Теплі історії в конвертах

Дар’я Дмитрів. Скуштуй моєї кави

Крізь сон чую, як за вікном уже активно шумлять машини, гадаю, година сьома. На кухні щось дзенькає... О, це вже синочок Гордік добрався до улюбленої шухлядки із чайними ложечками й по одній їх викидає (чомусь лівою рукою). Намацую порожню, але ще теплу частину ліжка — сьогодні чоловік точно потішить смачним сніданком. Час починати день!

Твердо вирішила: відсьогодні стати флайледі — літаючою домогосподаркою, усе встигати, мати гарний вигляд, більше відпочивати. Найперше правило цієї системи я добре запам’ятала — це бути вдома такою, неначе чекаєш гостей. Добре, спробую змінити велюровий костюм на щось відповідне. Почимчикувала до гардеробної (до речі, домашні капці теж рекомендують замінити повноцінним взуттям на шнурівці), а там. є все! Усе, окрім того, що зараз треба (звична ситуація, навіть не загострюємо увагу). Модельні сукенки висіли осторонь, ніби докоряючи, що я частенько про них забуваю, збираючись на прогулянку з дитиною. Боже, ти почув молитви мого чоловіка, і я таки визнаю, що в мене їх удосталь, хоч і не багацько, як переконує мене коханий. Ділові жакети, блузи, усе взуття на підборах. Вирішивши, що гардероб не готовий бути помічником справжньої флайледі, я скоренько «запакувала» Гордіка в коляску (добре, що він ще із задоволенням у ній сидить і є можливість не лише носитися дитячими майданчиками, а й вирішувати свої справи). Нашвидкуруч зібралася сама, похапцем склала список продуктів на вечерю та й гайнула до магазину за новим «правильним» домашнім одягом.

Купила дві сукні, але дорогою додому встигла переконати себе в тому, що домашню можна зробити із тих, що вже є. А от святкові -ніколи й нікому не завадять. Тепер я повністю готова до генерального прибирання — макіяж, зачіска, сукня. Усе за системою.

Останнім часом, коли дитина навчилася діставати все звідусіль, такі прибирання стали моєю не основною, але постійною «розвагою». Мій внутрішній перфекціоніст не давав мені життя. Тому зробила каву зі шматочками маршмеллоу, сіла розмірковувати над планом прибиральних дій.

Синочок тим часом дістався до шафки з моїми «скарбами». Тут живе серія «Теплих історій», дитячий щоденник, записник із віршами, старий фотоальбом, набір кольорових олівців, штампи, листівки для посткроссингу, колекція поштових марок і ще багато дрібничок, без яких важко взагалі уявити мене.

Дерев’яна скринька, прикрашена декупажем у стилі шебі-шик, облаштувалася окремо від усього. Вона була особливою частиною мого скарбу, адже саме в ній зберігаються листівки з усього світу. Дістаю й показую Гордійчику:

— Дивися, ця листівка з Китаю, а ця, із кумедним слоником, — із Африки, а ось ця незвичайна кругла — із Франції, а це привітання з Новим роком прибуло з Канади... Поглянь, мої улюблені з Фінляндії, із життєрадісними бабусями Інґе Лук. Кожна ілюстрація наче промовляє: «Зупинися! Досить бігти стрімголов! Живи тут і зараз! І почни, нарешті, любити те, що маєш, адже життя таке швидкоплинне.»

Цікаво перечитувати, передивлятися, а деякі навіть пере.нюху-вати, намагаючись уловити запах чужоземної країни.

Посткроссинг навчив мене із завмиранням серця заглядати в поштову скриньку (а це, між іншим, у сучасному світі видається досить дивним). Чекати звістку від незнайомця і щиро, по-дитячому радіти кожній поштівці, аби потім відправити невідомому адресату свою листівку. Скільки їх у мене? Скільки тут думок, людей, почерків, побажань? Цілий світ у моєму декупажному ящичку.

Маленька ручка висмикнула з окремого стосу листівку й миттєво потягнула її до ротика, аби скуштувати кутик яскравої картонки.

Забираю, усміхаючись. Вона незвичайна, із підписом «Твоя Я». Дістаю інші, вони теж від Насті з Білорусі. Малеча явно зацікавилася можливістю спробувати на смак більше посткардів. Беру Гордіка на руки й намагаюся забрати з рученят конверти, однак не вдається.

Знаходжу найпершу поштівку від моєї білоруски, потім ще одну і ще... Перечитую — не можу відірватись. Як легко й невимушено вона пише, як кожним словом вірить мені, як щиро цікавиться моїм життям, як відверто довіряє свої думки. Так не напишеш у Мережі, не відчуєш настрій за почерком, це зовсім інше. Зовсім. А ми ж навіть ніколи не бачились!

Гордік дістає ще одну листівку, в якій моя Настя вітає мене з народженням сина. А ще — питає про мої плани на осінь. Це остання листівка, на яку я не відповіла. Закрутилася? Забула? Відключилася? Нечемно. Сьогодні ж напишу відповідь.

Починаю писати лист. Подумки. Прибирання ж ніхто не відміняв. Дістаю праску, знімаю білизну.

Прасовані речі посортовано, поскладала їх на полички. Узялася за протирання пилу.

Починаю готувати вечерю. Із півторарічною дитиною, якій усе треба бачити й контролювати, не завжди виходять кулінарні шедеври. Мені здається, завдання для учасників шоу «Майстер Шеф» інколи — ніщо, як порівнювати з приготуванням смаколиків із дитиною на руках, під ногами, на столі. Помічник у мене ще той!

День пролетів у роздумах, у спогадах усього, що відбулося з тих пір, коли я стала мамою. Як змінилися ми, змінилося житло, відчуття затишку, якими стали слова молитви, коли просиш не для себе, коли немає потреби ображатися чи тримати зло.

У квартирі смачно пахне, ми з Гордійчиком чекаємо з роботи татка. Хлопченя зустрічає його голосним писком, він ще не знає про «подарунки від зайчика», не знає смаку цукерок, а щиро сумує. Це так зворушливо...

— Знаєш, така дивна листівка тобі прийшла, — усміхається коханий із порогу та виймає з кишені лист.

Знайомий почерк: «Колись я обов’язково скуштую твоєї кави. Твоя Я».