Тенета війни

Розділ четвертий

Люди зиркали на черес — хто перелякано, хто з повагою — і мовчки розступалися.

— Один вовкулака мого друга побив з перепою! — розпинався проповідник. — Люди його сокирою намагалися зарубати, та вона йому шкоди не завдасть!

Він ковтнув було повітря для наступного звинувачення, аж тут просто перед ним виріс Олефір. Чоловік миттю замовк, вирячившись на три клямри.

— Чого ви зупинилися? — процідив характерник. — Така цікава промова, продовжуйте.

З юрби слухачів почулися смішки.

— Я... Я вже закінчив, — проповідник озирнувся в пошуках шляхів для відступу.

— Шкода! Добрі люди зібралися послухати про клятих вовкулак, які анічогісінько не роблять для захисту держави, а ви вже й закінчили?

Найбільше Пилипу хотілося врізати йому в мармизу, вихлюпнути свій біль на цього виродка, котрий і гадки не мав про справжнє життя «клятих вовкулак».

— Закінчив...

— Може, причина в мені? Я вам заважаю?

— Вибачте, — пролопотів проповідник. — Мені просто заплатили.

І дременув геть. Пилип вичекав кілька секунд, аби дати фору (той мав утекти, щоб подальша розмова відбувалася без свідків), та побіг слідом.

Натовп весело загомонів.

— Давай, сіроманцю! Покажи йому, де раки зимують! — гукнув хтось у спину.

Бігав проповідник кепсько: за лічені хвилини Пилип з ним порівнявся, той перелякано вирячив очі та додав швидкості. Проте наснага його хутко вивітрилася, й ось вони вже біжать поруч, немов двійко друзів, що поспішають у справах.

У завулку втікач-невдаха зупинився та вперся долонями в коліна, віддихуючись.

— Здаюся, — пробелькотів він, кинув у бік Пилипа гаманець та закашлявся.

Доки той судомно хапав повітря ротом, характерник підняв гаманця і, не торкнувшись монет, вивудив звідти складену грамоту. Пробігся рядками кілька разів, запам'ятовуючи ім'я та адресу.

— Далеко ж занесло вас від рідного Запоріжжя, пане Бабичу. У зв'язку з цим маю кілька запитань.

Проповідник мотнув головою, витер рукавом піт із лоба, відновив дихання й нарешті спромігся відповісти:

— Тільки не бийте.

— Залежить від ваших відповідей, — тим часом гаманець, не зазнавши фінансових втрат, перекочував до неабияк здивованого власника. — Отже, пане Бабичу, ви актор.

— Саме так, — повернення вцілілого гаманця неабияк збадьорило пана Бабича. — Клясичний театр! Маю визнаний талант, чималий досвід та кілька головних ролей у творчому доробку. Виступав з гастролями по всьому Гетьманату! Грав самого Гамлета, цю мою роль вельми тепло сприйняли критики і глядачі!

— Але проміняли Гамлета на вуличне проповідництво, аби налаштовувати простий люд проти мене та моїх побратимів?

Акторський ентузіазм ущух.

— Власне, це не має нічого спільного з моїми справжніми переконаннями... Я щиро шаную Сірий Орден, присягаюся вам, пане лицарю, — почав виправдовуватися Бабич. — Не дайте тим словам ввести в оману! Це просто роль! Доволі, так би мовити, екзотична роль. Бачте, нашу трупу найняли... Доки в театрах міжсезоння, випала нагода трохи заробити, шукали саме фахових акторів...

— Хто найняв. Де. Коли.

— Я скажу, я все скажу! Минулого місяця режисер приніс цікаве запрошення, — заходився звітувати актор. — Сказав, це ніби як індивідуальні гастролі. Пропозиція справді була оригінальною, нашу трупу зібрали біля складу на околиці міста, і там один чоловік... не знаю, чи то замовник, чи просто говорив від його імені... так от, він повідомив, що шукають таланти для ексцентричних вуличних вистав. Пообіцяв гарну платню, ще й аванс у три десятки талярів. Від нас вимагалося проїхати певним маршрутом — кожному актору виділили місто, туди треба було діставатися через довколишні села та містечка, і щовечора на базарних площах чи головних вулицях переконливо грати запеклих противників Сірого Ордену...

Пан Бабич нервово облизав губи і стрельнув очима довкола. За ними спостерігав лише байдужий вуличний кіт.

— У багатьох місцях ви встигли зіграти?

— Дайте згадати... Степногірськ, Кам'янське, Василівка, Зелений Гай, Любимівка, ще кілька присілків на шляху до Мелітополя... Власне, це була моя остання вистава, тепер я маю повертатися додому.

Пилип дістав з наплічника атлас і зробив позначки біля названих місць: усі пролягали вздовж південної дороги між Запоріжжям та Мелітополем.

— Турне мало успіх?

— По-різному, — махнув рукою актор. — У селах переважно не слухали, в містах цікавилися більше... Ви ж самі бачили тутешню публіку.

— Маршрути колег відомі?

— Від щирого серця відповім: не знаю, хто куди подався, пане лицарю, бо кожному особисто роздавали...

— Розкажіть про замовника.

— Замовник окреслив основні тези промов, прослухав експромти кожного з нашої трупи, дещо повиправляв... І попередив, що серед глядачів у випадкових місцях будуть перевіряльники, аби ніхто не халтурив, інакше не заплатять, — актор сплеснув руками. — Проте він не попереджав, що серед глядачів можуть виявитися вовчі лицарі...

— Він пояснив, навіщо влаштовує ці інвективи?

— Певно, хоче збурити людей проти вашого брата... Ніхто з нас не питав, чесно кажучи... Робота є робота, нехай і химерна, — пан Бабич винувато відвів погляд. — Акторська професія сама по собі химерна...

— Який з вигляду той чоловік і де саме його склад? Будьте уважні, відповідаючи на це питання, пане Бабичу, адже я знаю ваше ім'я, адресу та місце роботи. Це має допомогти вам згадати все якомога детальніше.

Актор затрясся, як осиковий лист, та швидко себе опанував.

— На північ від Запоріжжя, біля дороги на Богатирівку, за стайнями магната Чубая стоїть новенька будівля з брунатної цегли. Її добре видно, вона ж бо вища за все навколо. Всередині — якісь дерев'яні скрині, весь склад ними захаращено, наче лабіринт! — похапцем оповідав Бабич. — А замовник... такий собі дрібний шляхтич малого гербу, схожий на Гораціо. З ним іще пара мовчазних бугаїв, типажі третього плану, охоронці, напевно, бо з рушницями...

— Мені потрібен докладніший опис замовника.

— Вбраний вишукано, русяве волосся до плечей, бородавка на носі, іспанська борідка, голос приємний, — актор замислився та скрушно похитав головою. — Слово честі, це все, що я запам'ятав!

— Раджу надалі не брати участі в таких гастролях, пане Бабичу. Колегам своїм це теж перекажіть, — Пилип глянув на нього так, що актор здригнувся. — Іноді краще зостатися без заробітку, аніж без... Затямили?

— Авжеж, авжеж, — закивав Бабич. — А ви за нагоди навідайтеся до нас у сезон! Скажете на касі, що від мене, безкоштовно у найкращі місця вас проведу! Хрест на серці, справді проти характерників нічого не маю, ось вам хрест!..

Може, таки перегриземо йому горлянку?

Актор не збрехав: за стайнями, що процвітали на поставках коней для кавалерії війська Січового, склад віднайшовся швидко. Обидва охоронці впали без жодного пострілу, а дрібний шляхтич, схожий на Гораціо, спробував було накивати п'ятами, проте руків'я канчука наздогнало його потилицю хутчіш.

... Уперше в житті він зомлів. Це було неприємно. Отямитися на мотузках поміж двох стовпів виявилося ще неприємніше. Руки й ноги в'язали майстерно: вузли тримали міцно, не перекриваючи циркуляцію крові. Немов у павутинні, неподалік сиділи скручені охоронці. Нападник стояв біля пічки.

То був невисокий жилавий чоловік з довжелезною попелястою косою і холодним, страшним поглядом. Помітивши, що полонений очуняв, він продекламував:

— Є багато чого на світі, друже Гораціо, що й не снилося нашим мудрецям.

«Гораціо» збентежено закліпав, розгледів три клямри на чересі нападника й перелякано засмикався.

— Добре, що у вас знайшлося кілька мотузок, моєї не вистачило б, — сказав характерник. — Але шкода, що не тримаєте тут документації. За винятком цього несмаку.

Сіроманець показав кілька сороміцьких листівок з голим пузанем-перевертнем, по тому жбурнув їх у піч.

— Доведеться вас допитати, друже Гораціо.

Незрозуміло, чому сіроманець називає його якимсь Гораціо, але нехай! Чоловік зібрав докупи останні крихти мужності та наважився відповісти десь вичитаною фразою:

— Я зберігаю професійні таємниці.

— Люди вашого штибу мають професійний кодекс?

— Тримати на складі листівки — не злочин!

— Як і винаймати акторів для наклепницьких промов. Проте я маю іншу опінію.

— Ви не посмієте! Це незаконно! Орден не має права...

— Так-так, — характерник стягнув з нього пантофлі. — Друже Гораціо, мушу зауважити, що у вас проблеми з особистою гігієною. Раджу частіше мити ноги, бо смердять.

На руках характерник уже мав грубі шкіряні рукавиці.

— Добра піч! Така й для коваля згодиться, — в його руках відкілясь з'явилися залізні прути. — Доки ви лежали без тями, я часу не гаяв.

Він підніс розпечений жовтогарячий прут так близько полоненому до обличчя, аж той мусив замружитися. За мить прибрав жар, і «Гораціо» обережно розплющив очі.

— Ціную вашу відданість щодо зберігання професійних таємниць, та маю рішучий намір їх розкрити, — сповістив сіроманець, виразно глянувши на голі ступні підвішеного господаря. — Почнемо з лівої ноги.

Очі полоненого вп'ялися у розпечений прут. Він судомно ковтнув повітря, від жаху в горлянці щось заклекотіло.

— Ви щось сказали?

— Ні!

— Певно, мені почулося.

«Гораціо» спочатку відчув легкий дотик до лівої п'яти, потім пронизливо заволав, надриваючи горло. Характерник прибрав залізо, оглянув його ногу й мовив:

— Читав, буцім людина, котра бачить розжарений прут, може отримати справжній опік завдяки силі власної уяви, навіть якщо її шкіри торкнутися холодним. Результати мого досліду розчаровують: схоже, це містифікація, або ж вашій уяві бракує належного рівня абстракції, друже Гораціо. Доведеться припікати по-справжньому.

Прут із яскравим помаранчевим краєчком, судячи з температури, наблизився йому до п'яти. Повільно, без поспіху... Він відчув сморід смаженої плоті, засмикався в мотузках та щодуху заверещав:

— Ієрей Покровської церкви Митрофан! Це його гроші, його накази!

— Навіщо святому отцю спонсорувати ниці вуличні вистави? — залізо завмерло зовсім поряд із босою п'ятою. — Може, ви брешете?

Від передчуття болю здавалося, що ступня вже набрякає червоними пухирями.

— Ні! Господом присягаюся, ні! Це все він, Митрофан!

Сіроманець кивнув, підійшов до найближчого ящика з листівками й устромив розпечене пруття просто туди. Переконався, що полум'я перекинулося на папір, відступив та полив охоронців водичкою з цеберка, аби ті очуняли.

— Дякую за допомогу, — кат підняв кілька листівок, що зайнялися від розжареного металу. — На все добре, панове!

Папірці посипалися на маслянисту доріжку. Вогняні змійки розповзлися підлогою, ящиками, кутками зі скрадливим шипінням, тріскотінням, шкварчанням. Переконавшись, що вогонь уже не спинити, характерник рушив до виходу.

— Я все вам розповів, — закричав услід «Гораціо». — Помилуйте! Звільніть!

Охоронці з кляпами у писках ревли в унісон.

— Полум'я звільнить від мотузок, панове, — відповів характерник. — Двері відчинено.

...За спиною Пилипа розквітала пожежа. Згадалося, як під час утечі з дому він підпалив батьківську хату, свій дикий, радісний шал від того видовиська. Один з найяскравіших спогадів дитинства.

Буран мчав уперед, позаду танцювали заграви червоного звіра, що пожирав новеньку будівлю з брунатної цегли. Над бенкетом здіймалися стовпи диму. І губи Пилипа самоволі розтяглися у щасливу посмішку.

Ти — справжній піроман. Але навіть у цьому боїшся зізнатися собі.

Митрофан знайшовся в церкві на недільній проповіді. Накинувши опанчу, що затулила черес із клямрами, характерник увійшов до храму та приєднався до вірян.

— Браття й сестри! — лунко заговорив статний священник з доглянутою чорною бородою. — Маю вам відкрити очі, бо то є мій святий обов'язок як смиренного слуги Всевишнього. Нелегко мені промовляти ці слова, тяжко на душі від них, та ніхто інший не скаже цього вам. Бо істина страшна, нестерпна і болюча!

Цей проповідує значно переконливіше за актора Бабича, зауважив Пилип.

— Священник Митрофан? — пошепки поцікавився характерник у сусіда.

— Він, він! Божа людина, — озвався той благоговійним шепотом й укотре перехрестився. — Ловіть кожне слово!

З фресок та ікон на сіроманця суворо позирали лики святих, наче поглядами прошивали тканину й роздивлялися клямри на його чересі. Щільна суміш пахощів ладану та збудженої юрми парафіян забивала подих — Пилип підняв хустину-маску до носа і слухав далі.

— Живемо у гріху. Така людська природа, — склепіння церкви підхоплювало кожну страшну істину, аж дрижали стіни. — Зло стало м'якою полудою, що застелила наші очі. Ми вдаємо, ніби не бачимо диявола, який ходить поміж нас. Хіба для цього Бог дарував нам зір? Хіба для цього син його Ісус пішов на розп'яття? То чи можемо ми називатися християнами, якщо вперто не помічаємо зла, що вільно нипає по цій землі обіруч з нами? Ні, браття й сестри! Я не дозволю цьому статися!

Священник цілком заволодів натовпом. Віряни здіймалися навшпиньки, жадібно всотували кожне слово, зронене добре поставленим, глибоким баритоном, та ловили кожну паузу, аби перехреститися.

— Я не кажу зараз про крадіїв, убивць чи перелюбників. Мова про страшніше зло, — ієрей знову підвищив голос. — Мова про зіпсуті чорні душі, що добровільно підписали угоду з дияволом. Ви дали їм безліч імен: ґалдовники, химородники, характерники... Але правильно називати їх так, як вони звуть себе насправді, себто вовкулаками! І то всім добре відомо, браття й сестри! Але ми послужливо звемо перевертнів «вовчими лицарями». Адже держава вважає їх корисними. Ви також вважаєте їх корисними... За це довіку горіти вам у казанах пекла!

Віряни злилися в єдиний розпачливий зойк. Через задушливий сопух Пилип намагався дихати повільно.

— У ваші очі заливатимуть сірчаний окріп, видиратимуть їх розпеченими щипцями, в порожні зіниці вставлятимуть жевріюче вугілля! Адже ви бачили, як вовкулаки коять гріх, бачили, як вони служать Сатані, як забирають невинних дітей собі на служіння, навертають їх на чортову стежку... Бачили — та нічого не робили!

Голос священника гуркотів і падав на їхні голови згори, наче грім у травневу зливу.

— Я розчарований! Розчарований та засмучений, серце моє крається... Але я ваш пастир, браття й сестри, й у серці моєму живе віра. Я вірую в Господа і вірую у вас. Вірую! Вірую, що схаменетеся! Вірую, що озирнетеся! Вірую, що відречетеся від зла та засудите його! Вірую у вас і в Бога у кожному... Пропаща душа ще може отримати сяйво небес. Окрім тої, що заради наживи віддала себе на поталу нечистому! Амінь.

Святий отець замовк, спопеляючи очима паству. На мить постала тиша. А потім почав здійматися та наростати глухий скорботний гул, наче храм перетворювався на бджолиний вулик. Віряни молилися, готові на все, аби цей благословенний чоловік у рясі далі вірував у них, говорив до них, і щоб його велике серце не потерпало через їхні пропащі душі...

Пилип прослизнув до виходу, дочекався кінця служби та простежив за Митрофаном: той провів ще кілька зустрічей, пообідав у вельми недешевому закладі «U pani Frosi» (всюди за ним волочилося двійко озброєних бурмил з нашивками білих хрестів). Надвечір одне бурмило відкланялося, а друге супроводило священника до заможної садиби за містом. Переслідувача вони не помітили.

Характерник залишив Бурана за огорожею, переконався, що довкола немає зайвих очей, у сутінках підкрався до чорного входу, зачекав кілька хвилин. На першому поверсі челяді не було: єдине віконце блимало нагорі. Він зламав замок, дістав кілька метальних ножів і обережно, ступаючи попід стіною, піднявся східцями. Очікував засідки — завжди існувала ймовірність, що його стеження могли помітити, — коли ж наблизився до прочинених дверей опочивальні, то зрозумів, що тут пахне аж ніяк не засідкою. Пахло солодкою олією, чоловічим потом і грішною пристрастю.

Коханці навіть не почули його кроків. Бурмило міцно тримався за вкручені у стіну кільця, а диякон, хекаючи та рохкаючи, нестямно любив ближнього свого. Обоє сопіли, стогнали й були настільки поглинуті процесом, що побачили характерника, аж коли той делікатно кашлянув. Священник спантеличено озирнувся і закляк, охоронець не розгубився та потягнувся до тумби біля ліжка. Піштоля його рука не дістала, метальний ніж ледь не відтяв їй одного пальця.

— Наступний влучить у життєво необхідний орган, — попередив сіроманець. — Тому без зайвих рухів.

Два тіла обережно роз'єднались та розповзлися. Бурмило сором'язливо затулився подушкою, розпашілий Митрофан важко дихав і свердлив непроханого гостя гнівним поглядом.

— Даруйте, що завадив любощам, панове, але маю до вас термінову розмову. Потім я зникну, а ви собі продовжите.

— Що ти собі дозволяєш, вовкулако? — просичав ієрей.

— Невеличку розмову з інвестором кампанії проти Сірого Ордену.

— Вимітайся з мого дому, диявольське поріддя!

— Як гадаєте: а чи повірять диявольському поріддю щодо сьогоднішнього вечора?

— Ніколи не повірять! Слово Боже проти слова безбожника!

Голяка Митрофан видавався не таким грізним.

— Ви організували підпільний склад з цікавими листівками. Давали гроші акторам, щоби ті недолугими проповідями збурювали людей. Я маю знати, це все ваша особиста ініціатива, чи наказ відкілясь дуже згори?

— Пішов до біса!

Пилип зітхнув.

— Тоді я мушу вдатися до тортур. Не таких вигадливих, що про них ви розводилися сьогодні на проповіді, але досить болючих. Не певен, що вони гарантуватимуть беатифікацію, чи як воно там зветься серед православних... На мою думку, ви не могли зважитися на подібні заходи без відома патронів. Тому питаю ще раз: хто за цим стоїть?

Бурмило раптом жбурнув у нього подушкою. Пилип інстинктивно відсахнувся, за мить його ніж уже летів у бік охоронця, але той устиг пальнути з піштоля. Характерник ухилився, куля надкусила тільки край плеча. Знайомий біль, схожий на опік. Срібло!

— Дарма, — прошепотів характерник, коли кімната попливла багряними брижами. Як тоді, на полі бою...

Дарма ти це зробив.

Майю! Не покидай мене, не йди. Озирнися, глянь на мене, прошу...

Але вона йшла геть і жодного разу не обернулася.

Криваві води тягнули за собою, вкривали бурунами, він борсався і кричав, допоки не захлинувся у багряному коловороті.

***

Як я дійшов до цього? Щоб мене чорти схопили, грім побив, холера скрутила, як я дійшов до цього?! Де звернув не туди?

Гнат зробив довгий ковток. Горілка приємно обпекла горлянку.

Все почалося з Острівної війни. Так, здається, саме з неї. Там він познайомився з Мармулядом.

У першу ротацію Гнат зустрів брата Малюка та домовився, аби його включили до якогось кавалерійського загону. То були славетні часи: за будь-якої нагоди брат Еней із оголеним торсом і близнючками в руках учиняв гармидер у ворожих рядах під голосне: «Не займай, курво, не займай!»

Він швидко потоваришував із січовиками, а особливо зі схожим на хтивого щура Борисом, неабияким поціновувачем жіночих принад, — на цьому грунті й почалася їхня дружба. На ім'я Бориса ніхто не кликав, бо він закріпив за собою прізвисько Мармуляд.

— Таке було, браття! Ох, що то було! Заходжу я до намету, а там на софі гола білявочка, пишна така, не те що маркітантки, тріски сушені, а кров із молоком, грудаста, тіло рожеве, м'якеньке, наче мармуляд, на такому можна годинами гойдатися як на хмарі, а вона не просто лежить, а очима стріляє, поцьку шовкову показує, викобелюється: мовляв, іди-но до мене, любчику, вся твоя! Я ж бо не дурень — миттю до неї кинувся, тільки губами до цицьки, аж тут...

На цьому місці Борис брав драматичну паузу і змочував горлянку.

— Що? Та що, ну кажи вже, — оповідку чули десятки разів, але слухали щоразу, наче вперше.

— Та ця бісова душа захропіла, а я прокинувся, — бідкався Борис, штурхаючи сусіда під загальний регіт. — Повбивав би! Жодного разу більше не бачив мою мармулядку, солоденьку коханочку, хай мені грець! Яка ж вона була соковита, справжній мармуляд...

Так його й прозвали Мармулядом. Головною метою у житті Бориса був пошук багатенької вдовиці, весілля та безбідне життя до глибокої старості.

Ейфорія перших битв минула, почалися будні військового табору. Гнат ремствував на армійський раціон.

— Срані оселедці! Солоні, мариновані, смажені, юшка з клятих оселедців, пироги з оселедцями, скоро чуби на справжніх оселедців перетворяться, курва, як же вони мені остогидли! — характерник закрутив власного оселедця навколо вуха.

— Овва, — здивувався Мармуляд. — Я думав, що сіроманців мають годувати як панів охвіцерів.

— Ті привілеї лише для куреню військових, які звідси не вилазять. А я з вартових, прибув на ротацію, то й годують мене без викрутасів, — Гнат сплюнув і повторив: — Срані оселедці!

— Радій, брате, що тебе принаймні навесні прислали. Не уявляєш, як пощастило, що ти взимку тут не був, — Мармуляд також сплюнув. — Скаржився б на відморожені яйця, а не на їдло.

— Нічого, я це виправлю, — характерник мав дещо собі на думці.

Тієї ж ночі він тихцем покинув табір, перекинувся на вовка й навідався до найближчого села, де натягав трьох курей. Уранці Гнат кинув здобич товаришам і тріумфально проголосив:

— У сраку оселедці!

Його підняли на руки та гойдали.

— А ти справжній козак, друже, — відзначив Мармуляд шанобливо. — Попередній сіромаха до такого не додумався. Оце з тобою заживемо! І на полі бою, і серед наметів поведеш нас уперед, до нових перемог!

Тож однією вилазкою справа не скінчилася. Місцеві селяни втратили чимало курей, гусаків та індичок, після чого загін рушив далі на північ, де навколо нового табору розкинулося аж три села. Було де розгулятися! Офіцери дивилися на смажених птахів, яких не мало бути в солдатському раціоні, крізь пальці, адже загальновідомо, що належне харчування — одна з головних запорук воїнства, успішного в бою.

Штоф неухильно спустошувався. Гнат прикинув, чи не варто придбати ще, і вирішив, що встигнеться. Горілка була відмінна, недарма шинкар здер за неї цілий таляр. Востаннє він пив таку з батьком: вони зустрілися неподалік Стокгольму, за кілька днів до останньої битви.

— Рубай ворогів, синку, — проголошував Нестор Бойко при кожному тості.

Він загинув там, де полягла майже вся сила Сірого Ордену. За переказом, двоє берсеркерів розірвали вовка Нестора навпіл. Цей спогад чомусь розвеселив Гната.

— А якщо половинки розлетілися в різні боки, то будуть два дубки? — спитав Гнат у пляшки. — Чи все ж один? Тоді з якої частини він проросте, правої чи лівої? Нижньої чи верхньої?

Пляшка зберігала мовчання.

— Чому, курва, ніхто не розповідає про такі важливі речі? — характерник гнівно затряс штофом. Горілка булькнула. — Чи виросте там, де більше кісток? Чи там, де ваги більше? Чи воно з яєць росте, наче з жолудів? Спитаю у Щезника, він має знати.

Нестор, певно, шкодував би про таку смерть. Він завжди хотів, щоб його поховав син. Гнат теж хотів, своєю чергою, бути колись похованим Остапом. Колись нескоро.

У бою проти берсеркерів, ведмежих перевертнів Півночі, вижило небагато. На відміну від сіроманців Гетьманату, берсеркери Альянсу мали власні обладунки, що перед битвою на їхні тіла вдягали тамтешні джури. У сутичках із закутими у броню ведмедями Сірий Орден втратив більше вояків, ніж за часи Вовчої війни. Гнат навіть не підозрював про існування берсеркерів аж до кінця битви — був на іншому краю поля бою.

— За всіх, хто загинув, — мовив Гнат. У пляшці лишилася дещиця.

Після війни трапилася випадкова зустріч з Орисею у Києві. Вони глянули одне на одного, перекинулись кількома безглуздими фразами й пішли до її нового будинку. Є щось химерне у першому коханні: воно горнеться й притягує, навіть коли вже віджило своє.

Так само випадково Гнат зіштовхнувся з Мармулядом. Той пиячив у шинку, тож характерник спочатку не впізнав товариша без січового однострою. У новенькому модному вбранні хтивий щур Борис виглядав поважним паном.

Після обміну привітаннями та гарнця темного пива Мармуляд перейшов до важливих питань.

— Не бажаєш підзаробити, брате?

— На Січ вербуєш?

— Та яка там Січ, — відмахнувся Мармуляд. — Якби я служив, то чи пив би зараз тут у панських шатах?

Вбрання направду було панське.

— Поперли тебе?

— Спіймали на дрібній крадіжці. їм начхати, що ветерану Північної війни не вистачає монет навіть на сорочку! Ну й пішли вони, — Мармуляд ляснув по елегантній шпазі, що стриміла в нього збоку. — Хіба я таку лялю придбав би на січові шеляги? Чорта лисого! А тепер я наче сирник у сметані.

— Знайшов багатеньку вдовицю?

— Краще! Знайшов тепленьке місце в охороні. Робота не без ризику, але платять відповідно. І озброюють найновішими цяцьками, а не тим мотлохом, з яким ми на Півночі воювали, — Мармуляд схилився ближче. — Вправних хлопців на кшталт нас із тобою завжди цінують.

— Що пропонуєш?

— Друже, твої шаблі мали б тебе озолотити — так вправно ти ними крутиш! Натомість скнієш по манівцях, пилюку ковтаєш, мідяки рахуєш! — Мармуляд рішуче тріснув кулаком по барильцю з-під пива. — Доброму воїну — добрі заробітки! От скажи відверто, хіба не хочеться, щоб іще більше монет дзвеніло в капшуку?

— Гроші завжди треба, — відповів Гнат.

— То чого ми тут розсілися? Нумо заробляти!

— Шельма ти, Мармуляде... Показуй дорогу.

Мармуляд провів характерника до «Нічної мавки», де познайомив його із Шевальє.

— Перший рубака серед наших! Шинкував варягів на капусту! Після битви завжди по вуха у ворожій крові, а на самому лише синці, — мальовниче нахвалював Мармуляд. — Хлопець меткий, не дав нам померти від оселедців! Курей тягав, як той лис!

Гнат недовго метикував, чим заробляє цей поважно вбраний пан: підпільний гральний заклад, блиск золота й пляшок з іноземними напоями, дорогі костюми та парфуми — одразу зрозуміло, звідки вітер дме. Запах сірки у цьому вітрі Бойка не відлякував: останній заробіток він цілком спустив у карти (мрія про власний хутір уперше відкладалася на потім), і характерник гадки не мав, як з'явитися до Уляни з порожніми руками. Мармуляд зі своїм запрошенням став несподіваним дарунком долі — від таких не відмовляються.

— Мої справи мають певну специфіку. Дехто каже, що працюю поза законом, але я скажу так: радше в його затінку... Ваша організація не поділяє мого світогляду, пане лицарю. Чи не буде Орден проти нашої співпраці? — спитав Шевальє та вперше підняв очі на характерника.

— Якщо не дізнається, — відповів Гнат.

— Усе потаємне колись стане загальновідомим, пане лицарю. Коли це не змусить передумати, то давайте перевіримо, чи ви такий вартісний протеже, як оповідають.

О другій ночі він прибув до річкового порту. Залишив характерницький черес у саквах, стрибнув через огорожу й невеликими перебіжками, минаючи охоронців й тримаючись подалі від собак, знайшов тридцять сьомий склад. Усередині жевріло світло: сіроманець потягнув ніздрями повітря й дістав близнючок.

Перевірити надумали, покидьки.

Його перший крок усередину привітали пострілом. Куля дзьобнула у груди, спалах на мить виказав стрільця, який переховувався у віддаленому кутку. Гнат кинувся до нього, але дорогу заступило двоє: незграба-велетень, що розмахував сокирою, покладаючись тільки на силу, відтак упав першим, і фехтувальник, який мав палаша, бився вміло, та проти двох близнючок вистояти не міг. Доки характерник займався нападниками, стрілець пальнув ще кілька разів, по тому крикнув: «Здаюся!»

Сіроманець утамував бажання розколоти йому череп, копнув стрільця по ребрах так, що затріщали, і гукнув нагору, змахнувши з лез краплі крові:

— Сподобалося?

— Так, мон амі!

Шевальє спустився з другого поверху в супроводі охоронців і вдоволеного Мармуляда, який радісно шкірився: мовляв, я ж казав!

— Вибачте за виставу, але я мав побачити вас у дії, — Шевальє кивнув Мармуляду. Той видав Гнатові дукача, весело підморгнув і пішов оглядати стрільця. — Сподіваюся, ця монета відшкодує моральні збитки, пане лицарю.

— Відшкодує, — кивнув характерник і сховав золото до кишені. Він прийшов сюди недарма. — Задоволений виставою?

— Дуже, — Шевальє заплескав у долоні. — Як там стрілець?

— Непритомний. Кілька ребер зламано, а так житиме, — сповістив Мармуляд.

— Не варто. З іншими двома так само.

Колишній січовик кивнув, дістав захалявного ножа і перерізав горлянку нещасному: той отямився хіба осягнути, що захлинається власною кров'ю.

— Ви дуже вправно розібралися з цими двома, а вони ж були визнаними спеціалістами ближнього бою, — продовжив Шевальє, наче нічого не сталося.

— Я таких спеціалістів без солі жеру, — відказав Гнат.

Йому не сподобалися холоднокровні вбивства Мармуляда, він намагався не дивився у бік трупів.

— Охоче вірю, пане лицарю! Отже, чутки не брешуть: кулі не завдають вам ран.

— Синець хіба лишиться, — махнув рукою характерник.

Шевальє посміхнувся.

— Ніколи досі не цікавився сіроманцями, а тепер розумію, що дарма, ще й як дарма... Шерше ля луп! Із задоволенням запрошую вас до співпраці, пане лицарю, — бандит уперше простягнув руку і характерник міцно потиснув її.

Мармуляд гикнув та добив велета з сокирою.

Ось так Гнат остаточно вляпався. Відтоді полізли чиряки відрази до себе. Він удавав, що не помічає їх, гнався за легким заробітком, ковтав гачок дедалі глибше, кілька разів програвав накопичений статок, марно сподіваючись примножити його та здійснити, нарешті, мрію... Якби не програші, уже давно мав би той хутір.

Характерник знав, що одного разу робота на бандита вилізе йому боком — колись це мало статися, як і невчасне повернення чоловіка Орисі, — от і вилізла. Оборудками Шевальє зацікавився Орден, і тепер над головою Гната завис Содомів меч.

— Чи як його там, — роздратовано мовив характерник. Горілка скінчилася, але він залишався мерзенно тверезим.

Гнат убивав багато, але з Павлом... Це було щось геть інше. Він уперше зробив це свідомо, щоби вберегтися від викриття. Не війна, не захист, навіть не дуель: просто прибрав свідка, рятуючи власну шкуру.

...Качур, великий сірий вовк із сумними очима, вирвався з урочища, помітив Гната, підбіг, людська постать розірвала хижу подобу. Не стираючи хутра й крові, Качур підійшов до тіла, перевірив серцебиття, кинув на мертвого розлючений погляд.

— Якого дідька? Я ж казав — схопити живим!

— Прибув би швидше — мав би живого, — Гнат намагався триматися зухвало, аби не виказати жаху від щойно скоєного.

— То це я винен? — заревів контррозвідник. — При ньому було четверо охоронців! Четверо зі сріблом! Я не міг вирватися раніше, лярва твоя мати!

— Не гарячкуй, — Гнат намагався придумати, як йому викрутитися. — Ось тека, яку він мав передати...

Качур висмикнув документи, але не заспокоївся.

— Якого дідька ти його зарубав?

— Він намагався втекти. А в мене з війни звичка рубати...

Контррозвідник зміряв його важким поглядом. Потім подивився на тіло.

— Намагався втекти. Від сіроманця. Пішки. Після падіння з коня, — кожна фраза звучала нестерпно безглуздо.

Невже його теж доведеться вбити? Ні, ні, ні! Гнат смикнув себе за вуса. Як він узагалі міг подумати про таке? Це було помилкою, жахливою помилкою... Нізащо не вбиватиме своїх!

— У нього від переляку жижки тряслися, — Гнат відчув, як від думок про вбивство брата слабшають руки. — Почув твоє виття і рвонув у відчаї. А моє тіло з війни пам'ятає, що як ворог тікає, треба його будь-що зупинити...

— А твоє тіло з війни не пам'ятає, що «язиків» треба брати живими? — Качур похитав головою. — От що я скажу, брате: ти нікчемне брехло. Ти знав цього покидька, а він знав тебе. І ти вбив його, аби це приховати.

Міркуй, Гнате. Аби вдало збрехати, треба сказати частину правди, чи як там радив Щезник...

— Так, я знав його, — Гнат кинув шаблю та провів долонею по обличчю. — Місяць тому він попросив за гроші супроводити його до кордону Ніжинського паланку, боявся переслідування. Мені було по дорозі, тому я погодився. Проте я не знав, на кого він працює!

— Тоді навіщо ж убив? — свердлив його важким поглядом контррозвідник.

— Він погрожував мені. Якщо не дам утекти, то вони знайдуть і виріжуть мою родину... Мене як засліпило. Вибач, брате.

Качур зітхнув. Зморшки на його чолі зникли. Повірив!

— Я докладно доповім про все осавулі.

— Розумію.

— Повертайся до свого патрулювання, брате. Не можу подякувати за допомогу, бо ти мені перепаскудив усю справу.

Гнат кивнув і пішов назад до Упиря. Віхолою кружляли питання: що Орден має на Шевальє? Чому полюють на його людей? Що трапиться далі?!

Після доповіді Качура він точно отримає догану від Крайки. Можливо, ще й грошовий штраф на додачу. Але нехай цим усе обійдеться, сили всевишні, тільки б ніхто не копав глибше...

Гнат не брав участі у нападах, Шевальє ніколи й не пропонував йому брудних справ. Він доручав ці питання Мармуляду та довіреним зарізякам, а характерник виконував лише «лицарські», як висловлювався Шевальє, доручення, на кшталт почесної охорони чи перевезення чогось надзвичайно коштовного — що, певна річ, не виправдає брата Енея в очах Ради Сімох.

Він напхав рота хлібом, яким збирався закушувати горілку, але геть про нього забув. Раніше не розумів, чому цей запах порівнювали з рідним домом: тітка була кепською господинею, але відколи у його житті з'явилася Уляна, сіроманець збагнув, що пахощі свіжого хліба — це домівка, руки дружини, вкриті борошном, усмішка сина... Спогад про те, що у своєму житті він зробив хоч щось добре.

Тепер він може все це втратити разом із життям. Після вбивства Павла минуло кілька днів, проте Орден мовчав, Колодій мовчав, Крайка мовчав... Невідомість гнітила.

— Якщо вийду звідси сухим, то пошлю Шевальє до сраки, — присягнувся Гнат. — Годі з мене! Клянуся.

Розбита пляшка з-під горілки скріпила його клятву.

***

Заручини минули наче уві сні: маєток нареченої, свати з традиційними заспівами, подруги молодої, розчаровані відсутністю друзів молодого, його рука, її рука, рушник, промова хрещеного батька, «не в'яжеться вузол, в'яжеться слово, хто цей вузол розв'яже...», дагеротип на згадку, Галина сидить навпроти і щасливо посміхається, на її пальчику блищить заручальний перстень, смачно пахнуть численні наїдки, грають музики, лунають побажання...

— Най вас Бог береже, діточки! Най Богородиця дарує злагоду та любов! Най Святий дух благословить!

Урочистий Ярема, вбраний у лицарський однострій (мати більше не наполягала на іншому одязі), підстрижений на світанку найкращим галицьким цирульником, викликаним аж зі Львова, — грива нареченого переливалася духмяним червоним золотом, а заплетену бороду охоплювали кілька срібних кілець, — приязно всміхався, дякував за побажання та намагався не дивитися на Ядвігу, чий погляд муляв, наче камінчик у чоботі.

— Ох, любі Яремо та Галино! Так за вас радію! Добре, що ви одне одного знайшли у цьому буремному світі в такі непрості часи!

Бажання втекти, що глитало всю ніч перед заручинами, кудись зникло — ніби у приреченого, який покірно прямує на ешафот.

— Келихи за молодих! Ой, заспіваю на весіллі, ой заспіваю! Годину співатиму, не вмовкатиму!

Певно, найбільші помилки у житті так і вчиняються: мовчки, добровільно, з тверезим усвідомленням того, що коїш.

— Ясновельможний Яремо, бережіть таку прекрасну наречену як зіницю ока! Бо як інші охочі вкрадуть, ніколи не знайдете!

Хіба батько справді хотів цього? Хіба він сам хоче? Хіба у цьому є принаймні крихта сенсу?

— Така гарна пара, наче намальовані! На весіллі бажатиму діточок, як на небі зірочок!

Навіщо живим виконувати забаганки мертвих? Навіщо чужі люди одружуються без краплі почуттів? Навіщо він наражає дівчину на передчасне вдівство, навіщо сліпі традиції вимагають данини, навіщо люди шанують їх попри все безглуздя, навіщо...

— Яремо, ти знову замислився! — Галина сміється, але поглядає з докором: він пропустив повз вуха промову її бабусі. Чи то була двоюрідна тітка? Байдуже.

До заручин вони побачилися вдруге: відверта спроба Ядвіги Ярової змусити сина передумати. Під час відвідин Ярема відчайдушно намагався побачити в Галині щось близьке чи цікаве, що виправдало б його рішення у власних очах, але пошуки зазнали поразки — розмова під каву знову перетворилася на монологи майбутньої дружини про всілякі буденні дурнички. Галина щиро насолоджувалася цими посиденьками, запас її розповідей здавався невичерпним, і молоду панну зовсім не турбувало мовчання майбутнього чоловіка.

— Нас так вільно залишають наодинці, — спробував пожартувати Ярема, скориставшись однією з небагатьох пауз у її теревенях. — Матусі навіть не переживають, що ми можемо згрішити.

— Тільки першої шлюбної ночі, — суворо постановила Галина.

Шляхтич зітхнув.

Заручини минули наче уві сні: дивному, чудернацькому, трохи сумному сні. Додому Ядвіга поверталася зажуреною, Ярема — замисленим.

— Сину... Якщо ви раптом передумаєте... Якщо ця думка більше не видається вам вдалою, то тільки скажіть: весілля завжди можна скасувати, — обережно запропонувала пані Ярова. — Заручини не означають, що все вирішено. Авжеж, отримаємо грошовий штраф та неприємний розголос, але це несуттєво...

— Весілля відбудеться. Я виконаю батьківську волю, — відмовив Ярема. — Його і ваша душі будуть спокійні.

Свято призначили навесні: після обговорень бюджету та кількості запрошених матусі вирішили, що до золотої осені гідно підготуватися не встигнуть; у дощах та снігах гуляти не годиться; отже, бути весіллю у квітні.

Кілька днів по тому Ярема сидів на чиємусь баштані та догризав кавуна. Одруження здавалося далеким міражем. Його весілля, чорт забирай! Ярема сплюнув кісточки, намагаючись поцілити в жовту пляму на кавуні навпроти. Треба спитатися брата Енея, як він усе пережив, запросити його та давніх друзів особисто — побачити вирази їхніх пик. Весілля брата Малюка? Та невже?!

Хто-хто, а Галина у своєму весіллі певно що не сумнівається: воно, омріяне, сяє свідком-перстеником на пальці, а зграйка численних подруг (жодну на ім'я Ярема не запам'ятав) страшенно заздрить нареченій. Принаймні показово; за очі ж пліткуватимуть, що пішла дурепа за пропащого сіроманця, не спромоглася знайти когось годящого.

Характерник протер руки від липкого соку та дістав її подарунок: невеличкий кулон у формі серця, який приховував личко Галини на малесенькому дагеротипі. Наречена чарівно посміхалася... Якщо подумати, не все так погано. Аби лише не просила слів кохання — брехати йому не хотілося.

Шляхтич сховав прикрасу, кинув поряд із кавуновими рештками пару шелягів і поїхав, куди очі дивляться: після заручин так мандрував щодня, не бажаючи сидіти у родинному маєтку. Там він тільки ночував, снідав та вечеряв — кожна зустріч з мамуньо ставала нестерпною, бо Ядвіга не полишала надій на зміну синового настрою, що вже дратувало Ярему. Спочатку всіляко змушувала його заручитися, а тепер її зусилля зосередилися на протилежному. От навіщо було влаштовувати цю катавасію? Аби не зриватися на матері — вона і без того займалася самокатуванням — Ярема просто зникав із дому. Дуби перевіряв двічі на день, бо кортіло вже отримати нове завдання та помчати геть, полишивши за плечима Чортків, мамуньо, Галину та всю цю весільну божевільню до наступної весни.

— Ясний пане?

Кінь встав біля криниці неподалік занедбаного хутора, а занурений у власні думки Ярема того навіть не помітив.

— Перепрошую, чи можна до вас звернутися?

У глибокому поклоні завмерла жінка: босі ноги, благенький одяг. Певно, вгледіла його з-за тину. Довгенько ж він тут стовбичив!

— Щось трапилося?

— Ясний пане, — незнайомка поволі вирівнялася. На змарнілому од скрути обличчі зблиснула надія. — Чи вам не потрібен часом джура?

Спробувала посміхнутися.

— Джура? — спантеличився характерник. — Ви не жартуєте? Ще не перевелися люди, які з доброї волі прагнуть віддати дитину в сіроманці?

— Не з доброї, аж ніяк не з доброї, ясний пане! Хочеш, не хочеш, а життя примусить, — селянка перехрестилася та махнула рукою в бік убогої хатини. — Там він. Ходіть за мною, я покажу...

Ярема не зрозумів, навіщо його запросили, проте пішов до халупи. Купка дітлахів у куточку переводила здивовані оченята від гостя до солом'яника біля печі, де лежав хлопець — обличчя пашіло гарячкою, губи потріскалися, сорочка змокла від поту.

— Хоч сьогодні вночі угоду з нечистим підпише, тільки візьміть до себе, — мовила жінка благально. — Всього сім рочків, але він готовий! Прошу, заберіть його!

— Зачекайте... Це якесь непорозуміння. Ми не навертаємо малих дітей, — Ярема вказав на бронзову клямру з тризубом. — Джура має навчатися до п'ятнадцяти років і тільки після того зробити вибір.

— Пити... — прошепотів хлопець.

Мати кинулися напоїти його, аж тут не стрималася й заплакала.

— А чи не можна зробити виняток для мого Андрійка?

— Пані, — Ярема відвів погляд від хворого хлопця. — Мені дуже шкода, але, по-перше, це переступ усіх етичних законів. По-друге, дитина навряд чи витримає ритуал і...

Вона не дослухала, заридала беззвучно. Тепер Ярема почувався винним, наче відібрав у неї останню надію.

— Мій найстарший, найрозумніший, — шепотіла хрипко. — Знахар тутешній нічого з пошестю вдіяти не може, всі гроші йому віддали, а хвороба далі висушує мого Андрійчика... Нічого не допоможе, нічого не порятує, тільки угода з нечистим, пане, він же вам, своїм слугам, здоров'я безмежне дарує! Бодай Андрій сіроманцем проклятим стане, але житиме. Житиме!

Вона гойдала його голову на колінах, гладила волосся, що позлипалося...

...гойдала його голову на колінах, гладила волосся, що позлипалося від крові, ласкаво проводила долонею по крейдяному обличчю, шепотіла щось мовою, якої Ярема тоді не розумів.

Село догорало. Альянс цього разу вдарив по власному поселенні: після численних поразок вирішили, що безпрограшна атака варта кількох втрат серед своїх. Разом із селом догорав захід сонця. Розбурханою вибухами землею Ярема проминув знищеного воза, вирву-колодязь, обезголовленого собаку і завмер перед жінкою, що колисала сина. А вона підняла на сіроманця порожній погляд, ковзнула по зруйнованій хаті, повернулася до хлопця і тихо заспівала йому колискову.

Йому захотілося вирвати собі очі. Він не міг більше мовчати.

— Чому, Боже? — Ярема підняв очі до порожнього неба. — Чому? Коли я питаю капеланів, вони відповідають, що це такий задум. Що нам, смертним, не дано побачити його всеосяжності! Що на все є великий прихований резон. Що цей хлопець міг би вирости та вбити сотні українців...

Він сам собі скидався на божевільного, аж розсміявся. Жінка не звернула на це уваги. Сиділа, гойдала, співала.

— Це так зручно! Відповідати на будь-яке питання нездатністю збагнути відповідь того, хто питає. Додати цитату з потрібного Євангелія... Напхати нас складними обрядами, численними символами, мудрими історіями та нескінченними молитвами, спрямувати погляд на свічки та ікони, аби забути питання, з яким прийшов, аби заспокоїтися й увірувати, що все недарма. Але я переповнений цим! Переповнений смертями, переповнений поясненнями, що так і має бути, переповнений брехнею по самі вінця! З мене досить!

Він зірвався на лютий крик.

— Що в тебе на думці? Я бачив те, чого не пояснити жодним задумом! У жодної істоти не вистачило б жорстокості на такий задум! Поглянь на цю жінку! Ти бачиш її? Куди зникла твоя любов? Чи вона була взагалі? Чи ти створив собі розвагу, аби споглядати, як смішні дурники забирають життя одне в одного, віруючи в тебе? Де любов твоя, Господи? Де дива твої? Чому ти полишив нас? Чому полишив мене?

Він стояв посеред знищеного обстрілом села, задерши голову, та кричав у небо все, що мав на серці. Від самої кораблетрощі слова копичилися в ньому, нашаровувалися мерцями, невиправданою жорстокістю, марними надіями, наче гній у брудній рані, запалилися відчаєм та безвихіддю, аж доки колискова для вбитої дитині не прорвала останню загату.

— Я вірив пристрасно, я молився щодня, я офірував щедро... Мабуть, через це я досі живий. Але навіщо, Господи, бути живим у такому потворному світі?

Військові товариші витріщалися на нього, обмінювалися спантеличеними поглядами, але підходити не наважувалися.

— Треба змінити його потворність, чи не так? Такий твій задум, Боже? Робити все нашими руками? Ні, не вірю. Годі! Ти дарував нам свободу волі — отже, відтоді ми самі по собі! Чуєш, Боже? Я сам по собі!

...Вона говорила далі, а шляхтич витрясав із гаманця таляри — назбиралося майже пара дукачів — і висипав їй усю пригорщу.

— Візьміть гроші та їдьте до лікаря у Львів, — порадив Ярема. — Вони вміють лікувати такі сухоти, що жоден знахар побороти не спроможеться.

Жінка з недовірою дивилася на срібло у своїх руках. Зіниці її розширилися, на віях застигли сльозинки.

— Ви... Ясний... Справді? Так багато! Що я винна? — вона провела рукою по обличчю, втираючи сльози. — Просіть, що забажаєте, віддам! Хоч себе всю віддам, беріть, як забажаєте!

— Ні-ні-ні, — Ярема для переконливості виставив руки наперед. — Я ці гроші проп'ю, а вам вони сина врятують.

Попри його застережливо випнуті руки жінка кинулася з обіймами.

— Дякую! Пресвята Діва Марія! Дякую, — не встиг Ярема ворухнутися, як вона так само стрімко впала йому в ноги. — Най вас Бог береже, лицарю ясний, за вашу щедрість християнську... За все!

З кутка лупали очиськами налякані дітлахи, не розуміючи, що відбувається.

— Не варто, — повторив шляхтич, рішуче взяв її за плечі та підвів. — Не марнуйте часу та негайно вирушайте з сином до Львова.

— До лікаря!

— Так. Грошей має вистачити. А як ні, то ви щось вигадаєте, правда ж?

— Вигадаю, вкраду, все зроблю, будь-що, — посміхнулася, від чого її обличчя помолодшало років на десять.

Ярема сховав порожнього гаманця та пішов геть.

— Він одужає! Одужає і через три роки сам у джури піде! — долинуло від хутора. — Теж людей рятуватиме!

Вона брехала, та Яремі було байдуже. Якби й від минулого було так само легко відкупитися...

Але ті спомини поросли бур'янами, глибокими, отруйними бур'янами, що зачахнуть лише з його смертю.

***

Северин мав потрапити до фортеці через древній, забутий підземний хід. У покинутих шахтах, що сполучалися з проходом, він натрапив на завал та вирішив не марнувати часу на пошук іншого шляху, а перейти ділянку через Потойбіччя. Думка виявилася кепською: у Потойбіччі на тому місці зяяло провалля. За кілька секунд характерник приземлився на купу вугілля.

— Курва, на хвору ногу! — старий шрам від дерев'яного штиха пронизав болем усеньке стегно. — Чому завжди на хвору ногу?!

Навіть на полі бою шалені кулі влучали саме в неї.

Чорнововк прокашлявся від вугільного пилу, підняв смолоскип та роззирнувся: суцільна темрява. Після огляду штольні стало зрозуміло, що він потрапив до підземного лабіринту. Про жодне завдання тепер не йшлося: невдаха-диверсант мав рятуватися. З мапи тут жодної користі, а перестрибувати назад занадто ризиковано. Треба вийти на відкритий простір, і тільки потім... Чорнововк спробував повернутися шляхом, яким прийшов, уперся в стіну, вилаявся, покрутився трохи навмання й остаточно заблукав.

До відлуння кроків додалося друге: хтось сновигав неподалік, намагаючись потрапити у ритм його ходи, але постійно помилявся та робив зайвий крок. Северин звик, що в Потойбіччі навіть у глухих закутках можна зустріти когось живого, і товариства не злякався — навпаки, то міг бути шанс на порятунок.

— Агов! — гукнув Чорнововк. — Я знаю, що ти тут! Чую твої кроки! Виходь, не ображу.

Із темряви до нього випливло міцне коротке створіння моторошного вигляду. За одяг правив потужний волохатий покрив, щільно всипаний кам'яним порохом. Ручиська — великі, могутні, зіткані з канатів м'язів — сягали колін, на пальцях — грубезні ороговілі пазурі. Ними можна було трощити каміння: певно, саме цим створіння і займалося. Страхітливий копач закліпав сльозавими очима.

— Ти розумієш мене? — про всяк випадок спитав Северин. Він уперше спілкувався з представником Потойбіччя поза кордонами Українського Гетьманату.

— Розумію всі мови, — почулося у відповідь. — Я — цверг, а ти — зайда. Зайда у штольнях цверга. Забирайся.

— З радістю! Я й не збирався вештатися чужими угіддями. Виведеш мене назовні?

— Виведу, коли заплатиш, — кивнула волохата голова. — Що даси?

— Маю монети...

— Ні, — відмовився цверг. — Тільки каміння. Маєш коштовне каміння?

— Не маю.

— Бувай.

— Постривай! Ти ж не хочеш, аби я вештався твоїми штольнями? То, може, проведеш безкоштовно? — зазвичай такі хитрощі спрацьовували.

Але не з цвергом.

— Ти тут помреш. Я зачекаю. Бувай.

Рішення прийшло миттєво. Северин давно вичитав про цей ритуал у щоденниках брата Блукача, старанно вивчив його, проте ніколи не наважувався повторити. Але тепер йшлося про виживання... Характерник вихопив ножа, порізав загрубілу пучку великого пальця та кинувся до цверга. Мав єдиний шанс: якщо забаритися чи помилитися, удар пазурів розірве йому шию.

Засліплений кинутим смолоскипом, цверг отримав хук та зігнувся. Ніж прорізав грубу шкіру, набрав цвергової крові, встряг у землю. Сіроманець приклав скривавлену пучку між очей цверґа, прошепотів формулу та похапцем відскочив, бо тварюка готувалася завдати удару.

Удача або смерть!

— Наказую ніколи не шкодити мені навмисно чи ненавмисно, — випалив Северин.

Кулачиська, схожі на ковадла, опустилися. Цверг спробував здійняти їх, натомість розпачливо завив. Кривава цяточка між очей засяяла: тепер він не міг ані позбутися її, ані чинити опір наказам характерника.

— Наказую вивести мене з цих печер на відкритий простір, — Чорнововк підняв ножа та смолоскипа.

Цверг вищирив на нього чорні ікла.

— А казав, що не образиш.

Розвернувшись, істота попленталася в темряву, Северин рушив слідом, ледь не пританцьовуючи на радощах.

Вдалося! Йому вдалося! Авжеж, це було підступно та не по-лицарськи, але він не мав чим платити жадібному цвергу за вихід. Провідник тим часом плутався, волочив ноги, кружляв, кілька разів змінюючи напрям, — мстився, як міг. Смолоскип догорав.

— Наказую вивести мене з цих печер на відкритий простір негайно, — крикнув Северин.

Цверґ щось пробурмотів і звернув ліворуч, але й кроку не встиг зробити, як заверещав та схопився за голову. Багряна цятка палахкотіла між очей яскравим вогником. Почвара перекотилася до іншого ходу, підвелася і побігла підтюпцем, не зупиняючись, доки не вивела Северина під потріскане небо з жевринкою світила.

— Задоволений? — просичав цверґ.

— Так.

— Звільни мене, людино.

— Ти вб'єш мене.

— Горою клянуся, що не вбиватиму. Звільни!

Характерник кілька секунд вагався, та докори сумління взяли гору. Він дістав піштоль і спрямував на цверга.

— Порушиш слово і срібло ввійде тобі між очі, — попередив Чорнововк.

— Я не порушую слів, — відповів цверґ.

Северин зробив кілька кроків назад.

— Коли звільнишся, миттю повертайся назад у штольню.

— Так. Миттю.

— Даю тобі дозвіл звільнитися від моєї печаті.

Цверґ стер криваву цятку з лоба, Северин прошепотів формулу звільнення та відступив на кілька кроків. Цверґ загарчав, уперся в нього сповненим ненависті поглядом, постояв кілька секунд... Зітхнув та зник у печері.

— Так і народилася думка створити цілу мережу, — завершив Чорнововк.

Брат Павич заплескав у долоні. Нарешті він захопив його увагу! Підбадьорений Северин продовжив:

— Не розумію, чому раніше ніхто до цього не додумався... Бо з людьми така угода не працює. Та й накази мають обмеження, ніколи не слід вимагати неможливого. Завжди краще домовлятися, ніж полонити. Розумієш?

— Домовлятися, — повторив Савка.

— Правильно! Як бачиш, деякі потвори не здатні потрапити сюди самотужки, але можна допомогти їм перейти кордон світів ритуалом. За цю послугу... Ти слухаєш?

Савка не слухав — довга історія про цверга виснажила його увагу. Чорнововк зітхнув, позначив потрібне поле в атласі Павича, аби той часом не забув розташування, і знову показав, як накреслити коло призову.

— Кривава угода тримає на короткому повідку. Якщо не слухатимуться, використовуй коло, воно діє безвідмовно, коли почвара живе неподалік. Але що далі від неї, то слабший ланцюг, — пояснював Северин повільно. — Спробуй теж намалювати.

Савка без крихти цікавості спостерігав за його рухами, смикнув перо за вухом та легко повторив, ніби все життя креслив такі кола.

— Чудово, брате! — Чорнововк неабияк зрадів успіху. — Всередині треба написати...

Павич чхнув та ліг на землю. Це означало, що далі він не слухатиме, і марно його вмовляти.

— Що ж, нотатки я вклав у твій атлас на окремому аркуші, — Северин здався. — Спочатку спробуємо викликати його без кола.

Савка позіхнув. Хтось міг подумати, що він так показує нудьгу, насправді ж Деригора вже просто не вмів дотримуватися узвичаєних правил поведінки. Він багато чого розумів, та відповідав рідко і завжди недоречно, ніби глузуючи зі співрозмовника. У перші дні Чорнововка це неймовірно дратувало.

Зараз він терпляче склав долоні човником довкола рота й погукав:

— Гей! Колобку! Вилазь-но сюди!

З шурхотом до характерників підкотився польовик — судячи з виразу очей, розгніваний. Савка радісно підхопився на ноги й узявся захоплено розглядати його.

— Назвеш мене колобком знову, і я тобі очі на сраку натягну, зрозуміло? — привітався польовик.

— Та невже? — спитав Северин. — Як ти це зробиш без рук?

— О, повір, людино, зроблю, — польовик нетерпляче перекотився з боку на бік. — Чого треба? Пащекувати?

— Ні.

— То чого припхався? Звітую вчасно, нікуди не зникаю.

— Маю вас познайомити, — Северин показав на Савку.

— Тепер працюватимеш із ним... Павичу! Обережно переходимо до того, чого я тебе навчав. Для печатки...

Брат Павич не дослухав, засміявся і простягнув руку до польовика.

— Шо? Ти шо робиш? — зарепетував той, але Савка вже наслинив великий палець й одним рухом витер червону мітку поміж його очей.

Ніби розірвалася незрима струна — Чорнововк відчув, як угоду знищено. Але ж ніхто сторонній не міг знищити її! Без формули це було неможливо! Тільки він особисто має скасувати угоду! Виходить, Савка якимось чином... Чорнововк кілька секунд ошелешено витріщався на нього, а потім заволав:

— Навіщо ти знищив мітку?! Це треба було робити тільки після того, як поставиш власну, йолопе, ти ж звільнив його! — Северин аж нетямився від люті.

Савка на гвалт не звернув уваги: нахилився до польовика та щось йому прошепотів. Той вирячив оченята, трохи відкотився, а потім на кулястому тільці розквітло кілька квіточок.

— Домовилися, людино, — мовив чемно польовик. — Я дуже вдячний тобі.

Настала черга Северина вирячити очі.

— Не знав, що серед вашого роду є хтось гідний, — польовик звернувся до Чорнововка зовсім іншим тоном. — Добре, що від сьогодні цей пан стає замість тебе, сучий сину. Досі не розумію, чого в тобі більше, лайна чи фудулії? І за що тільки мавка поцілувала такого лайдака...

— Я теж сумуватиму за тобою, — відповів Северин.

— Аби тобі прутень всох і в сраку встромився.

Польовик утік у трави.

— Що ти йому сказав?

— Секрет! — розсміявся брат Павич і підморгнув.

— Ти дуже ризикував, коли так чинив, — Северин угамував роздратування та продовжив: — Ми домовлялися зробити все інакше. Кілька разів повторювали. Ти ж казав, що все запам'ятав!

— Чорний-чорний вовк! Не переживай! З братом Павичем! Пісню заспівай! — проспівав безтурботно Савка.

— Польовик надурив тебе, — сказав Северин прикро та окинув поглядом поле. — Тепер він вільний як вітер, і нам не допомагатиме.

— Чорний-чорний вовк! Чорний-чорний сум! Швидше випливай! З річки чорних дум!

Северин махнув рукою.

З наступним агентом, упертюхом-домовиком, усе минуло так само: Савка проігнорував поради Чорнововка, стер криваву печатку, прошепотів створінню щось на вухо, на замурзаному личку домовика Северин уперше побачив усмішку, і на тому все скінчилося.

Чорт із ним, вирішив характерник. Авжеж, боляче дивитися, як руйнуються плоди твоєї кількарічної праці, але тепер це не його відповідальність — він свою справу зробив. Павич хоче їх звільняти? Будь ласка, віднині це його клопіт.

Тепер, коли завдання так-сяк поралося, дорогою до наступної почвари Северин вирішив заїхати до Ліни. Час спливав, а рішення він досі не мав.

— Щось тебе довгенько не було. Подумала навіть, що ти мене уникаєш, — мовила відьма з докором.

Кілька секунд уважно вивчала його обличчя, потім усміхнулася й поцілувала.

Отже, Соломія нічого їй не сказала.

— Вибач. Отримав невідкладне завдання, — Северин показав на Деригору.

Брат Павич усміхнувся, витер носа рукавом.

— Ліно, це — Савка Деригора. Будете знайомі.

— Той самий Савка, про якого ти розповідав? — різнобарвні очі відьми з цікавістю розглядали глибокі шрами на голові характерника.

— Той. Він поводиться дивно, тому не ображайся на нього.

На відьмине запрошення зайти до хати й почуватися як удома Савка лише покрутився на порозі, посмикав пір'їну за вухом, промимрив «забагато, густо, важко, ні-ні-ні» та потупцяв у стодолу.

— Ось, — оголосив Савка, став на обраному місці та підстрибнув.

— Він спатиме тут, — пояснив Северин, який за останні тижні у товаристві дивного характерника призвичаївся до його манери спілкування.

Ліна принесла Савці вечерю, той подякував радісним гулом.

— Його можна залишити тут самого?

— Звісно. Павичу, — Северин нахилився до Савки, який зосереджено виїдав із миски кашу, та сказав повільно: — Ми будемо в хаті. Потрібно щось — заходь, добре?

Павич підняв на нього очі, посміхнувся на всі зуби, ледь не виплюнувши кашу просто Чорнововку в обличчя, і Северин вирішив, що це можна вважати знаком порозуміння.

У хаті Ліна без слів повалила його на ліжко. Вони кохалися довго і завзято, але думки характерника витали далеко.

— Северине!

Вона легенько вкусила його за плече.

— Ой!

— Чуєш, що кажу?

— Вибач.

— Пригадуєш, як це сталося вперше? Тоді, на Купайла?

Тієї ночі він підписав криваву угоду.

— Пригадую.

— Якийсь ти замислений... Наче не зі мною, — Ліна лукаво примружила каре око, зелене дивилося підозріло. — Викладай, що сталося.

Може, варто розповісти все просто зараз? Ні. Вона спокійно вислухає, а потім спитає, яким буде його рішення, а він досі не знав відповіді. Упродовж тижнів Северин сушив голову, але казати про таке не можна — Ліна не пробачить сумнівів.

— Що ти думаєш про мої вуса?

— Тобто? — здивувалася відьма.

— Ну, вони тобі схожі на котячі?

Вона дзвінко розсміялася.

— На мій смак — вуса тобі пасують. Підкреслюють мужність і трохи пом'якшують жорстку лінію рота, — вона легенько провела пальцем по його устах. — А тепер без жартів. Що сталося?

— Савка стався.

— Ви мандруєте разом не просто так.

— Маю передати йому всю роботу, над якою працював останні роки, — Северин торкнувся лоба пучкою великого пальця. — Ні, я нічого не маю проти Савки, він мій давній друг... І порається з усім ніби непогано, але по-своєму... Гадаю, стане кращим за мене, хоч я геть не розумію його плану.

— Тобі шкода багаторічних зусиль?

— Шкода планів, — чесно відповів характерник. — Тільки-но подумав, що життя налагоджується, як доля дала добрячого копняка, і знову треба пхатися у невідомість, і обирати, і...

Він ледь не бовкнув зайвого та замовк. Ліна погладила його сивину на скроні.

— Але на тебе чекає нова робота — хіба це не чудово?

— Не хочу я тієї роботи. Здогадуюся, що доведеться робити. Повернеться чорна діра, яку я ледве знищив...

Після ритуалу Ліна чотири роки відновлювала пам'ять. Северин спостерігав, як вона потроху стає собою, привозив усілякі дрібнички, коли приїздив на гостину до Соломії. Ліна раділа його гостинцям, а Чорнововк звик до тих відвідин і щиро здивувався, коли закуток, що належав Ліні, рік тому виявився порожнім. Соломія гордо повідомила, що учениця нарешті відбулася як самостійна відьма та живе тепер окремо. Северин спитав адресу, Соломія з лукавою посмішкою вручила папірець із почерком Ліни.

Після остаточної розлуки з Катрею — вони хотіли провести кілька тижнів удвох, натомість першого ж вечора розійшлися (як тоді гадали, назавжди) — характерник відкопав у саквах того папірця. Ліна зустріла його обіймами, чого ніколи не дозволяла собі в присутності Соломії, й усе трапилося само собою: наступні два тижні Северин провів у відьми. Почуття з'явилися легко й невимушено, наче завжди цього чекали; чотири безхмарних місяці вони насолоджувалася одне одним.

— Ти уявляєш, що таке війна? — спитав Северин.

— Лише з того, що ти розповідав.

Він розповідав небагато. Щось у загальних рисах без жодних подробиць, що пекли на язиці та скреготіли на зубах. Боявся, якщо Ліна дізнається, ким він там був насправді, то відштовхне його назавжди. Її оминуло те лихо, яке він пережив на північних землях, вона квітнула життям, доторком до якого він, убивця, рятувався; вона була йому джерелом світу, який довелося покинути, джерелом надії та сенсів.

— Северине?

В її очах застигло невисловлене питання: «Що з тобою?»

— Не зважай, у мене настрій дивний. Лягаймо спати.

— Але ж ми навіть не повечеряли.

Не хотілося вставати. Не хотілося брехати. Не хотілося робити вибір. Його сторінку вирвало та віднесло на край чорної діри.

— Байдуже, — Чорнововк усміхнувся. — Обіймемося міцніше та пролежимо так багато годин.

На ранок він підвівся із ліжка з важкими повіками та важким серцем. Після сніданку не викурив люльку. Ліна мовчки спостерігала, як він знову збирається в дорогу. Попри власну звичку вийшла попрощатися.

Северин почувався покидьком, бо так і не розповів їй.

— Усе буде добре, — всміхнулася Ліна, коли характерники сіли верхи.

— Та смачно! — бовкнув Савка і помахав їй рукою.

Чорнововк уже й не міг пригадати, чому розійшовся з Катрею уперше. Здається, стала на заваді якась дурниця (вони завжди сварилися через дурниці), така незначна, що він уже й забув про неї. Катря, певно, пам'ятає, вона мала надприродну здатність не забувати жодної дати та причини всіх їхніх сварок, і ця здатність часом ставала причиною нової сварки. Зазвичай бурхливі з'ясування стосунків у них завершувалися не менш бурхливими любощами, але тоді цього не трапилося: замість пристрасного примирення характерниця поїхала геть. Вони не бачилися кілька місяців.

Потім зустрілися випадково в Буді — точніше, Катря вважала це випадковістю, а Северин цілеспрямовано вистежив її, аби побачитися. Побалакали, випили й решту ночі провели так, що сусіди гатили їм у стіни; дехто навіть приходив стукати у двері, але Катря з шаблею хутко їх спровадила.

Так почалася друга спроба, найдовша. Північна війна підтримувала їхні стосунки: вони рідко бачилися і ще рідше листувалися, відтак час разом цінували більше. Але війна скінчилася, Северин з Катрею повернулися до звичного життя і якось поступово, без гучних сварок, між ними все зачахло — так в'януть випалені сонцем квіти.

Після другого розриву Северин і сам повірив, що все скінчено, але цього разу перший крок зробила Катря. Хай йому грець, вирішив Чорнововк, і вони спробували втретє. Тепер усе було мляво, прохолодно та фальшиво. Ані чвар, ані пристрасті — ніби вичерпали одне одного. Обоє відчували це, якийсь час іще вдавали, що все гаразд, навіть планували кудись поїхати і відпочити разом, натомість розійшлися після спокійної й напрочуд дорослої розмови — говорив переважно Северин, а Катря, навдивовижу, з усім погоджувалася. Спільно вирішили, що нехай усе залишиться у спогадах минулого, провели останню ніч...

...Тоді вона й завагітніла. Доля вміє жартувати!

Наступною «складною» агенткою була мавка — Северин завербував її, коли відчайдушно шукав ту, іншу мавку, котра в дитинстві вивела його з хащі. Витратив на ті пошуки чимало сил, та все даремно: її лісові посестри, яких вдалося запопасти, тільки погойдували головами.

Звільнена Павичем від угоди мавка на прощання повернулася до Чорнововка сяйливими блакитними очима без райдужок.

— Дитя людське, ціловане, — проспівала високим голосом. — Забудь! У світі цім не знайдеш ти її.

І зникла у хащах білим привидом.

«Дитя людське».

— Час визнати, що дитина — наріжний камінь, — міркував Северин уголос за вечірньою ватрою. — Чи я готовий до дитини? Ні. Але й Катря не готова, проте не збирається відмовлятися. Я можу... Такого вона не пробачить. Я б теж не пробачив. Що скажеш, Павичу?

Савка гучно пустив гази. Северин уже звик до його манер, що навчився тлумачити їх як потрібні відповіді.

— Правду кажеш, брате. Це те, чого я боюся найбільше — як ми, не здатні дати одне одному нічого, зможемо дати щось дитині? Ми загубилися, вичерпалися та розійшлися. А маля... Як його виховати двом горлорізам, скаліченим війною? Який світ йому покажемо, коли у перші роки ми й будемо цим світом?

Чорнововк набив люльку та розкурив.

— Узяти моє дитинство. Я добре пам'ятаю, яким чудовим батьком був Ігор до Рокошу. А потім перетворився на очманілого хижака, я його майже не бачив... Не хочу стати батьком і перетворитися на свого батька.

Згадалося, як він намагався застрелити перевертня простою кулею. Тоді це здавалося найганебнішим провалом у житті.

— Ти не подумай, що я тікаю від відповідальності, брате. Я готовий до будь-чого. Просто цей вибір... Що робити, коли життя котиться до всіх чортів? Продовжувати опиратися? Вдавати, ніби так і має бути? Пливти за течією? А може, й справді поголитися... Гей, Павичу, що скажеш про мої вуса?

Савка копирсався у глибинах власних вух. Пір'ячко підстрибувало в такт його рухів.

— Я теж не думаю, що вони схожі на котячі. Ліні подобаються. Ліна чудова... Вона знає мене з дитинства, нам завжди є про що поговорити, ми жодного разу не сварилися. Дедалі частіше думаю, що не заслуговую її. Ліна не знає, скільки крові на моїх руках. Її не випалило, не переломило... А я — покруч. Оминав розмови про війну, вдавав, що все добре, що все у минулому, свідомо дурив себе, бо відчайдушно бажав, аби все насправді було добре і водночас лишалося у минулому! Чи я не заслужив щасливого життя, га? — Северин вибив люльку, сплюнув та підсумував: — Не заслужив.

Павич засміявся та поляскав себе по чересу.

Попри химерну вдачу і невміння спілкуватися, Савка виявився зграбним та самостійним хлопцем. З'ясувалося, що у побутових справах він легко дає собі раду: засідлати Коника, розбити табір, приготувати їжу, прибрати за собою. Зі сторонніми Павич не говорив, у шинках хіба кивав чи мугикав, а люди дивилися на його пошрамовану голову, переводили погляд на клямри і зайвого не питали.

Часом він скидався на велику безпорадну дитину, особливо коли зазнавав болю — навіть через невеличкий поріз Савка плакав ридма, задерши голову й замруживши очі, як уміють тільки діти, що не навчилися долати власних прикрощів. Увечері любив сидіти на землі, обхопивши руками коліна, роздивлятися небо та гойдатися, доки не падав на спину чи бік. Зі зброї Савка носив хіба срібного ножа, яким послуговувався в побуті.

Дивак-характерник легко порозумівся з усіма потойбічними почварами на їхньому шляху, ті відповідали взаємністю; він звільняв їх від угод, але вони не втікали; він щось шепотів їм, вони ж посміхалися й обіцяли всіляко допомагати. .. Дехто, як незабутній польовик, недоброзичливо зиркав на Северина і кидав йому на прощання:

— Добре, що пошрамований буде замість тебе, цілований мавкою.

Брат Павич ставав їхнім другом так легко, що Чорно-вовк ловив себе на заздрощах. Тепер зрозуміло, чому Забіла обрала його — Савка знав щось, недосяжне іншим.

Северин щоразу питався:

— Що ти їм кажеш?

І щоразу одна й та сама відповідь:

— Секрет!

Минали дні. Коли прилетіла ворона від Ліни з питанням про наступне побачення, Северин уникнув прямої відповіді, пославшись на щорічні збори у Вовчому місті. Він надіслав декілька повідомлень Катрі, проте на жодне характерниця не відповіла.

Настав кінець серпня, а заразом і збори Сірого Ордену в Буді.

— Точно не поїдеш зі мною?

Брат Павич погладив гриву Шарканя та мотнув головою.

— Чекають, — Савка постукав по атласу. — Мама написала продовжувати.

— Maпy я тобі позначив... Гроші маєш. Нічого не забув?

— Чорний вовк добрий. Люблю, — Савка розплився в усмішці. — Можна писати?

— Авжеж, брате.

Северин обійняв його на прощання. Брат Павич знову стояв з опущеними руками та блукаючим поглядом. Лише коли сіроманець від'їхав, слідом долетіло:

— Чорний во-о-овк!

— Га?!

— Нехай Мамай допомагає!

Сіроманець посміхнувся. На душі стало легко — нарешті він зробив вибір.