Теплі історії в конвертах

Наталія Степанчук. Віднайдене щастя

Ніколи не забуду того літа, коли моя Марічка школу закінчила. Скільки всього думала-передумала про неї тоді! Я, мабуть, не так переживала, як вродити її мала. А це!

Як вона на іспити поїхала, то вже ми всі на вухах ходили, але потім! Результатів чекати — ото була мука. Це вам не те, що тепер: мобільні, Інтернет... У нас у селі був один телефон — у сільраді, — і пошта працювала через день. А поштаркою тоді була жінка Вась-ка-лехтрика, того, що потім током убило. Катря її звати.

От моя приїхала з іспитів, минуло кілька днів — і давай вона Ка-трю стерегти край дороги. Наче судженого, чекала-виглядала. А та їй усе: «Нема».

Моя Марічка навіть до клубу перестала ходити. І мовчазна така стала. А спитаєш щось, то вона все: «Які в мене шанси?» та «Коли вже ж воно буде?!» — одне на умі. І мені, як по правді, то теж, але я їй не признавалася, щоби ще гірше душу не ятрить.

А це одного дня була я на городі й чую: «Є тобі. От. Із гербом. Диви, яке гарне». Я — з городу, витираю наспіх руки, і сама — до хвіртки хутчіш. Дивлюся — Марічка моя плаче.

— Що таке? — питаю. — Доню, ну не треба. На той рік поступиш... — подумалось одразу про погане.

А Марічка плаче, слова сказати не може, тільки й розібрати «...тіла», «я х...я». Дає мені конверт і лист. Гарні такі, важні: на білому, із малюнками, печатками... Читаю: «Вітаємо Вас зі вступом...»

Я на дочку:

— То ти чого? Донечко, усе ж добре! Розумничка моя! — і собі сльозу пускаю, із радості.

— Я хотіла в Академію! — випалює Марічка і знову реве ще дужче.

— Ну й нічого. Зате татко буде радий. Він завжди тобі казав, що в технічний треба йти: такі люди скрізь потрібні. Він пишатиметься тобою.

Що казати, поплакала Марічка моя та й поїхала собі вчитися, куди вже доля занесла. Важко було. Вона все казала, що то не її, але тягнула, як могла. На еколога вона хотіла, але що той еколог? Ну куди його? А тут хоч професія буде людська. І татко наш гордий дуже був із того: вступила, куди він хтів. Звикне Марічка. Вона в мене дівка терпляча. Аби не вигнали.

От уже й Покрова скоро. Уже одболіли всі літні переживання. Уже й Марічка сама вспокоїлася. Ну і слава Богу. Коли це приходить до мене Людка, що на сусідній вулиці живе.

— Агов! Є хто вдома?

— Та є, — кажу, а собі думаю: «Чого це вона прийшла? То ж не ходила ніколи».

— Ой, дивіться-но сюди! Оце прибирала я на пошті та й знайшла попід стіною, — і простягає мені конверт, білий такий, із гербиком. Саме тим, що треба, гербиком.

Я подякувала і побігла в хату читати. А там: «Вітаємо! Вас зараховано до складу студентів...»

Ой ти ж, Божечко! Що робити? Що тепер?

Глянула на конверт. Печатка «Відправлено» шістнадцятим серпня йде. Це ж два місяці воно там лежало! Що робити?

Подумала я, подумала та й пішла до Катрі. Кажу:

— Людка конверт знайшла в тебе під столом. Для Марічки моєї.

— То й що? — питає Катря. — Голові підеш жалітися?

— Не стану я на тебе жалітися, ти мені печатку постав.

— То що ж я тут поставлю? Звідки я знаю, коли воно там прийшло?

— Став на сьогодні. МЕНІ воно ПРИЙШЛО сьогодні, — уже я терпець втрачала.

— Щось ти задумала собі...

— Що задумала, то в моїй голові, ти свою тим не натруджуй.

— Хочеш мені пакість якусь учудить?

— Дуже ти мені потрібна, — засміялася я, — ти печатку постав, а я розберуся.

— То що ти задумала?

Я вже стала закипати.

— Богом клянусь, нічого тобі за то не буде! Ти лише печатку постав...

І таки поставила.

Побігла потім я в сільраду. Закрито там усе було, побігла до голови додому. Кажу, що діло таке, що чекати не можна, треба Марічці дзвонити. Він попервах і слухати не хтів, але потому я впросила. Повезло мені страшно: найшли мою Марічку. Вона аж перелякалася: чого то дзвонять? А я ж думаю, що зразу їй не казатиму. Розпитала, як їй там живеться. Марічка, взагалі-то, мені пише, хоч і раз на місяць, але пише, проте, думаю, ще спитаю. Усе в неї йде собі помаленьку. Сусідки хороші в кімнаті попалися. З одною вони вже й здружилися, утім, усе одно голос у неї якийсь чи то сумний, чи то змучений. І каже вона:

— Я так не можу. Я на той рік знову піду вступати. Ну не моє воно, мамо, не моє!

— Доню, — кажу, — я ж чого тобі оце дзвоню. Тут Людка конверта знайшла з Академії. Вони хотіли тебе брати, а він у Катрі згубився. Тут, у нас на пошті. Марицю, ти не плач. Я собі от що думаю. Треба їм усе розказати. Може, тебе приймуть?

— Мам, — схлипує Марічка, — ну яке там приймуть! Пізно вже... -і ще гірше в плач.

Я вже й пожаліла, що сказала: так дитина побивається... Але вспокоювала її:

— Марицю, ну, вони ж теж люди, теж дітей мають. Я приїду, підемо, поговоримо там. Може, ще якось воно все владнається.

Так ми поговорили, і пішла я в столицю збиратися. Васько мій злий був, що й не сказати:

— Поламаєш долю дитині! Ну куди той еколог? Це ж хоч вивчиться, то люди будуть. Може, у райцентр візьмуть, на завод.

— Поламаю, як не поїду. Василю, не мороч мені голови, я поїду!

Марічка мене зустріла на автостанції, та й ми зразу — в Академію. Уперед нас зовсім пускати не хтіли, але показала листа, то потому відправили нас на кафедру. А там жіночка така була молоденька, сама як студентка. Вислухала нас, на Марічку мою подивилася, стала дзвонити всім. А потім повела нас у якийсь кабінет. Сидів там чоловік із борідкою й мудрими очима. Я побачила його та думаю: «Такий мою Марічку не образить». Розповіли ми йому все. Він ще попитав усяке в Марічки, про школу, про те, як вона вчиться тепер, що думає на потім, і каже мені:

— Несіть документи, — і ще потім жіночці-як-студентці: — Зробите наказ.

Моя Мариця сиділа ні в сих ні в тих, — повірити не могла.

— Завтра приходьте на пари, — сказав Марічці чоловік із мудрими очима. — Вам треба багато надолужити.

Тут Марічка моя таки повірила, так зраділа, що вам і казати, і дякувала всім.

— Дякуємо, В’ячеславе Степановичу, — сказала жіночка-як-сту-дентка і вивела нас.

Розказала потім, що і як робити. Ми з Марічкою кожне слово ловили, а доня ще й записувала. Потім ще кілька днів носилися ми з тими папірцями. Але довго я бути не могла — додому, до хазяйства треба. То ще потім і Марічка моя сама набігалася. Але як проводжала мене, така була — аж світилася! Я думаю: «Слава тобі, Боже. Дитина хоч на дитину схожа стала». їхала додому зі спокійною душею.

Моя Марічка лист дотепер береже. Каже, що він їй усе життя перевернув. А я згадаю те все й думаю: «Таки правда».