот! — той вихопив невеличкого піштоля. — Тут срібло...

Але зброя пурхнула у траву, а пан Пузань обіруч схопився за горло, немов надумав задушитися. Очі вибалушилися, з рота впереміж із хрипінням заюшила кров. Кілька секунд він ще намагався ковтнути повітря, натомість важко блюванув.

— Відвар з горілки, дурману, вовчих ягід та ще дечого, — пояснив Пилип. — Добре, що ви не занотовуєте рецепт, бо це справжнісінька отрута.

Окуляри злетіли кудись у траву. Пан Пузань відхаркнув темне блювотиння, спробував повзти, але розпластався у власній калюжі, прохрипів щось нерозбірливе кривавою піною та сконав, судомно стискаючи власну горлянку.

— Телепні, — підсумував Пилип.

Він обнишпорив їхні кишені, дістав гаманці та документи. У пана Пузаня біля подорожньої грамоти лежав дагеротип, з якого всміхалася кругла жінка і така сама кругленька дитина. Навіть цей йолоп мав родину...

Кров пана Довготелесого зблискувала у місячному сяйві, жевріла гостинним теплом. От навіщо той бовдур схопився за ножа? Обидва мали врізати дуба від отрути!

Певно, випив замало. Надалі слід розділяти порції, аби такого не повторилося. Пилип заплющив очі, затамував подих. Порахував до десяти. Не допомогло: кров сочилася обіцянкою амброзії, дражнила ніздрі, вабила, пробуджувала приємний присмак на язиці — ось я, поруч, торкнися мене, малесеньку краплиночку; нумо, зроби тільки крок, досить лише нахилитися та спробувати...

Характерник відвернувся, відійшов від мертвих, аби не чути запаху, і заходився ламати гілля на багаття з такою силою, аби заболіли руки та коліна. Прикликав зі спогадів обличчя Майї, її очі, брови, усмішку...

Полегшало. Коли затріскотіло полум'я, він усівся до небіжчиків спиною, дістав варган — і до лісової симфонії додався ще один мотив. Ватри та мелодії вистачить, аби його знайшли у дикій хащі.

Пилип грав довго, жодного разу не озирнувшись на тіла. Дим, музика та спогади про Майю забивали йому солодкий запах крові.

Нарешті почулися кроки. Пилип сховав варган, щойно Олекса Воропай вийшов із хащі та обтрусив рукав від павутиння. Прийшлий сіроманець оглянув тіла, почухав виголену макітру, рушив до багаття. Характерники потиснули руки.

— Чи не легше стріляти в потилиці? — спитав Олекса замість привітання. — Навіщо морочитися з цілою виставою?

— Не хочу бризок мозку, — відповів Пилип і передав знайдені документи.

— Слова романтика, а не вбивці, — Воропай забрав грамоти, побіжно кинув на них оком. — Чергові охочі придбати секрет перетворення на химородника?

— Вони ніколи не переведуться, — відказав Пилип. — Ці виявилися геть тупенькими.

— Чиїх будуть? — Олекса нахилився до світла та вчитався у кириличні закарлючки. — Смарагдова Орда, Московський улус. Щось останнім часом їх тут забагато...

— Хай приходять, — знизав плечима Пилип. — Я кожному влаштую ніч срібної клямри.

Воропай розреготався.

— Насправді мені подобається твоє штукарство, брате Варгане. Змушувати бовдурів накласти на себе руки — у цьому є певна іронія! Та жорстокість. Куля в череп — значно милосердніше.

— Я надаю перевагу стрілам, брате Джінджику, — Пилип був не в настрої для філософських теревенів.

— Так-так, заповзятий син степу, — Олекса знову роздивився тіла.

Вивчає, подумав Пилип. У такі миті він ненавидів Воропая і кляв себе за цю ненависть.

— Добра робота, — виснував нарешті Джінджик. — Ґазда буде задоволений.

Ґаздою звався осавула контррозвідників Немир Басюга. Брат Ґазда особисто віддавав накази Пилипу і саме він призначив брата Джінджика його куратором.

— То як ся маєш, Варгане? — спитав обережно Воро-пай. — Знаю, ти не любиш таких питань, і, повір, я також не в захваті, що мушу...

— Зі мною все гаразд, — Пилип махнув рукою. — Не переймайся, брате.

Олекса кивнув із помітним полегшенням.

— Допомогти з похованням?

Допомога не завадила б, але Пилип відмовився принципово.

— Як знаєш, — Воропай сховав документи мерців до наплічника. — Відпочивай. Нові накази надійдуть як зазвичай.

— Добре.

Олекса пішов було, але затримався наприкінці галявини.

— Слухай... Ми ж із тобою одного року прийому, чи не так?

— Так, — Пилип пригадав збори джур неподалік Мамаєвого дуба: ніби картина з чужого життя. — Пам'ятаю, як ти з Енеєм перед випробуванням двобій улаштував.

— Було, — посміхнувся Олекса. — Так і не здолали ми одне одного тоді. Скільки років минуло?

— У серпні буде сім.

— Холера! Час летить, — Воропай знову почухав макітру. — Слухай, брате... У мого давешнього цімбора є хатинка у Келечині... Може, поїдеш на кілька тижнів? Там природа тиха, гарна, спокійна: гори, смереки, водоспад Шипіт неподалік. Жінка у нього андрути пече та кіфлики смачнючі, з гливами чи морелями, все із власного саду... Словом, Закарпаття! Відпочинеш там, поїси, мо' кобіту собі знайдеш...

— Дякую, брате. Я подумаю, — відмовив Олефір.

Воропай старається щосили. Треба бути останнім покидьком, аби ненавидіти його, подумав Пилип.

Олекса кивнув, поправив наплічник і махнув рукою:

— Нехай Мамай допомагає, брате.

— Навзаєм.

Воропай зник у хащі. Пилип дістав з наплічника шматок хліба та взявся повільно жувати, вдивляючись у полум'я.

Минула година. Ватра згасла, хліб давно зник, варган лежав забутим, а сіроманець усе сидів, утупившись у попіл, немов у дзеркало. Аромат крові дурманив так, що навіть запах спаленого дерева не міг його перебити. Олефір спробував згадати Майю, проте її обличчя затремтіло та зникло. Він зціпив зуби і покликав натомість образ матері...

Годі мучитися, Пилипе! Ти хочеш пити. Ти знаєш, як воно смакує. Ти обожнюєш цей смак. Навіщо відмовляти собі? Навіщо заперечувати власну природу?

— Зникни.

Завжди одна й та сама розмова. Ми обидва знаємо, чим усе скінчиться. Хіба не легше завершити все одразу? Навіщо влаштовувати собі тортури? Ти ж не боягуз. Зазирни у власні очі, Пилипе. Зазирни рішуче, не відводячи погляду. Ти — воїн. Ми обидва воїни! Воїни-вовки, хижії звірі, в багряній імлі очі горять...

— Замовкни.

Так смішно, наказуєш мені... Ніби це подіє. Чи ти усвідомлюєш, що сперечаєшся сам із собою? Я не піду й не замовкну! Тобі це відомо! Але ти досі не прийняв правду. Разом ми станемо сильнішими! Натомість марнуємо час на суперечки...

— Геть.

Допоки ти в змозі стримувати мене. Точніше, у змозі стримувати себе...

— Геть, кажу! — крикнув Пилип.

Мовчання.

І потім, наче у відповідь, з-за лісу почулося виття вовків.

Не встиг характерник збагнути, що робить, як уже вив разом з ними — протяжно, голосно й розпачливо.

***

Яскрило й струменіло; тремтіло й перехоплювало; вистигло й розтануло. М'язи під спітнілою шкірою розпружилися, уривчастий подих уповільнився. Обоє гойдалися на невидимих тремтливих хвилях без жодного згуку, без жодного поруху.

Вона посміхалася та мружилася, він насолоджувався безцінною та швидкоплинною миттю всеохопного спокою, коли в голові вільно від думок, а тіло приємно зм'якло... Шкода, що ця мить спливає напрочуд швидко.

Орися стрепенулася, підвела голову, невимушеним рухом зібрала розтріпане волосся та потягнулася за склянкою води. Гнат, своєю чергою, потягнувся до її грудей — ніколи не втрачав такої нагоди — аж раптом до опочивальні без жодного попередження ввірвалася служниця.

— Пан приїхав! — писнула вона та прожогом кинулася геть.

Орися вилаялася, Гнат скотився з ліжка. Не марнуючи часу, покидав речі в опанчу, хутко перевірив, чи не забув чого, бо в поспіху міг випасти гаманець чи викотилася б фляга, згорнув усе в тугий клунок.

— Взуття.

Розпашіла Орися подала йому чоботи, накинула на себе шовковий халатик та розчахнула вікно.

— Мчи, — кинула вона. — Потім побачимося.

— Угу, — Гнат стрибнув геть.

Їхні зустрічі завжди минали спокійно, але колись така халепа мала трапитися — вони обоє це знали та все одно не були готовими. Класика трагедій, класика комедій, класика життя. Майстру Котляревському сподобалося б, подумав Гнат.

Шлях відступу він продумав заздалегідь: з вікна опочивальні вискочив на стріху їдальні, пробіг на зігнутих та пірнув з першого поверху у високі кущі самшиту. Почулася лайка, затим з кущів обережно вистромив голову сірий вовчисько із клунком у пащі, роззирнувся, пересвідчився у безпеці маневру та чкурнув до непомітної дірки-підкопи під парканом.

Чоловік Орисі мав повернутися завтра, але через бозна-які причини його плани змінилися. Гнат не переймався: Орися викрутиться, а її служниці триматимуть язики на припоні — не так через жіночу одностайність, як завдяки заохочувальним талярам на додаток до місячної платні.

Маєток стояв у заможному кварталі під Володимирською гіркою, тож тікати до води було недалечко. Якийсь приблудний собацюра побіг слідом із радісним гавкотом, але вовк не зважав на нього, і пес втратив цікавість. Перехожі траплялися рідко, проте Гнат щоразу чекав, коли вони пройдуть повз, бо величезний вовчисько з клунком у пащі неодмінно приверне увагу, і зайві чутки враз розлетяться околицями.

Київ сповивали перші сутінки. У супроводі тіней вовк непомітно дістався берега Дніпра до паростей очерету, після чого звідти виліз пом'ятий Гнат, пірнув у воду та заходився змивати кров, хутро і запах Орисі.

— От д-д-д-д-дідько, — процокотів зубами характерник. Початок червня видався прохолодним.

Він закрутив мокрого оселедця навколо вуха, розтерся опанчею, хутко вдягнувся, поправив шаблі за спиною. Холод застряг у нутрощах крижаними пагонами. От би назад, до теплого ліжка та ласкавої жінки!

Фляжка виявилася порожньою. Точно, він же пригощав Орисю...

— Срака, — констатував Гнат.

Добре, що у «Нічній Мавці» завжди знайдуться і випивка, і ліжко, і жінка. А ще, можливо, заробіток.

Далі від маєтків вечірня столиця вирувала життям: бруківкою стукотіли колеса екіпажів, перехожі квапилися у справах, ковзали по сіроманцю байдужими очима, декотрі затримували погляд на двох шаблях за спиною. Такий погляд завжди може слугувати чудовим приводом для бійки, але Гнатів бойовий настрій вивітрився.

Він уважно перевірив гаманець, клямри, кулі для піштоля — все на місці. Чого ж тоді на душі так мерзотно? Невже ця дурнувата втеча так подіяла на нього?

Відповідей не було, гидке відчуття не відпускало, а з ним і холод після вимушеного вечірнього купання.

— До сраки, — буркнув Гнат і пришвидшив крок.

«Nichna Mavka» мала чимало спокус (приміром, розкішний та незаконний гральний заклад у підвалі, що поночі збирав найзаможніших киян та гостей столиці), але найбільшою перевагою було те, що й відчиняли його ранньої години (на відміну від решти київських будинків розпусти). Ціни тут, звісно, високі, якщо не сказати — зависокі, але заклад того вартував, як і, власне, перелік його послуг. Перша кляса.

Характерник сьогодні виявився першим гостем. У залі було порожньо: певно, дівчата ще чепуряться нагорі, готуючись до вечора. Гнат умостився за шинквас на улюбленому стільці, добряче потертому сотнями різнокаліберних сідниць.

За шинкаря був якийсь носатий юнак із старанно прилизаним волоссям.

— Вітаю у «Нічній Мавці», — привітався він шанобливо. — Чого бажаєте цього чудового вечора?

Новенький. Справжні шинкарі так не розмовляють.

— До сраки чудовий вечір. Налий горілки.

Гната дратував цей жовторотик. Куди подівся старий знайомий Дмитро, якому навіть замовлення не потрібно було казати? Воно народжувалося самою лише силою думки, чисте й прохолодне.

— І не смій розбавляти, — додав характерник. — Зі мною цей трюк не працює.

— Авжеж, пане, — юнак з повагою глянув на його клямри та заходився відкорковувати нову пляшку.

— Де Дмитро? — спитав Гнат похмуро.

— На жаль, дядько Дмитро у лікарні, — відповів малий засмучено. — Піймав нещодавно кулю. На щастя, Бог уберіг, але найближчі місяці оклигуватиме.

Однією рукою хрестився, іншою — наливав.

— То ти його небіж?

— Ваша правда.

Зацокотіли високі підбори і поруч Гната всілася Лілея, худорлява білявка середніх літ. Цьогоріч її підвищили до бордель-маман, відколи попередниця сконала від передозування дурманами. Дехто вважав Лілею занадто кощавою та сухореброю, а Гнатові — одна з улюблениць.

— Перша чарка за рахунок закладу, — оголосила Лілея шинкарю та подарувала характернику найчарівнішу посмішку. — Як приємно вийти та побачити любого лицаря. Давно тебе тут не було, Гнате. Де мандрував?

— Вовчою стежкою. Твоє здоров'я, красуне, — Гнат підняв чарку та спритно перехилив її до горлянки.

Оковита пішла гарно, миттю прогріла нутрощі, проте паскудне відчуття не зникло. Мабуть, просто треба напитися. Це завжди допомагає.

— Чому такий похмурий, лицарю? — проспівала Лілея.

— Бо тебе рідко бачу.

Характерник спробував пригадати, скільки в нього залишилося грошей і чи вистачить на Лілею. Це завжди було непросте роздоріжжя: або відкласти на мрію, або насолодитися тут і зараз. Зазвичай Гнат обирав по черзі.

— Заходь частіше. Я постійно згадую твій широкий черес, — жінка багатозначно намотала білявого кучерика на вказівний пальчик.

Гнат підкрутив вуса. Молодий шинкар із кам'яним обличчям протирав чисті чарки, вуха його палахкотіли.

— Ще, — оголосив йому Бойко.

— Дуже не налягай, — примружила нафарбовані сріблястими тінями очі Лілея. — Ти потрібен сьогодні тверезим.

— Тобі?

Байдуже, скільки там у капшуку лишилося, твердо вирішив Гнат.

— На превеликий жаль — ні, — Лілея озирнулася: до закладу ввійшли двоє, судячи з одягу, заможних чумаків. — Шеф має справу на кілька дукачів. Він чекає внизу.

Лілея пурхнула до гостей. Сіроманець супроводив її задок невеселим поглядом та випив другу чарку. Сьогодні всі жінки тікають йому з рук.

— Лілея найкраща, — зауважив шинкар.

— Знайшовся тут знавець, — пхекнув Гнат. — Ти навіть голу дівку ніколи не мацав. Як тебе звуть?

— Тарасом звуть. І я мацав!

Як лише такого малого додумалися взяти на роботу в дім розпусти, подумав Гнат. Мабуть, Дмитро гарненько попросив за небожа.

— Щасти з мацанням, Тарасику. Ще побачимося.

Коли до себе кликав господар «Нічної Мавки», то справа була нагальна. І грошовита. Характерник рушив до непомітних дверей, якими послуговувалися винятково працівники та довірені персони закладу.

— Агов! За другу хто заплатить, пане лицарю? — гукнув Тарасик.

— Запиши на мій рахунок, — відповів Гнат. — Прізвище Бойко.

Сіроманець спустився до підвалу, двійко бурмил перед черговими дверима мовчки пропустили його далі.

Потаємним Ельдорадо тут ховалася величезна гральна зала: розкішно оздоблена оксамитом та позолотою, до блиску вичищена, щедро напарфумлена — готова до відкриття на найвищому рівні. Шевальє чекав біля одного зі столів, укритому стовпчиками гральних фішок.

— А от і мій улюблений характерник! — мовив чоловік та простягнув руки до Гната. — Ходи-но сюди, мон амі!

Бойко не знав, як насправді звуть Шевальє. Певно, ніхто в усьому Гетьманаті того не знав, окрім кількох агентів Таємної Варти і Сірого Ордену. Сам Шевальє стверджував, що він родом із Франції, носив костюми за останньою паризькою модою та щодня підрівнював ледь помітні, немов олівцем намальовані вусики у найдорожчій цирульні Києва «Na uzvozi». Від нього плинув тонкий аромат дорогого одеколону (французького, авжеж), на доглянутих пальцях блищали золоті персні.

Українською Шевальє розмовляв без жодного натяку на акцент і гекав, як будь-який місцевий, тож Гнат мав підозри, що вишуканий бандит родом з угідь, ближчих до Житомира, ніж до Парижа.

Вони символічно обійнялися. Гната завжди корчило від цього ритуалу. Він кинув погляд на викладені стоси гральних фішок — тут вистачило б і на десяток його мрій.

— Виглядають привабливо, чи не так? — спитав Шевальє. — Дивишся на ці фішки, а насправді то блищать таляри і дукачі. Справжні чари!

— Так-так, казино ніколи не програє, — буркнув Гнат, який спустив тут не одну місячну платню.

— Мудрі слова, світла голово! От навіщо ти став клятим характерником? — сплеснув руками Шевальє. — Я б тебе у Чорну Раду провів, же сві кон!

— Же шо? — Гната вельми дратували ці вставки незрозумілою для нього мовою. — Політика мене ніколи не цікавила.

— Дарма, мон амі! Будь-якій відповідальній людині, а тим паче свідомому громадянину і патріоту варто цікавитися політикою — адже вона керує нашим життям.

Характернику набридли вступні теревені. Гидке відчуття нікуди не зникло, дві чарки горілки не зарадили, а фішки нагадали про те, що до мрії далеко — настрій полетів у прірву.

— Ти мене заради балачок про політику покликав? — спитав Гнат.

Мало хто б наважився так розмовляти з одним із найві-доміших київських бандитів.

— От про що я казав! Обожнюю твою прямоту й відвертість, — Шевальє зааплодував із задоволеною посмішкою.

— Так-так, у мене аж встав від твоїх вихвалянь, — похмуро відповів Гнат. — Давай уже до справи.

Шевальє махнув рукою на залу.

— Сьогодні тут буде гра. Дуже важлива гра... Приїдуть гості. Дуже поважні гості.

— Радий. Дуже радий за тебе, — мовив Гнат. — До чого тут я?

— Ти вже бачив, хто стоїть за шинквасом замість Дмитра?

— Шмаркач, який шию скрутить озираючись на дівок навколо.

— Дмитра підстрелили виродки, які насмілилися напасти на мене. Нажахали весь персонал, — Шевальє відкинув показні веселощі та нервово хруснув пальцями. — Мерде! Я задіяв усі ресурси, але досі не знаю, хто виступив проти мене. Ти розумієш, які люди стоять за цим попередженням, якщо навіть я не здатен їх знайти?

— Лайно, — погодився Гнат.

— У жодному разі не можна дати себе залякати. Не можна показати слабкість, — Шевальє поправив метелика, що було найвищим проявом його невдоволення. Нерідко після цього жесту чиєсь життя уривалося. — Тому гра відбудеться. Сьогодні, коли тут буде чимало поважних гостей, на мене спробують напасти знову. Я не певен, але так підказує шосте чуття... Я б сам так учинив. Тож мусимо бути напоготові, потрібен увесь можливий захист.

— Поклич сердюків.

— Сердюки будуть, — відмахнувся Шевальє. — Та зиску з них, як із цапа молока.

— І скільки ж коштують сині мундири? — поцікавився Бойко.

— Ані шеляга, — у відповідь на здивований погляд характерника Шевальє пояснив: — Голова столичних сердюків також буде серед гостей. Але що таке сердюки в порівнянні з твоїми шаблями? Я дуже зрадів новині про твій несподіваний візит.

— Це випадковість, — Гнат із прикрістю згадав Орисю та її перса. — Я мав інші плани на вечір.

— Бачиш? Сама доля привела тебе сьогодні, мон амі. То як, допоможеш з охороною?

Далі починалася невеличка вистава. Бони обидва знали фінал, але все одно мали розіграти її.

— Мій час дорого коштує, — сказав Гнат.

— Твій час потрібен мені до світанку. Дукач за чотири години, — відповів Шевальє.

Цього заробітку вистачить на подарунки і Остапу, і Уляні. Ще й відкласти на мрію.

— Просто насолоджуйся вечором, сіроманцю. Проходжайся поміж столів, спілкуйся, як матимеш бажання, можеш зіграти та випити трохи... Тільки ж не втрачай пильності та здатності махати шаблями.

— Та здатності ловити кулі.

— Нотаман! Чи не диво той ваш потойбічний контракт? — Шевальє простягнув долоню. — Тільки до дівчат не липни... Підеш до будь-якої після вечірки. За рахунок закладу.

Лілею, він обере Лілею. Але Гнат із відповіддю не квапився.

— Ну ж бо, мон амі! Мені відома твоя платня, — Шевальє скривив губи. — Клятий Орден за місяць платить менше, ніж я за кілька годин!

Гнат потребував грошей, а Шевальє був щедрим.

— Що тобі втрачати? Одну тільки ніч. Та й робити що? Нічого протизаконного. Я прошу охороняти цей чудовий вечір від можливого, наголошую на слові «можливого», нападу. Хіба це велике прохання? Чи не цим займається Орден — захистом простих громадян?

— Простих громадян, — форкнув Гнат.

Інколи красномовство Шевальє виходило за межі розумного.

— Розглядай це як допомогу у скруті давньому другові.

Як там було в ніч срібної клямри? «Між підлотами та чеснотами».

— Домовилися, — сказав характерник і вони вдарили по руках.

Бандит затримав його долоню. Від того дотику мерзотне відчуття нарешті визріло та вибухнуло гнійним чиряком: Гнат був огидний сам собі. Щоразу він виштовхував те відчуття до найдальших, найтемніших закапелків забуття, але щоразу воно поверталося, важке, смердюче та невідворотне.

— А ще післязавтра потрібно супроводити Павла, — додав Шевальє.

— Оце вже ніяк, — рішуче відмовив сіроманець.

— Шкода. Можу дізнатися, чому?

— Не можеш.

Гнат не бажав розповідати ватажку найбільшої київської банди про те, що завтра він їде до сина на день народження.

***

Нарешті вдома! Вдихнути старі знайомі запахи, кинути речі на підлогу, шубовснути у ванну та вперше за чимало місяців скупатися без потреби тримати піштоль на відстані руки. Завмерти у цілющій тиші, заплющити очі, відчути, як змиває пилюку доріг та негараздів... Наймогутніші чари ховаються в узвичаєних речах, що їх починаєш цінувати лише після тривалого нестатку.

Характерник мимохіть задрімав і ковзнув у воду. Рота залляло, він інстинктивно вдихнув носом і набрав ще води. Серце тьохнуло. Він закашлявся, схопився за краї ванни та сів над водою, жадібно хапаючи повітря. Спокійно! Нічого не сталося. Він на батьківщині, у родинному маєтку. Не в морі, не посеред кораблетрощі...

— То минуло. Давно минуло, — пробурмотів Ярема і вибрався з купелі.

Розчесати волосся, підрівняти вуса, заплести бороду, протерти клямри, вбратися у чистий одяг. Рутинні ритуали допомогли: серце втамувалося, подих уповільнився. Ярема глянув у дзеркало, поправив пірнач за чересом та задоволено ляснув себе по пузу — файний шляхтич! Таким можна з'явитися на очі рідних.

Він широким кроком вийшов з ванної кімнати, ледь не збивши з ніг тендітну літню жіночку у строгій чорній сукні.

— Мамуньо! — проревів радісно Ярема.

Жіночка миттю опинилися у міцних обіймах. Пані Ярова була на дві голови нижчою за сина (що компенсувала висока вигадлива зачіска) та вдвічі тоншою — статурою Ярема вдався у батька. Пані Ярова мужньо витримала кілька секунд, делікатно, проте впевнено визволилася з полону обіймів, поправила сукню та запитала суворо:

— Сину! Чому відразу не завітали до мене?

Ядвіґа Ярова, у дівоцтві Вишневецька, була вихована у суворих традиціях Польського королівства і за будь-яких обставин зверталася до всіх виключно на «ви». Лише до покійного чоловіка пані Ярова дозволяла собі вільність фамільярного «ти».

— Мені сказали, ви спочиваєте після обіду, я не хотів турбувати, — зашарівся Ярема. — Та й вимитися з довгої дороги мусив...

Пані Ярова відступила на крок, схилила голову набік.

— Дайте-но я вас роздивлюся. Півтора роки не бачила, — вона прискіпливо оглянула сина від маківки до ніг, по тому сплеснула руками: — Пресвята Діво Маріє! Ви так змужніли на північних землях! Викапаний батько, нехай Бог береже його світлу душу.

Жіночка перехрестилася та змахнула з очей сльозинки. Ярема ніяково посміхався.

— Борода навіть довша, ніж у нього! Я так переживала, коли ви були на тій клятій війні...

— Мамуньо, ми бачилися після неї, хіба не пам'ятаєте? Та війна вже давно минула.

Проте вона досі жила у спогадах.

— То було так небезпечно! А я не встигла виконати заповіт вашого батька і карталася за це. Якби ви померли самотнім... Ох, яке щастя, що Діва Марія вас уберегла, — пані Ярова знову перехрестилася. — Яка радість, що ви знову вдома! Тепер ми виконаємо його заповіт.

— Про що ви кажете? — Ярема зметикував, куди вітер дме, але спробував удати дурника.

З Ядвіґою такі штуки не працювали.

— Кажу про передсмертну волю вашого батька, — підкреслила останнє слово пані Ярова. — Незадовго до смерті у проклятій Вовчій війні він заповідав мені: не дозволь Яремі довго парубкувати, хочу, аби Ярема продовжив наш рід, вік сіроманця швидкоплинний та незбагненний... Ось такими були слова вашого батька. Я ж виконую його останнє бажання.

— Мамуньо, я розумію, але наразі не маю жодного бажання одружуватися!

— Годі поводитися, як хлопча! — відрубала Ядвіґа. — Ми вже мали цю розмову. Час настав! Вам уже двадцять три роки. Ваш брат Яків виховує дочку, його дружина вагітна другою дитиною. Ваша сестра Вожена має сина, а сестра Софія — двох!

Ярема знав, що битву програно, але здаватися не збирався.

— Отже, ви вже маєте чотирьох онуків, а невдовзі їх стане п'ятеро! Яків, Соня та Бозя старші за мене, тому...

— Досвідченіші, безперечно, — перебила Ядвіга. — Але мова саме про вас, Яремо. Поспілкуйтеся з ними за вечерею та збагніть нарешті, що нічого страшного у родині та батьківстві немає. Час створювати сім'ю й продовжувати рід, ясновельможний пане Яровий. Я вже знайшла дві чудові кандидатури...

— Мамуньо!

Характерник устиг забути, як нестерпно вона могла поводитися.

— Я погодила візити для знайомства, — невмолимо підвищила голос пані Ярова. — Якщо ви вважаєте, що мені до вподоби роль набридливої свахи, то помиляєтеся!

— Хіба мені не дозволено самостійно вирішити...

— Сину, я лише виконую волю вашого батька, — укотре з наголосом на останньому слові повторила пані Ярова. — Знали б ви, як складно знайти добру шляхетну дівчину для чоловіка вашого фаху! Та ще й у такому віці. За цих непростих умов можна залишитися зовсім без партії! Але тільки не мій син. Би отримаєте найкраще, як і належить шляхтичам гербу Равич.

Ядвіґа торкнулася пальцями коштовної емальованої брошки, що зображувала ведмедя родини Ярових.

— Але ж... — спробував заперечити Ярема.

— Згодом усе дізнаєтеся. Вашої відпустки стане для оглядин та ухвали остаточного рішення, — пані Ярова не залишала жодного шансу. — А зараз прошу мені вибачити, маю опікуватися святковою вечерею. Адже серед родичів, що зберуться відзначити радісний день вашого повернення, буде особисто пан Микола Яровий, у парі з яким ви спроможні проковтнути й двійко волів. Уперше за багато років наша родина збереться у повному складі, тому все має бути на найвищому рівні! Ох, сину, знали б ви, як це складно — організувати шляхетний вечір на гідному рівні!

Та куди мені, ветерану якоїсь там війни, подумав Ярема.

Авжеж, Ядвіга мала особисто керувати підготовкою до святкування — без її присутності жодні справи у маєтку не відбувалися, а якщо й відбувалися, то вкрай рідко і, певна річ, на далекому від гідності рівні.

Пані Ярова піднялася навшпиньки, Ярема слухняно пригнувся отримати теплий цілунок в чоло, і жіночка енергійно подріботіла далі. Характерник на якусь мить розгублено застиг, а потім рушив, куди ноги понесли. Усміхався слугам, що вітали панича з поверненням додому — трапилося кілька нових облич, але решта працювала в маєтку ще з часів його дитинства — поки думки гасали переляканими козенятами.

Шлюб? Дружина? Обирати когось на все життя? Він не готовий! Власний дім, господиня... Псякрев, це не про нього. Може, колись згодом, але не зараз!

Та його думки навіть слухати не будуть. Усе вирішено. Воля батька — то як дамаська сталь. Мамуньо, крім кандидаток на почесний титул дружини Яреми Ярового, напевно, вже й дату весілля призначила.

Родинна діброва зустріла сіроманця шелестінням свіжого темного листя. Чи то дерева змаліли, чи він виріс з часу останніх відвідин... Коли це було? Здається, якихось два роки тому, після повернення з війни — саме перед тим, як дід Микола знову відправив його на Північ.

— Здрастуйте, тату, — Ярема з усмішкою провів рукою по стовбуру. Під пальцями розлетілися червоні іскри: його чекало повідомлення. Нічого, почекає ще трохи. — Підклали ви мені величезну свинюку! Мабуть, знаєте про це, бо мамуньо, напевно, до вас приходила обговорити свій підступний план.

Дуб гойднув гіллям.

— Як у чистому полі гарматний постріл зловив! Не хочу я весілля. Та хіба мене послухають? — скаржився Ярема. — Мені двадцять три роки, здоровий бугай, ветеран Острівної, а поряд із мамуньо досі як малий хлопчисько! Як ви тільки вправлялися з її норовом?

Батьків дув мовчав. Інші дуби, його прадіди і прапрадіди, прислухалися до розмови.

— Не так я уявляв свій перший день удома, — Ярема дістав люльку, але одразу ж забув про неї. — От скажіть: хіба я не сам маю обирати дружину, як обрав колись вовчу стежку — самостійно! Чи шляхтич не має такого права?

Характерник був певен, що тато пристав би на його бік.

— Розумію, воля батьків свята. Але ви, наприклад, маму покохали без бабусиного примусу. І самотужки її руки добивалися! Чому я так не можу? Чому...

— Агов! Яремо!

До діброви крокував старший брат.

Яків Яровий удався в матір: невисокий, тендітний, проте з шляхетською поставою та вольовим підборіддям. Брати були напрочуд різними — кремезний Ярема мав кучері кольору червоного золота, навесні на його щоках і переніссі розквітали веснянки, а волосся тендітного Якова було радше світло-русявим, аж ніяк не рудим.

Ядвіга Вишневецька перед заміжжям поставила Степану Яровому умову: її первісток ніколи не стане на вовчу стежку. Степан погодився. Якова ледь не з пелюшок готували до кар'єри політика, і то був напрочуд удалий вибір — у кулуарах Червоної Ради він почувався як сокіл у небі. Ярему тішило, що йому не випало народитися першим.

Яків ніколи не шукав Яреминого товариства. Брати спілкувалися нечасто — у дитинстві через велику різницю у віці, а дорослими обидва усвідомили, що відрізняються не тільки роками та зовнішністю.

Обійнялися.

— Ого! Ну й бородисько у тебе, — гукнув ретельно виголений Яків. — Справжня коса! На північний манер заплів?

— Так зручніше, — пробасив сіроманець.

— Чув, що мама тебе оженити вирішила.

— Дізнався про її плани кілька хвилин тому, — скривився Ярема. — Схоже, мені не викрутитися.

— Не викрутишся, брате, — погодився Яків. — Воля покійного батька свята! Мама, напевно, вже не тільки дівчат знайшла, а й домовилися про суми посагу, віни та привінку... Якщо буде за що давати привінок, авжеж.

Посаг нареченої молода родина витрачала на спільне господарство, віну нареченого давали дружині на випадок смерті чоловіка, а привінком звався додаток за збережену до весілля цноту нареченої.

— Дякую, братику, підбадьорив, — похнюпився Ярема.

— Кажу як є, — розсміявся старший. — На додачу дам невелику пораду: обирай дружину, як у мене — тиху та слухняну. Аби наказів слухалася і не вередувала.

— Наче про кобилу говориш.

— Різниця невелика, — підморгнув Яків.

Якби тут стояла Катря Бойко, він уже мав би на одне вухо менше, подумав Ярема.

— Як справи у Північному альянсі, пане аташе? Варяги очуняли після поразки?

— Живуть потроху. Зализали рани, сплачують контрибуції, — Ярема кілька секунд вагався та продовжив: — І готуються до нової війни, зробивши висновки з попередньої. Ті острови добряче покропило кров'ю Альянсу. Тепер це справа їхньої честі.

— Мир — то лише підготовка до нової війни, — процитував Яків. — Сподобалися північні мандри?

— Краї прекрасні, — кивнув Ярема. — І Швеція, і Норвегія, і Фінляндія... Не можу обрати, яка сподобалася найбільше. Суворі краєвиди, пиво непогане, чудова рибна кухня. Є там щось близьке моєму серцю, але все одно чужина. Тому тішуся, що я вдома.

— Допоки Орден не відправить на роги до іншого чорта, — докинув Яків.

Чи нотка зневаги почулася йому?

— Вовча стежка, — стенув плечима Ярема. — А ти як ся маєш? Як дружина, як мала?

— Усе добре. Мала росте, Марічка чекає на другу дитину.

— Вітаю, братику.

— Не з тим вітаєш, — усміхнувся Яків, кілька секунд насолоджувався нерозумінням на обличчі Яреми, нарешті продовжив: — Я йду в гетьмани.

Характерник присвиснув.

— Справді, цьогоріч вибори... Бачу, ви змовилися ошелешити мене новинами, коли я ще й із дороги не виспався. Де ж твоя охорона, пане великий цабе?

— Скоро я без неї і кроку не ступлю, але то станеться після привселюдного оголошення, що відбудеться за тиждень. Насолоджуюся останніми днями спокійного життя, — Яків витяг з-за ременя оздоблений золотом декоративний пірнач і замислено покрутив його в руці — Маю підтримку майже всіх правобережних полків. За булаву зі мною позмагається Борислав Нічога. Чув про такого?

— Герой Стокгольму? Всі про нього чули.

Яків поплескав пірначем по долоні. Начищене червоне золото бризкало сонячними зайчиками.

— Сильний супротивник. Лівобережжя за нього, — продовжив старший брат. — Доля булави залежить від чорнорадників із серединних полків. Особливо Наддніпрянщини.

— Звучить непросто, — Ярема подумав, що його бойовий пірнач виглядає вбого поряд із ювелірним витвором Якова. — Зичу тобі перемоги! Ти довго йшов до цієї мети.

— Власне, брате, ти можеш допомогти у її досягненні.

Яків замовк і дав йому кілька секунд обдумати сказане.

— Про що мова?

— Декілька людей — декілька голосів. Потрібні відомості про цих людей, аби здобути їхні голоси. Розумієш?

Тепер ясно, навіщо він підійшов.

— До чого тут я?

— Не прикидайся дурником, Яремо, — роздратовано махнув рукою Яків. — Ти все чудово розумієш. Твої побратими з інших куренів можуть допомогти. Тобі це неважко, а я отримаю булаву.

— Ти просиш компромати на людей із Чорної ради, аби шантажем змусити їх голосувати за тебе, — похмуро сказав характерник.

— Це доволі брутальне формулювання, але суть ти вхопив.

— Ні, братику, — Ярема відвів погляд. — Не допоможу.

Перед відмовою він навіть не сумнівався.

— Ти сприйняв усе занадто похмуро, — брат махнув золотим пірначиком. — Жодних компроматів, жодних погроз! Лише кілька задушевних розмов...

— Орден поза політикою, — перебив Ярема.

— Орден не може бути поза політикою, чорт забирай! — Яків тупнув ногою. — Громадяни держави не можуть бути поза політикою! Залиш ці безпорадні відмовки для простого люду!

Ярема провів рукою по сталевому пірначу.

— Це не відмовки, — сказав він. — А історія десятиліть. Вовчі лицарі завжди стояли осторонь виборів до обох рад і тим паче гетьмана. Тому й дожили до сьогодні.

— Ніколи досі брат характерника не обирався гетьманом, — Яків заговорив урочистим тоном, з яким, напевно, виступав у Червоній Раді: — Яремо! Послухай мене уважно. І не перебивай! Я чудово знаю, в якому жалюгідному стані зараз Орден. Знаю, що вам непереливки ще відтоді, як помер батько. Після розколу й міжусобиць сіроманці занепадають, а після Острівної війни на ладан дихають. Але я зможу вам допомогти. І щедро віддячу за допомогу. Хіба ти не хочеш відродити силу Ордену?

— Хочу. Але не такою ціною. Коли правда випливе — а вона випливе! — це стане кінцем Ордену.

— Годі корчити з себе святого, псякрев! — Яків вибухнув, але миттю опанував себе та продовжив уже спокійно: — Брате, ми дорослі люди. Правда не лайно — не випливе, якщо їй не дозволити.

— Я тримаюся іншої думки.

— Часом треба йти на поступки. Подумай про те, що я тільки-но сказав. Поглянь на Орден і його майбутнє, — проникливо віщував Яків. — Не поспішай із відповіддю. Ніколи не відмовляйся одразу, так чинити нерозважливо.

— Можливо, — Ярема відійшов, притулився спиною до батьківського дуба. — Можливо, так чинити нерозважливо... У політиці. Але я не політик, братику. Я воїн.

Яків роздратовано сплюнув.

— Ти приходив із цим до діда, чи не так? — спитав Ярема.

Жодного слова у відповідь. Отже, в яблучко.

— Він так само відмовив тобі, — продовжив характерник гірко. — Тоді ти вирішив, що як не осавула, то простий лицар згодиться... Та прийшов до мене. Але я теж цього не робитиму.

— Погодься не заради Ордену, а заради родини, — Яків ударив себе у груди.

— Родини? Тобто заради твоїх амбіцій? Ні, братику, не вмовиш. Це моє остаточне слово, — Ярема схрестив руки на грудях. — Воно залишиться незмінним. Вибач.

Губи старшого брата викривила лють.

— Незмінним, кажеш? Вибач, кажеш? — Яків кілька секунд стискав кулаки, а затим прокаркав: — Запам'ятай! Добре запам'ятай цю розмову, брате. Я простягнув тобі руку, а ти харкнув на неї!

— Я не...

— Мовчи! Це... — Яків кивнув на клямри його череса, — стало тобі дорожчим за оце!

Золотий пірначик указав на сорочку Яреми, де було вигаптовано родинний герб.

— Розмову завершено, лицарю.

Розпашілий від гніву Яків розвернувся і пішов до маєтку.

Здійнявся вітер, діброва зашелестіла. Ярема дивився братові вслід, доки той не зник. Характерник провів долонею по обличчю, стиснув заплетену бороду.

Він так довго мріяв повернутися додому, бачив це уві сні — а тепер здавалося, що краще було й не вертатися.

***

Северин допив кисіль, відкинувся на лаві та вдоволено крекнув. Для цілковитого щастя залишалося тільки викурити гарненьку люльку.

— Забагато смалиш, — зауважила Ліна, прибираючи зі столу.

— Лікарі стверджують, що куріння розвиває дихальні шляхи та пришвидшує роботу мозку, — відповів характерник, розкурюючи носогрійку.

— Не йми віри тим лікарям, — відьма презирливо зморщила носика. — До мене кілька курців приходило з легенями, повними лайна. Один харкав кров'ю, невдовзі сконав...

Северин примружився, з насолодою затягнувся та пустив хмаринку під стелю.

— А мене лікар у дитинстві від смерті врятував, — підморгнув їй. — Ще й зауваж: це не просто тютюн, а цілюща суміш із коноплями.

Ліну це не переконало: вона щоразу попереджала його про шкоду куріння, щоразу Северин не зважав, обоє лишалися при своєму.

Брудний посуд влігся у великий мідний таз. Ліна всипала туди дрібку таємничого пороху, додала перевитої висушеної трави, щось прошепотіла, і вода зійшлася густою зеленою піною.

— Щоразу забуваю спитати: цього ти теж навчилася у Соломії?

— Цього Соломія навчила мене першочергово.

Северин розсміявся.

— А мене змушувала руками посуд мити! Треба їй написати... Бо знову скаже, що забув про неї.

— Ти й справді забув, — Ліна схрестила руки на грудях.

— Але вона не відряджає ворон!

— Тобто без ворон листуватися неможливо?

— Все-все, присоромила, — Северин підняв руки догори. — Напишу їй одразу, як владнаю справу.

— Ти справді мусиш їхати?

— Не маю вибору, — зітхнув сіроманець. — Я б залюбки залишився, але один упертий агент довго не відповідає. Мушу розібратися, в чім справа.

Відьма наблизилася впритул та рішучим рухом відібрала у нього люльку. Северин із жалем провів носогрійку поглядом, Ліна ж узяла його за підборіддя та примусила подивитися їй в очі. Він без спротиву пірнув у каро-зелені глибини.

— Затримаєшся трохи? — сіла на нього верхи.

Він не міг устояти перед такою пропозицією.

За пів години Чорнововк підхопив зібрані сакви та мовчки рипнув дверима — так, ніби пішов у справах на кілька годин. Ліна залишилась у розбурханому ліжку, не зронивши ані слова. З посмішкою дивилася на підлогу, де змішалися рештки молока з уламками глечика, що поліг жертвою їхнього переміщення зі столу на ліжко; дивилася так пильно, немов у білій калюжі ховалися великі пророцтва. Ліна ненавиділа будь-які ритуали прощання.

Стояв погожий червневий день — хоч картину пиши. Шаркань привітався веселим іржанням, Северин у відповідь почухав його між вухами та перевірив підкови. Вдоволений оглядинами, прибив тютюн чорною від постійних порізів пучкою великого пальця, розпалив згаслу носогрійку, котрої не встиг викурити навіть половину, та без поспіху запряг коня.

— Поїхали, друже, — сіроманець дмухнув у конячі ніздрі терпким димом, аж Шаркань чхнув. — Дорога неблизька.

Небо сяяло безхмарною блакиттю, природа палахкотіла свіжим різнобарв'ям. З ланів долинали селянські пісні, помережені багатоголоссям пташиних співів. Чорнововк і собі насвистував якусь мелодію. Настрій був пречудовим. У такі дні йому здавалося, що життя справді має сенс.

Якісь зустрічні подорожні кивали, деякі віталися, таким Северин відповідав дружнім помахом руки. Дехто відводив погляд та хрестився, він і до таких давно звик. Розпечені клямри блищали, розсипали навсібіч відблиски трьох сонячних стрибунців. Чорнововк прикладався до фляги з водою, але люльку більше не чіпав — не через відьмині перестороги, а через спеку, під якою про гарячий дим навіть думати не хотілося.

Кілька місяців поспіль нова сторінка його життя писалася легко, без жодної помилки, без жодної ляпки. Служба у курені двохвостих минала спокійно. Северин потихеньку відкладав дукачі на рахунок, час від часу розмірковуючи, як їх краще витратити. Єдині родичі по материній лінії, родина Непийводи, почувалися незле — господарство квітло, грошенята також водилися. У друзів по Ордену теж справи нівроку: Варган розслідував якісь грошові оборудки, Еней виховував сина, Малюк мандрував Північчю, а в житті Захара (попри його поважний вік) з'явилася жінка. Та й у Северина стосунки з Ліною складалися чудово, якщо не сказати — ідеально. Нехай так і триває, подумав він, аби не зурочити. Бо з Катрею все також починалося захопливо та яскраво, а скінчилося... Він випустив здоровецьке кубло диму, відганяючи спогади: скінчилося — то й добре. То все у минулих розділах, перегорнутих назавжди.

Шаркань поділяв піднесений настрій хазяїна. За ці роки його нетерплячий норов дещо вгамувався, але він досі на жодному схилі не міг стриматися та переходив на бадьорий клус.

Пообідав сіроманець зі стрічною на привалі чумацькою валкою. Його щедро пригостили ситними стравами та останніми новинами — цьогоріч спостерігається наплив купців Смарагдової Орди; цех примушує Чорну Раду ветувати дозвіл на будівництво залізниці, що має пролягти чумацьким шляхом від Харкова до Перекопу; ціни на механічні вози зростають відтоді, як автоматизована валка принесла Тимішу Клименку, поважному та освіченому панові, непогані статки...

— Їдуть вони так само, десь милю за дві години, але на постій майже не зупиняються! Знай тілько вугілля підкидай та стеж за рівнем перегріву. Чудернацька машинерія, — розмахував руками молодий чумак.

— Знаю пана Клименка особисто, — кивнув Северин. — Допоміг колись йому в дорозі, коли він уперше на механічному тарантасі з Криму повертався.

— О! Давненько то було?

— Років сім тому.

— З нами старий Гарбуз їхав, — утрутився один із сивих чумаків. — Він колись Клименка до себе паровичником прийняв. Той був голота голотою!

Паровичниками звалися винаймачі воза з парою волів, що не мали власного реманенту.

— За чотири роки Клименко назбирав грошенят на власну справу і вгору пішов. Але своїх ніколи не цурався — старого Гарбуза не забуває, на Різдво завжди відправляє гостинці.

— А де ж пан Гарбуз? — спитав Северин.

Чумаки кивнули на волів, що випасалися неподалік. У кількох на рогах блищала свіжа чорна фарба.

— Чотири дні... Як повернемося, заробіток та метрику про смерть удові віддамо.

— Земля пухом.

Чумаки перехрестилися.

Наступного дня надвечір Чорнововк дістався звичайнісінького поля поблизу звичайнісінького села, спішився та роззирнувся. Тихим озером жита вітер котив хвилі, тріпав рукави опудал.

— Вилазь, скотиняко! — гукнув Северин, склавши навколо рота долоні ківшиком.

Почекав хвилину.

— Кому кажу? Вилазь!

Тиша... Далекий пташиний спів... Знову тиша.

— Ти знаєш, що зараз станеться, — проволав Чорнововк. — Краще виходь по-доброму!

Шаркань відсунувся від нього на кілька кроків та взявся вищипувати травичку.

— Клята тварюка! Сам напросився.

Характерник дістав з-за череса ніж зі срібним лезом.

На розчищеній землі з'явилося коло, посеред нього — химерний символ, що нагадував малюнок і літеру водночас, та кілька цифр. Лезо ножа дзьобнуло крові з проколотої пучки та ввійшло у землю посеред чудернацького малюнка. Нарис на мить спалахнув багрянцем.

Сіроманець подмухав на поранений палець, поріз на очах затягнувся. За мить удалині почувся пронизливий вереск.

— Треба було йти, коли кликали, — буркнув Северин і повернув ножа до череса.

Вереск стрімко наближався. За кілька секунд стало чутно, що в ньому намішано брудної лайки та архаїчних прокльонів.

— Підле стерво, шоб тобі зуби погнили, шмаркате курвисько, шоб нижче пояса зціпило за пупа, трясця твоїй матері, шоб Морана побила, бісова душа, шоб срака по шву розійшлася, клятий вилупок...

— Щоразу одне й те саме, — Северин заходився набивати люльку. — Зараз про кров заспіває.

— Я вип'ю твою кров до останньої краплі та виповню твоє мерзенне тіло лайном!

Зминаючи жито, до характерника летів м'ячик, схожий на густе зелене перекотиполе. Як воно могло котитися та водночас безперервно волати — було геть незрозуміло. Войовничий м'ячик завмер посеред намальованого кола і ще кілька довгих секунд вивергав прокльони та погрози. Чорнововк слухав, без поспіху трамбуючи тютюн. Він дослівно пам'ятав цю лайку.

На «шоб ти повиздихав» промова стихла, а перекотиполе, сплетене зі свіжого бадилля та різноквіту, вирячило два чорних оченятка без зіниць. Трохи вище між повних люті очей, де мав би бути лоб, яскраво пломеніла багряна цятка.

— Скінчив? — поцікавився Северин.

— Ні, — буркнув польовик. Рота він не мав, або ж його не було видно. — Намагаюся не сконати від скаженого болю, який ти мені завдав, падлюко!

— Зауваж, що я пропонував вийти без смикання за нитку, — сказав Северин.

— За прутня себе посмикай! — польовик люто закліпав оченятами. Виглядало це кумедно.

— Це вже втретє, коли ти мовчиш або намагаєшся втекти, друже мій.

— Волинський вовк тобі друг, покидьку вошивий!

Северин пропускав ці випади повз вуха.

— Знаєш, що тікати намарно. Знаєш, що тебе прив'язано. Знаєш, що я тебе знайду. Ти не бовдур...

— На відміну від тебе!

— То навіщо гаяти свій та мій час?

— Я розірву цю кляту нитку! Розірву, як твою горлянку! — зарепетував польовик. — Я не знав, на що погоджувався!

— Усе ти добре знав, брехло, — спокійно відповів Северин. — Чи вже забувся, як умовляв порятувати тебе від пекельної пустки Потойбіччя? Як радісно крутився, вищав від моєї угоди та клявся довіку служити?

Чорні очиська войовниче кліпали, але кущик мовчав.

— Я провів складний ритуал. Я забрав тебе по цей бік. Угоду укладено, тож виконуй свою частину! Живи, де наказано, слухай та дивись навколо, а раз на тиждень звітуй. Хіба це складно?

— Складно! Шоб тобі очі повилазили! У мене рук немає, аби звіти тобі писати, йолопе безголовий! — вереснув польовик.

Від люті на кулястому тулубі проклюнулися квіти. Запахло польовим букетом.

— Раніше ти якось справлявся. Тож порайся й надалі, — Чорнововк насупився та несподівано гаркнув: — А як ні, то пошкодуєш, присягаю Ґаадом!

Він ударив кресалом по кремінню, зловив іскру трутом. Створіння перелякано зіщулилося та спробувало відсахнутися, але незримі кайдани тримали міцно. Характерник повільно розпалив люльку і наказав:

— Звітуй.

Перекотиполе слухняно забурмотіло:

— Вигулькнуло тут одне базікало... По місцевих шинках ляси точить і постійно всіх пригощає, аби увагу привернути... Розповідає, як гарно при Смарагдовій Орді ведеться... Щоб не вірили жахам, які про неї кажуть... Мовляв, бери ярлик і живи щасливо та сито... Зве себе купцем із Новгорода і, схоже, не бреше — окає, як справжній москаль... Зникає миттю, як тільки поблизу намальовується вовкулака з чересом... А потім повертається і знову за старе...

— Цікаво, — кивнув Северин. — Напишеш усе в подробицях: ім'я, вигляд, вік цього співочого купця, місця, де висиджується. Ти знаєш, як це робиться. Ще щось було?

— Більше нічого.

Характерник набрав повні легені диму і повільно видихнув прямо в польовика. Той заплющив очі. Квіти згорнулися та принишкли.

— Залишайся корисним агентом та ніколи знову не забувай свої обов'язки. Чуєш?

— Чую, — прошепотів кущик.

— Ще раз примусиш мене їхати у цю діру та гратися у хованки — змушу тебе гратися з вогнем. Аби ти часом не вирішив, що це такий вислів, поясню: я розпалю під тобою багаття, — Северин карбував слова тихо і спокійно. — Велике, справжнє, пекуче багаття. Второпав?

Створіння пробурмотіло щось про кров і лайно.

— Не чую!

— Уторопав, кажу, — відповів польовик та розплющив очі. — Второпав, пане вовкулако. Ти у нас сильний і могутній. Славно лякаєш бідолашних польовичків, які тобі й до коліна не сягають. Не порушу я угоди, щоб її грім побив і тебе разом з нею...

— От і молодець. Котися звідси!

Северин носаком чобота стер частину кола. Перекотиполе закрутилося, завертілося та чкурнуло за обрій, наче гарматне ядро. Чорнововк похитав головою — завжди з ним та сама історія — і рушив до найближчого дуба доповідати осавулі, що справу з несумлінним агентом залагоджено.

Їхати майже два дні заради десяти хвилин розмови! І через це він пожертвував своїм часом із Ліною? Тьху!

Чорнововк старанно розбудовував мережу потойбічних шпигунів упродовж останніх років: у кожному полку, у кожному паланку мав щонайменше одного. Деяких він знайшов у людських володіннях та домовився про послуги; деяких витяг з Потойбіччя за умови співпраці — як цього неслухняного польовика. За невеликими винятками, клопоту з агентами не виникало і корисні відомості стікалися регулярно, тож Віра Забіла, осавула потойбічників, наступним завданням планувала створення мережі на улусах Смарагдової Орди. Северин уже подумки готувався до тривалої розлуки з Ліною, хоч вона обіцяла навідуватися навіть за багато сотень миль...

На дубі чекав лист.

— Сподіваюся, то не Забіла.

Долоню залоскотало. На дубовій корі розквітли червоні літери і почувся шепіт: «Щезнику від Іскри. Вітаю, любчику! Ти станеш татусем. Вистачить духу на особисту зустріч? Чекаю на відповідь. Нехай Мамай допомагає».

Слова змовкли, літери розтанули в повітрі. Це було перше повідомлення від Катрі після їхнього остаточного розлучення чотири місяці тому. Шаркань сторожко дивився на Северина. Минула хвилина, а характерник не поворухнувся.

Щойно він подумав, як напрочуд легко пишеться новий розділ його життя, щойно побачив у ньому сенс і повірив, що відтепер так буде завжди — як перо зламалося та всіяло сторінку чорнильними бризками. Написані розділи не хотіли лишатися у минулому.

— От лайно, — сказав Северин.