Епілог


На цвинтарі було гамірно.

— Холера! Наче граніт!

Широкі лісорубські пилки зі скреготом вгризалися у тверду деревину.

— Вони залізні чи що?

Кожну пилку тримали по двоє, працювали кілька хвилин, а потім мінялися.

— Хто впорається першим — отримає діжку пива!

Зачаровані обіцянкою, обидві пилки злітали, ризикуючи поламатися. Старшина розсміявся та звернувся до Трохима:

— Головне — правильне заохочення, еге ж?

Трохим не відповів. Німий та незворушний, він спостерігав, як гурт чоловіків у чорних одягах із білими хрестами спилює дуби Чорнововків.

Удень хорти шукали добровольців для допомоги, але жодного помічника у селі не знайшлося — навіть п'яниця Петро відмовився від обіцяного таляра, хоч ніколи не гребував жодним заробітком. Рубати характерницькі дуби? Свят-свят-свят! Навіть дитині відомо, що той, хто їх зачепить, отримає сіроманське прокляття. Якщо воїни Святого Юрія того не бояться, і благодать Господня їх охороняє, то нехай вони тим і займаються. Ніхто з селян навіть подивитися не прийшов.

Ніхто, крім Трохима.

— У кожному селі одне й те саме. Дарма ви цих дерев страхаєтеся, — старшина був охочий потеревенити і знайшов у єдиному свідку вдячного слухача. — Дарма, кажу!

Гуртом було б значно швидше.

Пилки поволі прогризали стовбури.

— От усі знають, що ці дерева прокляті, що ночувати під ними не можна, що вода поруч них отруєна, а на свята у їхньому гіллі вітер виє голосами грішників. То хіба не краще позбутися таких назавжди?

Переплетене, ніби в обіймах, гілля дубів здригалося у такт пиляння. Останнє листя осипалося сірими слізьми. Трохим ненавидів себе.

— От глянь на мене! Зрубав кілька таких дубів. І нічого мені не стало! — старшина перехрестився. — Живий-здо-ровий! Дякувати Богу, що ті бридні про прокляття вовкулаки вигадали. Вони, сучі діти, багато чого вигадали, аби чесні люди боялися. Але минув час їхньої брехні! Вмиються тепер сльозами та кров'ю.

Аби ти кров'ю вмився, подумав Трохим. Пари хортів змінилися, відпочилі завзято продовжили змагання за діжку пива. Пилки прогризли третину стовбурів — ще не запізно врятувати. Трохиму від сорому хотілося провалитися під землю.

— Я вже особисто кілька таких знищив, — чванькувато продовжував старшина. — А потім мені видали чотирьох і сказали командувати. Тепер за нами пів паланку! Наказ простий: всі дуби порубати. От і рубаємо потроху... Я б волів на химородників зі сріблом полювати, але це теж непогано. Без дубів галдовники багато сили втратять! Тому це теж корисна праця.

Він перехрестився та вдоволено помахав товстеньким атласом перед носом Трохима.

— У вовкулаків маються такі мапи з усіма дубами! Справа сама порається: один повалив та до наступного їдеш, не треба ніц шукати. Ми так жодного дерева не пропустимо!

Трохим стиснув кулаки. Він роками доглядав ці дерева дбайливіше, ніж будь-яку городину.

— Праця, авжеж, непроста, — просторікував старшина. — Ті дуби і справді важко пиляються, бо сила нечиста їх міццю напуває. Але це нічого, проти божих воїнів та сили небесної жоден біс не встоїть. Коли розуміє, що справа програшна, то тікає — і готово! Дерево ламається, а ми зараз...

— Що ви коїте?!

Наглядач кладовища, який зранку поїхав до родичів у сусіднє село, стояв з почервонілим від люті обличчям. Каламутні очі блищали гнівом, старечі кулаки тремтіли.

— Ану, стійте! Не чіпайте!

Дорогу йому заступив старшина та метким ударом у щелепу відправив наглядача на землю. Хорти на мить припинили роботу, підняли голови, розреготалися та повернулися до пиляння.

— Ти що верзеш, старий бовдуре? Не бачиш, як хорти Святого Юрія волю гетьманську виконують? — проревів старшина.

Він указав на прапор, притулений до могили неподалік: білий вершник списом проштрикував чорного вовка. Наглядач повів головою, кліпнув розгублено кілька разів, сплюнув кров'ю, спробував піднятися, хитнувся. Трохим вчасно підхопив його під руку.

— Це мій цвинтар, — прошипів старий. — Ви нівечите лицарські могили. Не можна!

— То не могили, а бісові дерева, — відрубав старшина. — Нам — можна!

Він дістав з-за пазухи згорнутий сувій з кількома печатками та помахав перед носом у старого.

— Бачиш цю грамоту? Святійший Патріарх Київський і всієї Русі-України Симеон наказав позбутися проклятих дубів! Особисто на цю справу благословив і зброю нашу освятив! Будеш їх захищати, то сядеш у в'язницю за допомогу Сірому Ордену. Чи ти газет не читаєш, га? Не знаєш, що перевертні-вбивці поза законом?

— Не можна так, — прошепотів наглядач.

— Чую, ти горілки хильнув добряче, діду. Тому вдам, ніби недочув, — сказав старшина. — Зараз попхаєшся у свою халупу, зачинишся там зсередини і носа не покажеш, допоки ми звідси не підемо. Зрозуміло?

Старий наглядач перевів розпачливий погляд на Трохима.

— Ти ж... — промовив він. — Як можна...

Трохим у відповідь зашарівся та відвів очі. Старий висмикнув свого ліктя, ще раз глянув на дуби і повільно, човгаючи ногами, посунув до хатини.

— Не захистив я мертвих... Не захистив, — шепотів він.

Двері хатини грюкнули.

— От дикі люди! Як тільки у світі живуть? Ще й до сивини доживають, — старшина похитав головою та прикрикнув у бік робітників: — Чому так повільно, кендюхи? У темряві хочете пиляти? Поки обидва дуби не впадуть, ми звідси ні ногою, Христом-Богом клянуся!

Хорти засопіли та прискорили темпи робіт.

— Ось так! Обіцянка та погроза, погроза та обіцянка. Всі божі створіння так керуються, — пояснив старшина, але Трохим не слухав його.

Дві доби тому посеред ночі хтось постукав у двері хати. Дарка прокинулася першою, перелякалася, розбудила його. Хто там глибокої ночі? Трохим озброївся коцюрбою, глянув у вікно та впізнав Шарканя.

За дверима чекав Северин.

— Вибач за вторгнення.

Характерник у місячному сяйві наче постарів років на десять: нові пасма сивини, запалі очі, прорізане зморшками чоло. Стороння людина не повірила б, що цьому втомленому чоловіку немає й двадцяти п'яти років.

— Северине! — Трохим вийшов на ґанок. — Що сталося?

— Лихо сталося.

Чорнововк повернувся до змиленого Шарканя, який спрагло пив воду, витяг із сакви два чималих мішечки.

— Візьми. Тут шість десятків дукачів, по тридцять у кожному. Золото, срібло, банкноти.

— Нащо стільки? — стривожено перепитав Трохим. — Цілий статок...

— Слухай уважно, — Северин на мить завмер, протер скроні та зосереджено продовжив. — Якщо ти не чув, то Орден тепер поза законом. На нас полюють.

— Пресвята Марія! Що означає полюють?

— Вишукують та вбивають.

Трохим схопився за голову.

— Але навіщо?

— Я дав твою адресу моїй дружині, — Чорнововк пропустив повз вуха питання.

— Ти одружився? — на мить Трохиму здалося, що він

просто спить і бачить химерний сон.

— Так. Її звуть Катрею, — провадив Северин. — Вона з моєю донькою Олею.

— Назвали на честь твоєї мами?

— Вгадав, — посміхнувся характерник утомлено. — Вибач, що турбую, але вона не має близьких родичів поза Орденом, тому я вирішив попросити тебе...

— Авжеж, брате! Не вибачайся!

— Допоможи їм. Треба придбати хатину чи хутір неподалік села — такий, аби в очі не кидався, без сусідів, подалі від людей, але щоб водночас там жити можна було.

Трохим кивнув.

— Маю пару на думці. Зробимо.

— Із господарством допоможи на свій розсуд. Вони житимуть один місяць тут, а потім два місяці в інших місцях... — Северин тицьнув у мішечки. — Чотири десятки дукачів для Катрі та Олі. Два — тобі за турботи й клопоти.

— Не варто, — відповів Трохим. — У мене з грошима все гаразд, твоїй родині підуть усі шістдесят.

— Дякую, брате.

— Северине, всі ті чутки про вас... То правда?

— Неправда, — відказав сіроманець. — Орден став вельми заважати деяким людям. І новий гетьман з цими людьми погодився. Чутки були потрібні, аби нас зненавиділи. Тепер ми поза законом, і мисливці з білими хрестами на одязі, що звуть себе хортами Святого Юрія, йдуть за кожним із нас.

— Господи Боже, — перехрестився Трохим.

— Я тепер злочинець та втікач, брате. Така от історія, — Северин знову потер скроні. — Ще раз вибач за непроханий тягар. Бережи родину... Коли сюди прийдуть хорти та спитають про Чорнововка, відповідай, що багато місяців не бачив, не чув, і взагалі ненавидиш мене, а терпів, бо я погрожував. Зрозуміло?

— Це неправда!

— Неправда, яка захистить тебе. А ти захистиш мою родину. Зробиш?

— Так, Северине. Зроблю.

Раптом на плече характерника всілася сіра ворона та простягнула лапку. Він зняв невелику нотатку і птах полетів.

— Ти справді бачиш, що там написано? — спитав Трохим, зачудовано спостерігаючи за Чорнововком.

— Так, — Северин роздер папірця на дрібне клаптя і втоптав у землю. — Місячного сяйва досить...

— Що сталося?

Обличчя характерника раптом скривилося, наче він ось-ось заплаче.

— Захара вбили.

— Хто? Ті самі хорти?

— Так, вони. То був мій учитель.

Северин затулив обличчя руками. Трохим не знав, що йому сказати — він уперше бачив його таким. Характерник зітхнув, прибрав руки і тріснутим голосом мовив:

— Годі про це. Як почувається мати?

— Їй гірше. Вже нікого не впізнає... Часом бувають просвіти, але ненадовго.

— Шкода це чути. Твій третій ще не народився?

— Ніяк не хоче вибиратися на світ, — ледь посміхнувся у відповідь Трохим. — Мені вже цікаво, хто це такий упертюх — хлопець чи дівчина.

— Або двійня. Чи трійня.

Северин намагався жартувати, але в очах його була туга.

— Брате, тобі треба переночувати. Виглядаєш стомленим. І Шаркань...

Кінь, почувши своє ім'я, нашорошив вуха.

— Забагато справ. Усюди треба встигнути... Мушу їхати, — характерник міцно потис йому руку. — Не знаю, коли побачимося знову. Чи побачимося взагалі. Тому дякую за все, брате. Наше знайомство зробило моє життя кращим... Обійми за мене родину.

— Не смій так прощатися, — спохмурнів Трохим. — Ми ще побачимося!

— Дуже хотілося б, — усміхнувся Северин і нагадав: — Коли прийдуть хорти, бреши без сумнівів. А як буде змога, наглядай і далі за могилами моїх батьків, добре?

— Авжеж!

— Дякую, брате.

Северин поспіхом обійняв його, скочив у сідло і Шаркань поніс характерника в ніч. Ошелешений Трохим стояв ще кілька хвилин, витріщаючись на порожнє подвір'я, аж доки важкі мішечки в руках не повернули його до тями.

Два дні тому він пообіцяв наглядати за дубами... А тепер жодного слова не сказав на їхній захист. Трохиму від сорому пекло у грудях. Боягуз! Ниций, жалюгідний боягуз! Що він скаже дітям, коли вони спитають, де могили двоюрідних діда та баби? Що скаже Северину, коли той навідається знову? Саме тут, під цими дубами, вони зустрілися вперше... Він мав зупинити пиляння чи принаймні спробувати, як це зробив старий наглядач, тоді його совість була б чистою — натомість він стовбичить тут і слухає цього мерзотника, що мало не героєм себе вважає...

— Диви-но! Зараз трісне!

Дуб Ігоря Чорнововка похилився й заскреготів. Хорти з бойовими криками навалилися на нього плечима, і дерево, страхітливо рипнувши, гупнуло на землю. Кілька хрестів накрило густим гіллям. Серце Трохима облилося кров'ю.

— Діжка пива ваша! — заплескав у долоні старшина. — Молодці, хлопці! А тепер допоможіть невдахам.

Переможці заходилися допомагати побратимам, пригніченим поразкою. Добре, що мама цього не бачить... Вона би точно не стояла осторонь.

— Бачиш пеньок? Мерзенний, страхітливо-червоний колір деревини, — зіщулився старшина. — Мати Божа, бридко дивитися! Я коли його розгледів уперше, від переляку мало не обісрався. То ж наче плоть людська! І смердить від нього дивно...

Пилка доїдала другий стовбур.

— Завтра ми повернемося. Кляті пеньки викорчуємо, це той ще клопіт, у них коріння товстезне, густе, довге, завжди розгалужується так, що копати доводиться цілий день... Але ми викорчуємо їх! — старшина сплюнув. — У ямах розпалимо багаття, нехай прогорить гарненько, ґрунт вичистить, потім святою водою загасимо і це все камінням впереміш із піском завалимо, аби тут жодна бісова рослина не проклюнулася.

Дуб Ольги Чорнововк похитнувся, але не піддався.

Його вдарили раз, другий, та дуб уперто стояв.

— Підпиляйте ще! — наказав старшина та продовжив: — А самі стовбури, гілля та листя порубаємо та спалимо біля церкви, робиться це виключно біля святого місця у присутності священника. Сам розумієш, справа нечиста. Навіть вугілля доведеться спалювати вдруге.

Другий дуб зі звуком, що нагадував плач, похилився та впав по інший бік від першого. Трохиму стало так зле, що він сам ледь не впав слідом.

— Оце справа! Збирайтеся до корчми, — бадьорий старшина витягнув з кишені папірець та повернувся до Трохима. — Слухай, ти часом не знаєш якогось Непий... Непийводу, га? Він із цього села.

Серце Трохима тьохнуло. Чому? Чому його сковував страх перед цими людьми з білими хрестами, чому він дозволив їм зрубати родинні дерева, чому боявся їхніх питань?

— А що вам до нього? — спитав напрочуд високим голосом.

— Та наші мають до нього кілька питань...

— Непийвода поїхав кілька тижнів тому і не повертався, — збрехав Трохим та подумки вилаяв себе за цю дурість.

— Так і знав! Ще одне курвисько злякалося, — старшина поклав папірець назад до кишені. — Отак ми землю від них очистимо. Ха!

Трохим закашлявся.

— А вдовиці гарні у вашому селі є?

— То вам краще у корчмі спитати...

— Татку, — почувся за спиною голосок.

Трохим з утіхою побачив за огорожею Оксану. Дочка зиркала на спиляні дуби та тупцювала на місці. Аби лише не сказала нічого зайвого...

— Мати вечеряти кличуть!

Розумничка.

— Вечеря — то святе, — посміхнувся старшина. — Ми зараз теж помолимося і за вечерю. Смачного.

— Дякую...

Спину пронизував листопадовий вітер. Погляд тягнуло до двох величних дубів, що полягли між інших мертвих.

Вибачте, дядю й тьотю... Вибач, Северине! Я негідний, я страхополох, не зробив нічого, аби вберегти, тепер воно на моїй совісті до кінця днів, я...

— Тату! Ти йдеш?

Оксана переступала з ноги на ногу. Сутеніло, а вона з дитинства боялася цвинтарів і сама ніколи не наважувалася вийти за огорожу. Трохим обернувся до доньки, важко ковтнув підступний клубок у горлі й відповів:

— Я йду.


***

Загрузка...