Тенета війни

Розділ п’ятий

Ярмарок займав усі площі та головні вулиці Вовчого міста. Вершники лаялися з торговцями, намагаючись проїхати у тисняві яток, чумацькі вози найхимерніших конфігурацій збирали роззяв, місцеві дітлахи галасливо змагалися, хто продасть більше домашніх напоїв та наїдків, — життя наприкінці серпня тут завжди кипіло й вирувало переповненим казанком.

Коли Пилип завітав сюди до золотої клямри, досвідчені гості Вовчого Міста ще в лютому бронювали кімнати на останній тиждень серпня та перший тиждень вересня; менш завбачливі відвідувачі ладні були битися, аби віддати таляр за ночівлю у стодолі, інші ставили намети на околицях міста... Тепер кожен охочий міг вільно оселятися у гостинному домі чи корчмі — місця вистачало всім попри те, що впродовж останніх років деякі заклади зачинилися. Сірий Орден стікав кров'ю, і цю рану не міг зачарувати жоден характерник.

Пилип крокував, відповідаючи на привітання помахом руки — не хотів марнувати часу на випадкові розмови. Басюга чекав його у непримітній хатинці між стайнями для заїжджих волів. Попри спекотний день усі хвіртки всередині було зачинено.

— Давненько не бачилися. Отже, брате, розповідай, — осавула вмостився зручніше за письмовим столом.

Басюга помітно змарнів: за рік хвороба забрала у нього дружину та сина. Подейкували, йому пропонували передати перстень осавули для обрання наступника, але Немир відмовився. Його стіл був захаращений курганами різноманітних тек, паперів, книжок, зошитів та документів. Для педантичного Олефіра залишалося великою загадкою, яким чином осавула панував над цим безладом.

— Порожньо, — Пилип усівся на стілець навпроти. — Всі сліди очікувано обірвалися. Нових джерел знайти не спромігся.

— Авжеж, затисли хвіст, — гмикнув Немир. — Хто б міг подумати, що після двох пожеж з різницею у кілька діб вони про щось здогадаються?

— Це моя помилка, — визнав Пилип. — Друга пожежа була непередбачуваною. Знаю, це не виправдання...

— Розкажи про другу пожежу, — примружився Басюга.

— Я все детально описував у звіті.

— Так, і я зробив кілька нотаток, — безпомильним рухом осавула вихопив зі стосу блокнотів невеликий нотатник та за кілька секунд знайшов потрібні записи. — Тепер хочу вислухати тебе особисто.

...Він отямився на мокрій перині. У вухах ще відлунювало гарчання, тіло вкривали рештки хутра впереміш із пухом розшматованих подушок.

Біля ліжка у карміновій калюжі завмер священник з розколошканою бородою на розпанаханій шиї, а поруч, на просяклій кров'ю постільній білизні, лежало вивернуте нутрощами назовні понівечене тіло охоронця, якому він відкусив...

Звідки стільки огиди ? Ще кілька хвилин тому ми бенкетували і насолоджувалися!

Пилип скотився з ліжка, упав навколішки та довго, болісно блював чужими органами, доки з нього не вийшла вся пожерта плоть. На мить здалося, що до кімнати увійшов Олекса: Пилип підхопився, готовий поглянути в очі смерті, але у дверях застигла темрява. Від переляку шлунок вивернув нову порцію блювотиння.

Марнуєш всю поживу, бовдуре.

Олефір не збожеволів тільки через те, що Звір, вириваючись назовні, відбирав у нього спогади. Якби він пам'ятав пожирання людської плоті...

Ти все пам'ятаєш. Просто боїшся зазирнути за лаштунки.

Він схопив карафку з водою, що дивом уціліла, й вихлебтав усе до останньої краплини. Кульове поранення на плечі загоїлося. Відколи Звір захоплював тіло, воно почало відновлюватися значно краще.

Бодай щось ти здатен цінувати.

Якщо в Ордені дізнаються, що він зірвався, йому кінець. Жодних шансів. Загін призначенців вирушить по його душу...

То навіщо нам цього чекати?

— Замовкни!

Без паніки. Треба охолодити голову та зібратися докупи.

Отже, єдиний слід знищено. Замовники зосталися неназваними. Він напартачив.

Для початку варто прибрати. Кров на ліжку, на стінах, на стелі... Цього вже не вимити.

Пилип озирнувся і зупинив погляд на лампах. Дві пожежі поспіль стануть для невідомих ворогів величезним прапором «я тут побував»; Басюга, певно, зажадає відповідей, але іншого вибору немає. Якщо прикопати тіла, є ризик, що їх знайдуть. Він має розслідувати цю кляту справу до кінця — надто дорогою ціною вона йому давалася!

Вкласти понівечені тіла на ліжко, зібрати їх до людської подоби, рясно полити олією, аби якомога краще запеклися, підпалити ліжко, килим та гардини, а далі нехай усе ковтне вогонь, чистий та первісний вогонь...

Піроман, справжнісінький піроман.

— Я застав священника з охоронцем у ліжку, — спокійно заговорив характерник. — Для любовних утіх обоє намастилися етерною олією. Коли я зайшов, вони саме...

— Подробиці чоловічих злягань мене не цікавлять, — перебив Немир. — Якби вони залишилися живими — це був би неабиякий важіль. По суті: як трапилася пожежа?

— Священника шокувала моя поява і він упустив карафу олії на підлогу. Посудина розбилася на друзки, олія розлилася, кілька крапель ляпнуло на гардини. Я почав розмову, але допитати їх не встиг: охоронець вихопив піштоля, я був змушений метнути ножа, убив нападника на місці. Священник тим часом підхопився, але послизнувся в калюжі олії, падаючи, невдало приклався скронею до бильця ліжка. Ще й зачепив канделябр зі свічками, за кілька секунд олія спалахнула, побігла по стінках, ліжку, перекинулася на гардини. Я ледь устиг вкласти тіла поряд на ліжку, аби скидалося на нещасний випадок, і негайно покинув домівку...

Він ретельно продумував цю версію, два тижні поспіль промовляв її перед сном та після пробудження.

— Через пожежу не мав часу й на обшук, — завершив доповідь Пилип.

Його одяг перетворився на скривавлене дрантя, тож він перебрався у непоказне вбрання зі світського гардеробу священника. Ієрею Митрофану вистачило клепки не тримати накази чи інші компрометуючі документи вдома — або ж сховати все так добре, що характерник після трьох годин обшуку здався та влаштував пожежу.

— Он воно як! Етерна олія, фатальне падіння, запалені свічки... Дуже зграбна оповідка. Звучить настільки дико, ніби насправді так і було, — осавула постукав сталевим перснем по нотатнику.

— Ви мене у чомусь підозрюєте? — обережно поцікавився Пилип.

— Через свою посаду я кожного в чомусь підозрюю. Такі перевірки віддавна заведені у нашому курені, — Басюга згорнув нотатника й відкинувся на стільці. — Скажи відверто, брате: якби Олекса захотів дослідити рештки тіла згорілого священника, то знайшов би на його черепі тріщину чи інший слід від удару бильця?

— Безперечно, — кивнув Пилип.

Чудово брешеш. Не розумію, навіщо ти уникав цього раніше?

— Добре, — осавула повільно випив води. — Я вірю тобі, брате. Трагічний збіг обставин... Трапляється. Не маю часу вгризатися у подробиці, сталося вже як сталося. Маю визнати, що знищення тих мерзенних листівок мене вельми потішило.

Ти обдурив осавулу контррозвідки. І зберіг шкуру!

— Певен, що вони зачаїлися та вже готують наступний хід, — Пилип докладав титанічних зусиль, аби не відволікатися на голос Звіра.

— Певна річ, — кивнув осавула. — Твоє наступне завдання, Варгане, підготую завтра або післязавтра, як матиму ширшу картину... Ти поки відпочинь, виглядаєш змореним.

Осавула жестом запропонував води, Пилип відмовився. Немир із насолодою побризкав собі на лице та змочив потилицю.

— Клята спека... Теж відпочив би, та маю перевірити

документи по нових джурах.

Басюга показав на благеньку теку.

— Колись ця справа займала кілька днів, зараз — кілька годин. Роботи поменшало, а радощів від того жодних.

— Скільки джур цьогоріч?

— Шестеро, — Басюга скривився. — Усього шестеро, холера! Найменша цифра за всю нашу історію!

Що також підтверджувало думку Пилипа про криваву рану Ордену.

І ти один з цих слабаків.

— Після демаршу Таємної Варти високі інформатори один за одним зупиняють співпрацю, а ми не маємо ресурсів цьому запобігти. І знайти нових неможливо! Скоро посипляться низи...

Немир скреготнув зубами.

— Ще кілька моїх людей зникло... Геть різні місця, різні доручення, різні нитки — і наче під землю провалилися. Курва!

— Як тоді з недобитками Вільної Зграї?

Таємниця історії, в яку Пилип із друзями ускочив одразу після отримання золотої клямри, так і зосталася нерозгаданою. Хто викрадав новобранців? Хто винен у каліцтві Савки й інших смертях? Вони не дізналися. Так само, як Орден не з'ясував причину бійні, що призвела колись до Вовчої війни. Іноді Пилипу здавалося, що за всіма цими подіями стояв невідомий ворог, проте це було неможливо — надто великий масштаб. Деякі речі назавжди залишаться нез'ясованими, особливо смерті сіроманців.

А тепер нові зникнення контррозвідників... їх переграють на власному полі. Ще одна рана для конаючого Ордену.

— Забагато збігів. Але нічого, брате, Рада Сімох має кілька ідей, як покращити наше становище, — Басюга невесело всміхнувся. — Ми здолаємо цю руїну, загартуємося та повстанемо знову. Не займай!

— Не займай, — тихо відлунив Пилип.

— Як почувається Звір? — Басюга полюбляв змінити тему швидко, аби захопити співрозмовника зненацька.

— Контролюю його, — збрехав характерник.

— Мовчить? І не вилазить?

— Саме так.

А-га-га-га! Ну ти й брехло!

— Добре. Ми завершили.

Пилип підвівся зі стільця. Басюга підняв руку.

— Перед тим, як підеш, останнє запитання... Ви з братом Енеєм ще підтримуєте стосунки?

Басюга ніколи не відпускав його без кількох слів наостанок.

— Листуємося. Планували сьогодні ввечері зустрітися, — Олефір уважно глянув на Басюгу. — Еней у халепі?

— Упритул наблизився до неї, — Немир пробігся пальцем по ребру паперового стосика і вихопив звідти невеличку записку. — Дисципліна ніколи не була чеснотою вартових. Я не звинувачую Колодія, у цьому курені так склалося історично. На їхні вибрики ми завжди дивилися крізь пальці, але брат Еней...

Басюга зітхнув й заховав записку до іншого стосика.

— Перекажи йому наступне: всі ми грішні і часом хочемо підзаробити, але Еней має зупинитися, доки за ним не прийшли призначенці.

— Отже, він у халепі, — констатував Пилип. — Перекажу обов'язково.

— Дякую, Варгане. Невдовзі побачимося. Нехай Мамай допомагає.

— Нехай Мамай допомагає.

Що вже встругнув брат Еней? Якщо сам осавула контррозвідки натякає на призначенців, то Бойко опинився на самому вістрі. Ох, Енею! Завжди спочатку зробить, а потім подумає...

Наступного разу перегриземо горлянку Басюзі? Він навіть не встигне писнути.

— Замовкни.

Якщо Еней у місті, то він має відпочивати за гальбою пива, виснував Пилип. Пошук розпочав з «Чорта і Ведмедя», закладу Ярових, де стара ватага за традицією зупинялася в серпні, звідти завітав у «П'яну клямру», опісля методично взявся прочісувати шинок за шинком.

— Пане лицарю! Пане лицарю! — гукнула жвава крамарка з намету вогнепальної зброї. — Хвилинку вашої уваги!

— Не цікавить, — відповів Пилип, але вона вже загородила йому дорогу.

— Знаю-знаю! Бачу лучника з південних степів, що до скону відданий сагайдаку та стрілам, — вона посміхнулася, глянувши на його довгу косу. — Приділіть мить вашої уваги! Цей новітній витвір зброярського мистецтва ніколи не замінить вірний лук, проте надійно доповнить грізний характерницький арсенал!

Жінка мала добре підвішеного язика, глибоко декольтовану сорочку та веселу вдачу. Першим бажанням Пилипа було оминути її, натомість він спинився.

Скільки в нас уже не було жінки, га ?

— Лише погляньте на цю пречудову манюню! — перед характерником з'явився зовсім невеличкий піштоль, що нагадував іграшку. Схожу мав отруєний пан Пузань, що нині розкладався десь у лісовій могилі. — Легка й практична! Так, це справжня вогнепальна зброя. Скажу по секрету: сама таку ношу! Ближче до серця.

Продавчиня підморгнула й поправила декольте. Пилип відчув приплив слини і швидко ковтнув.

Хочеш.

— Цю крихітку ніхто й не помітить, але її постріл порятує у критичний момент!

Жінка вправно перехопила піштоля та зробила уявний постріл. Декольте здригнулося, а з ним і серце Пилипа.

Хочеш її!

— Влучний постріл за десяток кроків! Звук ледь чутно, уваги не привертає. Я б сказала, що чудово підходить для замахів, ха-ха, але призначений для самооборони. Бажаєте зробити пробний постріл, шановний лицарю? Безкоштовно! — вона вказала на побитий кулями дерев'яний силует, що тулився за її наметом до стіни занедбаної корчми.

Хочеш її! Хочеш її!

— Дайте потримати.

Олефір зважив піштоля в руці — ледь важчий за метальний ніж. Указівний палець ліг на спусковий гачок. Пилип приклав маленьку цівку собі до скроні.

— Стріляють зазвичай у мішень, — розсміялася крамарка. — Та якщо маєте бажання, можете випробувати й на власній голові! Тільки не сріблом.

— Амуніція звичайного піштоля не пасує?

— Маєте рацію, пане лицарю, для цього малюка потрібні капсуль і куля трохи менші за стандарт, подарую два десятки, якщо купите...

— Беру, — вирішив Пилип.

Візьми краще її! Розплющ очі, сама проситься!

Характерник заплатив не торгуючись — напевне, переплатив кілька десятків талярів — та пішов геть. Пошуки Енея забулися: Пилип крокував бездумно, стискаючи в руці маленького піштоля.

Після пожежі у садибі священника, коли він тижнями гасав по полках і паланках у даремних пошуках нового сліду, Пилип зрозумів Северинового батька. Втративши єдине кохання, той почувався живим тільки у вічній гонитві, цілком усвідомлюючи її беззмістовність, але спинитися не міг, інакше втратив би єдиний сенс життя.

Єдиний сенс життя — жити якомога довше.

Тільки Ігор не зумів вчасно спинитися і дозволив Звірові перемогти: Пилип не повторить його помилки.

Сміховинно. Годі відмовлятися від мене!

Він зарядить цей піштоль срібною кулею. Викриє змову проти Ордену, хто би за нею не стояв, і на цьому його останнє полювання скінчиться. Тож він прикладе цівку собі до скроні та натисне на гачок.

Бридні.

Якщо відчує, що вже час, зробить це раніше. Він лицар — і піде з життя по-лицарськи, на власних умовах, де й коли забажає, у характерницькому однострої, без перетворення на осатанілого хижака, котрому бути трофеєм Олекси Воропая або загону призначенців.

Самогубство — вибір слабаків.

— Замовкни!

— Вибачте, — почулося поряд. — Але я нічого не казав!

Пилип стрепенувся: виявилося, що в думках він покинув місто і завмер просто посеред дороги. На нього здивовано витріщався кирпатий юнак, в око кидався черес із відсутньою золотою клямрою.

— Усе добре? Бо ви так завмерли...

— Інколи базікаю сам із собою, — Пилип сховав піштоля і кивнув на його черес. — А ти, мабуть, один із нових джур. Невеличка прогулянка перед завтрашнім днем?

— Ага, — юнак зашарівся. — Досі не певен, чи мене візьмуть.

— Візьмуть, повір.

Зараз вони візьмуть будь-кого. А всі ті перевірки — данина старим традиціям.

Скажеш йому про це?

— Але я не розумію деяких важливих речей, — зізнався джура. — Як без них стати справжнім лицарем? Питав у вчителя багато разів, але він пояснити не вміє, тож я вдавав, наче затямив, хоч насправді нічого не збагнув, проте якщо йому зізнаюся, вчитель мене закопає, бо думає, наче я все знаю, а завтра випробування Ради Сімох осавул, і якщо раптом про це спитають, то я...

— Стій, — зупинив мовний потік Пилип. — Що саме ти не зрозумів?

— Як працює місячне ярмо, — відповів джура і присоромлено втягнув голову у плечі. — І де треба ночувати, аби не спіткало прокляття Звіра...

Га-га-га!

Світ має жорстоке почуття гумору.

— Сідай, — характерник умостився на траву обабіч дороги. — Існує два простих правила, які мені відкрив учитель, а потім нагадали в курені вартових. Потрібно лише мати таляр, перо та мапу, яку тобі видадуть після золотої клямри.

Пилип дістав із наплічника атлас, з яким ніколи не розлучався, олівець та срібну монету. Оглянув кінчик олівця, кількома швидкими рухами ножа підгострив його та звернувся до джури, який усівся поруч:

— Увага на мапу, — він розгорнув сторінку з північним волинським паланком, де цьогоріч ще не бував. — Скажімо, повня застала тебе у селі Нуйно. Береш монету, кладеш центром на місце ночівлі, обводиш олівцем.

Грифель оббіг навколо здоровецької монети.

— Правило перше: сюди тепер три місяці зась, — Пилип показав олівцем на чималий шмат земель усередині кола та легенько заштрихував його. — Тобто не дай трьом наступним повням застати тебе в цьому колі у жодному випадку.

— А вчитель казав, ніби другу дозволено, бо...

— Правда у тім, що ти не захочеш відчути другу повню. Насильницьке обернення під ярмом місяця значно гірше за перше перетворення.

Джура здригнувся і зблід.

— Про третю повню скажу просто: Звір оволодіє тобою назавжди.

Наче це щось погане.

— Аби не заплутатися, позначай кожну мітку датою. Не покладайся на пам'ять, вона точно підведе.

— Зрозумів!

Характерник постукав олівцем по мапі.

— Веди облік безперестанку і тоді не втрапиш у халепу. Вартові зазвичай мають кілька віддалених місць для ночівель на повню, потім вертаються до свого паланку — аж допоки ярмо не спаде з першого місця, а далі по колу...

Юнак почухав носа.

— А яке друге правило?

— Правило ночівель. Якщо дві-три ночі поспіль ти був в одному місці, це нестрашно. Але якщо їх буде десять, вважай, що тебе застала повня. Що в такому випадку треба робити?

— Брати монету і малювати коло з позначкою. Наступні три повні там зустрічати не можна.

— Правильно, — кивнув Пилип. — Саме тому з нашого брата такі кепські господарі.

— Не можна надовго затримуватися в одному місці, — джура забарабанив собі по носі так жваво, аж чхнув. — Ой, вибачте... А якщо тільки дев'ять ночівель і потім кудись поїхати на ніч та повернутися?

— Нашу угоду неможливо втиснути у цифри годин, днів чи миль, друже. Ці правила мають лише допомагати зберегти себе та людей навколо.

Скільки людей зберіг ти, Пилипе?

— Доля характерників, що намагалися обдурити прокляття, однакова: всі були зламані Звіром. Не грайся з цифрами, бо програєш. Нашому брату дозволено спинитися лише після смерті.

— Зійду в небо синє дубком чорнолистим, — пробурмотів джура. — Головне тепер не наплутати нічого...

Як думаєш, скільки він протягне?

— Складно хіба спочатку, далі ти швидко привчишся серед вартових. Всі системи ротацій у куренях розроблені так, аби уникнути місячного ярма, — Пилип повернув монету до кишені. — Остання порада, особисто від мене: коли зустрічаєш повню в полі, то ночуй краще під нашим дубом. Там легше.

— Дякую! Отже, правило повні, правило десяти днів і правило дуба.

— Правильно, — посміхнувся Пилип. — Маєш ще якісь питання? Не соромся перепитувати.

— Не збагну, звідкіля такі дивні умови...

— Спитай Ґаада при нагоді.

Характерник сховав олівець та атлас.

— Ех, шкода, що не ви були моїм учителем, — зітхнув хлопець. — Тобто я знаю, що так не можна казати, але мені за кілька хвилин стало зрозуміло все, чого мені не могли втовкмачити кілька місяців! А ви маєте джуру?

На мить Пилип побачив ранок у полі: він розплющує очі, на вустах смак крові, біля табірного вогнища розірване тіло...

Молода плоть така солодка.

Характерник похитав головою. Марево зникло. Юнак сприйняв його жест за заперечення.

— Коли вчитель показуватиме листування між дубами, то допитуйся, доки всього не зрозумієш, — додав Пилип.

— Так і вчиню.

— І не плутай братерські прізвиська! Один мій товариш надіслав листа брату Бугаю замість брата Тугая та вплутався у конфуз.

Джура почухав носа — то був його жест роздумів.

— А якщо я спробую написати тому, хто вже помер?

Після війни Пилип надсилав учителю лист за листом (може, цього разу вдасться?), але послання не зникали, тремтіли краплинами крові на темній корі, мовчки промовляючи: нема до кого летіти...

— Це марно. Не витрачай час.

— Дякую, пане лицарю, — джура глибоко вклонився.

— Дякую за урок і допомогу. Я піду відпочивати... Нехай Мамай допомагає!

— Навзаєм.

Джура побіг до Буди, а Пилип згадав, що хотів було розшукати Гната. Треба встигнути до загальної зустрічі.

Мені теж цікаво, у що він влип.

***

— Ходіть до татка!

Брати Деца і Чекан похмуро споглядали, як їхні мідяки перекочовують до нового власника та зникають у його кишенях.

— Якого дідька, Енею? — прохрипів брат Деца. — Четверта партія поспіль!

— Махлює, шулер, — буркнув брат Чекан. — Глянь на цю шельмівську пику.

З братами Децою й Чеканом, давніми знайомцями із куреню вартових (доволі приязними хлопцями, якщо справа не стосувалася картярських програшів), Гнат гаяв час до зустрічі зі своєю старою ватагою, на котру очікував пізніше ввечері.

— Та куди вам, бовдурам, — він показово засукав рукави та покрутив руками. — 3 вами й махлювати не треба!

Брати грали непогано, але й поряд не стояли з професійними картярами столичних казино, яким Бойко не раз програвав усі заощадження. Після чергового програшу він рішуче постановив собі не намагатися заробити на мрію за одну ніч — так лише втрачав усе зароблене — відтоді грав лише у товаристві сіроманців на купку шелягів.

— У чому твій секрет, Енею? — перепитав брат Деца і глянув на карти так прискіпливо, ніби секрет ховався десь між візерунків.

— Секрет? Душу нечистому продав, — відповів Гнат бородатою сіроманською відмовкою. — Ще партію? Чи розпрощаєтеся зі своїми шелягами назавжди?

— Та ну тебе в дупу, — буркнув брат Чекан.

Неподалік них якийсь сірома напідпитку заходився вистукувати по столу ножем, затиснутим між розчепірених пальців. Усі троє скосили очі в очікуванні фатальної помилки: лезо було срібним.

— Ех, добре так зі своїми посидіти, — прохрипів брат Деца. — От чого лишень терпіти не можу, то це скиглення про важку долю характерницьку.

Ніж прискорив темп, глядачі підбадьорливо загули.

— Згоден, — підтримав брат Чекан. — Тебе що, хтось примушував? Підсрачником до Ґаада відправив? Ти сам усе вирішив. Думав сракою? То застрелься!

— Я таким завжди без розмов проміж очей гепаю, — щербато посміхнувся брат Деца.

Зненацька прокурене повітря корчми здригнулося від потрійного крику:

— РОЗ! ВІД! КА!

Лезо під дружний регіт увігналося у великий палець. Поранений завив від болю.

— РОЗ! ВІД! КА!

Кожен склад супроводжувався гупанням кухлів по столу. Вартові перезирнулися.

— РОЗ! ВІД! КА!

Келихи гучно дзенькнули і хмільні напої потекли горлянками чаркувальників. Гнат, найвищий з трійки картярів, витягнув шию, аби роздивився галасливих нахаб.

— Їх також троє.

— Ти бач! — набурмосився брат Чекан. — Нахаби! Це корчма вартових.

— Мусимо відповісти, — прохрипів брат Деца та сховав колоду до кишені.

Гнат підхопив гальбу з пивом, як гетьман перед битвою здіймає бунчука.

— На рахунок «три»...

Кухлі брата Деци й брата Чекана теж здійнялися догори. За кілька секунд корчму оглушило ревіння:

— ВАР! ТО! ВІ!

На них озирнулися з цікавістю.

— ВАР! ТО! ВІ!

Досвідчений корчмар знав славетну традицію, його спритні доньки-помічниці понесли таці з новими кухлями — один до столу розвідки, другий до столу вартових.

— ВАР! ТО! ВІ!

Відбивши кожен склад, характерники почаркувалися та випили до дна. Порожні келихи миттю змінилися повними, холодними й запашними.

Невдовзі з іншого кутка знову заволали «РОЗ! ВІД! КА!», й вартові вступили одразу після неї. Гнат ревів, заплющивши очі, від ударів половина пива розхлюпувалася на стіл та заливала руки, але йому це подобалося.

— Сподіваюся, вони продовжать, — вишкірився брат Чекан.

— Зараз пиво отримають і продовжать.

Брат Деца мав рацію: розвідка нагадала про себе менш ніж за хвилину.

— Ідуть до шинквасу? — спитав брат Чекан у Гната.

— Таки йдуть, бісові діти.

Вартові відповіли третім закликом і теж рушили до шинквасу.

Розвідники чекали з широкими посмішками. Увага присутніх зосередилися на шістці з чересами. Корчмар швидко розлив горілку по чарках та про всяк випадок відступив до стіни.

Вони поставали навпроти й зчепилися поглядами. Гнат змагався з могутнім руданем, схожого на Ярему Ярового, якби той був поголеним і на голову нижчим. Рудий розвідник чавив його поглядом, Гнат відповідав: здавалося, від зіткнення зараз полетять іскри. Минуло десять секунд... Двадцять... Тридцять...

І сіроманці гуртом повернулися до шинквасу.

— НЕ! ЗАЙ! МАЙ! — били кулаки.

— НЕ! ЗАЙ! МАЙ! — підстрибували чарки.

— НЕ! ЗАЙ! МАЙ! — тремтіли шибки.

Всі схопили по чарці та випили як один.

Корчма відповіла гучними оплесками й підняла тости за Орден, а сіроманці полізли обійматися, відтак повсідалися гуртом за стіл розвідників. Корчмареві доньки — Гнат щоразу підкручував вуса, як дівчата наближалися до їхнього столу, — принесли ще горілки та наїдків.

— Ох, серце болить за тих, хто залишився наприкінці серпня чергувати, — співчував брат Чекан і хрумкотів солоним огірочком. — Ми тут гуляємо, а вони паланками вештаються.

— Вовча стежка, — погодився розвідник. — Принаймні по наших паланках никають, а не в дідька у дупі за кордоном!

Гнат поглядав на самотнього характерника, якого запримітив ще зо дві години тому: той вазюкав ложкою по своїй уже схололій соломасі, зрідка посьорбував квас, не звертаючи уваги на повний штоф горілки перед собою, та інколи стріляв очима по боках — загалом, поводився дивно.

Характерник прошепотів рудому:

— Допоможеш із невеличкою справою, брате?

— Легко.

Гнат змовницьки підморгнув, а позаяк кліпати одним оком він так і не навчився, то просто блимнув очима, наче пугач, й вони вдвох підсіли до одинака.

— Доброго вечора, — привітався той.

Із розгубленого вигляду на обличчі стало ясно, що компанії він не чекав.

— Навзаєм, брате, — Гнат закрутив оселедця навколо вуха. — Дивлюся, тут нудьгуєш наодинці, штоф до тебе самотньо тулиться, а ти його ніяк не розкоркуєш...

— Часу свого чекав? От ми й вирішили допомогти, скласти кумпанію, — рудий швидко підхопив його задум.

— Так, авжеж...

Одинак попросив ще пару чарок і розлив горілку.

— Дякую, брате, — Гнат підняв було чарку, але зупинився. — Слухай, а ти з якого куреню?

— З куреню Чорнововка, — відповів характерник.

— Овва, призначенець! Серйозно, — Бойко викопилив нижню губу. — Не рівня простим вартовим штибу мене!

— Тяжко бути призначенцем, — підхопив рудий. — Ні з ким не здоровкаєшся, ні з ким не вітаєшся, нікого до себе не кличеш... Не сумно так жити?

— Я відпочиваю. Важкуватий місяць видався, — сказав призначенець.

— Як і в кожного з нас, брате, як і в кожного з нас, — кивнув Гнат. — У призначенців пити не заведено, чи ви на горілку просто витріщаєтеся, доки не сп'янієте?

— П'ємо, як і всі.

— А до призначенців ким був? — поцікавився рудий.

— У військових служив.

— Ну, то вітаю з підвищенням!

Випили. Брат Чекан, брат Деца та двійко розвідників з цікавістю позирали з сусіднього столу.

— Слухай, я тебе щось ніяк не пригадаю, — провадив рудий. — Незнайоме обличчя, хоч лусни... Ти якого року?

— Тридцятого.

— Щось занадто молодий для тридцятого!

— Ти ж не забув, брате, питають не рік народження, а вступу до Ордену? — знову пугачем підморгнув Гнат.

— Цю дату на кунтуші ось тут вишито, — рудий поплескав себе по грудях. — На звороті, біля серця.

Призначенець ледь зблід.

— Я... Так. Вступ до Ордену, авжеж, зрозумів. Прийняли у сорок четвертому...

— На рік раніше за мене! — зрадів Бойко. — І так швидко до призначенців пробився? Моторний ти хлоп!

— Талановитий! — підтвердив рудий. — До війни перевели чи після?

— Після... Ще горілки, браття?

— Чом питаєш? Наливай! А під Стокгольмом бився?

— Бився. Авжеж. Перепрошую, — він раптом схопився за живіт. — Зараз повернуся та продовжимо розмову.

Призначенець рвучко встав.

— Куди зібрався? — спитав рудий погрозливо.

— Сильно припекло... До нужнику треба.

— Нікуди ти не підеш, блазню, — підвівся Гнат. — Браття, нумо сюди!

Вони тільки цього й чекали. На ліве плече горопахи лягла важка рука брата Деци, на праве — зашкарубла долоня брата Чекана. Горе-характерник побілів так відчайдушно, що, здавалося, ось-ось зомліє.

— Думаєш, коли черес начепив і назви куренів вивчив, то за свого між сіроманців підеш? — прогарчав Гнат.

— І не думай тікати! Не сіпайся навіть, — рудий забрав гаманець самозванця, покопирсався у ньому та сказав Гнатові: — Грамота ніби справжня... Маю поруч знайомця у контррозвідці. Треба йому цього гусака передати, хай розберуться, чиїх він буде.

— Згода.

Корчмарю щедро заплатили грошима самозванця, а його самого під рученьки вивели з корчми. Гнат на прощання підморгнув донькам-помічницям та вийшов на вулицю, вельми задоволений своєю спостережливістю. Сьогодні був справді його день!

— Енею.

Гнат застиг. Повільно повернувся на знайомий голос.

— Варгане!

Старі друзі міцно обійнялися.

— Зовсім не змінився! Ото бігав із косою, як дівчисько, так і бігаєш!

— Я теж радий тебе бачити.

Конвой полоненого зупинився.

— Агов, брате! Тебе чекати? — гукнув рудий.

— Ідіть без мене, потім знайдемося!

Гнат з посмішкою повернувся до Пилипа.

— Тільки-но бовдура-шпигуна зловив, онде повели... Зовсім хлоп берега пустився, — Бойко махнув рукою. — Варгане, очам не вірю! Скільки не бачилися? Невже від самої війни, коли цепеліни варягам трощили?

— Десь так, — кивнув Пилип. — Проте ж листувалися...

— Та до сраки ті листи! — відрубав Гнат. — Ти хоч раз приїдь на гостину! Я тебе з малим познайомлю! Уляна теж зрадіє, вона чогось на весіллі вирішила, що ти з нашої ватаги найрозумніший.

— Добре, завітаю, — Пилип на мить відвів погляд, але Гнат не звернув уваги.

— Що ж ми тут стовбичимо? Гайда досередини, старий волоцюго, за таку оказію не гріх випити. Чи ти все не п'єш?

— Усе не п'ю.

— Дещо не змінюється, — Бойко закотив очі. — І це добре, мабуть... Чому такий сумний, брате? Чи ти не радий нашій зустрічі?

— Радий. Я шукав тебе.

— Навіщо? У нас зустріч за кілька годин. Чи так скучив, що вже не міг дочекатися? Чимало дівчат казали мені те саме...

— Розповім, та не в корчмі, — Пилип не посміхнувся.

— Ходімо подалі від зайвих вух.

Справа серйозна, подумав Гнат. Ніколи так не починають зустріч, особливо першу зустріч після стількох років, без вагомої причини... Навіть дивакуватий Варган не чинив би так без вагомої причини. Характерники мовчки дісталися висохлого колодязя, де не було жодної живої душі.

— Маю до тебе послання, — почав Олефір без вступних передмов. — Мій знайомий контррозвідник просив переказати. Послання від Басюги.

— Басюги? Немира? — Гнат відчув, як його пробиває на холодний піт. — Осавула контррозвідки передає мені особисте послання?

— Саме так, Енею.

Світ затремтів, готовий розлетітися на друзки.

— Я слухаю.

— Слова такі: всі ми грішні і час від часу хочемо підзаробити, але ти загрався і маєш зупинитися, доки за тобою не прийшли призначенці.

Гнат перевів подих. Увесь хміль останніх годин умить розтанув. Невже дізналися?

— Це все?

— Хіба треба більше? У що ти влипнув, Енею?

У болото гною, звідки можна тільки брехати.

— Нікуди я не встрявав, холера! Як не гівно, то засрана тріска... Курва! Просто кілька разів підробляв... Так, я знаю, що статутом Ордену це заборонено, можеш не нагадувати, — сказав Гнат. — Але всі так роблять! І на це завжди закривали очі!

Пилип зорив на нього таким поглядом, за який Гнат ладен був убити. Цей правильний Варган завжди поглядає зверхньо!

— Боно того не варте, брате. У тебе родина...

— Та звідки тобі знати про родину? — спалахнув Гнат. — У тебе й дівчини ніколи не було!

Очі Варгана потемніли. Гнат люто смикнув себе за вуса.

— Вибач.

— Приймається.

Треба заспокоїтися.

— Слухай. Не знаю, як там у скарбничих, а мені зарплатні вартового на родину не вистачає. От і маю крутитися, розумієш?

— Усе розумію та не засуджую, — тихо відповів Пилип. — Але маєш зупинитися, брате. Призначенці — смертний вирок...

— Я ж не дитина! З першого разу дійшло. Зрозумів, більше не буду. Просто скрута була велика, от і довелося...

Раптом сяйнуло радісне: якщо його попереджають — отже, дають шанс. Він житиме далі!

— Слухай, Енею. Якщо необхідні гроші, то скажи, — мовив Пилип. — Я тобі позичу... Ти ж не писав ніколи, що родина в скруті.

Гнат від сорому не знайшов нічого кращого, ніж обійняти брата.

— Дякую, Варгане! — добре, що він не бачить його червоних вух. — Але нічого не треба. Я все вирішив! З родиною теж усе гаразд.

Раптом подумалося: а що, як Варган знає правду? І просто прикидається, аби перевірити його та послухати побрехеньки?

Ні, не може бути. У страху баньки великі...

— Чудово! — Пилип нарешті посміхнувся і Гнат миттю відкинув усі сумніви геть. — Коли раптом буде потреба, пиши неодмінно, я допоможу.

— Спасибі, брате, я дуже ціную... Глянь! Дідько! Що там горить?

Наче сама доля порятувала його від продовження розмови. Пилип озирнувся та кілька разів вдихнув повітря носом.

— Горить будівля. Велика пожежа.

— Певен?

— Мені цей запах добре знайомий. Треба завадити вогню поширитися, поки все місто не запалало.

Вони помчали у бік заграви, а Гнату все кортіло озирнутися та пересвідчитися, чи не стежать за ним мовчазні постаті, чекаючи найменшого натяку на зраду, аби виконати смертельний наказ.

***

Торік на головному майдані Буди завершилося зведення нової ратуші. Амбітний проект замовили у відомого столичного архітектора Валерія Міщенка, будівництво тривало кілька років, аж перетворилося на місцевий жарт — мовляв, допоки споруду не зведуть, усі чиновники разом із міським головою засідатимуть у навколишніх корчмах, відтак це будівництво не скінчиться ніколи. Але роботу таки завершили, площу вистелили бруківкою, і новенька ратуша з п'ятиповерховою баштою перетворилася на головну гордість Вовчого міста, що її хутко монетизували листівками «Pryvit iz Budy» та численними малюнками різного рівня якості. Подейкували, взимку дагеротип з їхньою ратушею надрукують на поштових марках Гетьманату.

Ярема чимало розчарувався, коли вгледів ту ратушу на власні очі.

— Оце і є «символ нової сторінки життя славетного міста»? — пробубонів шляхтич цитатою з місцевого буклету. — У Львові значно краща.

Дорога характерника пролягла крутими сходинками на останній поверх, безстроково орендований Сірим Орденом за домовленістю з міською радою. У просторій залі панував аскетизм: мапа Українського Гетьманату на всю стіну, величезний круглий стіл, крісла. На важких дверях висіло декілька замків, із трьох панорамних вікон двоє затулені дерев'яними стулками. З єдиного вільного вікна відкривався мальовничий краєвид на східний край міста, м'яко освітлений вечірнім сонечком.

У залі чекали двоє: осавула військових Микола Яровий та осавула розвідників Мирон Демчишин у незмінному каптурі до носа. Останній без привітань грюкнув засувами на дверях:

— До справи.

Стіл для нарад був завалений мапами, схемами, дагеротипами та документами.

— Підсумовуючи зустріч із військовою розвідкою та агентами Таємної варти: Смарагдова Орда припинила експансію на схід, відновила сили та готується до нового вторгнення. Напрям невідомий: або південь, або захід, себто ми. Хлопці мало не розриваються по їхніх улусах, — доповідав Данилишин. — А тут іще випливла нова оказія: Об'єднане князівство Валахії, Молдови і Трансильванії стверджує, що Османська Імперія планує наступ на їхні землі. Мої люди підтверджують, що турки справді лаштуються до війни.

— Князівство шукає допомоги?

— Так. Запросили делегатів Гетьманату на оглядини збройних сил Князівства та висновків щодо ймовірного вступу до Союзу. У Києві погодилися з підкресленим словом «ймовірного».

— Крім гетьманового посланця, має поїхати один з Ордену, хтось тямущий. Це будеш ти, — наказав старший Яровий молодшому. — Мовою тамтешньою володієш?

— Пригадаю.

Ярема ледь втримався від посмішки. Новини невеселі, та нове доручення йому подобалося.

— Добре, — в голосі Мирона й натяку не було на схвалення. — Західно-південний кордон дуже важливий. Попри нестачу ресурсів я не можу знехтувати можливу загрозу під боком. Мої люди кажуть, що за останні місяці Князівство суттєво накопичило військові сили, хоч ознак османської присутності вони не помітили. З Кримського ханства тим часом рапортують про наплив турецьких агентів. Припускаю, Бухарест міг змовитися зі Стамбулом та прикидається жертвою ймовірної агресії, замилюючи нам очі. Босорки мовчать, а раніше ми постійно обмінювалися новинами. Загалом, брате, ситуація каламутна, маєш розібратися.

— Збагнути, що саме визріває на Півдні, — сказав Ярема.

Мирон кивнув.

— Де друг, а де ворог, саме так. Місія у Північному Альянсі довела, що ти маєш кебету. Вирушиш в офіційному статусі охоронця аташе. Насправді будете на рівних, але ти за ним наглядай.

— Зрозумів.

— І не дай себе вбити! Ми тут скоро людей на пальцях рук рахуватимемо.

— Не підведу, брате.

Данилишин витяг люльку з довжелезним цибухом і заходився набивати її якимось напрочуд сморідним тютюном.

— Вирушите за десять днів із Чернівців. Пробудьте у Князівстві скільки потрібно, назбирайте усі можливі відомості. Я хочу бачити повну картину, аби Рада Сімох могла розставити пріоритети. Якщо вони там змовилися... Ми не розірвемося на два фронти.

Осавула закурив, важкий дим поплив кімнатою.

— Питання є?

Ярема питань не мав. Микола мав.

— Що за гидоту ти смалиш?

— Nicotiana rustica, — відповів Мирон.

Ця назва Яровим нічого не сказала. Микола підморгнув онукові та продовжив:

— Слухай, брате, на вулиці така спека... А тут усі свої. Може, знімеш каптура, га?

Данилишин випустив кілька димних кілець, роздумуючи, як відповісти на цю пропозицію, постукав цибухом по дагеротипах на столі:

— Подивіться на ці світлини.

Ярема глянув: на чорно-білих світлинах стояв військовий табір із двоголовим орлом Смарагдової Орди на стягах. Малюнок був дуже чітким: Ярема міг порахувати кількість гармат і коней.

— Файно намальовано, — буркнув Микола. — Підозрюю, знімав не фотограф з ательє?

— Переносна камера. Нове слово у шпигунській справі, — відповів Данилишин. — Ці знімки зроблені з відстані сотні кроків.

— Неймовірно!

— Війна — рушій винаходів. Ви, браття, можете не здогадуватися, що прихована камера дивиться на вас. Коли даєте хабара, коли зраджуєте дружині, коли танцюєте п'яним, коли домовляєтеся з ворогом... Будь-де та щомиті.

Данилишин затягнувся новою порцією диму Nicotiana rustica.

— За допомогою системи лінз зображення можна наближати. Місце, тринога, камера — готово. При вдалому освітленні — жодних зрадницьких спалахів. З цією штукенцією стеження переходить на новий рівень.

Осавула поправив каптура.

— Я мушу зберігати інкогніто навіть тут, — він указав цибухом на відкрите вікно, — бо десь там чаїться камера, яка тільки чекає нагоди.

Ярема поглянув у вікно. Самі лише дахи... Порожні. Але після промови осавули розвідників він не був у тому певен.

— Мені така штукенція могла б стати у нагоді, — зауважив Ярема.

— Відмовлено. У нас їх катма, — відповів Данилишин. — Таємна Варта цьогоріч закупила цих апаратів на суму, вдвічі більшу за мій річний бюджет на курінь. Ще питання будуть?

— Можемо зачинити віконниці. Тоді прибереш каптура? — не здавався Микола.

Данилишин у відповідь мовчки покинув залу. Осавула військових басовито розреготався, Ярема приєднався до нього.

— Люблю його за пришелепуватий характер, — озвався старший Яровий. — Відчини-но інші вікна, бо несила цим смородом дихати. Бісів тютюн!

Протяг свіжого повітря вивітрив із зали хвилі Nicotiana rustica. Микола з насолодою вдихнув на повні груди.

— Як тобі нове доручення?

— Має бути цікаво, — відповів Ярема з ентузіазмом. — У тих краях я не бував.

— Набридло вдома?

Весь час, що він прожив у Північному Альянсі, Ярема мріяв про повернення. Рідний край сяяв маяком у найскрутнішу годину. Та коли повернувся... менш ніж за два місяці радів можливості втекти.

— Люблю мандрувати.

— Яків тобі не писав?

— Одного листа. Вибачався за різкі слова, просив передумати й допомогти. Я знову відмовив, і відтоді — мовчанка. Навіть із заручинами не привітав.

Про брата Ярема намагався не згадувати — зайва причина дня смутку.

— Йому вибори геть баки позабивали, але ти не бери до голови. У листопаді полегшає, сам побачиш... А от із заручинами не гріх привітати вдруге, — підморгнув Микола. — Наречена файна?

Ярема продемонстрував портрет із подарованої підвіски.

— Чарівна кобіта! Оченята так і палають. А стегна які?

— Стегна як стегна, — знизав плечима молодший Яровий. — Під тими спідницями хіба роздивишся?

— Це важливо для легких пологів, — повчально сповістив дід. — Перед мандрівкою навідаєшся? Вона ж у Чернівцях мешкає.

— Ні, — відтяв Ярема. — Поїду одразу у справі.

— Чому так?

— А то ви не розумієте, чому, — роздратовано відповів Ярема. — У мене до цієї чарівної кобіти почуттів не більше, ніж до першої стрічної! Наш шлюб є волею батьків та моїм синівським обов'язком.

— Ти завжди можеш відмовитися, якщо насправді...

Вони ніби змовилися похитнути його рішення! Хоча мамуньо така інтриганка, що й справді могла переконати свекра. Але Ярема не відступиться. Отримуйте, чого хотіли! Всі погуляють на обіцяному весіллі.

— Не подумайте, діду, що ремствую, я все зроблю належним чином. Але їхати до нареченої, з котрою нема про що поговорити, жоден обов'язок мене не змусить, — Ярема смикнув себе за бороду. — Певно, у моєму житті немає місця для любові.

— Помиляєшся, хлопче, — мотнув сивою гривою Микола. — Попри три клямри на чересі я мав ці розкоші.

— Не ображайтеся, діду, але вам пощастило. І не тільки зі шлюбом! Мало хто з трьома клямрами на чересі доживає до такого поважного віку. Моєму батькові, наприклад, не пощастило.

— Але пощастило з коханням.

— Отже, всім пощастило, крім мене! — гримнув шляхтич, але зупинився і глибоко вдихнув. — Чесно, діду, годі цих балачок про любов...

Аж раптом він зіщулився й показав пальцем у вікно:

— То пожежа?

Микола обернувся.

— Здається, один з гостинних домів край міста.

Над стріхами клубочиться дим...

... клубочиться дим. Битва виграна — настав час трофеїв.

Тонко верещить дівчинка, око підбите, рот розквашений у кров. Один переможець тримає руки, ще двоє розтягнули ноги, а четвертий, зі спущеними портами, неспішно розрізає її одяг ножем. Мундири кавалеристів.

— Що ви робите?

Насторожені погляди чиркають по чересу, розслабляються.

— О, сірома! Ти вчасно, — той, що різав, відкидає ножа та обіруч береться за дівочі груди.

Вона заходиться у крику, за що отримує удар по вилиці.

— Диви, яка смачна ляля! Є за що потриматися.

Інші регочуть, підбадьорюючи себе. Її дикий погляд спиняється на Яремі, з очей котяться горошини сліз.

— Віддам тобі честь бути першим! Вона, напевно, ще не...

Характерник здіймає ножа і солдат уривається на пів слові, відчувши сталь у промежині.

— Кожен, хто залишиться тут, через хвилину перетвориться на євнуха.

— Ти чого? Перший тиждень чи що?

— Не займай.

За хвилину сіроманець уже наодинці з нею. Палає фільварок, волає перелякана худоба. Дівчина згорнулася, обхопила коліна, сховала побите обличчя. Ярема не знає її мови, не наважується торкнутися, тому просто залишає ножа біля голих ніг та йде далі.

Скількох він не встиг порятувати?

— Малюче! — дід стривожено трясе його за плечі. — Що з тобою?

Знову. Це трапилося знову! Псякрев...

— Нічого, — він з усмішкою підвівся, відмовившись від допомоги. — Замакітрилося трохи від клятого диму Данилишина.

— Це після війни? — Микола розумів його краще, ніж Ярема очікував. — Часто таке трапляється?

— Просто замакітрилося, діду, — Ярема поквапився до сходів. — Я гайну на пожежу, там допомога не завадить!

— Малюче...

Але він уже мчав сходами вниз.

Людей можна обдурити чи принаймні втекти від них. Шкода, що з минулим такого не вчинити.

***

Уламки.

Він байдикує у таборі, лежить із люлькою під холодною блакиттю північного неба;

у Потойбіччі з кров'ю на повіках та вибухівкою в наплічнику;

тягне пораненого, хрипке уривчасте дихання на шиї;

біла пов'язка з червоним хрестом втрачає білизну у першу ж годину бою.

Людський образ, цілісний і звичний, перемелений жорнами війни — покручений, обпалений, присипаний землею, вивернутий нутрощами, позбавлений кінцівок, розкиданий у диких позах. Не уявити, що він колись сміявся, колись мріяв. Колись жив.

Тут щомиті з особистості можна перетворитися на гору мертвої плоті.

...Роками так повелося, що на війнах потойбічники займалися польовою медициною: їхні чари спиняли кровотечі, а захист проти куль дозволяв витягати поранених з-під запеклого обстрілу. Коли солдати вже відпочивали, битва у польових шпиталях тривала. Северин попервах крутився на підхваті у хірургів, а згодом і сам почав проводити нескладні операції на кшталт ампутації, навчився не тільки згортати кров, а й уповільнювати та пришвидшувати її, піднімати та знижувати температуру.

Спочатку його вивертало від понівеченого людського тіла, нудило від запаху гною та кишок, повних неперетравленої їжі. Чорнововк блював, доки не опановував себе, аби повернутися до тенту. Інколи чув глузливий голос, що пропонував покласти всьому край швидко й легко — певно, через брак сну.

— Звикнеш, сіроманцю, — казали лікарі.

Він звик. Оголена людська плоть перестала викликати відразу. Він звик настільки, що після повернення додому з ротації не міг утямити, чому навколо так тихо і чому люди ходять спокійно у справах, наче там, за морем, інші не конають на шинелях, просочених кров'ю та сукровицею...

Чому?! Не знаючи спокою, Северин прагнув повернутися туди, до звичного пекла, і тільки суворий графік ротацій Ордену не дозволяв цього. Листи від учителя, Енея, Малюка та Варгана підтримували його: він був не сам. Усе справжнє, все водночас — тутешній мир і тамтешня війна, мирні вулиці та кривавий хаос, цей світ та Потойбіч, а його доля стелиться поміж ними, як присягав у ніч срібної клямри...

— Щезнику, ти прийшов до мене чи просто вирішив помилуватися найстарішим дубом країни?

Віра всміхнулася.

— Це дерево і справді варте годин споглядання.

— До тебе, — Северин потер лоба. — Хотів відзвітувати особисто... Та вибачитися. Я недооцінив брата Павича. Думав, цей задум божевільний, але я помилявся. Павич упорається з мережею краще за мене. Вибач за недовіру, сестро.

— Не варто вибачатися, брате, не варто. Твої сумніви мали підґрунтя, — відповіла Забіла легко. — Тільки дурні не сумніваються... Особливо, коли стоять на роздоріжжі перед важливим вибором.

На щось натякає? Із Вірою ніколи не певен до кінця.

— Дякую за сумлінно виконане доручення, брате Щезнику, — провадила осавула. — Ти заслужив на кілька днів спочинку ... Щасти у новому курені. Не дай відчаю здолати себе.

Северин хотів було подякувати, але Забіла й без слів знала все, що він хотів сказати. Тому характерник спитав:

— Я маю повернути щоденник брата Блукача?

— Ні-ні, навіщо? По-перше, це подарунок. По-друге, ти вивчив його напам'ять, чи не так? — Забіла розсміялася і Северин посміхнувся з нею, бо осавула мала рацію. — По-третє, він тобі ще знадобиться.

Северин здогадувався, куди його переводять, — нескладно вирахувати, коли пригадати війну. Дивно, що зволікали так довго.

... Після диверсії у Готландському порту військових цепелінів Северин збагнув, що незабаром подробиці вибуху артилерійського складу дізнаються у Раді Сімох, і його здібностями захочуть скористатися знову. Хто має зброю та не застосує її під час війни?

Коли біля шпиталю намалювався Іван Чорнововк, Северин не здивувався — він очікував цього візиту.

— Є персональний наказ для тебе, — повідомив осавула призначенців.

Відтоді війна повернулася новою гранню, темною та безчесною.

Те, що він хотів ти забути.

Те, чого не розповідав Ліні.

Те, що гірше за жахіття полів бою.

Дар, який Северин зненавидів, прокладав Потойбіччям стежки до місць, куди не міг дістатися ніхто інший. Стрибаючи між світами, Чорнововк закладав вибухівку, труїв воду та перерізав горлянки ворожим високопосадовцям — переважно сплячим, у їхніх ліжках. Відчиняти брами фортець чи викрадати таємні листи було захопливо, але вбивства... Він звик зустрічатися з ворогом у бою, а не скрадатися з ножем над ліжком, де похропує незнайома людина.

Але Северин був солдатом і мав виконувати накази.

Це нагадувало гру без правил, де він був непереможним. Потойбіч, чужий будинок, двері опочивальні. Кілька секунд на підготовку удару. Головне — не вдивлятися в обличчя. Що довше дивишся, то більше міркуєш. Що більше міркуєш, то важче на серці. Северин кілька разів припускався цієї помилки, і тоді з ударом ножа у ньому також щось помирало.

Відтоді у порятунку життів на полі бою Чорнововк вбачав особистий борг і примарний шанс на спокуту, тому брався за це ревно, до цілковитого знесилення...

— Агов, козаче! Давно чекаєш?

Перед ним стояв Захар Козоріз. Учитель з роками не змінився — той самий благенький бриль та настовбурчені сиві баки.

— Ви зовсім не змінилися, вчителю!

— А ось ти змінюєшся, — старий характерник примружився. — Навіщо вуса зголив?

— Чого це ви вирішили, ніби я їх зголив? — запротестував Северин. — Коли ми бачилися востаннє, я був безвусим!

— Учити тебе й учити, — зітхнув Захар. — У тебе шкіра над верхньою губою світліша за решту обличчя. Це свідчить, що засмага крізь вуса пробилася гірше.

— Дідько!

Захар розсміявся та простягнув огорнуту синім оксамитом скриньку.

— Як ти й просив, козаче. Дуже гарна.

— Красно дякую! — Северин сховав маленьку скриньку до кишені та дістав гаманець. — Скільки з мене?

— Е, ні, грошей не треба! — Захар демонстративно сховав руки за спину. — Вважай це моїм весільним подарунком. Покличеш старого вчителя на свято?

— Що за питання? — обурився Чорнововк. — Авжеж!

— А Соломію запросиш?

— Гадаю, не варто, — відповів Северин. — Хотів було, але подумав... мабуть, краще не треба. Самі розумієте...

— Розумію, — кивнув Захар. — Я дійшов того самого висновку. Відлуння давнього минулого...

Учитель трохи зніяковів.

— Соломія буде готова до такої новини, але їй потрібен час.

Чорнововк не одразу звик до думки, що між його колишньою вихователькою та колишнім учителем закрутився роман. Усе почалося з листування, в якому Северин, вихованець обох, став головною темою... На цьому місці Захар починав червоніти та уникав будь-яких подробиць, прикриваючись щитом таємниці особистого життя. Обоє старанно приховували свій зв'язок, але якось Северин завітав на гостину до Соломії без попередження (Ліна тоді вже переїхала) та зауважив якусь дивну поведінку хазяйки, опісля Шаркань радісним іржанням привітав сховану за хатою знайому кобилу.

— Це ж Руда! — Северин аж підскочив.

Конспірацію було викрито: відьма дзвінко сміялася, а присоромлений Захар вилазив із льоху, де переховувався. Чорнововк уперше побачив їх такими — просто людьми без ореолу вчительського авторитету. То було вкрай незвично, трохи незручно і напрочуд природно. Всі троє випили чаю, і він заквапився в дорогу.

— Залишу вас наодинці, — мовив Чорнововк, багатозначно вигнувши брови.

— Шибеник! — відмахнулася незлостиво Соломія.

Він сприйняв цей стан речей за належне та радів за обох. Захар ще певний час соромився говорити про Соломію, але поступово звик.

— Мушу йти, вчителю. Невдовзі побачимося. Ще раз спасибі!

— Авжеж, козаче. Нехай Мамай допомагає.

Скринька приємно відтягувала кишеню. Северин дістався кімнати, замкнув двері та лише тоді, обережно, наче злодюжка, зазирнув до скриньки. На золотому персні зблиснув діамант. Краса! Коштувало, певно, грубих грошей... Хотілося й далі роздивлятися обручку, але він зусиллям волі відклав скриньку — залишалася остання справа.

Характерник розклав аркуш паперу, взяв перо та завмер. Як почати? Хвилини спливали, а він не міг народити жодного слова.

— Зосередься! — наказав собі Северин.

Перо дзьобнуло чорнила і побігло без чернетки, без продуманих речень, без роздумів, без виправлень, звільняючи думки довгими рядками, що їх навіть не перечитавши, характерник переклав у конверт, написав адресу та похапцем відніс до поштової скриньки, не дозволивши собі жодного сумніву.

Ось тепер усе готово.

...Битва під Стокгольмом тривала понад добу. Він тягав тіла, приносив чимало померлих, пірнав у Потойбіч, аби перестрибнути запеклі бої, один раз наскочив прямо на величезного чорного ведмедя у шпилястих обладунках і тоді в нагоді став заряджений сріблом піштоль. Санітари, дивлячись на його обличчя, просили перепочити, але він робив кілька ковтків води та біг назад. То була спокута.

Орден стягнув усі свої наявні на Півночі сили. Чорнововк знав, що Катря має бути тут — можливо, саме тому ліз у саме пекло, аби пересвідчитися, що її немає серед полеглих. Довга битва скінчилася, а Северин так і не знайшов характерниці. Він блукав полем, зупинявся біля поранених, своїх та чужих, але мало кого міг урятувати — хіба полегшити смерть. Нахилився оглянути кровотечу непритомного шведа, той раптом захрипів і рвучко схопився за ножа... Та сконав у муках від перетворення крові на окріп. Лише після цього Северин збагнув, що сталевий ніж не міг заподіяти йому шкоди. Навіть у спокуті він продовжував убивати.

Якимось дивом Чорнововк натрапив на Енея та Малюка. З тієї розмови він нічого не запам'ятав — надто втомленим та виснаженим був, пригадувалося лише, як пили по черзі з трофейної фляги Енея, а потім Чорнововк рушив далі, не в змозі заспокоїтися, доки не побачить її.

Катря, ціла та неушкоджена, сиділа біля зруйнованого гарматними пострілами дому й чистила зброю.

— Довгенько ж ти.

— Трохи забарився.

Мовчки зайшли досередини, скинули просякнутий смертю одяг та з останніх сил кохалися на вкритому цегляним пилом ліжку, наче робили це вперше, кохалися на полі тисяч мерців, співаючи осанну життю.

...Вона чекала за Будою, біля дубів-близнюків. Поглядом Северин одразу прикипів до її живота: той змінився, виріс та випнувся новим життям, яке він зачав... Син або донька. Його дитина!

— Привіт, Щезнику. Довгенько ж ти.

— Привіт, Іскро. Трохи забарився.

— Ти втратив котячі вуса... Що це — добрий знак? Чи спроба підсолодити гіркі слова? Яку звістку ти приніс після такого омажу?

Катря ховалася за жартами. Чорнововк нервував не менше: холодними пальцями намацав у кишені скриньку, видихнув та без зайвих слів припав на одне коліно.

— О Господи, — прошепотіла Катря.

Северин дістав скриньку, спробував відкинути кришечку, але та не піддалася. За кілька неймовірно довгих секунд панічного конфузу пригадав, що вже відчиняв її, та з полегшенням збагнув, що просто тягне не в той бік. Скринька розчахнулася, ніби мушля із перлиною, та явиласкарб здивованим синім очам.

— Це... діамант? Справжній діамант? Ти з дуба впав, Щезнику!

— Катрю Бойко, — Северин не впізнав власного голосу та ще кілька секунд пригадував належні слова. — Чи станеш ти моєю дружиною?

Вона взяла каблучку обережно, ніби живого метелика. Заворожено роздивилася чистий камінець у золотій оправі, заплющила на мить очі, посміхнулася.

— Цілий статок викинув, телепню!

І кинулася на нього з обіймами. Северин притулявся міцно, але обережно: бозна, як треба поводитися з тим животом!

— Я стану твоєю дружиною, — прошепотіла вона.

Щастя, подумав Северин, якщо я колись спробую його пригадати: ось вона, ця мить — щастя.

Катря дозволила одягнути їй обручку на безіменний палець — пасувало ідеально завдяки досвідченому Захару — і вперше за сім років знайомства ледь не заплакала. Це було дивно та радісно водночас.

— Северине...

— Так?

Вона махнула рукою у бік міста.

— А ту величезну ватру ти теж запалив на мою честь?

— Про що ти... Ох, дідько! — Северин придивився. — То десь біля «Тисячі лез»!

— І зараз ти помчиш на допомогу, — примружилася Катря.

— Там же Буханевич!

— Упораєшся самотужки? Бо мені наразі дихати димом зайве.

— Вибач, я про стільки речей хотів розпитати... Ти ж не відповіла на жодного листа. Зустрінемося в корчмі, добре?

— Куди я подінуся, — вона помахала обручкою на пальці. — Скажи тільки, коли весілля?

— Післязавтра!

— Та? Ти жартуєш?

Северин мовчав із загадковою посмішкою.

— Засранцю! Відповідай!

— Не жартую.

— Чи ти з глузду з'їхав?!

— Аж ніяк, — Чорнововк позадкував. — Невеличке сіроманське весілля для своїх! Готуй сукню!

Насолоджуючись ошелешеним виразом її обличчя, Северин послав повітряний цілунок та побіг на пожежу. Вперше на його пам'яті він закінчив суперечку останнім.