Тенета війни

Розділ сьомий

Сім років тому, під час пошуків Савки Пилип вважав зниклого побратима своїм другом, як і решта ватаги (хоч насправді вони були знайомі якийсь тиждень). Тому, коли брат Павич зненацька вигулькнув на весіллі, Пилип щиро зрадів та весь вечір провів у розмовах із ним, чи радше численних спробах розмов. Дивакуватий Павич спілкувався охоче, але постійно перестрибував з теми на тему, змовкав чи недоречно сміявся посеред речення, смикав за приліплене за вухом перо, починав щось жувати, колупався у носі, несподівано корчив гримаси та бовкав щось недолуге: загалом, підтримувати бесіду було непросто. Кілька разів Пилипу здавалося, що крізь химерні хащі він бачить вхід до кімнати з Савкою, якого вони знали до викрадення, але щоразу то була омана. Нарешті він покинув ці спроби. Савка змінився, як змінилися всі вони... Тільки ще дужче.

— Старого знайомця не знайдеш. Спробуй натомість побачити нового, — прошепотіла йому Віра Забіла.

Пилип із властивою йому методичністю, питання за питанням, узявся вивчати старого нового друга.

— Павичу, ти не знаєш, що сталося з твоїм учителем, Мироном Деригорою?

— Хвилі. Чорні хвилі забрали, — Савка прицмокнув губами і долонями зобразив рухи хвиль.

Мирон зник безвісти напередодні Північної війни, його тіла не знайшли. Поширена смерть розвідників.

— А пригадуєш, як гуляв з нами Києвом?

— Завелике, забагато, — Павич заламав руки і нервово озирнувся. — Старі нитки, нові нитки, рояться в кубельці, не розібратися, не розрізати, загубитися-загу битися...

Марнуєш час на божевільного.

Ного обличчя застигло та змінилося так швидко, що Пилип пропустив мить перетворення. Тривога і страх зникли, натомість Савка дивився прямо у вічі Пилипові.

— О, червоні вогники! Не ховайтеся! — він смикнув павине перо за вухом. — Той, що всередині, сильний. Давно зламав кордони Ецерона. Нашіптує...

Він знає.

— П-про що ти? — Пилип ледь стримав тремтіння голосу.

Його треба вбити!

— Серце, не стукай так швидко, — розсміявся Савка та обережно торкнувся вказівним пальцем між лоба Олефіра.

— А ти замовкни.

Дотик був м'яким, ледь відчутним. Пилип неабияк перелякався: вперше хтось без жодного натяку зрозумів...

— Ецерон його кліть. Сильний! Тримай і не випустиш, — Павич голосно розреготався, а потім сполохано замовк, ніби злякавшись звуків власного сміху.

— Не розповідай нікому, — прошепотів Пилип.

— Прошу.

Про всяк випадок він озирнувся, але всі навколо святкували і їм було байдуже до цієї розмови. Лише Забіла глянула на них, але поглядом шукала Савку — наче мама, що наглядає за маленьким сином.

— Не розповідай нікому, — повторив Пилип. — Нехай це залишиться нашою таємницею. Домовилися, брате?

— Секрет Ецерона, — Савка приклав пальця до губ і розсміявся. — Секрет.

— Дякую.

Несподівано для себе Пилип розповів йому про Майю. Слухач із Павича був кепський, але Пилип говорив і не міг спинитися. Та й кому ще він міг це розповісти? Савка не засуджував, не співчував, не цокав язиком, не ляскав по спині — просто розгойдувався на лаві та слухав чи вдавав, що слухає, а більшого й не було треба.

Інколи до них підсідали добряче захмелені Гнат, Ярема та Северин, і старі знайомці здіймали тости. Савка, як і Пилип, не вживав алкоголю: всі чарки, які йому підсовували, виливав під ноги із виразом огиди.

Глибокої ночі, коли гості провели молодят і почали розходитися, Пилип покликав Савку за собою. Він раптом згадав про справу, яку не хотів відкладати до наступного дня: бозна, що вбрикне Павичу до голови завтра, він може зникнути так само раптово, як і з'явився... А Пилип хотів віддати те, що майже сім років чекало між сторінками старої книжки без палітурки.

— Це належить тобі.

Скалічений характерник обережно, кінчиками пальців, узяв дагеротип. Довго роздивлявся зображення, на якому застигли п'ятеро — Северин, Гнат, Пилип, Ярема та він — через кілька днів після прийому до Сірого Ордену, молоді й веселі, у новеньких лицарських одностроях.

Губи Павича ворухнулися. Він часто-часто закліпав, указівний палець торкнувся власного обличчя на знімку, погладив лоба, провів по шапці, з-під якої буяла густа чуприна. Підняв палець до пошрамованого черепа, провів глибокими борознами на шкірі.

— Брате, з тобою все гаразд? — прошепотів Пилип. Він сам був ладен розридатися.

Павич міцно обійняв його, а потім шморгнув і без слів пішов геть, розмазуючи сльози рукавом сорочки. Потому Савка зник. За два дні Пилип отримав від нього повідомлення з єдиним словом: «Дяка».

...Буран проминув дорожній знак, що вітав усіх добрих подорожніх, які прибули до славного села Старі Сади.

— Майже приїхали, — Пилип ласкаво провів долонею по кінській шиї. — Станеш у затінку, біля води та зелені, і жодні ґедзі там тебе не дістануть.

Буран радісно заіржав у відповідь.

Мабуть, цією дорогою їхав Щезник, коли без дозволу покинув ватагу, аби побачити молоду відьму, яку кохав до нестями. Тоді Пилип геть не зрозумів цього вчинку та мовчки засуджував побратима. Тоді він вважав, що народжений одинаком... А вже через рік сам не раз порушував розклад вартового, аби якомога швидше повернутися до Майї. Щоразу летів до неї, як птах до гнізда, а коли війна забрала її, гостро відчув, яким порожнім стало життя без людини, до котрої хочеться повертатися.

Буран спинився біля хати, що стояла край лісу, і характерник спішився. Тлустий чорний котисько, який вигрівався на сонечку, зміряв прибульця підозріливим поглядом, зашипів та зник у хатині. Наступної миті звідти випурхнула жінка — немолода, красива, з хвилястим темним волоссям, пронизливим поглядом і лукавою посмішкою.

— Що привело змученого пана лицаря до відьминої оселі? — спитала дзвінким голосом, який пасував би двадцятирічній юнці. — Похмілля? Закреп? Сифіліс? Усе разом? Для Сірого Ордену завжди маю гарні знижки.

— Вітання, Соломіє, — Пилип стягнув з обличчя маску і вклонився. — У мене послання від Захара Козоріза.

— Он воно що, — відьма зіщулилася. — І що ж переказує Захар Козоріз?

— Він каже, що мені можна довіряти. Я прибув для розмови з паном Буханевичем за наказом Ордену. Жодної кривди. Маю розслідувати, хто познущався з його рукопису.

Відьма кілька секунд вивчала Пилипа, а потім кивнула.

— Гарна коса. Як тебе звуть?

— Пилип Олефір.

— Чи не знаєш часом Северина Чорнововка?

— Я його друг. Чув трохи про вас.

— Сподіваюся, тільки хороше, — вона всміхнулася вже іншою усмішкою, ширшою й теплішою. — Став коня і заходь усередину, Пилипе.

У невеличкій хаті Пилип кілька секунд звикав до надзвичайно густого і пряного повітря. Відьмина оселя була переповнена сушеними травами: різноманітні духмяні оберемки заполонили ледь не всі можливі поверхні, завішували стіни, звисали з-під стелі, стирчали по кутках — саме вони займали тут найбільше місця. Соломія відсунула килимок, під яким виявилася ляда, підняла її та гукнула:

— Вилазь, письменнику! Свої приїхали.

З льоху вибрався пом'ятий Володимир Буханевич. За останні дні він скинув не менш як пів пуда ваги.

— О, пане Олефір! Як добре, що послали саме вас, — посмішка корчмаря вийшла засмученою. — Я б запропонував партію у тавлію...

Басюга обрав Олефіра для цього доручення саме з огляду на давні дружні стосунки та роль захисника, яку Пилип узяв на себе під час спалення корчми Володимира — це мало додати відвертості їхній розмові.

— Здоровенькі були, пане Буханевичу, — привітався характерник. — Як почувається ваша спина?

— Відбулася малою кров'ю, — корчмар повів плечем і скривився. — Гоїться, спасибі.

— Радий це чути.

— Та все завдяки вам, друзі! Захистили, не віддали на поталу, сховали, переправили... — Буханевич трохи просльозився та ніяково протер очі. — Як мені віддячити?

— Найкращою подякою буде оповідь про те, як же трапилося, що ваш рукопис перетворився на жахливий памфлет.

Соломія пішла чаклувати над казанками у пічці.

— Авжеж, — Володимир пригладив розчухрані кучері навколо залисин і присів на табурет. — Все почалося навесні. Мені надійшов лист від видавництва: мовляв, почули, що я не один рік збирав оповідки про характерників, а вони мають велику цікавість видати таку збірку. Сказали, така література зараз на часі.

— Що за видавництво? У книжці не зазначено назву.

— Не називайте той непотріб книжкою! — підхопився з табурета колишній корчмар. — То не книга, а лайно у палітурці! Такому місце в нужнику! Вибачте, Пилипе... Досі не можу змиритися з усім, що сталося...

— Заспокійливий чай, — втрутилася Соломія і ледь не силоміць залила ковток у Буханевича. — Пане лицарю, будете?

— Ні, дякую.

— Може, вишнівки?

— Просто води, — характерник подякував і повернувся до Володимира, який люто дмухав на чай. — То що за видавництво?

— Я про нього ніколи не чув... І це, чорт забирай, мало б мене збентежити! Але ні, — чоловік похитав головою та знову всівся на табурет. — Щастя затьмарило розум. Я багато років плекав мрію видати книгу, але звідусіль отримував самі тільки відмови. Аж раптом до мене звернулися! І я повірив, що настав довгоочікуваний час! Нарешті роки праці окупилися! Наївний...

— Вони заплатили за рукопис?

— Так, щедрий аванс разом із договором. Тут я мав би замислитися вдруге, бо занадто добре все складалося: видавці жодного разу не захотіли зустрітися особисто чи принаймні почитати кілька історій перед придбанням рукопису... Але тоді я про це не думав. Радісно підмахнув угоду і всім навколо вихвалявся, що тепер мене видаватимуть. Йолоп... Справжнісінький йолоп!

Соломія вказала йому на горнятко. Володимир сумирно сьорбнув.

— Що сталося потім?

— Потім була тиша. Я писав їм декілька разів: питав, коли чекати видання, чи планують додати гравюри, який обсяг першого накладу... Мовчанка. А на носі — черговий збір Сірого Ордену, гаряча пора для будь-якої корчми Буди. Раптом вранці вривається знайомий, жбурляє в обличчя якусь книгу та кричить, що знати мене не хоче... Господи Боже! Я підіймаю той талмуд і від жаху ціпенію — леле, то ж мій літопис! Точніше, моє прізвище і моя назва... А всередині все спотворили, перекрутили, перевернули догори дригом, полили брудом, до кожної оповідки додали брехні та звірств, понівечили геть усе... Знищили роботу багатьох років! Я душу в неї вклав, а ті покидьки заплямували моє прізвище! Я б їх власними руками задушив...

Володимир ледь не розбив горнятко, але під поглядом Соломії опанував себе і допив рештки чаю.

— У вас мається щось від того листування?

— На щастя, серед речей, котрі я порятував, дещо лишилося, — Буханевич узявся порпатися у своїй скриньці. — Ось! Тут був перший лист, та він не зберігся. Я його на стіну повісив...

Пилип взяв великий жовтий конверт, пробігся очима. У графі відправника стояли цифри поштового індексу, номер абонентської скриньки та місто — Коростень.

— Також я маю оригінал літопису... Не весь, але декілька історій. Ви можете порівняти і побачити, що я такого не писав!

— Не варто, пане Буханевичу. Я вам вірю.

Той усміхнувся з полегшенням.

— Ви справді вірите, Пилипе? Вірите, що мене зробили жертвою? Вірите, що я в житті не вигадував такого мракобісся про ваших братів?

— Вірю, пане Буханевичу. Ми з вами давно знайомі. І багато хто також вірить у вашу невинуватість, — остання фраза була неправдою, але характернику хотілося якось розрадити його.

— Чимало товаришів зреклося мене і тепер вони проклинають моє ім'я, — сумно відповів Володимир. — Дякую за довіру, Пилипе. Мені болить не від ножа в спину, і навіть не від втрати корчми та колекції шабель, а від величезної плями на моєму чесному імені... Не знаю, як із цим ярмом жити далі.

— Не впадайте у відчай, пане. Найстрашніше ви пережили, а час усе розставить по місцях.

Соломія, з огляду на пізній вечір, запропонувала Оле-фіру лишитися на ночівлю. Він погодився, а перед тим з'їздив до найближчого дуба та надиктував знайомому скарбничому адресу з конверта. Після цього вони з Володимиром зіграли кілька партій у тавлію, які Пилип навмисно програв, аби підбадьорити пана Буханевича, а коли той заснув, потеревенив із Соломією.

— Сто тисяч років малого Чорнововка не бачила, — повідомила відьма. — Вічно забуває про мене! Ніколи першим не напише. Хіба не свинюка?

— Він дуже заклопотаний останнім часом, — відповів Олефір.

— Справді? Чим саме?

Пилип зметикував, що розповідати про весілля не варто: якщо та молода відьма колись тут жила, то, певно, була її ученицею... Нехай Щезник сам із цим розбирається, вирішив Олефір.

— Його перевели до куреня призначенців.

Щезник повідомив новину, коли ватага зібралася на прощальний кухоль. Еней виглядав приголомшеним, Малюк і Варган радісно привітали з цією подією. Савка не з'явився — за словами Северина, уже чкурнув геть із Буди своїм незбагненим маршрутом.

— Призначенці, — повторила Соломія та постукала пальцями по столу. — Це не той самий курінь, де служив його батько?

— Той самий.

— Як іронічно, — Соломія налила собі вишнівки і запропонувала Пилипові, але той відмовився. — Варто його тепер чекати з первістком від якоїсь характерниці!

Олефір почервонів і промовчав.

— Ну, а ти? — Соломія уважно вивчила його обличчя. — Що в тебе за журба?

Ніч срібної клямри. Зламана кліть. Четверо солдатів. Сльози Майї. Багряні хвилі. Священник і його охоронець. Настирливий голос. Піштолик із срібною кулею.

— У мене все добре, — чемно всміхнувся Пилип.

Спалося напрочуд спокійно. Після Буди Звір чомусь дав йому спокій: не втручався в думки, не заважав розмовам, не розхитував душевний спокій. Злякався піштолика? Чи тому зарадив Павич? Адже саме після його доторку голос затих... Щезник казав, що Савка має дивні сили, природа яких навіть йому, колишньому двохвостому, незрозуміла.

Бозна-чому замовк Звір, але нехай він мовчить і надалі.

На ранок Пилип насамперед перевірив дуба. Скарбничі розкопали, що абонентська скринька в Коростені належала конторі «Chysta mriya»: заледве чотири місяця існування, статутний капітал у десять золотих і створення друкованих видань за оголошену мету підприємства. Управителем значився такий собі Хведір Цапко, кількаразово судимий і тричі засуджений за дрібні афери та шахрайство. Класична ширма гравців, які бажають залишатися невідомими.

Сам Хведір дотримувався альтернативної точки зору щодо своїх талантів: він вважав себе несправедливо засудженим генієм, чиї здобутки привласнила жадібна влада.

— Як можна називати моє страхування облудною схемою і самим натомість впроваджувати таку саму? — бідкався пан Цапко, наливаючи собі коньяку.

Він любив нарікати на минуле, бодай навіть зі слухачів у кабінеті була тільки пляшка. За стінами безупинно тріскотіли верстати. Попервах ці звуки та потужний запах типографської фарби дратували, але Хведір пристосувався і взяв за звичку щогодини поважно проходжатися цехом, на роботі котрого він ані чорта не знався.

У світі таки існувала справедливість! Нарешті Хведір обійняв гідну посаду, що цілком відповідала його талантам, міг насолодитися безбідним життям, заслуженою платнею та солодким байдикуванням, десь глибоко в душі підозрюючи, що незабаром це все скінчиться, бо занадто вже добре виходить, а в житті так не буває і загалом воно нагадує одну з його власних схем, в якій він, щоправда, не на місці організатора...

Двері до кабінету з хряскотом розчахнулися. Цапко навіть не глянув, хто продерся крізь охорону, а довірився вкоріненим рефлексам, що кинули його до відчиненого вікна. Вікна не дістався: у повітрі свиснуло, ногу вжалило й смикнуло, і Хведір повалився долі.

Не встиг допити коньяк, подумав він розпачливо. Французький, справжній, контрабандний!

— На допомогу можете не кликати, все одно не почують. Гарна у вас друкарня, — повідомив незнайомець, змотуючи канчук, яким уміло попередив утечу. — Чимало верстатів, багато людей. Усі при справі.

— А ти ще хто? — почав Хведір, роздивився черес із трьома клямрами та стулив пельку.

Це було гірше за сердюків.

— Цікавий життєвий поворот, пане Цапку, — характерник говорив так спокійно, що спиною бігли сироти. — Поясніть мені, як усе склалося. Вийшли з тюрми... І раптом засновуєте видавництво. Орендуєте велике приміщення, купуєте верстати, наймаєте людей. Працюєте безперестанку, друкуєте спочатку листівки, потім цілу книжку. Наклади вимірюються десятками тисяч. І що найцікавіше, розповсюджуєте це добро по всіх полках Гетьманату геть безкоштовно. Звідкіля така щедрість?

— Старі запаси відкопав, — бовкнув Хведір.

— Авжеж, — характерник повів рукою і канчук поповз підлогою, наче змія. — Не знайшли кращого застосування старим запасам, аніж альтруїстичне створення бруду проти Сірого Ордену.

— Мої гроші, що хочу, те й...

Канчук свиснув біля вуха і Хведір ледь не обмочився. Рештки відваги зникли.

— Облиште побрехеньки, пане Цапку, я не маю на це часу. Хто платить?

— Якщо я розповім...

— Ніхто не захистить, пане Цапку. Ви вже відіграли свою роль, — блакитні очі дивилися холодно й пронизливо. — Ваші замовники знали, що я знайду це місце, але не попередили. Вас давно списали з рахунків.

— Якщо я розповім, мене вб'ють, — Хведору захотілося плакати.

Занадто швидко скінчилося солодке життя, до якого він устиг звикнути.

— У вас невеликий вибір, пане Цапку. Можете промовчати і померти тут, можете розповісти і спробувати вижити.

— Трясця! — Хведір не вагався. — Гроші приносили готівкою, жодних імен, жодних банківських цидулок. Всі наявні документи у столі. Це все, що я знаю! Мене просто посадили в крісло та давали папірці на підписи!

— Дякую, — характерник підкинув ключі на долоні. — Бачите, пане Цапку, це було доволі просто.

— Непросто, — заперечив Хведір. — Ударте мене кілька разів та відріжте мізинця. Якщо мене спіймають, то не повірять, що я не продався!

— Докази тортур? Гаразд, — сіроманець знизав плечима і дістав з-за череса ніж. — Опісля розкажете, хто саме посадив вас за стіл і давав папірці на підпис. Потрібен детальний опис. Мені дуже кортить познайомитися з вашими замовниками.

Характерник без попередження копнув його в зуби, а потім у живіт. Хведір набрав повітря застогнати, коли праву долоню втиснули у підлогу.

— Ні! Я передумав, відрізати не тре... — зарепетував було Хведір, але кінець фрази потонув у вереску, який ніхто не почув за гулом друкарських верстатів.

Кров порснула в обличчя сіроманця. Він раптом впустив ножа та з хрипінням повалився навколішки. Руки охопили голову, на шиї напнулися м'язи, і характерник заревів так, що очі полізли із зіниць. Хведір не знав, чого більше жахатися — видовища кривавого відрубка замість пальця; відтятого мізинця, що нагадував білого черв'яка на підлозі; чи юродивого сіроманця, що бився прямо перед ним у страхітливому припадку.

— Покинь! Облиш! Згинь! — кричав характерник, качаючись підлогою. — Що мені зробити, аби ти зник назавжди?

Він ляскав себе по щоках, бився лобом об дошки, кусав губи, а потім вихопив невеличкого піштоля та приставив собі до скроні.

— Я натисну його, клянуся! Ти знаєш, що там! Ти не зможеш мене спинити! Ще раз я почую тебе, ще раз побачу багряні брижі, то миттю натисну гачок — і все скінчиться!

Хведір того вже не бачив: забувши про біль, вистрибнув через вікно й дременув так, що п'яти виблискували. Від самого початку цієї клятої авантюри він знав, що не варто зв'язуватися з вовкулачими справами, від самого початку було зрозуміло, що за золото доведеться розплатитися, і ось тепер він втратив пальця, бозна-скільки божевільних характерників шукають його, а єдиний вихід — тікати світ за очі та десь далеко за державним кордоном починати друге життя. Так пан Цапко зник із земель Українського Гетьманату і більше ніхто його не бачив.

А Пилип усе качався підлогою та кричав, кричав, кричав, але гул друкарських верстатів поглинав його лемент.

***

Час покінчити з цим. Заради родини. Заради мрії. Заради вбитого Павла. Заради себе. Чого б воно не вартувало!

У рішучому сум'ятті Гнат не одразу помітив, що Упир зашкутильгав. На щастя, це сталося у місцині, де мешкав знайомий коваль Гриць, який не вперше допомагав із конем.

— Здоровенькі були, — привітався Гнат.

Гриць, який міг ламати підкови голими руками, саме збирався пройтися молотом по розпеченому шматку металу, що його кліщами на ковадлі тримав підмайстер.

— Підкуватися треба.

— Зачекай, — Гриць кілька разів ударив, розбризкуючи помаранчеві іскри.

Іскри нагадали, як Гнат вів сестру-наречену до дуба. Гарний спогад... Він був так само щасливий, як і на власному весіллі.

— Одну підкову? — спитав коваль.

— Решту не завадить перевірити.

Упир форкав і копита наставляти не бажав — знав, до чого все йде, а він страх як не любив підковуватися.

— Третю також треба, — оголосив Гриць після оглядин.

— Треба — то роби.

Коваль, зазвичай охочий до баляндрасів, мовчав. Поки підмайстер тримав копито Упиря, а Гриць ладнав нову підкову, Гнат заспокоював коня, поміж тим спробував завести розмову.

— Ото крутимось, як ті млини, а все стоїмо на місці, — зазвичай ця глибока фраза оберталася початком розмови з будь-яким ремісничим.

— Угу, — тільки й буркнув Гриць.

Він безкоштовно витягнув Гнатові гнилого зуба, коли жоден знахар у навколишніх паланках не допоміг. Гриць завжди поводився як добрий приятель, то що могло... І тут Гната осяяло: клята книжка! От у чім справа! Треба було Буханевича спалити разом із його корчмою.

За роботу Гриць узяв повну ціну, хоч раніше не гребував поторгуватися.

— На чарку теж не запросиш? — спитав Гнат прямо.

— Часи змінюються, — відказав коваль. — Як послуги мої потрібні, то заходь. Але разом не питимемо.

Кілька секунд Гнат боровся із бажанням зацідити ковалеві в бороду, але натомість крутнувся на закаблуках та вийшов геть. До біса Гриця! Хай думає собі, що забажає.

У порожній «Нічній мавці» за шинквасом чатував сонний Тарасик.

— Пане Бойку! — привітався він голосно. — Давно не бачилися!

— Ти запам'ятав моє прізвище.

— Хіба ж вас забудеш? — усміхнувся Тарасик. — Чарку на особистий рахунок?

— Давай.

Після горілки прокинулася спрага, проте від другої чарки Гнат відмовився.

— Ви прибули зарано, пане лицарю, дівчата ще не приймають, але...

— Мені потрібен Шевальє. Він унизу?

Характерник знав, що цей день настане, знав ще відтоді, коли вперше потиснув руку бандита, та все одно почувався неготовим. Але зараз відступати не збирався.

— Не можу знати напевне, пане лицарю, — знітився Тарасик.

— Брехати навчися, шмаркачу.

Гнат розраховував на дрібку алкогольної рішучості, проте горілка не допомогла. Перед ніччю срібної клямри було не так лячно... Занадто довго він годувався з брудних рук. Шевальє, мабуть, захоче чимало в обмін на розірвання невидимого контракту. Та байдуже! Він виконає найбрудніше завдання, аби зіскочити з цього гачка. Заради родини. Заради мрії. Заради вбитого Павла. Заради себе!

У підвальному казино було тьмяно і задушливо. Тхнуло велелюдною вечіркою, що скінчилася кілька годин тому. Поміж гральних столів сновигали численні прибиральники.

— О, месьйо лицар! Радий вас бачити, мон амі, — Шевальє був, як завжди, бездоганно вбраний та свіжий, наче щойно прокинувся.

Він стояв за довгим столом, укритим стовпчиками монет й стосиками банкнот, та власноруч перераховував їх.

— Є щось магічне вранці після гри, — Шевальє вказав на гроші. — Люблю інколи особисто порахувати чистий прибуток. Мій рахівник дозволяє цю невинну слабкість... Авжеж, завжди все перевіряє після мене.

Шевальє розсміявся. Сьогодні він був у доброму гуморі.

— Дотик до цих грошей нагадує, з чим маєш справу, — чоловік покрутив у долоні дукача. — Так само з лярвами і трупами: треба повсякчас нагадувати собі, звідки ти й ким є насправді.

Він поклав дукача на місце, взяв натомість банкноти і помахав перед носом, торкаючись грошима тонких напар-фумлених вусиків.

— Мерзенний запах. Але спітнілі курви та обхезані мерці смердять не ліпше, — повідомив Шевальє. — Даруйте цей раптовий філософський відступ, мон амі. Рідко з ким можу поділитися, та що там — рідко коли такі думки спливають! Певно, день сьогодні такий... А підрахунок грошей як своєрідна вправа. Добряче провітрює голову.

Він посміхнувся.

— Ви прибули вчасно, мон амі. Маю важливу справу. Саме вашого масштабу.

— Я прийшов не для заробітку, — мовив нарешті Гнат.

— Половина платні авансом, — підморгнув Шевальє.

— Не цікавить.

— Шарман! Тоді навіщо? — здивувався Шевальє і глянув на годинник. — Для дівчат і казино зарано. А ви схожі саме на ту на людину, якій це вкрай необхідно.

Гнат видихнув.

— Я виходжу з гри.

— Он воно як, — Шевальє підкинув і вправно зловив фішку. — Сумна новина, мон амі. Що перестало влаштовувати у нашій співпраці?

Гнат скреготнув зубами. Постаті охоронців Шевальє ледь помітно перемінилися, напружилися — чекали тільки знаку.

— В Ордені мене підозрюють та ймовірно стежать, — якомога спокійніше пояснив характерник. — Я вже отримав попередження. На кону моє життя.

— Розумію, мон амі, — Шевальє зітхнув і поправив метелика.

Небезпечний жест. Гнат зосередився, готуючись до бою.

— Украй неприємна ситуація, — мовив нарешті бандит. — На жаль, сфери мого впливу обмежені. Серед вовчих лицарів я жодних важелів не маю. Якщо обставини складаються таким прикрим чином, мені зостається хіба подякувати вам за добру службу.

— Справді?

Він не розраховував почути ці слова так легко.

— Авжеж! Ви були чудовим і надійним союзником. Я ціную вас, мон амі, і переймаюся вашою долею, тому поміж нами віднині немає нічого, крім поваги та добрих стосунків, — Шевальє кинув фішку на стіл та простягнув руку. — Мої двері завжди відчинені для вас, пане лицарю.

— Дякую! — Гнат міцно потиснув долоню бандита.

Болото раптом випустило його.

— Не дякуйте. Принаймні не зараз, — Шевальє посміхнувся. — Дочекайтеся вечора! На знак дружби я вам дещо подарую. На коня, як то кажуть.

Характерник отримав вечір у «Нічній Мавці» за рахунок закладу, від цього відмовитися він не зміг. Напої та дівчата у необмеженій кількості стали підсумковою рискою над його рішенням. Щасливий Гнат і не помітив, як добряче налигався, докинувши зверху дурманів (теж за рахунок закладу), відтак остаточно втратив контроль та прокинувся пізнім ранком у теплих обіймах Лілеї.

Голова тріщала, на серці знов було паскудно. Скільки таких ранків мав — уже й не злічити. Гнат посунув до вбиральні проблюватися та глянув у дзеркало. Спухла мармиза з червоними очима викликала огиду. На грудях крутився чорний коловрат, який набив батько після ночі срібної клямри. «Між підлотами і чеснотами...»

Він сплюнув. Вовчий лицар, курва мати! Захисник країни! Бачив би тебе зараз син!

Гнат спересердя розтрощив дзеркало ударом кулака, отямився, зашепотів кровотечу з порізів, повернувся до кімнати та вдягнувся. Лілея, навіть не прокинувшись, перевернулася на інший бік.

— Годі з мене.

Він покинув «Нічну Мавку» з твердим наміром більше ніколи сюди не повертатися. Якщо доля подарувала змогу почати все з чистого аркуша, то він цим скористається. Так, він йолоп, але навіть йолоп прагне змін.

Залишалася остання справа.

Орися читала дамський роман на лавочці посеред айстр. Зачувши цокіт копит, підвела голову, угледіла постать Гната, впустила книжку на землю. Налетіла на нього оскаженілою мареною.

— Геть з глузду з'їхав? Тебе скільки людей бачило? Отак просто припхатися крізь парадну браму без жодного попередження!

Вона штурханами запхала його до будинку подалі від чужих очей.

— Я ж казала, що напишу тобі! Він кілька місяців був тут і тільки-но поїхав, бовдуре! — просичала Орися. — Ти міг заскочити його вдома! Невже не розумієш?

Гнат мовчав.

— Що, води в рота набрав? Ти ж знаєш, як ми ризикуємо! Ти розумієш?

Сіроманець кивнув. Цього було досить, аби Орися змінила гнів на пристрасть та накинулася на нього з обіймами.

— Скучив за мною, бідолашний... Я теж скучила. Ти прочитав мої думки! Саме хотіла написати, аж ти заявився. Тепер увесь день наш, — вона пригрозила пальчиком. — Але ніколи більш так не чини!

Гнат не відповідав. Дивився на Орисю іншим поглядом.

Чому він тоді спокусився нею? Розшукував після війни рештки себе молодого, вільного, безтурботного, не посіченого шрапнеллю? Чи просто хотів стрибнути в гречку без жодних на те підстав?

Уляна виступила проти волі батьків силоміць видати її заміж; Орися після кількох років таємних побачень із Гнатом сказала, що проти запланованого шлюбу вдіяти нічого не могла... Чому він раніше не замислювався про це?

Гнат подивився на її руки: витончені, прекрасні, з довгими пальцями, якими вона так майстерно грала на фортепіано.. . Чи були колись ці руки перемащені борошном? Чи хоча б раз випікали хліб?

Навіщо він стільки часу зустрічався з нею? Гра? Звичка? Привиди минулого? Вони ж із цією жінкою пасують одне одному, як сраці фіранки! Певно, він просто не задумувався. Плинув за течією...

Бозна, що за людина її чоловік. Його не шкода. Але ж Уляна! Вона варта цілого кагалу таких панянок.

До біса курв. До біса Орисю. Годі з нього.

— Агов, Гнате!

Орися помахала долонею йому перед носом, усміхнулася, поцілувала. Він не відповів на цілунок.

— Та що з тобою сталося? — вона насупилася і втягла носиком повітря. — Від тебе відгонить сивухою!

Орися не має до нього почуттів. Це просто звичка знудженої шляхтянки, якій кортіло мати щось пікантне, аби пошепотітися з подругами. Він — просто її шкідлива звичка.

— Не стій стовпом, скажи хоч щось!

— Годі, — промовив Гнат.

— Що? — не зрозуміла вона.

Вчора здавалося, що розрив із Шевальє стане найскладнішим випробуванням. Проте ця розмова також виявилася непростою.

— Між нами все скінчено.

Її посмішка випарувалася.

— Це жарт такий? — Орися відступила на крок. Не вірила.

— Я роблю так, як давно слід було вчинити.

— Що ти верзеш?

— Бувай, Орисю.

Він рушив до дверей. Якусь мить вона стояла приголомшена, перетравлюючи й усвідомлюючи почуте, а потім вибухнула.

— То пішов до бісової матері, виродку! Щоб очі мої тебе більше ніколи не бачили! Думаєш, можна так просто використати мене та піти собі геть? Я тебе прокляну! Подружці-відьмі твій портрет вишлю, щоб зурочила! Та щоб у тебе прутень всох! — як на колишню вихованку інституту благородних дівиць, Орися знала чимало лайливих слів. — Пес налиганий! Най би ті всі зуби повипадали! Ніколи не наближайся до цього будинку, чуєш, клята кров? Ніколи! Власноруч тобі кілок у серце встромлю!

Покоївки підглядали, як услід характернику полетіла ваза та розбилася об двері. Орися кричала, вперше в житті покинута, люта й ображена, але Гнат уже її не чув. Стукіт копит смоляного коня стих за маєтком.

Орися замовкла, опустилася на підлогу і заплакала.

***

Після пари тижнів традиційних зволікань, що завжди передують офіційним візитам, Ярема нарешті побачився зі своїм майбутнім попутником — дипломатом Зіновієм Чарнецьким. Той виявився статечним чолов'ягою середніх літ, характер мав саркастичний, спину тримав підкреслено рівно. Дипломат сподобався Яремі, адже він звик бачити на цій посаді улесливих крутіїв, які радше дозволять собі палець відрізати, ніж відверто зізнаються, що мають на думці.

— Радий, що моїм аташе буде досвідчений сіроманець, — заявив Чарнецький. — Спрацюємося.

— Безперечно.

Вони сиділи в одній із кав'ярень неподалік Чернівецького університету. Спокій порушував лише галас студентів, які по обіді розходилися з денних лекцій.

— Нині ваше прізвище лунає гучно, пане Яровий. Гетьманські вибори! Мене надзвичайно вразило, що ви виконуєте такі приземлені завдання у той час, як ваш брат має чималі шанси на булаву, — зауважив Чарнецький.

— Він довго прямував до неї, — відповів характерник. — Але я до цього жодного стосунку не маю.

Яків більше не писав. Вони ніколи не були близькими, але жести ввічливості на кшталт періодичного листування завжди вважалися обов'язком, так їх виховали — брати зі шляхетської родини мають поводитися належним чином. Мабуть, відмова Яреми засмутила Якова так, що той викреслив молодшого брата зі списку рідні. А тут ще й «Літопис» ... Ця книженція, певно ж, коштувала Якову кількох голосів, адже в обох радах чудово знали, з якого роду походить ясновельможний пан Яровий. Утім, то не його клопіт, вирішив Ярема, і викинув брата з думок.

Вирушили наступного дня. Характерник залишив черес у багажі, зовні перевтілившись на звичайного охоронника посланця Українського Гетьманату. Перетнувши кордон, екіпаж покотився крученими дорогами Об'єднаного Князівства до великого міста Клуж-Напоки, де їх зустрів надзвичайний та повноважний посол Українського Гетьманату пан Плохій.

— Завтра відбудеться урочистий прийом на честь вашого прибуття, — повідомив пан посол, сивенький дідусь із вставною щелепою. — Я планував приєднатися, прибув із Бухареста задля цього, але кляте здоров'я...

Він зайшовся несамовитим кашлем, аж щелепа ледь не вискочила з рота.

— Кляте здоров'я! Після дороги зле, лікар-душогуб не дозволяє мені виходити з будинку, — продовжив посол. — Тішуся, що прислали двох молодиків, а не старих пердунів на кшталт мене.

— Зичу найскорішого одужання, пане посол. Прикро чути, що вас не буде на прийомі, нам вельми бракуватиме ваших знань. Що потрібно знати для майбутнього вечора?

На відміну від Яреми, Зіновій чудово знав, що їх чекає, але хліб дипломата пан Чарнецький їв не дарма.

— Бенкет відбудеться за стандартним протоколом... Світські теревені. Великого Князя не буде, але вас особисто привітає Влад Ракоці, перша особа Трансильванії. З ним варто заприятелювати; на решту присутніх — байдуже. Міль, що злітається на сяйво святкових свічок, — пан посол замислено пожував губи. — Після прийому очікуйте багатоденних мандрів містами, замками і полігонами, де вам усіляко демонструватимуть армійські сили та потужний оборонний потенціял країни. Висновки з побаченого робіть самі. Я не тямлю у військовій справі, але й сліпому ясно, що тут готуються до війни.

— Війни на чиєму боці? — спитав Ярема.

— Правильно мислите, юначе, — пан посол засміявся, але сміх обернувся кашлем. — Трясця! Душогуб мав рацію, мені варто повернутися до ліжка... Якщо вас цікавить думка недужого стариганя, який останні роки просидів у Бухаресті та ретельно нишпорив довкола, то ось вона: я готовий закластися на майбутню пенсію, що османи прийдуть сюди з війною.

Замок Клуж-Напоки, одна з фортець легендарного Семиграддя, мав над брамою величезний герб міста із вишкіреною вовчою мордою. Ярема поправив костюм — без череса він почувався незвично — проте вирішив, що цей герб є добрим знаком.

— Знаєш, що зараз буде, пане Яровий? — спитав Зіновій.

Не минуло й доби, як вони перейшли на дружнє «ти».

— Бенкет на честь нашого прибуття?

— Саме так! Поважних гостей, себто нас із тобою, візьмуться улещувати, — Зіновій ласо посміхнувся. — За це я люблю свою роботу.

Ярема здивовано кліпнув очима.

— У північних краях господарі не пропонували тобі солодке жіноче товариство, аби не сумував наодинці?

— А, ти про це... траплялося, — Ярема глянув на безіменний палець дипломата. — Але ж ти одружений.

— Ех, пане Яровий, помітно, що ти ще молодий та погано обізнаний із жіночою натурою! Гадаєш, дружина чекатиме, доки ти десь тижнями вештаєшся? — Зіновій знов усміхнувся. — Здорова молодиця прагне тілесного кохання, така вже людська природа. Я от, наприклад, тільки з країни поїду, як мені роги наставляють. Найсмішніше, що вона вважає, ніби то великий секрет, про який нікому невідомо!

Чарнецький реготнув.

— Ого... співчуваю, — Ярема був дещо спантеличений, адже це вперше спостерігав чоловіка, який не божеволів від люті по згадці про подружню зраду. Ба навіть — про постійні зради.

— Не варто! Найбільше мене непокоїть, що немає дітей після п'ятого року подружнього життя, планую звертатися до лікарів, — Чарнецький поправив і без того бездоганний комірець сорочки. — Поміж нами мовчазний договір: коли я вдома, все пристойно. Коли ж поїду... Тоді ми з нею самі по собі. Навіщо одне одного мучити? Ти шляхтич, пане Яровий, маєш розуміти, шлюб — то данина роду, а не почуттям.

— Авжеж, розумію, — Яремі одразу згадалася Галина. Невже вона стане такою самою дружиною? А він таким чоловіком... Навіть думати про це було бридко.

— Найсмішніше, що серед її коханців є характерник, — додав Зіновій мимохідь.

— Овва! А як звуть твою дружину?

— Ірина.

Міський голова зустрів їх із великим почтом, але Ярема пропустив усю вітальну промову, прораховуючи шанси, чи може Ірина Чарнецька виявитися тією самою Орисею.

— На превеликий жаль, Великий Князь унаслідок заклопотаності державними справами не міг осяяти своєю присутністю наш скромний бенкет, — белькотів голова, вклоняючись на ходу. — Втім, безперечно, ви побачите його у прийдешній мандрівці! Прошу, панове, проходьте. Чимало вельможних гостей з усієї Півночі нетерпляче очікують зустрічі з вами, серед них пан Ракоці власною персоною!

У центральній залі Ярема навіть роздивитися до пуття не встиг, лише відмітив чималу кількість державних прапорів, що майоріли у Князівстві ледь не щокроку. Розпочалися традиційні урочистості: знайомства, потиски чоловічих рук, цілунки жіночих пальців, вервечка облич, костюмів, суконь, віял, коштовностей, чергування довгих незвичних імен із не менш довгими й вигадливими титулами, розшаркування та реверанси. Головне — люб'язно посміхатися та вдавати, буцім тобі не байдуже. Загартований Чарнецький тримався на висоті, а як минув час, віртуозно прикрив відхід Яреми до столів, позаяк той знемагав від голоду.

Спраглий характерник саме запивав качину ногу келихом червоного вина, коли поряд сповістили:

— Ненавиджу великосвітські раути.

Яровий скосив очі. Чи їх представили одне одному? Кремезний, смаглявий та довгокосий брюнет, надбрівні дуги й підборіддя надто випинаються... Він не пригадував цього обличчя.

— Перебування у центрі уваги неабияк розбурхує апетит, — підтримав розмову Ярема.

Здоровань розсміявся. На тлі решти гостей він мав скромне чорне вбрання, яке прикрашав нескромно завеликий золотий ланцюг із рубіном. У персні Яреми був схожий камінь, щоправда, вчетверо менший.

— Полюбляєте вино? — чоловік кивнув на майже порожній келих.

— Більше, ніж горілку.

— Серйозна заява! — розсміявся незнайомець і долив йому по самі вінця. — 3 найкращих молдовських виноградників. Радий, що вам припало до смаку. Будьмо!

Келихи дзенькнули, Ярема таки пролив трохи вина.

— Люблю червоне, — незнайомець осушив келих до дна та задоволено крекнув. — Я, до речі, Влад Ракоці.

— Ярема Яровий, — відповів шляхтич, витираючи руку хустинкою.

Він не одразу збагнув, що перед ним стоїть один із найбільш впливових людей Князівства.

— Радий знайомству, — Влад не помітив зніяковіння чи просто вдав, що не помітив, і чоловіки потиснули руки. Ракоці мав важку та холодну долоню. — По очах впізнаю ветерана. Війна осідає мулом навколо зіниць. Острівна?

— Так.

— Гетьманат прислав людину, яка знає справжніх воїнів! Добре. Ви здатні оцінити наші сили, пане Яровий.

— Я лише охоронець пана Чарнецького, — Ярема розривався між бажанням їсти й дипломатичним обов'язком теревенити.

— Авжеж.

Пан Ракоці угледів когось у натовпі і махнув рукою: Ярема помітив, що інші гості не наважуються сюди потикатися, аби не завадити їхній розмові.

— Дозвольте вас познайомити, — Влад уклонився жінці, яка пурхнула до столу. — Моя небога Сильвія.

Від погляду на Сильвію характерник умить забув про голод.

— Радосте моя, це Ярема Яровий, аташе Гетьманату, що намагається вдавати з себе простого охоронця.

— Я знаю, дядечку, — промуркотіла Сильвія.

Ярема крекнув.

— Мушу йти, пане Яровий, — усміхнувся Влад. — Небога зостанеться за мене. Повірте, її чарівна присутність значно приємніша за мою!

— Дякую, пане Ракоці.

— Вітаю у Трансильванії, — Ракоці знову потиснув руку: здається, йому подобалося міцно стискати чужі долоні. — Піду наостанок перекинуся кількома словами із вашим колегою. Гарного вечора!

Ярема хотів було перевести подих, але Сильвія Ракоці належала до тих жінок, у чиїй присутності подих перехоплює. Вишнева сукня з відкритими плечима, туго затягнутий корсет; чорне волосся, алебастрова шкіра, червоні губи, а ще мигдалевидні очі, довгі вії, лебедина шия. Кожна риса — як срібна куля. Вона користувалася якимсь чарівним засобом чи сама була відьмою, бо від неї розходилася дивовижна сила, що висушувала горло та перекривала словниковий запас.

— Запросите мене до танцю, пане Яровий? — спитала Сильвія. — Люблю знайомитися з новими людьми у танку.

Ярема не помітив, як урочиста частина вечора скінчилася: заграв оркестр, частина гостей рушила до вечері, а частина танцювала. Серед танцівників він угледів Зіновія, який завзято нашіптував щось на вухо стрункій білявці.

— Ні, — відмовив Ярема. — Поряд із вами я почуваюся напрочуд незграбно. Було б злочином відтоптати ваші ноги.

От навіщо він бовкнув про ноги? Погляд тепер так і сповзав на них.

— Зворушена вашою турботою, — посміхнулася Сильвія. — У такому разі чи не бажаєте ковтнути свіжого повітря? З балкона відкривається чудовий краєвид на місто. Клуж-Напоки вночі прекрасне!

Не чекаючи відповіді, вона підхопила його під руку, іншою взяла келих. Сіроманець мовчки підкорився. Дотик до її тіла збуджував, але прохолодне вечірнє повітря допомогло так-сяк освіжити голову. Він із задоволенням вдихнув на повні груди.

На балконі вони виявилися самі.

— Обожнюю нічне місто, — мовила Сильвія, пригубивши вина.

Одна крапля ковзнула повз, потекла підборіддям. Жінка помахом мізинця змахнула краплину, провела нею по губах. Характерник уже не сумнівався, навіщо Ракоці підсунув йому свою племінницю.

Він відірвав погляд від гострих ключиць, смикнув себе за бороду та промовив, допоки мав сили:

— Я розумію ваше завдання, пані.

— Дядечко полюбляє перекладати на мене розмови із гостями, — зітхнула пані Ракоці. На диво, вона не мерзла на нічному вітрі у відкритій сукні. — Учиняє таку капость постійно, відколи мені виповнилося п'ятнадцять років і я стала завсідницею подібних раутів. Проте, на відміну від багатьох інших гостей, ви мені цікаві.

— Я мав на увазі інше завдання.

— Інше завдання? — вона здійняла тонкі брови. — Не розумію.

Зіновій точно б не схвалив цього маневру.

— Пані, я підозрюю, що ви знаєте, яка у нас місія, тому прагнете здобути мою прихильність... Але не варто цього робити.

Її темні очі зблиснули. Сильвія примружилася і хитнула головою.

— Образливо чути подібні інсинуації, пане Яровий.

Диявол! Невже він помилився?

— Щиро перепрошую, я...

— Уявімо на мить, ніби так воно й було, — урвала його Сильвія. — Продовжуйте.

— Гаразд, — Ярема зібрався з думками. Коли вже вляпався, то треба обережно добирати слова. — Хотів сказати, що не варто намагатися вплинути на мої судження. Я доповім про все побачене, яким воно постане перед моїми очима. Не менше і не більше. Ваша краса неймовірна... Але навіть вона не змусить мене зневажити обов'язок. Ось що я мав на увазі.

— Ваша думка зрозуміла. Не турбуйтеся, я не схилятиму вас зневажити обов'язком, — посміхнулася Сильвія лукаво. — Можемо просто приємно провести час... Як дорослі люди.

— Змушений відмовитися, — він не міг пригадати іншого випадку, коли було так важко вимовляти ці слова.

— Не розумію, чому ви сахаєтеся мого товариства, — вона насупилася. Певно ж, не звикла до відмов.

Чому Галина не мала й частки її незбагненного шарму?

— Маю наречену і не збираюся їй зраджувати, — Яровий намацав у кишені кулон-подарунок.

— Але ж ви не кохаєте її, — сказала Сильвія з посмішкою.

— Звідкіля такі висновки, ясна пані?

— Те, як ви згадали про неї. Те, яким було ваше обличчя, — Сильвія ковтнула вина. — Кількох слів і жестів вистачить, аби все стало зрозуміло. Хіба ні, пане Яровий?

Якби вони зустрілися раніше, характерник не сумнівався б ані хвилини.

— Що ви ще зрозуміли з моїх слів і жестів, пані Ракоці? — Ярема свідомо ступив на тонку кригу.

Бодай таку мандрівку він ще міг собі дозволити.

— Я подобаюся вам, пане Яровий, — відповіла вона не замислюючись. — Вам важко встояти переді мною.

Він розраховував на цю відповідь.

— Така щирість викликає підозру, що я справді цікавий вам не лише завдяки дипломатичній місії, — з посмішкою відповів шляхтич. — Але повторюю: почуття на мої судження не вплинуть жодним чином.

— Чого й варто було чекати від лицаря Сірого Ордену.

Диявол! Як вона дізналася про це?

— Ви працюєте на розвідку Князівства, — відповідь прийшла миттєво.

— А ви гадали, що вам підсунуть якусь простеньку дурепу? — розсміялася Сильвія.

Її сміх затьмарював думки.

— Небога пана Ракоці виявилася розвідницею, — Ярема і собі випив вина. — Неймовірно.

— Сказав брат претендента на гетьманську булаву, — відбила пані Ракоці.

Вона наблизилася до перил балкону та відставила келих.

— Пане Яровий, для вас це лише чергове завдання. Але від нього залежить доля моєї країни, — тонкою рукою Сильвія вказала на нічні вогні. — Ви тут уперше, а я виросла у цьому місті. Не хочу спостерігати, як османські загарбники його нищать, палять, ґвалтують і вбивають. Не хочу бачити з цього балкону сплюндровані вулиці та чужі прапори над ними. Не хочу, аби цей замок перетворився на цитадель, якою його звели, не хочу, щоб ці стіни розбивали гарматні ядра. Хочу, аби він лишався місцем для безглуздих вечірок, де збирається місцевий ярмарок марнославства... Розумієте?

Вона поглянула йому у вічі. Ярема першим відвів погляд.

— Так, розумію, — характерник хотів було провести рукою по чересу, але вчасно згадав, що той лишився у багажі.

— Я готова до значно більшого, ніж просте зваблення приємного чоловіка, аби врятувати мою батьківщину, — вона говорила тихо і серйозно. — Готова пожертвувати власним життям... Як і чимало інших моїх співвітчизників.

— У такому разі я побачу це на власні очі, тож у вас немає підстав турбуватися.

— Вип'ємо ж за взаєморозуміння, пане Яровий. До дна.

Полишивши порожній келих на перилах, Сильвія пішла геть. На порозі зупинилася.

— Якщо раптом зміните думку, то знайдете мою кімнату на третьому поверсі за іменною табличкою біля дверей. Добраніч.

Вона зникла у бенкетній залі. Кілька хвилин шляхтич боровся із могутнім бажанням начхати на всі обіцянки, правила, завдання, сумніви та роздуми і негайно рушити за нею. Вона цього хотіла. Він цього хотів.

Але Ярема лишився стояти на самоті.

***

Маєток стояв у Волинському полку, на межі Луцького та Рівненського паланків. Характерники прибули із сутінками, припнули коней неподалік гостинця й далі рушили пішки, аж доки попереду не виросли стіни маєтку.

— Зачекаємо, — наказав Іван та розстелив опанчу на землі. — Я перепочину, а ти передивись плани.

Осавула заснув. Северин неквапом розкурив носогрійку, сховав її у долонях, аби вогник не виказав, та глянув у вечірнє небо. Креслення маєтку він знав напам'ять.

Він любив дивитися на перші зірки. Скидалося на пробудження далеких істот, які щоночі розплющували сяйливі очі, аби спостерігати за світом людей та їхніми долями. Певно, кожен небожитель мав улюблену людину, за яку вболівав з її дитинства.

— Вибачай, — сказав Северин невідомому спостерігачеві.

Мабуть, він давно розчарував свого вболівальника, і теперішня ніч не стане винятком.

З-за стін маєтку долинули відгуки переклички охоронців, спалахнули ліхтарі. Северин глибоко вдихнув суміш тютюново-конопляного диму. Дитячі мрії мають неприємність здійснюватися, коли вже непотрібні. Багато років тому юний Чорнововк хотів потрапити до куреня призначенців, де служив його батько, але відтоді Северин виріс, Орден занепав, а Ігор перетворився на велетенського дуба. Забута мрія щастя не принесла, навіть здійснилася якось буденно: Захар привітав, Катря обійняла, Ярема і Пилип ляснули по спині, Гнат вирячив очі.

З карканням пролетіла ворона. Може, Ліна? Навряд. Не після їхньої останньої розмови.

...Він розпрощався з Катрею та чекав Івана неподалік Буди — осавулу останньої миті відволікли термінові справи, тому чекати довелося аж до вечора. Ліна прилетіла з сутінками. У повітрі свиснуло, Северин устиг вихопити ножа й обернутися, як йому в обличчя жбурнули клаптями паперу.

— Що означає «між нами все скінчено»? — просичала Ліна.

Отримала листа.

— Як ти сюди дісталася?

— Відповідай, що за... — вона урвалася, побачивши обручку на його пальці.

Тіні загусли навколо відьминих скронь, закрутилися величезними загостреними рогами; очі запалали розпеченим бурштином, темним і світлим; плащ затріпотів демонічними крилами. Наче могутній розгніваний дух, Ліна проревла:

— Ниций боягузе! Ще й устиг одружитися!

Від її голосу здійнявся вітер.

— Я знаю, що повівся негідно, — почав було характерник, але вона перебила його страхітливим криком, в якому змішалися біль та лють.

Трава під ногами зайнялася багряним вогнем, у повітрі запахло зливою. Северин відчув, як ворушиться волосся на його голові, Шаркань перелякано заіржав.

— Чому? Чому?! — кричала відьма.

Від неї розходилися незримі хвилі божевільної сили, від котрої підкошувалися ноги, а язик прилипав до піднебіння. Северин подумки обізвав себе останніми словами, зібрався з думками та заговорив. Що довше відьма слухала, то більше сили полишали її: чаклунська пожежа зникла, не зачепивши землі довкола, плащ огорнув тіло ганчір'ям, тіні розвіялися, а погляд згас.

— І ти мовчав. Мовчав так довго, — прошепотіла Ліна. — Нічого не сказав. Не пояснив. Хоча я бачила, я питала, я...

Вона глянула на нього, як дивляться на огидну комаху.

— Ти жалюгідний, Северине, — Ліна похитала головою. — Я відкинула минуле. Чекала. Кохала. А все заради того, аби стати тобі тимчасовою забавкою.

— Це не так.

— Я дурепа. Гадала, ніби в нас щось справжнє, — перші зорі, очі небесних спостерігачів, виблискували у її сльозах. — А ти покинув мене відпискою... Навіть не потурбувався сказати особисто.

— Ліно, вислухай, будь ласка.

— Характерниці безплідні! — скрикнула відьма, тупнувши ногою.

— Неправда. Інколи дівчата після перетворення ставали... Але то виняток.

— Отже, ти покинув мене через вагітність жінки, з якою розходився тричі, — озвалася Ліна. — А якби я теж завагітніла, характернику?

Северин не знайшов відповіді.

— Якщо я захочу, ти зробиш це просто зараз.

Її одяг ковзнув до землі. Вона стояла перед ним, наче втілена богиня, прекрасна й недосяжна, ніздрі затопив жаданий аромат, і все його тіло спрагло потягнулося до неї, він не міг себе стримувати та й не бажав цього робити, авжеж, він не встоїть, але байдуже, коли перед ним стоїть ідеальна...

Ліна клацнула пальцями. Мара розвіялася, Северин ковтнув повітря і ледь не втратив рівновагу. Від напруження у паху боліло.

— Як би ти тоді вибирав, сіроманцю?

Чорнововк переводив подих.

— Ти скористався мною... І прибіжиш знову, коли вона тебе покине. Між вами ніколи не буде ладу, — Ліна наставила палець йому у груди. — Такий самий, як батько... Проклинаю той день, коли покохала тебе!

— Ліно. Тепер вислухай мене.

Вона змахнула долонями, і одяг знову оповив її стан.

— Вибач за той лист. Я мав сказати особисто, але вчинив ницо, — заговорив Северин. — Присягаюся могилами батьків, ти ніколи не була мені тимчасовою забавкою. Я справді хотів почати новий розділ, почати його тільки з тобою. Але не буде жодного нового розділу. І то не через вагітність Катрі, а через мене, Ліно. Мені немає місця поруч тебе! Все провалюється у ту чорну діру. Я думав, що мені вдасться закрити її, але ні.

Він перевів подих.

— Я вбиватиму, доки не вб'ють мене. Ти не уявляєш, скільки крові я пролив, не знаєш, яке насправді чудовисько було з тобою. Я б ніколи не зміг зізнатися тобі. Повір! Я пив би тебе, допоки зрештою не висушив би до останньої краплі... Хай краще ти зненавидиш мене, ніж занапастиш себе.

— Я сама вирішуватиму, що робити із власним життям, — відказала Ліна.

— А я позбавив себе цього права.

— Який же ти бовдур, Северине.

Сльози розмивали вугільні знаки на її щоках.

— Якби ти просто розповів. Ми б усе могли вирішити це все разом! — крикнула відьма. — Чи ти гадав, що я не знала про кров на твоїх руках? Не чула, як ти стогнеш уві сні? Не бачила, які химери тебе переслідують? Чорна діра, про яку та згадував... Я все це давно зрозуміла, характернику, зрозуміла та давно приготувалася до розмови. Тобі варто було лише раз відкритися мені!

— Варто було, — погодився Северин хрипко та стиснув пальці. — Пробач, якщо зможеш.

— Коли я летіла сюди, то хотіла проклясти тебе. А тепер дивлюся і думаю: навіщо? Ви з дружиною і так прокляті! — Ліна розсміялася, змахуючи сльози. — Годі з мене. Ці розмові порожні, як і твої виправдання! Я не приймаю вибачень. Інші сіроманці кличуть тебе Щезником? От і щезни з мого життя. Назавжди.

Свиснуло повітря. Плащ затріпотів крилами мороку, і Ліна розчинилася у нічному небі.

Характерник прикусив губу та дивився на те місце, де стояла вона, така близька й далека водночас...

— Готовий? — Іван, який спостеріг кінець розмови, вдавав, наче нічого не почув.

... Під особистим керівництвом осавули призначенців Северин почувався джурою: згадував вовчий герць, наново опановував смертельні прийоми бою (голіруч, холодною та вогнепальною зброєю), тренував здатність блискавично оцінювати та миттєво відповідати на всі можливі виклики. Іван увесь час наголошував: не варто надто покладатися на стрибки у Потойбіч, краще зробити їх прийомом серед арсеналу інших навичок.

— Не можна розраховувати, що завжди матимеш кілька зайвих секунд на стрибок у тінь. Не можна розраховувати, що завжди матимеш тінь.

У повідомленнях Катрі, тобто дружини (Северин іще не звик до цього слова) сповіщалося, що живіт росте на очах, і через те Басюга відсторонив її від усіх цікавих завдань. «Це несправедливо! Сиджу на сраці, наче якийсь скарбничий!» — жалілася Катря. «Я справді не дуже прудка з цією пузякою. Наче дирижабль... Сподіваюся, що перестану рости, інакше вибухну. А невсипуще бажання жерти нищить наші статки щодня! Як жінки наважуються на таке вдруге чи втрете? Ніколи в житті більше не завагітнію, годі з мене цих знущань!» Від її листів теплішало на серці, але повертався спогад про розмову з Ліною і знову робилося паскудно.

Годинник показував другу ночі. Северин торкнувся плеча осавули, Іван миттєво розплющив очі.

— Готовий?

— Так.

Він навіть не хвилювався. Все, як на війні.

— Нехай Мамай допомагає.

Северин розрізав пальця і приклав поріз до власної тіні. Білий туман, Калиновий міст, стрибок.

Потойбіч застигла в часі за кілька митей до власної погибелі. Низьке небо з тьмяним огризком світила, порепа-на земля, сірий попіл, покручені стовбури — неприязний світ, занурений у вічну тишу. Характерник заплющив очі та розтер кров на повіках, нашіптуючи формулу. Вивчив її з подарованих Забілою щоденників брата Блукача, що був колись осавулою куреню потойбічників і мав такий само дар. З них Чорнововк дізнався чимало нового — зокрема про другий погляд.

Він повільно розплющив очі. Краєвид змінився: там, де раніше була пустка, постали багряні силуети. Над землею здіймалася примарна трава, за спиною височіли дерева, а попереду мерехтіла стіна маєтку — все накреслене густими червоними акварелями просто у повітрі.

Обриси справжнього світу.

Северин рушив до будинку, що багряною цитаделлю бовванів на тлі темного неба. Трюк брата Блукача полегшував мандри Потойбіччям: завдяки другому погляду не варто перейматися ризиком випірнути десь посеред стіни. Шкода, що цей зір не дарував змоги розгледіти живих створінь.

Характерник устиг дістатися обрисів будинку, як раптом дорогу перескочив невеликий дідо. Прудкий старигань мав кучму сивого волосся, кошлату бороду до очей та відстовбурчені вуха. Він ледве сягав характернику череса, але був налаштований рішуче: наставляв перед ним кулаки і гнівно блимав очима кольору стиглої сливи.

— Ані руш! — наказав дідо. — Думав через цей бік залізти? А дулю тобі з маком. Я все бачу! Не пролізеш.

От тільки домовика мені бракувало, подумав Северин.

— Гарні маєш шаровари, — сказав він уголос.

Шаровари домовика були такими широченними, що дивно, як він узагалі примудрявся у них бодай якось пересуватися.

— Ти мене не забалакуй, — домовик не дав збити себе з пантелику. — Сподівався плигнути сюди і все, готово? Ніт, злодюжко! Вшивайся звідси, бо всиплю на горіхи!

Северин зітхнув. З другої по четверту ночі — найкращий час для диверсії, і він його не марнуватиме.

Характерник вихопив піштоля й вистрілив. Домовик перелякано пригнувся, затулив закладені пострілом вуха, а Северин уже стояв поруч: ніж чиркнув по замурзаній руці та встромився у землю. Кривава печатка, скоромовка формули.

— Наказую ніколи не чинити мені шкоди з умислом чи ненавмисно!

Домовик ошелешено торкнувся лоба та глянув на власні пальці. Зробив було крок до Северина, але багряна цятка сяйнула і він упав. Тіло стрясали судоми.

— Наказую забратися геть з дороги і не заважати моїй справі, — шкода домовика, який лише робив те, що мусив, але сіроманець не мав часу на перемовини. — Наказую сидіти тут тихо до мого повернення.

Домовик підтягнув колінця до носа, перекотився на бік і ледь чутно заплакав. Северин почувався лайном, проте зусиллям сили волі повернувся думками до завдання: починалося найскладніше.

Перед сходами він ретельно протер взуття від попелу, перехопив ножа для метання та перелетів назад — намальованими сходами не піднятися. Опинився посеред широкого порожнього передпокою, рушив нагору, притискаючись до стіни, обережно минув другий поверх і дістався третього; далі, знову попід стіною, ліворуч коридором, в останні двері. Охоронець притулив рушницю до стіни і тихо похропував на стільці.

У кабінеті витали запахи шкіри та старовинних книг. Документ мав бути у столі, у прихованій комірці. Северин узявся поступово обстежувати велетенський письмовий стіл: потрібна кнопка знайшлася за кілька хвилин. Дзвінко клацнуло. Характерник завмер, бо звук пролунав так гучно, що могли й за будинком почути.

Проте хропіння охоронця не урвалося. Про всяк випадок Северин зачекав, але все так само було тихо. Він повернувся до прихованої комірчини, уважно роздивився, закарбовуючи її в пам'яті, один за одним повикладав високі стоси перев'язаних банкнот та підняв друге дно. Там, під примірником «Літопису Сірого Ордену» Буханевича, лежав потрібний документ — аркуш, списаний дивними символами, схожими на покруч латинки й кирилиці.

Северин був оберненим понад вісім років, тому бачив у темряві значно краще за просту людину. Постійно зиркаючи на оригінал, він риска-в-риску, як наказав осавула, перемальовував невідому йому абетку. Треба облаштувати все так, аби ніхто не запідозрив, що тут хтось побував: якщо папірець викрасти або залишити бодай натяк на непроханий візит — справа втратить сенс. Таке доручення Северин виконував уперше, і виготовлення копії виявилося доволі марудною справою: він порався біля сорока хвилин, тричі змінюючи олівці.

Коли копіювання було завершено, Северин на хвилину замружився, покліпав у темряву, даючи очам перепочинок, порівняв документи та зостався задоволеним. Наостанок перевірив книжку: п'ятнадцяту сторінку було заломлено.

Він обережно вклав оригінал на місце, припасував дно, поскладав гроші у належному порядку і комірка зайняла своє місце. Характерник озирнувся, аби переконатися, що в кабінеті ніщо не свідчить про його гостину. Час повертатися.

Борода домовика змокла від сліз та шмарклів.

— Зніми кляту печатку! — прошепотів він, щойно Северин опинився поруч. — Зніми її негайно!

Северин наслинив пальця, стер знак із брудного лоба та прошепотів формулу.

— Вибачай.

Він не боявся нападу у спину — домовики не вирізнялися підступністю — та рушив далі, аж услід пролунало:

— Клятий крадій! Як мені тепер жити в домі, який я присягнувся захищати? — голосив домовик. — Думаєш, тобі це минеться? Думаєш, можна приходити, кріпачити кого схочеш і все тобі зійде з рук? Я цього так не полишу!

Северин про всяк випадок озирнувся, але домовик лише грозився обома кулаками водночас.

— До самого Ґаада дійду, чуєш? Ба навіть до самої Ґадри! Буде тобі кривава печатка! До скону пам'ятатимеш, скурвий сину!

Під невщухні прокльони домовика характерник повернувся за стіну та перестрибнув до Івана.

— Як усе минуло?

— З людей мене ніхто не помітив, — Северин віддав йому копію. — Знайшов у потаємному відділенні, як і очікувалося. Переписав усе якомога точніше. Книга — «Літопис», п'ятнадцята сторінка.

— «Літопис»? От бісове поріддя... Чудово. Нарешті ми взяли слід, брате! Отже, надійні люди досі є, — Іван усміхнувся. Давно ніхто не бачив посмішки осавули призначенців.

Якщо надійні люди так добре знали маєток, то могли би власноруч перемалювати клятий візерунок, подумав Северин. Йому було соромно за покривдженого домовика, якого він імовірно зробив безхатьком.

— До коней, брате, — Іван не гаяв часу. — Треба якомога швидше віддати цидулку скарбничим. Холера, як же довго ми полювали на неї!

— Можна тепер дізнатися, що за документ? — спитав Северин, який часом і не знав мети завдання (інша розповсюджена практика куреню призначенців). — Ледь очі не повилазили на тій китайській грамоті.

— Це шифр, брате. Шифр найважливішого документу, а сторінка книги — ключ до нього.

— Найважливіший документ?

Северин уже й не очікував отримати відповідь, як осавула проказав:

— План знищення Сірого Ордену.