Тенета війни

Розділ шостий

Корчма палала.

— Паскуда!

— Запроданець!

— Брехло!

Вогонь звивався підлогою, танцював на столах та стільцях, розжарював шаблі на стінах, збігав східцями, ковтав килими й гардини, розтікався коридорами, облизував стелю. Вогонь стугонів та вирував, невпинний і непереможний.

Такий знайомий запах, еге ж, Пилипе?

Пахолок виводив зі стаєнь схарапуджених коней і ледве стримував їх, не знаючи, куди податися. Нечисленні гості стояли з порятованими пожитками та витріщалися на охоплені полум'ям кімнати, де більше нікому не судилося ночувати. Напівголий дідок бігав довкола корчми, обіруч тримаючи над головою образ святого Пантелеймона — намагався зупинити поширення вогню.

Решта свідків вітала пожежу, підгодовувала її книжками, вдихала у неї життя через понищені камінням та кулями шибки. Палії мали характерницькі череси та дерли горлянки лютими погрозами.

— Всі зуби повибивати!

— За ребра та на гаки, як Байду!

— Відтяти пальці та переламати руки! Аби ніколи більше не писав!

Володимир Буханевич стояв із заплющеними очима, притискаючи до грудей невелику скриньку та стару іржаву шаблю. На його обличчі, білому, як молоко, проступало кілька свіжих синців. Від розлюченого натовпу корчмаря захищало півколо Захара, Северина, Гната і Пилипа.

— Дайте з відрами пройти! — гукали з-за натовпу.

— Та чорта з два! Нехай ця скирта гною згорить ущент.

— Зараз вітерець повіє і вогонь на нашу корчму перекинеться!

— От коли перекинеться, тоді й волатимеш.

— Сучі сини, щоб вашими мордами просо молотили! Я всіх сердюків міста сюди приведу!

— Диви не перечепися.

Гнат стояв із близнючками наголо, Северин і Захар мали шаблі напоготові, а Пилип дістав ножі. З протилежного боку стояли зо два десятки розлючених характерників. Температура розмови зростала разом із пожежею, в обох сторін закінчувалися аргументи, і Пилип знав, що до сутички вже недалеко.

— Якого дідька ви його захищаєте? — вкотре проревів сіроманець із червоною пов'язкою на правому оці. Від нього тхнуло алкоголем — утім, як ледь не від кожного характерника в ці дні. — Віддайте нам покидька!

— Жодного самосуду, — відповів Захар та змахнув з маківки краплі поту.

Кілька хвилин тому він позбувся бриля, бо той зловив рій іскор та спалахнув.

— Це буде не самосуд, а попередження кожному, хто...

— Жодного самосуду, — перебив Пилип, який за минулі роки зіграв із паном Буханевичем не один десяток партій у тавлію.

Розповіси про це вбитому священнику та його мертвому любчику?

Полум'я ревло, пробивалося крізь вікна величезними язиками, повзло до вивіски та вирізьбленого на ній Мамая. «Під тисячею лез» була приречена: лишалося тільки спостерігати, як пожежа перетворює корчму на румовище.

Крізь сіроманців прорвався якийсь чолов'яга напідпитку.

— Йосип босий! Мої лахи! — заволав бідолаха та кинувся досередини.

Проте до дверей не дістався, жар хутко відігнав його назад, і чолов'яга розпачливо роззирнувся.

— Чого поставали?! Гасіть пожежу!

— Навіщо? — сказав хтось. — Ми ж її розпалили.

— Хай тобі грець! Мої лахи! Курва мати!

Потерпілий кинувся на палія. Менш ніж за хвилину побитого чолов'ягу відтягли до колодязя приводити до тями.

— Ви теж цього хочете? — спитав одноокий. — Не варто лицарям сваритися через мізерний непотріб. Віддайте його та йдіть з миром, браття.

— Тобі що сказали, глушмане? — просичав Гнат. — Жодного самосуду!

Роззяви, які прибігли повитріщатися на пожежу, не знали, куди дивитися — чи то на конаючу корчму, чи то на сварку характерників.

Від близького жару долоні спітніли, хват ножів слабшав. Пилип по черзі витер долоні об штани.

Давай роздеремо горлянку цьому одноокому.

— Ви на Півночі воювали?

— Усі там воювали, — відповів Северин.

— То скажи мені, брате, хіба за це ми билися? Хіба за це прокляття собі кров'ю підписували? Хіба за це життя спокійного не знаємо? Ні, побий мене грім! Не за це я око втратив! — ватажкові паліїв увірвався терпець. — Віддайте того кнура ефіопського, або візьмемо самі!

— Не займай, — спокійно відказав Северин.

Ось, подумав Пилип, зараз усе розпочнеться. Кількісна перевага на боці супротивників, четверо проти двох десятків. Поб'ють, і поб'ють добряче.

Ми з тобою вартуємо багатьох десятків!

— Псякрев! Ви що тут улаштували? — пролунав знайомий голос.

Наче Мойсей, Ярема Яровий розвів людське море та приєднався до старої ватаги. За роки, що минули після їхньої останньої зустрічі, брат Малюк став вищим, кремезнішим і ширшим у плечах. Щоправда, схуднув у череві.

— Що в тебе за п'явка на підборідді? — недоречно захихотів Гнат.

— Борода, телепню, — ласкаво відповів Ярема.

Шляхтич привітно махнув друзям, дістав з-за череса пірнач і став перед сіроманцем з пов'язкою на оці.

— Бачу, ти тут за отамана. Курінь?

— Військові, — запалене око оцінило нового гравця. — Хто питає?

— Брат Малюк, він же Ярема Яровий. Поясніть, якого чорта ви підпалили корчму і не даєте її гасити.

— Налякати дідусевим ім'ям надумав, хлопче? Я осавул не боюся, — одноокий харкнув під ноги. — Корчму підпалили, аби викурити звідти сучого сина, який боявся вийти, коли чемно кликали! Панство терпляче чекало, але у страхопуда духу не вистачило поглянути в очі тим, кого він осоромив на весь Гетьманат! Ховається за чужими спинами, а в самого жижки трясуться.

Буханевича і справді били дрижаки, наче в лихоманці.

— Що він учинив?

— А ти не чув, брате? — сіроманець показав шаблею на корчмаря. — Це гівно нероздушене Сірий Орден оббрехало!

— Ціпу книгу брехні нашкрябало! — підхопили з натовпу.

— Що за книга?

Навіщо ми їх слухаємо? Час пролити кров!

— Уперше чуєш? — посміхнувся одноокий і передав Яремі книгу. — Поглянь, брате. Залишив одненьку саме для такої оказії. Хоча кортіло спалити її, ох як кортіло! Ледве стримався. Тобі добре видно чи ще вогнику додати?

Палії зареготали. Шляхтич узяв до рук величенький том.

— «Літопис Сірого Ордену: правдиві оповідки про вовкулак та їхні злочини, вивідані та записані Володимиром Буханевичем», — прочитав Ярема вголос.

— Читай голосніше, брате, — сіроманець тицьнув пальцем на захисників Буханевича. — А ви послухайте та скажіть, чи вартий він вашого захисту!

Усередині корчми щось гучно обвалилося. Невдовзі горішні поверхи не витримають, подумав Пилип. Вогонь відволікав і заворожував: наче велика купіль — підходь та занурюйся...

Знову ти про самогубство?

Очищення. Звільнення. Перетворення. На попіл, на вугілля... Вуглець, стрижень життя. Хіба його жалюгідне існування заслуговує слова «життя»? Поряд стоять друзі, які не підозрюють про цей клятий голос у його голові... Майя пішла назавжди... Скільки ще зволікати?

Дозволь нам поєднатися.

Не слухати, не слухати! Кинутися в горнило, голос зникне, все навколо також зникне... І нарешті постане тиша. І забуття. І спокій.

Але ти цього не зробиш.

— Варгане, — Гнат штурхнув його в плече. — Чого закляк?

Яровий читав уголос:

— «Характерник дитя її взяв і шаблею на нього замахнувся; «розрубаю немовля навпіл, якщо не погодишся», із посмішкою хижою мовив, на сльози не змилувавшись; колінкувала, вимолювала мати свого первістка у химородника; «я від тебе вовка лютого відігнав, життя тобі порятував, тож син твій джурою мені стане», відповідав на те сірома і виблискував шабелиною; «але ти сам був вовком тим лютим», голосила матір розпачливо; замахнувся характерник знову і обличчя лють перекривила, бо розгадала жінка його хитрість; «віддам, віддам, не рубай тільки дитя моє», заголосила горопашна і поклялася святим хрестом; повернув сіроманець немовля, сховав шаблю за черес та розсміявся; «повернуся за десять років і піде він зі мною джурою, а як забудеш цю обіцянку, чорна смерть забере тебе і всю родину, ось моя воля чаклунська», сказав характерник і перекинувся на вовка»... — на цьому Ярема згорнув книгу та гнівно трусонув гривою. — Що за бісова маячня?

Ти би так не вчинив, правда, Пилипе?

— Маячня, яку зараз по всіх паланках людям безкоштовно роздають, — відповів одноокий. — На площах, на вулицях, на ринках. Тільки до Буди не дісталися, бо тут за таке на палю посадять!

— На палю його! — підтримали одноокого численним закликами.

— Вишкребкові цьому свою історію довірив! А він її перекрутив так, ніби я малолітнє дівча зґвалтував! — гукнув хтось із паліїв.

— Я такого не писав, — раптом закричав Буханевич високим голосом.

— За дупу свою злякався, брехло? Думав, що все минеться?

— Я! Такого! Не! Писав! — розпачливий вигук Володимира завис обірваною струною.

Корчмар похитнувся, але Пилип устиг його підхопити: Володимир ледь не зомлів: надихався диму, розхвилювався.

Кинь його! Він мерзенний нехлюй.

— Роками вуха продзижчав, як надрукує розповіді! Заманював усіх до себе! Цікавою бувальщиною за дах над головою розплатитися! — кричали характерники.

— Багато тобі заплатили, Юдо? Тридцять срібняків, як і всім зрадникам?

— Про твого діда, брате, там теж є, — зауважив одноокий Яровому. — Як прочитаєш, сам цього писаку вбити захочеш.

— Може й захочу, але цього не робитиму. Годі! — шляхтич махнув пірначем. — Ви вже знищили його дім.

— Цього не досить, брате.

Нарешті битва!

— Панове лицарі.

Загін прибув саме вчасно. Попри кількісну перевагу сердюки мали непевний вигляд, позираючи на сіроманців, зате їхній очільник тримався спокійно.

— Прошу надати прохід пожежникам, аби завадити розповсюдженню вогню на інші будівлі.

Після реформи одностроїв офіцерство Гетьманату не носило кунтушів — тільки Сірий Орден та сердюки Вовчого міста, як виняток, залишилися вірними древній традиції. Одноокий кілька секунд вивчав кунтуш прийшлого, а затим кивнув. Сіроманці розступилися і пожежна дружина кинулася окопувати стражденну корчму.

— Ваших рук справа? — спитав офіцер.

— Ні, — посміхнувся одноокий. — Вважайте мене свідком.

— Тоді засвідчіть, чому зчинився гвалт.

— Невелика суперечка довкола мистецтва.

— Бачу пожежу та оголену зброю. Мабуть, зібралися найзатятіші поціновувані мистецтва Гетьманату, — сердюк зітхнув. — Панове лицарі, зараз у Буді ваші дні, я розумію. Але вистачить однієї спаленої корчми. Розійдіться, аби моїм людям не довелося застосовувати силу.

— Пане офіцере, як вважаєте, на чиєму боці сила у цій сутичці?

Його борлак смикнувся, але офіцер зберіг спокійний тон.

— Батько мій служив вартовим і загинув у Вовчій війні на боці Сірого Ордену. Я чудово знаю, що мої люди не здатні протистояти характерникам, а тому прошу піти без бою. Сподіваюся, ви зможете вирішити свої суперечки щодо мистецтва за межами...

Раптом Буханевич зойкнув, випустив з рук манаття та впав на коліна підкошеним снопом. З-під його лівої лопатки стирчало руків'я ножа. Захар лайнувся та кинувся навздогін підступнику, що метнув лезо, а Пилип обережно підхопив пораненого корчмаря. Северин допоміг укласти Буханевича на землю, оглянув поранену спину і пробурмотів: «подряпина».

От якби це зробив ти, Пилипе, йому б уже нічого не допомогло.

Одноокий сіроманець розреготався та задоволено поляскав долонею по чересу.

— Звикай до критики, письменнику! — гукнув він непритомному Буханевичу.

— Ми розслідуємо цей інцидент, — процідив офіцер.

— Не сумніваюся, — відповів характерник, підморгнувши єдиним оком офіцеру. — А ми, на ваше прохання, чемно розійдемося.

— Я знайду вас для свідчень.

Одноокий пропустив повз вуха слова сердюка і кинув Яремі:

— Книженцію залиш собі, брате. Буде чим підтертися.

Северин одним рухом висмикнув ножа. Одразу пустилася кров, але Чорнововк уже буркотів замовляння, додаючи невідомих Пилипу пасів руками. Знайомий запах лоскотав ніздрі, здіймав волосинки на шкірі, розливався слиною у роті.

Обожнюю цей аромат!

Пилип заплющив очі та зібрав усю силу волі, аби притлумити збудження, доки ніхто не помітив. Поранений Буханевич на мить отямився, прохрипів «обманули» та знову зомлів.

Може, розірвати йому горлянку? З милосердя.

Северин завершив закляття, перевірив рану, вдоволено кивнув та взявся рахувати пульс корчмаря. Захар повернувся, хитнув головою: нападник утік. Ярема дочекався, поки палії розійдуться, перекинувся кількома словами з офіцером і підійшов до друзів.

— Вчасно ж ти намалювався, ясновельможний, — оголосив Гнат і сховав близнючок за спину. — Гарно потягнув час! З усією повагою, браття, але нам би надерли сраки.

— Радий бачити, братику, — Яровий обійняв Гната так, що хруснули ребра.

— Борода у тебе висить, наче ковбаса, з підборіддя, — прохрипів Бойко, віддихавшись.

— І Варган тут! Я тебе не помітив.

Пилип став новим бранцем обіймів, які Северин справедливо називав ведмежими.

— Привіт, Малюче, — він теж був радий бачити рудого характерника, якого вважав найдобрішим з усіх знайомців.

— У тебе голос загрубів, — зазначив шляхтич, завершуючи тортури-вітання. — То що трапилося, друзі?

— Щезник нехай розповість, він прибіг першим.

Тобі не нудно ?

Чорнововк спритно ухилився від Яреминих ручиськ та подав знак учителю — Захар узявся поїти непритомного корчмаря з фляги.

— Бони спочатку волали під корчмою, — розповів Северин. — Володимир сховався і не вилазив. Тоді вони напхалися досередини та оголосили, що спалять корчму за десять хвилин, якщо той не вийде. Присутні постояльці після такого попередження встигли забрати своє майно, але Буханевич не вилазив. Мабуть, сподівався відсидітися у криївці до останнього. Коли я примчав, то з корчми вже валив дим, а Володимир виповзав навкарачки, його миттю оточили і почали лупцювати. Я встиг заступитися, налякав прізвищем Чорнововка, але вигулькнув отой одноокий та миттю всіх згуртував. Було б мені непереливки, якби не прибігли інші.

— Усіх згуртував, кажеш... А він точно з наших? — перепитав Пилип. — Еней годину тому одного самозванця вполював. Може, то ще один зайда?

А я пропонував роздерти йому горлянку. Та ти мене не слухав!

— Наш він, — констатував Ярема. — Я його зі Стокгольму пригадав.

— Але книга й справді мерзенна, — Северин несхвально глянув на палітурку. — Сама лишень назва чого вартує.

— Оповідки виявилися не такими геройськими, як очікувалося, — погодився Пилип.

Та невже?

— Якби не ви, браття, став би я на бік паліїв, слово честі, — втрутився Гнат. — Навіть мій батько, земля пухом, який у дітях любив хіба що процес їхнього зачаття, а від одного погляду на немовля його тіпало — так от, навіть він ніколи б не замахнувся зброєю на маля. А молодій матері погрожувати? Та кому таке на думку спадало?! Навіть п'яний такого не вчинив би!

Гнат зміряв непритомного корчмаря гнівним поглядом.

— Не розумію, чому ми його захищали! За таку брехню і справді на палю треба!

— Це мій давній друг, — відповів Северин.

— І мій, — додав Пилип.

Твій єдиний справжній друг — тільки я.

— Відмовляюся вірити, що Володимир зробив це свідомо, — озвався Захар. — Він би не вчинив такого ані заради слави, ані заради грошей.

— Думаю, з цим варто розібратися пізніше, — зауважив Северин. — Малюче, у вас зайвої кімнати не знайдеться? Його треба десь покласти.

— Для своїх завжди щось знайдеться, — кивнув шляхтич. — Трясця, не так я собі уявляв початок нашої гулянки...

Стріха, плюнувши іскрами, зі страшенним гуркотом обвалилася, і на цьому корчма «Під тисячею лез» відійшла в історію.

Підемо сьогодні на полювання, Пилипе?

***

Наприкінці серпня у бенкетній залі «Чорта і ведмедя» галас не змовкав до світанку, проте в кімнаті для особливих гостей панувала тиша. Пилип гортав сторінки крамольної книжки, Ярема розглядав носаки власних чобіт, Северин крутив у руках носогрійку. Захара разом із Буханевичем провели через чорний хід та зачинили у комірці для челяді.

Одяг просякнув димом. Гнат знову помацав вуса — чи не обсмалило часом — і посовався задом на лаві. Тріумф викритого засланця, шок від попередження Варгана, радість від другого шансу, вир пожежі, обурення брехливою книжкою... Забагато для одного вечора.

Мовчанка дратувала, дуже хотілося випити. Наче янгол, що почув його молитву, до кімнати впливла шинкарка Мирося з величезною тацею, посеред якої височів запітнілий штоф крижаної горілки із башточкою дубових чарок, поруч стояв кухоль узвару для Варгана, а довкола розташувалися тарелі наїдків: зелень, оселедець, ковбаса, пиріжки, хліб та мармурово-рожеве сало. Від споглядання цього грандіозного видовища шлунок забуркотів, а рот наповнювався слиною. Гнат кинув на жінку щасливий погляд, ляснув у долоні та підкрутив вуса. Шинкарка підморгнула у відповідь та покинула кімнату з побажанням смачного.

— Ти до Миросі вуса не підкручуй, — похмуро кинув Ярема та розлив горілку по чарках.

— Щось ти набурмосився, Малюче, — відповів Гнат і підняв чарку. — Нумо, браття, чого похнюпилися? Ми цього вечора довго чекали!

Він намагався підбадьорити не так їх, як себе.

— Чотири роки не бачив вас, — констатував Пилип.

— Початок вечора трохи спаскудили, — Северин узяв чарку.

— Зовсім трішечки, — буркнув шляхтич.

— За зустріч! — Пилип підняв кухлика з узваром.

Вони почаркувалися, випили і взялися за вечерю. Святкового настрою не було. Ярема, який зазвичай поглинав найбільше, сидів, гнівно надимаючи щоки.

— Малюче, я тебе таким не пригадую, — проплямкав Гнат, намагаючись прожувати відкушені шматки ковбаси та горохового пиріжка. — Сидиш як засватаний, нічого не їси... За Миросю переживаєш? Я до неї клинців не підбиваю, не бійся!

— Боюся, аби «Чорта і ведмедя» не відправили до пекла слідом за «Тисячею лез», — пробубонів Ярема.

— За нами не стежили, брате, — зауважив Пилип. — Не варто непокоїтися.

— Тим паче вранці Буханевича тут не буде, я особисто в тому переконаюся, — підтримав Северин.

— Тоді, Щезнику, кожен другий тост ти втрачаєш, — сказав Ярема без посмішки.

— Все заради того, аби ти почав нарешті їсти, ясновельможний.

Ярема посопів і взявся майструвати канапку, що було добрим знаком. Пилип тим часом продовжував вивчати книгу Буханевича.

— Дуже помітно, де оригінал змінювали: додавали речення, абзаци, навіть цілі оповідки. Жодних зусиль, аби зберегти автентичну стилістику.

— То це не його робота? — здивувався Гнат.

Він уже міркував, як би то натовкти корчмарю боки перед тим, як учитель Северина його кудись вивезе.

— Оригінальний рукопис, безперечно, належить Буханевичу, але потім усі оповідання дуже спотворили. Схоже, тут працював гурт авторів.

— Чхати всім на стилістику, — відповів Ярема, гнівно поглинаючи канапку. — Це лайно читатимуть і переказуватимуть!

Гнат згадав про Остапа. З цією книжкою сільські діти отримають чергову нагоду познущатися над його сином... Сучі діти! В уяві характерника вони поставали карликами, вкритими гнійними пухирями, з виряченими очиськами, жовтими іклами та слинявими пащеками.

— Продовження тих сраних листівок, — процідив Гнат. — Щоб їм повилазило!

— У таку брехню не повірять, — Пилип похитав головою. — Передали куті меду.

— Як же, не повірять, — гмикнув Северин. — Розповіси це попелищу, яке лишилося на місці «Тисячі лез».

— Не міряй по собі, Варгане, — додав Ярема. — Нас тепер зненавидять так, що ми жодного джури у найближчі роки не побачимо.

— Це погано, — погодився Пилип. — В усіх куренях не вистачає людей, а книга віднадить і тих небагатьох охочих... Підступний удар.

— Найбільший приплив у ряди вовчих лицарів завжди був у часи оборони України, — пригадав Северин. — Усі прагнули долучитися до лав героїв-захисників. А що нині? За останні роки маємо внутрішній розкол, про який відомо попри всі зусилля його приховати, та війну на далекій Півночі, до якої всім байдуже... Кому закортить підписати собі довічне прокляття заради цього?

— Таємна Варта ці пасквілі замовляє, — Гнат гупнув кулаком по столу. — Я сьогодні перевдягненого у сіроманця шпигуна викрив, зуб даю, що з тої братії!

— Їхня служба завжди нас ненавиділа, — кивнув Северин. — Та й кому ще, крім них, таке курувати?

— Курвувати, — буркнув Гнат.

— Або хтось хоче, щоб ми так думали, — зауважив Пилип. — Хтось, кому вигідно розсварити Варту і Орден, послабити увагу обох служб... «Розділяй та володарюй».

Ярема мовчки вп'явся зубами у нового накладання.

— Що робить контррозвідка? — Гнат аж підскочив на лаві. — Колись ця вошива книженція світу б не побачила! Хто, де, за чиїм наказом — стало б відомо ще напередодні друку! Раніше Орден умів відводити удари. А тепер ми схожі на підсліпуватого глухуватого дурника, якому жартівники вимастили спину лайном, а він бігає околицями у пошуках винуватця!

— Сумно визнавати, але Орден заслаб. Війна нас зім'яла, — кивнув Пилип. — Стоїмо на краю прірви. Якщо штурхнути...

— Псякрев! — гарикнув Яровий, що саме покінчив із другою канапкою. — Хто штурхне нас у прірву, той сам туди шубовсне! Препуціум їм на лоба, а не Сірий Орден!

— Не займай! — озвався рішуче Северин.

— Не займай! — підхопили інші.

Сіроманці випили і вперіщили порожніми чарками по столу так, що загуло. Загальний настрій покращився.

— Маю новину, браття, — Северин ніяково всміхнувся. — Хотів з неї почати... Словом, вас запрошено на моє весілля, що відбудеться післязавтра!

— Що?! — затетерів Ярема.

— Та ну! — скочив Гнат.

— З ким?! — здивувався Пилип.

— Із Катрею.

Гнат ухопився за голову та вичавив кілька дивних нелюдських звуків. Очманіти можна! Його дика сестра виходить заміж?

— Постривай-но! — суворо насупився він. — Тобто Катря дала згоду?

— Так! Я їй саме перед пожежею освідчився.

Гнат вмить набурмосився.

— А чого мого дозволу не спитався?

— А чого мені його питати? — наїжачився у відповідь Северин.

— Бо так заведено, телепню! Спочатку питають у батька, чи можна посвататися до його доньки, а якщо батька немає, то брата!

— Вперше чую.

— Про споконвічні традиції ніколи не чув? І як такий йолоп дізнався, звідки діти беруться? — раптом обличчя Гната просяяло. — Стривай-но!

— Я нікуди не втікаю.

Тепер усе зрозуміло! Як він одразу не збагнув?

— Вона вагітна, матері твоїй ковінька! — заволав Гнат. — Катря вагітна! Малого їй змайстрував, а тепер під вінець кличеш, га?

— Чого це ти так вирішив? — почервонів Северин.

— Вуха у тебе, наче варені раки, — розвеселився Гнат. — А якого дідька ви ще могли побратися, бісові діти? Збіглися, розбіглися, збіглися, розбіглися... І раптом весілля! По тобі бачу, що правда!

Северин потупив очі. Пилип з цікавістю на нього поглядав, Ярема з реготом плескав у долоні. А Гнат переможно закрутив оселедця навколо вуха та відчув милосердну поблажливість до переможеного.

— Не переймайся, Щезнику. У всіх так було, у мене також. Біс із тобою! Вибачаю, що дозволу не спитався, і благословення своє даю.

— Аж полегшало, — буркнув Северин із неприхованим сарказмом.

Гнат того не помітив.

— Первістком має бути син, — просторікував він авторитетно на правах єдиного сім'янина. — Майбутній характерник!

— Не певен, що хочу вовчої стежки своїй дитині.

— Що за бридні? — вирячився Гнат. — Сказав, як у воду перднув! Авжеж, хочеш! Не мірошником же йому бути з такими батьками!

— А твій у джури піде? — спитав Пилип.

— Остап мій? Бігме! Через п'ять років заберу до себе, як мене колись татко забрав. Ех, Щезнику, життя тече! Тепер нас двійко одружених буде!

Несподівано підвівся Ярема:

— Ну, коли вже про це... То буде трійко одружених, — шляхтич елегантно вклонився, чого, як виснував Гнат, паничів учать з пелюшок. — Маю честь запросити шановне лицарство на весілля брата Малюка, яке планується наступної весни.

— О-го-го! Ясновельможний! — Гнат перевів підозріливий погляд із Северина на шляхтича. — Ви змовилися... Ти теж якійсь панянці пузо надув, Малюче?

— Зачекаю до першої шлюбної ночі, — відповів Ярема.

— Ми її знаємо? — спитав Пилип.

Шляхтич дістав шийну прикрасу, всередині якої ховався дагеротип вишуканої панянки. Орися вдома теж мала такі портрети.

— Очі як вишні у росі, — проголосив Гнат схвальний вердикт після прискіпливого роздивляння. — 3 обличчя така тендітна... Скільки в ній пудів? Три?

— Десь так.

— Не розчави першої ж ночі, Малюче, ти важиш усі тринадцять!

— Я важу сім пудів.

— У коморі коло скрині, на білій перині — було крику й виску: вдушив заєць лиску, — процитував Гнат, граючи бровами.

— Давно знайомі? — поцікавився Северин.

— Пару разів зустрілися... — Ярема не палав бажанням ділитися подробицями.

— Навіть разом не лягали, — похитав головою Гнат.

Інколи дивина людей навколо просто на голову не налазила.

— Весілля — не моя примха, а задум мамуньо. Татко колись щось бовкнув, а вона перетворила його слова на справжній заповіт, — Ярема сховав прикрасу й ураз похнюпився. — Не будемо про це. Серед родин із гербами нечасто одружуються за взаємним коханням, тому я готовий. Запрошення ви отримали, тільки спробуйте не приїхати.

Під гнівні крики Миросі до кімнати ввалився гість. На мить Гнат перелякався, що то призначенець по його душу, але то виявився молодик з бандурою за спиною і повним кухлем пива у правиці.

— Які люди! — полегшено гукнув Гнат.

— Василь Матусевич, видатний кобзар, чия слава гримить теренами Двоморського Союзу! — підтримав Северин. — Осяяв власною персоною вечір сірих убогих мугирів.

— Я вже було подумав, що ти не прийдеш, — Ярема розчахнув ведмежі обійми.

— Ух, Мирося справжня фурія! Пускати не хотіла, мовляв, у панів характерників приватна вечірка! Але я зумів пробитися, — кобзар підняв пиво. — Тепер ані руш і цить на хвильку.

Із виразом неземної насолоди він приклався до гальби і спустошив її на три чверті довгим ковтком.

— Перший ковток пива за день є найсмачнішим, — мовив Василь натхненно. — Адже другий та інші після нього всього лише тамують спрагу... А перший ковток наче перший цілунок! Має свіжість та насолоду, а його священне таїнство — блаженна містерія, дарована грішникам самим Господом Богом і апостолами його броварами, тому відволікати людину від свята її першого ковтка пива за день — то великий гріх.

— Амінь, — докинув Ярема.

— Одразу видно, хто тут словами на життя заробляє,

— Гнат вирішив, що решту вечора розмовлятиме не менш пишномовно. — Істинний митець!

Яровий захрускотів було ребрами Матусевича, але істинний митець вправно вибрався із лещат шляхетських обіймів.

— Шо ви тут, лобуряки? — кобзар усівся за стіл.

— Серпи весільні косять стиглі ряди одинаків, — відповів Гнат, неабияк пишаючись блискавично вигаданою метафорою. — Щезник, Малюк... Один тільки Варган залишиться вільним соколиком з нашої кумпанїї.

Пилип зітхнув і потупив очі.

— А я його підтримую! Бандура — моя дружина довіку, — Василь без запрошення накинувся на рештки вечері.

— Ти з бандурою навіть до вітру ходиш?

— Після того, як у мене одну вкрали, я з цією не розлучаюся. А вкрали першого ж року! Це коли я справив одклінщину, познайомився з вами та першу думу написав, — кобзар з цікавістю глянув на Северина. — Одружуєшся з тією відьмою?

«Про характерника і відьму» стала однією з найвідоміших дум Матусевича, про що він ніколи не стомлювався нагадувати за будь-якої нагоди.

— Одружуюся із характерницею, яка тобі прутня відріже, якщо при ній ту відьму згадаєш, — відповів Северин.

Гнат зареготав, а Василь засмутився.

— Не сумуй, тебе теж запрошено. Що за весілля без пісень? — додав Чорнововк.

Кобзар миттю розквіт і похапцем допив пиво.

— Матиму за честь! Зіграю так, що на все життя запам'ятаєте! Але без відьомського репертуару, ясна річ.

— Бо інакше прутня свого втратиш, як колосок тендітний під косою, — Гнат продовжував виблискувати перлами красномовства, але чомусь застряг на темі жнив. — Нумо по чарці! Напиймося тут, бо в небі не дадуть.

Ярема крекнув, здійняв було руку для хресного знамення, натомість тільки махнув нею і випив.

— Чудова горілочка, — оголосив Василь. — Ох, друзі! Радію нашій зустрічі! Як вільно дихається у Буді! Приїхав і серце співає... А разом з ним можу тут співати все, що заманеться.

— Тю! — Ярема змайстрував кількаповерхову канапку з усіх наїдків, що були на таці, і перш ніж споловинити її за раз, поцікавився: — А раніше не міг?

— Якщо без жартів, то не міг, — відповів Матусевич. — На останніх цехових зборах усім рекомендували забути репертуар про характерників, а особливо радили забути цей репертуар мені, бо я відомий друг Ордену та автор кількох популярних сіроманських дум. Я, авжеж, на всі ці поради начхав і, як виявилося, дарма. Чимало афіш зіпсували сороміцькими написами й малюнками, кілька концертів обернулися скандалами, а пару разів мене мало не побили, доводилося рятуватися ретирадами... Мене, Василя Матусевича, хотіли відгамселити за сіроманські думи, уявляєте?!

Характерники перезирнулися. Кобзар скрушно похитав головою і погладив футляр з інструментом.

— Сумні часи настали, друзі. Якщо хочеш співати безтурботно, не варто згадувати характерників. Нині багато кепських чуток про вас плине...

Атмосфера свята зблякла. Пилип простягнув музиці книгу Буханевича.

— Бачив це?

— Зранку мав прикрість ознайомитися, — кивнув Матусевич. — Мерзенна цидулка! Чув, ніби через те якусь корчму спалили.

— Правильно чув.

— Чорт, хлопці, псую своїми оповідями вечір, вибачте... Нумо вип'ємо за майбутнє Ордену без усякого лайна!

— Не займай, — гукнули сіроманці без заповзяття.

Гнат знову згадав про Остапа. А потім про Шевальє та призначенців. Випив із твердим наміром вийти з гри.

— Як там ваш хворий хлоп? — Матусевич щоразу питався за Савку. — Оклигав?

— Бачився з ним нещодавно, — відповів Северин. — Оклигав.

Ця раптова новина відволікла всіх.

— І ти мовчав? — замахав руками Гнат. — Мовчав як... як... Як скошені снопи!

— Зовсім із макітри вилетіло у цьому гармидері, — виправдовувався Северин. — Ми мали спільне завдання. Мандрували кілька тижнів разом.

— То як він почувається? — спитав Пилип.

Чорнововк кілька секунд обмірковував відповідь.

— Дивакуватий. З ним складно... То не Савка, з яким ми гуляли Києвом. Він недоладно розмовляє, поводиться як дитина, часто скидається на дурника, хоча насправді все розуміє. Важко звикнути, та й спогади з тієї осені... — Северин помовчав, добираючи слова. — Але я радий, що він знову має черес.

За здоров'я Савки Деригори випили до дна. Моторна Мирося принесла ще наїдків, гнівно зиркнула на Василя та весело підморгнула Гнату.

— То на весіллі Савки не буде? — поцікавився Василь.

— Я надіслав запрошення, але сумніваюся, що Павич приїде, у нього доручення від Забіли і зараз він перебуває в іншому полку.

— Треба якось з ним зустрітися, — мовив Пилип.

На хвилину запала тиша. Разом зі згадками про Павича знову полізли спогади про минуле, про кляту книжку...

— Браття! — підскочив Гнат. — Що ми тут сидимо, як незаймані на вечорницях? Нумо заспіваємо, бо тоскно на серці, наче серпом по ньому рубонули.

— Заспівати можна, — пожвавішав Василь та миттю почав: — Гей, наливайте повнії чари!

— Щоб через вінця лило-о-о-ося, — підхопив Гнат.

— Щоб наша доля нас не цуралась, — пробасив Ярема.

— Щоб краще в світі жилося! — вступив Северин.

Пилип слухав, як вони співають: Василь вів, Гнат намагався не відставати, Ярема додавав басу, а Северин фальшивив, навіть не помічаючи.

Чи Матусевич навмання обрав цю пісню? Лихо шугало так низько, що вони пили у затінку його крил. Певно, колись так само пили й козаки, які склали цю пісню, — а Гнат неабияк пишався своїми запорізькими прапрадідами, продовжуючи старанно виголювати оселедця, хоча ця зачіска вийшла з моди навіть у війську Січовому.

Після фінального «поки ще лихо сміється» всі перехилили чарки і Гнат витер із чола струмки поту.

— Спека тут, як у чортовому казані. А давайте за місто гайнемо?

— Неочікувана пропозиція, — здивувався Ярема. — Не помічав раніше за тобою потягу до природи, Енею.

— Старію, мабуть. Але питво з собою прихопимо!

Заперечень ніхто не мав. Сіроманці повідомили Миросі, що незабаром повернуться, та рушили за місто.

Кілька років тому нічна Буда галасувала гучніше, ніж удень, проте зараз не було чутно ані численних п'яних співів, ані раптових пострілів, ані звуків битого скла — лише сюрчали цвіркуни та часом зринала самотня лайка.

— Коломия-Коломия-Коломия місто, — співали вдалечині. — Коломиївські дівчата солодкі як тісто!

— Вкотре чую цю співанку, а до Коломиї жодного разу так і не завітав, — згадав Гнат сумовито.

Загони сердюків траплялися частіше, ніж компанії характерників: дорогою вони стріли лише двох сіроманців, які валялися на перехресті, п'янючі як хлющі.

— Шкарівка, — агітував перший.

— Серники, — протестував другий.

Після цього вони обмінялися ледачими копняками. Раніше така дискусія розвеселила б Гната, але на свіжому повітрі він протверезів і знову почали ввижатися призначенці. Наче з темряви хтось невідступно переслідує, не зводить очей... Він переконував себе, що призначенці мають важливіші справи, ніж вистежувати якогось вартового.

Компанія дісталася Трьох братів. Хто сів, хто влігся, і кілька хвилин мовчки напивалися нічним повітрям, споглядали зорі, кожен у думках про своє.

— Ех, хочу малинки на пальці, немов наперстки, та їсти ягідку за ягідкою, — сказав Василь мрійливо, торкаючись струн.

— Я теж так у дитинстві робив, — відповів з посмішкою Северин.

— А ще смолу з дерев жувати, — пригадав Ярема.

— Де це Варган? — стривожився Гнат.

— Тут я, — почулося поруч. — До вітру ходив.

— Дідько, — Гнат схопився за серце. — Я тебе ледь близнючкою не пригостив! Вискочив як Пилип із конопель.

По згадці про коноплі Северин та Ярема потягнулися до люльок.

— Я ж і є Пилип, — незворушно відповів Варган.

— Пилип-пилип, до кралечки прилип, — наспівав Василь, настроюючи кобзу.

Пилип знизав плечима та заходився вишукувати щось у наплічнику, дістаючи звідти книгу за книгою.

— Слухай, а куди прочитані книжки діваєш? — спитав Гнат. — Продаєш, роздаєш, їси?

— Ставлю на полиці домашньої бібліотеки, — відповів Пилип. — Довелося для цього придбати будиночок.

— Дім, аби зберігати книжки?

— Та інші речі. Все у сакви не влізе, — незворушно відповів Пилип.

— Северине, — озвався Ярема. — А не знаєш чарів, щоби м'ясо між зубів не застрягало?

— Нема таких.

— От і який зиск із двохвостого куреню, якщо ви навіть цього не знаєте?

— Копнути по сраці за недолугі жартики я можу і без чарів.

— Не можна ясновельможних копати, бо нога відсохне.

Вони теревенили, час від часу прикладаючись до прихопленого штофу, покурюючи люльки, перекидаючись спогадами й жартами.

— Ех, курва, де молодість, де юність парубоцька? Де ті шинки, що в них ми викидали десятки талярів просто так? Де п'яні пригоди на безтурботні сраки? — Гнат трагічно здійняв руки до неба.

Отак востаннє гуртом вони бачилися на якомусь забутому острові, коли знищували військове летовище варягів. Відтоді їхні тіла набули шрамів, риси обличчя загострилися, очі поховали нерозділені спогади. Сивина Щезника, хижий погляд Малюка, зціплені губи Варгана — свідки плину їхніх життів. Це досі стара добра ватага, але... Чи змінився Гнат? Що встиг відтоді? Чого досяг, куди дійшов за ці роки? Кілька добрих друзів, вивчені напам'ять дороги паланків та безліч чужих життів на вістрях щабель — невже це все?

Спогади про війну, до якої всім байдуже. Рідний дім, де він не господарює. Малий син, якого не виховує. Чудова дружина, яку майже не знає.

Одну дівчину прирік на самотнє материнство, іншу спокусив на подружню зраду. Спустив за вітром купу грошей, устряв у нечисті справи бандитів... Скоїв убивство, аби прикрити свою продажну шкуру!

А далі чекатиме ганебна смерть — ось і все, чого Гнат Бойко досяг за життя.

— Не зауважив, як минуло сім років, — мовив Северин. — І війна...

— Наче страхітливий сон, — глухо додав Ярема.

Гнат згадав вибухи. Угорі свистить, вуха заклало, ляпас повітрям по обличчю, за мить кричать поранені.

— Сон, який завжди з тобою, — додав Пилип. — Я інколи поринаю у думки так глибоко, що не бачу світу навколо.

Заляпані кров'ю мундири не відрізниш: де свій, де чужий — байдуже. Від кількох годин бою ниють м'язи на руках. Шаблі вищерблені.

— У мене те саме, — зізнався Гнат.

Він ніколи не виправдовував війну та свою участь у боях. Не захоплювався, не пишався, не розповідав, не згадував. То була просто робота, що зосталася за плечима. З усіх відібраних життів було соромно лише за одне — за вбивство Павла.

— Постійно таке, — підтримали Чорнововк і Яровий.

У голові до відчаю ясно. Невже він помер тоді, на війні, сам того не помітивши?

— Війна змінила кожного, — підсумував Василь Матусевич.

І ми назавжди у її тенетах, подумки додав Гнат.

***

Северин нервував, що вгадувалось із розпашілих щік та постійних покусувань кісточок на кулаку. Як і решта присутніх лицарів, він був убраний в однострій, а чуприну⁷ прикрашав вінок із чорного дубового гілля. За батька стояв його вчитель, брат Бриль, який учора на світанку поїхав із Буханевичем та повернувся біля опівночі, сповістивши шляхтича про вдалу втечу нещасного корчмаря.

— Нас ніхто не помітив. «Чорту і ведмедю» нічого не загрожує, — мовив старий характерник. — Дякую, що прихистив Володимира. Він доземно вклоняється тобі.

— То він у безпеці? — Ярема зніяковів від сорому за те, що ставив безпеку корчми вище за людське життя.

— Не переймайся, брате.

Гості гуртувалися біля дуба Мамая. Землю тут учора трохи витоптали джури, що арканом відзначали золоті клямри й сіроманські прізвиська. Шестеро нових лицарів Ордену... Скільки з них доживе до наступного серпня?

— Подарунок не забув? — спитав Пилип.

— При мені, — Ярема для переконливості ляснув по чересу, де чекав свого часу напханий монетами капшук.

Сонце повільно стікало до обрію, вигравало променями на темному листі, вилискувало золотими прожилками. Віра Забіла сиділа біля стовбура та всміхалася: її погляд блукав десь між гілок. З осавул також запросили голову контррозвідників, в чиїх лавах сестра Іскра прослужила чимало років. Басюга тихо перемовлявся з Варганом. Таврієць, як завжди, був неговіркий та замислений — але щось невловимо спотворилося чи то в його погляді, чи то в рухах. І голос також змінився... Чи це все йому здається, бо Ярема у мандрах землями Північного Альянсу надто довго не бачив старих друзів?

Крім лицарів тут був кобзар Василь Матусевич, бринькаючи мелодію Мендельсона. Неподалік біля столів поралися Мирося та двійко її небожів-помічників. Ярема наполіг, що бенкет, який привезли просто в поле кількома возами, буде весільним подарунком від родини Ярових.

— Ідуть! — проголосив Захар.

Немир охнув, Пилип широко розплющив очі, Віра заплескала в долоні, Василь ледь не випустив бандуру з рук, але не розгубився і почав гучно й натхненно вигравати весільний марш, а Северин задихав так часто, ніби грудну жабу зловив.

Ніхто й ніколи не бачив сестру Іскру без пари шабель за спиною... І такою прекрасною. Вона йшла полем у білій вишитій сукні, зовсім не переймаючись, що на довгому подолі уже зеленіють кілька свіжих плям. Крайка підкреслювала випнутий живіт. Катря несла свою вагітність гордовито — і це навдивовижу личило їй. Розпущене волосся прикрашав дубовий вінок, у медовому світлі заходу біле вбрання стало золотавим, а сама наречена скидалася на прекрасну скульптуру, що дивом ожила.

Ярема таку Катрю навіть у снах уявити не міг.

Гнат вів сестру на правах найстаршого чоловіка в родині, його статура аж променіла гордістю. Брат Еней міг би котитися колесом — так випиналися його груди. Шляхтич спробував пригадати, яким був Еней на власному весіллі, але з того свята він пам'ятав небагато, бо тоді вся ватага, за винятком Варгана, хутко налигалася.

Під радісні вигуки й Мендельсонів марш Гнат урочисто передав руку сестри Северинові та став поруч Яреми.

— Аби не розрюмсатися, курва, — прошепотів Еней.

Віра обтрусила кунтуш від землі, взяла до рук чашу та постала перед молодятами. Василь зіграв останній акорд, гості завмерли, запала урочиста тиша.

— У тривожних присмерках свята завжди палають яскраво, — почала осавула. — Дарують усім дещицю надії. Подружжя серед тих, хто обрав вовчу стежку, — рідкість, а за останні роки й поготів. Я щаслива, що мене вшанували честю поєднати шлюбний союз сестри Іскри та брата Щезника.

Молодята на мить обмінялися швидкими поглядами. Северин посміхнувся, Катря ледь не розреготалася.

— Я не говоритиму довго. Ми всі знаємо, що має відбутися. Під дубом Мамая, перед рідними і друзями, обміняйтесь обручками.

Наречені кілька секунд дивилися одне одному в очі, по тому обручилися.

— Час розділити трунок, що є символом життя, — чи кисле, чи гірке, чи отруйне, чи солодке —. ви ділитимете його відтепер на двох.

Катря нерішуче зазирнула у чашу, потім глянула на свій живіт, але Віра лишень всміхнулася і прошепотіла:

— Це сік.

Наречена пригубила напій, передала Северину, той допив решту і віддав чашу Вірі.

— Ходіть за мною, як підете віднині далі — разом.

Осавула зв'язала їхні руки рушником і повела навколо дуба Мамая. Церемонія Забіли почасти нагадувала церковне вінчання, та насправді в ній чаїлося більше древнього таїнства дохристиянських часів. Колись Ярема порадив би молодим піти до священника й скріпити своє подружжя перед обличчям Господа, але той Ярема залишився у минулому.

Він дивився, як молоді проходили навколо могутнього стовбура, бачив, яким щастям сяяли їхні обличчя, угледів себе поруч Галини у темряві храму, позаду чутно дихання дружок, що тримають над ними важкі золоті корони, у ніздрі суне важкий солодкавий запах, підноситься врочиста молитва, він із дружиною обходить аналой, їхні руки вкриті епітрахилем...

— ... Поцілуйте одне одного!

Він пропустив напутні слова Віри, але заплескав у долоні разом з усіма, щиро радіючи за Северина й Катрю, сповнений не менш щирої заздрості до їхнього щастя.

— Я не рюмсаю, — пробурмотів Гнат поруч.

Після цілунку Віра проголосила молодят чоловіком і дружиною, а могутнє гілля дуба Мамая гойднулося, засвідчивши новий союз. Урочисту тишу обряду змило вітаннями, оплесками й тупотінням ніг. Захар підкинув угору новенького бриля, Пилип принизливо засвистів, Гнат пальнув з піштоля, а Василь заграв веселу мелодію.

Тільки-но Ярема зібрався підійти та вручити Щезнику подарунок від ватаги, як раптом на подружжя посипався різнобарвний сніг. Лису голову нового гостя вкривали жахливі шрами, за вухом підстрибувало приклеєне шматочком смоли перо павича.

— Свято! Свято! — вигукував чоловік із дитячою посмішкою та підкидав пригорщі квіткових пелюсток, яких мав цілий кошик.

— Очманіти, — прошепотів Гнат. — Це ж Павич!

Дивний гість махнув кошиком, аби решта пелюсток злетіла у повітря, пожбурив його вбік, радісно засміявся та кинувся обійматися з Северином.

— Чорний во-о-о-овк!

Ярема, Гнат і Пилип осторонь не лишилися та швидко утворили галасливу купу.

— Павичу!

— Вигулькнув, засранцю!

— Ти де стільки пелюсток назбирав?

Наобіймавшись із друзями, Павич не відповів на жодне питання та рушив до Віри, а Ярема вручив новостворено-му подружжю Чорнововків капшук із монетами.

— Ми тут подумали, що трохи золота не завадить, — мовив шляхтич поважно. — Адже малеча чимало потребує!

Катря нагородила його дзвінким цілунком у щоку. Ярема зашарівся та вкотре подумав, як достобіса Щезнику пощастило. І зникати він уміє, і неймовірну дівчину за дружину взяв... Миттю стало соромно за такі думки, тож Ярема пішов до столу й накинувся на частування, аби заглушити прикрі відчуття.

Немир сів поруч із Вірою, біля неї одразу з'явився Савка й зосереджено вдихнув повітря над бенкетним столом, наступний стілець зайняв Пилип, а Гнат присусідився до Яреми. Молодята сиділи на чільному місці, проте до страв не торкалися — обоє були занадто схвильовані та лише захоплено витріщалися то одне на одного, то на гостей.

Утамувавши перший голод, Гнат підхопився та проголосив тост:

— За молодят!

— За молодят! — гуртом підхопила решта.

— Нехай Мамай допомагає, — додав Захар.

— Тільки не шлюбної ночі, — заперечив Гнат, а всі зустріли його слова сміхом. — Гірко!

Ярема перехилив чарку горілки, доки Северин та Катря у супроводі підбадьорливого галасу цілувалися, а потім підняли власні келихи. Шляхтич знову втупився у тарілку.

— Чого похнюпився, ясновельможний? — Гнат тицьнув його ліктем у бік.

— Про власне весілля думаю, — відповів Ярема. Несила було тримати все у собі. — Удесятеро чи вдвадцятеро пишніше, з купою шляхетних гостей, музик, розваг, гулянка на кілька днів... Але скажи мені, братику, який у тому сенс, якщо майбутня дружина мені не кохана? Не маю до неї жодної любові.

— Ох, Малюче, ти справді як малий, — закотив очі Гнат. — Вважаєш, багато людей одружилися з любові? Наївна твоя душа! Такі шлюби, як сьогодні, то виняток з усіх правил.

— А ти сам...

— Дарма переймаєшся, їй-бо, — провадив далі Бойко. — Наречена у тебе гарна, поживете трохи, народите малечу, потроху роззнайомитеся. Все! Стерпиться і злюбиться.

— У тебе так було?

— У всіх так було.

Захар підняв другий тост, Василь заволав про перший танок молодят. За кілька секунд він уже грав, і Северину нічого не залишалося, як підвестися та подати руку Катрі. Вони танцювали легко й обережно, Щезник рухався так виважено, ніби за партнерку мав порцелянову вазу. Ярема дивився на них і водночас бачив свій весільний танок, такий величний і такий сумний. Еней стверджує, що з часом усе налагодиться, а він серед них єдиний одружений, тож напевно знає, що каже... Шляхтичу довелося втішатися цими словами.

Після овацій молодята поцілувалися. З голови Северина впав дубовий вінок, який Савка з радісним вигукомпідхопив і нап'яв на гриву Ярового так блискавично, що той і відсахнутися не встиг.

— Червоний вовк знайде червоне кохання, — підморгнув брат Павич і здимів.

— Правильно, — Северин глянув на Ярему. — Ти наступний! Ну ж бо, штовхни промову, брате!

— Так! Промову нам! — підхопила Катря і войовниче махнула келихом соку.

Ярема зашарівся. Зазвичай йому легко вдавалися експромти на будь-яку тему, але не сьогодні.

— Любий братику, — почав Ярема. — Люба сестричко... Я щиро радий за вас! Дуже тішуся, що знайшли одне одного на вовчій стежці... та змогли втриматися разом.

Молоді швидко перезирнулися. Ярема помітив, як Северин стиснув її долоню, а Катря перестала посміхатися.

— Тримайтеся разом надалі... Попри все! Будьте такими щасливими, як сьогодні. Не завжди, бо завжди не вийде, але принаймні іноді. Адже на вовчій стежці зазвичай невесело... І самотньо... Але тепер вам буде легше торувати її. Разом. Навіть якщо поодинці... То все одно ви будете разом, — Ярема розгубився, замовк і підніс чарку: — До дна! Гірко!

— Гірко! — заголосили гості.

Щоразу, як молоді цілувалися, Мирося втирала сльози, наче побралися її рідні.

— Гарно сказав, — Гнат із повагою гепнув Ярему по плечу.

— Мого вчителя риторики вхопив би удар від цієї промови.

Василь знову заграв, тепер уже для всіх, і жваві від спожитого гості пішли в танок. Пилип тим часом уважно вислуховував Савку, який очманіло розмахував руками, сміявся та щось жебонів, часом зупиняючись та втуплюючись поглядом в одне місце.

— Малюче, — раптом поруч нього присіла Катря.

Він і не помітив, як вона підійшла.

— Іскро, — посміхнувся Ярема. — Вибач за недолугу промову. Але бенкет непоганий, еге ж?

— Промова була чудовою. Бенкет також чудовий. Дякую.

— То пусте! Не варто, — Ярема поскуб потилицю, виявив, що досі сидить у дубовому вінку, зняв та поклав його на стіл. — Мабуть, тобі вже всі казали, і я не змовчу: ти — прекрасна наречена.

— Дякую, Малюче. Кажуть, ніби дівчата мріють про цей день із дитинства, але то не про мене. Я мріяла отримати золоту клямру!

Ярема чемно розсміявся.

— А твоя промова... Дарма ти назвав її недолугою. Такі гарні слова! Останнім часом я стала надміру чутлива, — Катря насупила брови. — Знаєш, ми зі Щезником кілька разів розлучалися. Наше весілля — просто такий збіг. Випадок.

— Як і все у нашому житті, — відповів Ярема. — До чого ти ведеш, сестричко?

Вони ніколи раніше не розмовляли наодинці, ще й про особисте.

— Кажу до того, що твій збіг ще станеться. Северин розповів про твоє весілля... Не перебивай, просто вислухай. От що я тобі скажу: твій випадок ще не трапився. Коли випаде шанс, не будь йолопом і не змарнуй його. Посилай всі плани під три чорти та йди за покликом! Розумієш, про що я?

— Так... Розумію, — Ярема потер чоло. — Але як я зрозумію, що переді мною саме той шанс? Що вона — саме та?

— Дуже просто: вона тебе розумітиме, — посміхнулася Катря. — Ти зможеш відкритися їй.

Він уперше побачив Іскру такою: мудрою, проникливою, співчутливою... Жіночною. Її святковий вигляд лише підкреслював цю інакшість, що зазвичай ховалася за чересом із трьома клямрами та парою щабель за спиною.

— Бачиш? Я вмію не тільки лаятися і розмахувати шаблями.

Катря обійняла шляхтича та легенько поцілувала в чоло.

— Поглянь на мого брата, — вона кивнула на Гната, який уже скинув кунтуша та шкварив гопака. — Йолоп та й годі. І навіть йому пощастило!

— Спасибі, сестричко, — розсміявся Ярема. — Від цього мені справді полегшало.

— Хоч я й не мріяла про весілля, але точно не дозволю, аби хтось тут сумував. Тому годі штани просиджувати, — повернулася Катря, яку він добре знав. — Запроси вже наречену до танцю!

Він елегантно подав руку і вона так само елегантно її прийняла. Василь помітив їх і віртуозно перейшов від веселої мелодії до ліричної. Обурений Гнат вирячив було очі, але уздрів сестру з Яремою та лише закрутив розпатланий оселедець навколо вуха.

— Дивись, аби ясновельможний у тебе дружину не вкрав, — кинув він Северинові.

— Та вона сама кого хочеш украде, — відповів той.

Випнутий животик Катрі нагадував скляну колбу з нітрогліцерином. Попри кремезну статуру Ярема танцював обережно. Цієї миті він був безмежно вдячний мамуньо за уроки танців, які в дитинстві щиро ненавидів.

— Малюче, — спитала вона. — Чи буде нова війна?

— Якщо війни немає, то вона буде. Питання лише в тому, коли, — відповів Ярема.

Танець скінчився, Катря легко провела долонею по животу.

— Ти пиши мені, якщо схочеш. Не така я вже й дика, еге ж?

Шляхтич у відповідь поклонився.

Цієї миті він був ладен віддати все золото роду Ярових, аби опинитися на місці Северина Чорнововка.

***

Він знову мав когось убити.

Северин не знав імен — вони дарували жертвам особистості, це було зайвим. Він не рахував, бо вважав відлік убитих мерзотним. Він вивчав плани житла, досліджував місцину довкола, чекав третьої ночі та вирушав, аби за кілька годин усе забути.

Того разу забути не вдалося.

Чорний камінь, укритий сірим пилом, неторканим віками. Його кроки, перші кроки живої істоти за багато століть, залишають глибокі сліди. Кожен крок треба рахувати. Кров на повіках допомагає бачити обриси рідного світу, але кроки все одно потрібно рахувати. Стрибок.

Невеличкий тихий будинок. Дивно, що жертва живе у цьому гніздечку — зазвичай Северин навідувався до маєтків, забитих по горище військовими. А тут було затишно, пахло здобою... Кроки потопали у килимах. Він підійшов до опочивальні, прислухався та принюхався.

Чоловік, спить. Поруч... жінка? Ні, дівчинка. Напевно, донька.

Диявол! Його не попереджали про доньку. Мала, напевно, побачила лихий сон, покинула своє ліжко і прийшла до татка...

Сіроманець дістав ножа та прослизнув у кімнату. Треба зробити все блискавично.

Велике сімейне ліжко, широкоплечий бородань у синій піжамі дихає тихо, повільно та глибоко. Поруч, під боком, завмерла білява дівчинка у нічній сорочці. Інколи його жертви спали з коханками чи дружинами, і це було значно легше...

Дівчинка розплющила очі та подивилася просто на нього.

Северин не вдягав масок. Не замислюючись, він посміхнувся, підніс пальця до рота та підморгнув. Мовляв, нехай це залишиться нашим маленьким секретом.

Серце шаленіло, тіло за мить укрилося потом. Зараз вона закричить — будь-яка дитина злякалася б незнайомця вночі біля ліжка — і доведеться вбити батька на її очах.

Але дівчинка посміхнулася та кивнула. Приклала пальчика до губок, розвернулася спиною, притулилася чоловікові лобом у бік та знову засопіла. Северин не ворушився незліченно довгі хвилини, не йняв віри, що це спрацювало.

Втекти? Так, він міг. Осавулі довелося б проковтнути цю невдачу. Але якщо він не зробить цього... Северин не знав, хто цей бородань — генерал, політик, учений, шпигун: ким би він не був, війна триватиме далі. Загине більше людей. І... Чорнововк уже не шукав собі виправдань, просто зробив крок, замахнувся та вдарив.

Вона, напевно, прокинеться від його судом, або від темної гарячої вологи. Здивується, що воно таке, побачить, звідки тече, почне торсати батька та кликати його, а потім закричить... Спогад про цю ніч переслідуватиме її до кінця життя.

І його також.

Чи це його призначення — вбивати татусів?

Северин розплющив очі. Безліч разів він бачив цей сон до стосунків із Ліною, та жодного разу не міг прокинутися раніше, ніж ударить лезо... Написана кров'ю сторінка, яку не видерти і не викреслити. Вперше він став проклятим у ніч срібної клямри, а вдруге — тієї безіменної ночі.

Палець правиці стискала обручка. Поруч спала Катря. Він обережно прибрав пасмо з її обличчя та прикрив ковдрою оголене плече. Ледь провів долонею по животику.

Пізньої ночі їх всадовили на прикрашений квітами віз, що домчав сонними вулицями Буди до «Чорта і ведмедя», де на молодят чекали найкращі покої корчми, великодушно віддані Яремою для святкової оказії. Решта залишилася гуляти: Василь і Гнат добряче набралися та виспівували сороміцьких пісень, Савка гомонів із Пилипом, а Ярема приймав поодиноких випадкових гостей, які цікавилися, що то за свято поблизу дуба Мамая, та, отримавши відповідь, підіймали чарки за щастя молодих.

У кімнаті чомусь сильно пахло їжею. У пошуках запаху Северин підійшов до вікна: над містом займався світанок. Звідси відкривався чудовий краєвид — недарма Малюк обрав ці апартаменти. Характерник протер очі, повернувся у ліжко, полежав, але сон більше не йшов. Він рушив до купи безладно скинутої вночі одежі та почав одягатися.

— Якщо ти вирішив перевірити сорочку на червець, то змушена розчарувати: моя калина вже давно втрачена, — повідомили з ліжка. — Хоча кому це знати, як не тобі.

— Доброго ранку.

Катря позіхнула й потерла очі.

— Ти уві сні зубами скрегочеш, — зауважив Северин, застібаючи клямри на чересі. — Раніше за тобою такого не помічалося, люба дружино.

Попри виразний наголос на останні два слова очікуваного ефекту не сталося: Катря пропустила звернення повз вуха.

— Коли всередині зростає нова людина, то навіть уві сні хочеться жерти, любий чоловіче.

Ні, не пропустила.

— Важка жіноча доля. На бенкеті ти з'їла вдвічі більше за мене, — погодився Северин. — Мабуть, хлопець росте... Чи дівчина? Знаєш, хто буде?

Клямри сяяли, мов новенькі — добряче начистив перед святом, а доти й забув, коли востаннє їх торкався.

— Звідкіля мені знати?

— Кажуть, нібито жінки відчувають такі речі.

— Кажуть, нібито вагітних не варто дратувати, — буркнула Катря. — Я відчуваю хіба що бажання вбивати. Гадки не маю, хто там сидить. Хлопець, дівчина, двійня, трійня...

— Трійня!

Така можливість йому й на думку не спадала.

— Цілком імовірно, — знизала плечима Катря та взялася було за гребінець, але одразу відкинула його. — Ну от і маєш, тільки заговорили про їжу, а я знову відчуваю голод! Срака-мотика, що за життя?

— Принесу тобі сніданок.

— Буду вельми вдячна, а я поки підснідаю, — вона дістала з-під подушки згорток.

То виявився рушник із загорнутими наїдками, що вочевидь перекочували сюди вчора з бенкетного столу.

— То ось звідки їдлом пахло!

— Завжди маю щось напоготові, — Катря окинула страви палаючим поглядом і потерла долоні. — Але сніданку це не скасовує, любий чоловіче.

— Зрозумів, — Северин мить коливався, чи варто зробити їй зауваження щодо їжі в ліжку, але вирішив утриматися. — Смачного.

Вона промугикала у відповідь щось невиразне та взялася до знищення пирога, а Северин спустився до зали. Там уже очікував Іван Чорнововк, постукуючи сталевим перснем по столу.

— Сідай, — наказав осавула призначенців без привітань.

У корчмі було безлюдно, лише сонний корчмар гримів під шинквасом.

— Я все думав, коли ти з'явишся по мою душу, — Северин сів навпроти.

За останні роки Іван помітно здав: війна ніби зламала стрижень, що тримав його, і тепер вага прожитого вичавлювала з осавули життя. Шпакуваті брови виглядали не загрозливо, а радше по-старечому безпомічно. Втім, це була тільки зовнішність, бо вдача старого Чорнововка не змінився анітрохи.

— Вітаю з одруженням. Вибач, що не приєднався до свята. Мав нагальні справи.

— Дякую за привітання.

— Тепер ти маєш зосередитися на головному, — Іван знову стукнув перснем об стіл. — Орден у скруті. Гіршій, ніж за часів Рокошу. Ти потрібен нам.

— Тобто куреню призначенців.

— Віра попередила?

— Ні, це було очевидно.

— Вона відстоювала тебе, наче ти слимак, який убити не здатен! Але ти — Чорнововк, син Ігоря, мого учня. Наше ім'я не боїться проливати кров! — Іван ударив кулаком по столу. — Настав час для справжньої служби. Аби розставити крапки на «ї», нагадую, що твоєї думки ніхто не питається. Це наказ.

— Авжеж, — спокійно відповів Северин.

— Колись ти хотів бути, як батько.

— Колись хотів, — знизав плечима Северин. Колись він був дурним і наївним.

Зараз, можливо, досі дурний, але точно не наївний.

— Ми вже працювали разом під час війни, — холодний тон відповідей не знітив осавулу. — Тому розводити сентименти нема потреби. Ти знаєш, що робити. Я ще після війни хотів тебе забрати, бо з таким талантом скніти серед двохвостих — суцільне марнування! Але Віра не дозволяла, стара відьма...

— У призначенців мало людей?

— Скрізь мало людей, — осавула стукнув печаткою по столу. — Чи думаєш, занепад Ордену нас не обходить? Ми тут усі разом в одній сраці!

— Я служитиму віддано в будь-якому курені.

— Радий це чути. Книша пригадуєш? Брат Полин. Нема більше брата Полина. І багатьох інших призначенців, без яких я куреню не уявляв, — теж немає! Твоя служба замінить їхню втрату.

Тобто він убиватиме за кількох одразу.

— Отже, відтепер молодий Чорнововк служить у курені старого Чорнововка.

— З чим і вітаю, — Іван виклав на стіл невелику грамоту з кількома печатями. — Офіційно ти наймолодший призначенець в історії Ордену.

— Нова грамота? — Северин посміхнувся на словах про наймолодшого призначенця. Кому яке діло до його віку?

— Так, бери і користуйся. Для нашого куреню вона потужніша за решту... Але про це згодом. Я взагалі чимало тобі розповім, бо найближчі тижні працюватимемо разом.

— Якесь важливе доручення?

— Спочатку згадаєш, як усе робиться. Бо займався три роки невідомо чим... А потім будуть важливі доручення.

— Я все добре пам'ятаю, — Северин вишкірився. — Прийти, вбити, повернутися. У мене спочатку руки тряслися і жахіття потім снилися. А згодом звик.

— Це було під час війни, брате. Там було інакше.

Не було.

— Сьогодні-завтра насолоджуйся подружнім життям, а післязавтра чекатиму о цій годині тут біля стаєнь.

Характерники встали і потисли руки.

— До речі, куди ви поділи Буханевича?

— Захар супроводив його до Черкас. Купили коня та речі першої необхідності, — Северин не бачив сенсу приховувати правду від осавули. — Розповіли, як їхати далі, не привертаючи уваги.

Усю правду він залишив при собі: Захар видав Володимиру листа для Соломії і наказав їхати до неї. Але цього старому Чорнововку знати поки непотрібно. Бозна, які у нього плани на Буханевича.

— Вляпався той корчмар знатно. Шкода, — осавула склав пальці обох рук і смачно хруснув суглобами. — Люди Басюги вже шукають справжніх писак. Колись ми вміли відвертати дим... А тепер лише гасимо полум'я.

По цих словах він знову став схожим на втомленого дідугана.

— До речі, — згадав Северин. — Я маю знати твоє прізвисько.

— Так, — кивнув Іван. — Морок. Брат Морок.

Чогось такого Северин і очікував.

— Наостанок, Щезнику. Ти чуєш голос Звіра?

— Жодного разу я не чув того голосу, — відверто відповів сіроманець. — Мабуть, йому так мерзенно від моїх діянь, що він сховався назавжди.

— Нехай так і буде, — осавула вийшов із корчми, кинувши наостанок: — Не хочу, щоб ти повторив долю батька.

Але робиш усе, аби я повторив її, подумав Северин.

Узяв до рук строкату грамоту. Отже, він тепер не тільки майбутній батько (можливо двійні, можливо трійні, аби тільки не трійні, до цього він достеменно не готовий), але й призначенець. Наймолодший призначенець в історії Сірого Ордену. Велика честь... Років сім тому він безмежно радів би, але тепер Северин не мав ілюзій щодо роботи призначенців. Вони були просто вбивцями — нічого благородного, нічого романтичного.

Він глянув на свою каблучку. Дівчина, яка відтепер була його дружиною, — чи він справді знає її? Чи стали вони з Катрею ближчими завдяки цим золотим смужкам на пальцях? Чи зможуть вони зростити дитину бодай трохи щасливішою за тих дітей, якими були самі?

Перед очима спала дівчинка біля закривавленого батька.