Теплі історії в конвертах

Світлана Дідух-Романенко. Квартира з посагом

Зефірка вила на кухні, наче скажена. Тоня намацала в шухлядці беруші та втовкла їх собі у вуха так глибоко, що це б, напевно, зву-коізолювало найпотужнішу протипожежну сирену. Але не її хтиву кицьку, якій кортить закликати до себе всіх вусатих кавалерів із їхнього та сусіднього мікрорайонів. Зефірка невтомно чергувала свої стакато з легато, десь поза межею звичайного діапазону частот. Так уміла лише її тварюка. Талант, у цьому Тоня не сумнівалася.

«Брись» і «фу» на Зефірку не діяли. Коли вона чогось добивалася — треба було йти на перемовини. Тому Тоня мужньо сповзла з ліжка: «Зрештою, ніхто не примушував тебе забирати її до себе жити три з хвостом роки тому. Ми відповідаємо за тих, кого приручили, бла-бла-бла».

Еге ж, не примушував. Із нагоди закінчення університету батьки зробили Тоні царський подарунок — двокімнатну (із прицілом на внуків) квартиру в не новому, проте симпатичному будинку. І от, поки ошелешена Тоня спостерігала, як щасливий, але піднесено-знерво-ваний тато ніяк не втрапить ключем у шпарину її першого власного помешкання, до ніг прибилося мале, брудне й худюще кошеня. Воно відразу взялося верещати на все малокотяче горло і дряпатися по Тониних джинсах угору, «на ручки». Попри батьківські протести, обживати нову квартиру взялося зразу двоє — Тоня й Зефірка. Із того часу питання, хто з них у хаті за головного, — відкрите.

І цього ранку Зефірка прагнула діалогу. Забачивши Тоню на порозі кухні, вона вимкнула свою сирену й погнала до вхідних дверей.

— Ото ще, чи тобі лотка з піском бракувало, що ти мені виспатися не дала? Геть з очей моїх, бо придушу...

Накинувши халат, Тоня прочинила вхідні, а тоді почалапала сходами вниз, бо коти все ще не навчилися самотужки відчиняти двері під’їзду. Клацнув замок, і Зефірка отримала легкого пенделя під пухнатий зад.

Надворі випросталася пізня весна. Тоня замилувалася тим, як її двір заростає зеленню: наче симпатичний молодик борідкою. Налаштувала слух на пташок, що пуцькали тут же, над головою, на гілках височенної абрикоси. Солодко потягнулася. І тут щось упало їй під ноги прямо звідти, де щойно цвірінчало й куйовдилося горобиння. Із легеньким «дзень».

«Невже гроші? — майнула грайлива думка в голові Тоні. — О, добре, якщо хоч подумки починаєш жартувати, значить, майже прокинулася!» Тоня нахилилася, щоби роздивитися «манну небесну». І прокинулася остаточно.

На зморшкуватому бетоні лежала срібляста каблучка, добряче погнута, але така собі, цілком каблучка з написом «Спаси і збережи» і клеймом 925 проби. Срібна каблучка з неба. Спаси і збережи. Далі що? Метеорит? Поява нового супутника Землі? Долар по три гривні?

Нащось забрала собі... Стала обачніше переходити дорогу. Позапланово зателефонувала батькам і сказала, що любить їх. Зібралася ще подзвонити Ігореві, але передумала. Щось останнім часом «крокодил не ловится, не растет кокос» у їхньому тандемі. І Тоня розуміла, що не з її вини. Ігор став дратівливим, нелагідним, з’являвся рідко й то, щоб у чомусь звинуватити чи підшпичити. Тоня спочатку намагалася з’ясовувати, потім опустила руки — якось буде. Але настрій усе одно був невесняний.

Минуло декілька днів. Звичайний собі ранок. Тоня заварила чай, покуйовдила Зефірку за вухом і ввімкнула ноутбук. Роботи сьогодні особливої не передбачалося. Фрілансер — така професія, коли ти не знаєш, чи то ти завжди на роботі, чи то завжди вихідний. Так чи інакше, сьогодні мала розкіш просто серфити нетом. Соцмережі — сучасний опіум для народу. Вони замінюють новини, друзів, сцену, купу всього. Така собі мрія вуаєриста, як любив казати Ігор, що принципово не визнавав усіх цих ФБ, ВК тощо.

У Інстаграмі натрапила на кумедне фото знайомої в якомусь нічному клубі й заодно нащось вирішила погортати решту фото.

...Чай давно захолов, а Тоня все ще клацала і клацала фото з нічного клубу «Оксамит», різні альбоми й фотозвіти з вечірок. І чорний-чорний чай ніби фарбував її день. Бо в доброму десятку альбомів вона знайшла фото Ігоря в компанії довговолосої шатенки. Візуалізація штампів і стереотипів, три в одному: ноги від вух, усмішка на всі тридцять два, спідниця формату «широкий пояс». Звісно, стрункіша, симпатичніша, звабливіша за Тоню. На колінах у Ігоря, в обіймах у Ігоря, у танці з ним, у караоке з ним, хіба на шию йому не вилізла, гадюка. Ось тобі й проблеми на роботі, вічні присікування, усе, як пасьянс, склалося... і салюти, салюти.

Лягла на підлогу, скрутилася клубочком і тихо заскімлила. Від образи, від того, як обманув, як знехтував, як. як тепер скласти себе і свою самооцінку докупи, як тепер вірити, як? Зефірка нахабно протиснулася в центр Тониного ембріончика й завершила композицію. Спаси і збережи, Зефірко, якщо з неба каблучки падають, то чому б і коханому хлопцеві не впасти нижче від плінтуса?!

Ретельно скопіювала фото «солодкої парочки», заархівувала та вислала Ігореві на електронку без теми, проте з коротким повідомленням «Засранець!». Не те щоби пішла по-англійському, але майже. Тепер ще пережити ломку. Знала, що буде важко, та прощати не вміла. Зрозуміла це ще у тринадцять, коли її перше кохання (на хвилинку, з дитсадка за ним сохла), її Сергійко (говорити тихо і з придихом), який ще вчора носив їй жуйки й несміливо брав її за руку, прощаючись біля під’їзду, узяв та й запросив на дискотеці до танцю Ольку із 7-Г. Ревла, писала нещасні вірші, однак не пробачила, хоч як намагався помиритися. Може, і дурна, може, і шкодувала потім, але що вже тепер казати. Після того всякі були, та щонайменший «порух уліво» — гудбай, май лав, гудбай. Чого б раптом Ігореві стати винятком? Бо були вже два роки разом? Бо мала його зубну щітку у своїй ванній? Ілюзія, усе ілюзія, пасьянс «косинка», «почати нову гру».

Ночами бачила сни. Ту шатенку в міні. Декорації змінювалися, утім, сенс залишався тим же: ніби приходить та нахаба до Тоні й каже: «Забирай своє нікудишко, мені вже не треба». І кидає їй Ігоря під ноги, маленького такого, жалюгідного, а на голові в нього шапочка, така як ото носять із написом OBEY, тільки замість нього — СПАСИ І ЗБЕРЕЖИ.

Зателефонував Ігор. Наяву. Не відповіла. Як і на листи в пошті. Навіть не читала. Хай там що було, не хотіла знати: зробить її в усьому винною чи раптом каятиметься? У другому надто сумнівалася. Гади вміють викручуватися, гади не вибачаються...

Якогось дня, ближче до літа, запустила руку за комунальними рахунками в поштову скриньку і знайшла там листа. «Живого» листа. Зі знайомим уже почерком.

Це був уже третій конверт за три роки. Стабільно наприкінці травня оцей паперовий атавізм знаходився між рекламками в її скриньці. Хто зараз пише листи взагалі? Адресатом був указаний попередній власник квартири, якого Тоня в очі не бачила, — такий собі Юрій Романюк. У графі «Адреса відправника» було порожньо. Але почерк вишукано-каліграфічний, кокетливий, жіночий. Намагалася випитати у двірнички тітки Шури про того Юрія, та лише відповіла, що «хароший був хлопець, десь у Європу на заробітки подався, а тобі нашо?» Тоня чогось збрехала, що Юрію приходять листи від якогось акціонерного товариства з датами зборів пайовиків. «Тю, ото нашла чим морочитися, викинь і забудь!» Філософія від тьоті Шури, безперечно, мала сенс, однак викинути чиїсь любовні (чому так вирішила, не читала ж, хотіла видаватися собі порядною людиною) рука не піднялася. Ще раз подивилася на поштовий штемпель (Київ, що за дурниці писати листи, якщо живеш у цьому ж місті? Вона взагалі в курсі, що є телефон, Інтернет? І як можна більше ніж три роки не знати, що «адресат вибув»?). Хотіла покласти до решти двох, що валялися серед книжок і блокнотів. І раптом.

«А чому я маю бути порядною, коли всі довкола поводяться значно непристойніше? Он хлопців чужих відбирають, шльондр заводять при живій-то дівчині. Слабка відмазка, Тоню, слабка. Совість, Тоню, твоя патологічна совість проти. Шат ап, совість. Адресат вибув».

Розклала всі три листи на підлозі. Поставила чайник на вогонь і врятувала від безрадісної старості цукерку «Корівка». Сіла по-турецькому, нащось почала лічити, як у дитинстві: «Ені-бені-люкі-пакі-буль-буль-буль-каракі-шмякі-еус-беус-кісладеус-бац!» Так колись визначали вони з друзями у дворі, хто буде квачем. «Квачем» несподівано став перший за датою надсилання лист. Зефірка зручно впакувалася на «турецькі» ноги Тоні. Відступати було нікуди.

Тоні захотілося вимити руки з милом після цього листа. Навіть Зефірка гидливо фиркнула, понюхавши його, і перебралася з колін на диван. Добре, що той Юрчик, хай би ким він був, не отримав цього самозакоханого послання. І навіщо оці «грязеві ванни» наприкінці стосунків? Не можеш по-хорошому — піди тихо. Ні, дістати в будь-який спосіб, на тобі, як ще не розказала, що й у ліжку він слабак. Хоча... Тоня з острахом подивилася на два нерозкриті листи.

Цікаво, чим їй не вгодили чай і книжки? Тоня через півміста їздила за своїм «Гірським джерелом» — цейлонським чорним круп-нолистовим. Усі друзі з неї кпили, що в домі може не бути солі і хліба, але чай там точно знайдеться. Як і книжки, які лежали скрізь: як у традиційних, так і в зовсім неочікуваних місцях, як-от на пральній машині чи на кухонних поличках. Читала все, ну хіба крім фантастики, запоєм, читала в транспорті й у ліжку, у чергах і під час прийому їжі. Читала по декілька книжок одночасно, часом плутаючи персонажів та місце дії. Навіть читацький щоденник вела, зовсім уже по-дитячому, щоби не забути нічого.

Антоніно, а чому це ти на себе приміряєш образ уявної коханої, га? Дивися, уже швиденько прикинула, що у вас спільні інтереси. Уже й кучерики подумки накрутила, мабуть? Ну, кучерики водилися в домі не часто. Ігореві не подобалося, коли в неї був «кучерявий настрій», бо Тоню відразу тягло жартувати, всім усміхатися й бешкетувати. «Поводься серйозно, що ти як дитина? Люди он озираються, не підстрибуй. І що це ще за спідниця в сердечка? Ти доросла жінка, зрештою, купи собі нормальну чорну спідницю чи що?»

Ха-ха, отой пояс на його дівці — «нормальна чорна спідниця»? Лицемір.

Вирішила, що на сьогодні досить листів. Мала ще вичитати кілька текстів і закінчити переклад релізу для рекламного агентства. У тих завжди було ASAP[1]. Ці асапи спочатку доводили Тоню до паніки, бо коли тобі дають годину часу на переклад англійською трьох сторінок формату А4 і надзвонюють із невдоволеними «ну ви скоро?», то як тут зберегти спокій і терпець. Але потім вона зрозуміла, як потрібно розмовляти із замовниками, і, о диво, виявилося, що й там є адекватні люди. Асапів та істерики поменшало, робота була цікавою, Тоня тихо раділа, що більше не має сидіти в офісі державної установи сорок годин на тиждень, імітуючи «срод-ну» працю та спостерігаючи, як проходить повз неї життя. Тепер же отримувала окремий кайф, коли в будень могла лежати в парку на травичці і слухати пташок, вітер, себе. Почувалася живою, урятованою, щасливою. Ігор не схвалював, звісно: «А кар’єра, майбутнє? Ти могла через кілька років відкрити власний бізнес, користуючись своїми зв’язками по роботі. Тебе б кришували, як сир у маслі каталася б. “Сродна” праця, дурепа».

Кожен день стирав біль від зради, ніби макіяж з обличчя. Натомість поступово проступали всі зморшки, пігментні плями й акне їхніх стосунків. Зефірку Ігор терпіти не міг, усе намагався її копнути чи з вікна спустити. Та віддячувала йому несамовитою взаємністю. її охайна Зефірка єдиний раз у житті відступила від власного етикету й надзюрила в його улюблені лаковані шкіряні черевики. Коли Тоня відмовилася «приспати цю тварюку», той місяць із дівчиною не розмовляв і на поріг не ступав. Краще б і не ступав, їй-богу. Помстився — наклав купу в душу. Душу не викинеш, як зіпсовані черевики. Смердить тепер. Але вона ретельно прибирає і провітрює, минеться.

Для другого листа Тоня нарешті знайшла час аж за тиждень. Літо вже почувалося повноправним господарем у цих, не таких уже й помірних широтах, удень пряжило так, що над асфальтами міста коливалися міражі, як у пустелі. Усі, хто міг, емігрував до води, хто не міг, викликав духів холоду й ангіни з кондиціонерів. А Тоня любила надвечір вибиратися до озера, яке дивом уціліло незабрудненим у місті, що живе за принципом «після нас — хоч потоп». Може через те, що добиратися до нього зручно було лише велосипедом, а то вже для багатьох містян «обставини непереборної сили». Тож Тоня сиділа на березі озера, дивилася, як сонце поступово набуває кольору розпеченої міді, розфарбовуючи небо палітрою міського божевільного, коли згадала про лист №2, що запопадливо вкинула до сумки. Хрущик совісті тихенько пошкрябався шкарубкими лапками десь між діафрагмою й печінкою. Пізно для хрущів, сезон минув, Тоня відірвала правий куточок конверта. Ну, Юрчику, викликаю вогонь на себе:

Ні, ну ти скажи! Це не гусінь, це гадюка якась. Простушка! А сама там, можна подумати, Клеопатра недороблена. Аж шкода, що не могла пригадати цього випадку. Мало хто там сходами швендяє. Місяць під косою точно не блищав. Навіть манікюр мій роздивилася. Коріння нефарбоване відросло!

Захід сонця втратив магічність. Тоня зіжмакала листа й подум-ки матюкалася всіма словами, які лишень могла пригадати. Виходило негусто, але щиро. От пощастило ж тому Юрчику з такою *** зустрітися. Добре хоч вчасно розкусив. «Добре, що я тобі зрадила», от же ж ***. Чого ж тебе судомить тоді, як ти все правильно зробила? Чого прибігла під двері, коли не кликав? Чому досі не йметься, як не було з ним чого у спальні робити?

Щезало сонце за обрієм, настрій устиг щезнути раніше, Тоня зібрала речі та покрутила педалі додому. Обожнювала велики. Свист вітру у вухах, приємно ниють ноги, що відвикли від навантажень, неси мене, мій вірний коню, куди я захочу. Фух, аж злість перегнала, так мчала. Ну її, ту... А Юрчик молодець, хоч і втік світ за очі від неї, але ж утік.

Удома не вмикала світла. Скинула сандалі, жбурнула в темряву наплічник, перечепилася через нявкіт Зефірки (не голодна, не вигадуй) і пішла прямо до спальні. Відчинила цупкі штори й упала на ліжко обличчям догори. Довго чекати не довелося. Спочатку в куточку біля вікна під стелею ожила жовта плямка, потім вона сформувалася у прямокутник і повільно поповзла по стіні до наступного кутка. За нею невдовзі відразу дві прилаштувалися, але наздоганяти не квапилися, дійсно, як вагончики. Аж тут четвертий «вагон» вирішив, що він локомотив, перегнав усіх трьох, із розгону втелющився у третій кут і щез. Автомобілів у цей час на вулиці не бракувало. Жовті вагончики народжувалися і щезали один за одним, і було в цьому щось таке магічно-привабливе, що Тоня не могла відірвати очей від звичайного дива просто у її кімнаті. Це ж треба, за три роки жодного разу не звернути уваги, не помітити. Зашторювала наглухо, бо любила спати в темряві, а тут таке... Ох, навіть була вдячна тій нахабі за її листа.

«Юрчику-Юрчику, чи було шкода тобі цих потягів, коли продавав моїм батькам квартиру? Чи знайшов ти їх у інших квартирах іншого світу? Що за пафос, Тоню? Завтра куплю фарбу для волосся, щоби не зловтішалися деякі. А пазурі лаковані все одно не нарощуватиму, не дочекаються. Чисті, зрізані, охайні -які питання? І чого я виправдовуюся? Метр із кепкою». Тоня не встигла роздмухати зі свіжого попелу жар злості, бо застрибнула поглядом у черговий «вагончик», а той завіз її прямісінько у сон, де вона хлюпалася в морі та кликала: «Юрчику-Юрчику, іди до мене, тут так гарно!»

Прокинулася, посміялася зі своїх снів, фантазерка. Поставила чайник і вирішила, що не відкладатиме на потім читання третього листа, тим паче що він був цупкішим за попередні, може, то жовч застигла на сторінці? Чи отрута тієї зміюки?

Пояснення виявилося більш прозаїчним. У конверті лежало дві фотографії. Точніше, півтори, бо одна була ціла, а другої — лише відірвана половинка. На пошматованому фото, вочевидь, спочатку було двоє, що обіймалися. Тепер же там лишився тільки один симпатичний молодий чоловік із частиною жіночої руки на талії. «Із манікюром, — їдко посміхнулася Тоня. — Так от ти який, Юрчи-ку, русявий, підкачаний. Зовсім не схожий на слабака чи невдаху. Тепер стає зрозуміло, чого так коробить зміючку Ілонку. Ігор до Юрка не дотягує ні статурою, ані шармом, та й характером, підозрюю, теж, тут до бабки не ходи. Чому ж друга фотографія вціліла?»

Тоня на мить заплющила очі, потрясла головою: «Це ще сон, я ще не прокинулася». Розплющила одне око, потім друге. Сон не зникав. Тоня вже бачила це фото. Не просто бачила, не так давно вона його скопіювала й надіслала електронкою Ігореві. Бо саме Ігор і його «дама в поясі» дивилися й нахабно посміхалися до неї з «цілої» світлини. Ще й не полінувалася підписати на звороті:

Якщо штрикати ножем охололе тіло, воно вже не відчуватиме болю. Так і з почуттями. Ні, Тоня не заплакала, натомість вона налякала Зефірку раптовим вибухом сміху. Дівчина сміялася й не могла ніяк зупинитися:

— Крутий бізнесмен, ой, не можу, мамо моя, лусну. Зефірко, ти чула? Ота розвалюха в Чернігівській області, виявляється, «двоповерховий котедж за містом». Крутий бізнесмен, уха-ха. Менеджер із продажу госптоварів, та-а-а-к, це крутий бізнес. Це просто левел бог. Яке їхало, таке здибало, простігосподі!

Яке могло бути освідчення «при живій дівчині», Тоня не надто замислювалася. Чи зміюка прибрехала, чи екс-коханий розкидався освідченнями праворуч і ліворуч, бо ж їй ще на Новий рік освідчувався. Був тоді, щоправда, дуже нетверезим, тому на ранок вона вирішила не нагадувати про пропозицію. Але ж що у тверезого на думці... Менше з тим, то більше не її клопіт, і яке ж це щастя! Вітаю тебе, Юрчику, із днем народження і з вчасним ескейпом із цих стосунків.

Тоня припинила сміятися, і до її світу увірвалося зразу два звуки: свист чайника та вібрація телефону. Перший верещав уже істерично, другий намагався самовбитися, зістрибнувши зі столу. Урятувала обох майже одночасно. Упізнала номер Ігоря (бо так просто видалити когось із контактів, але не так просто — із кешу мозку). Уперше за майже місяць не збила, а відповіла. Ефект несподіванки спрацював, голос у трубці був здивованим, але потроху набирав обурених ноток:

— Та невже? Не пройшло й року! («Десь я вже це чула».) Скільки можна мене ігнорити? Ти ж навіть пояснити нічого не дала. У мене з тією дівкою нічого не було. Мене підставили. Тільки така дурепа, як ти, не побачила б, що то недолугий фотошоп. Але я готовий спробувати все забути, якщо ти вибачишся.

Як співав Остап Бендер, «вы оцените красоту игры». Улюблена тактика — напад. Гади не вибачаються, я мала рацію, Зефірко. А в трубку:

— Привіт, Ігоре! Давай по Станіславському: «Не вірю!» Не вибачатимуся я, ти, жертва фотошопу. Живи зі своєю Ілоною довго і щасливо. І не телефонуй мені більше, будь ласка. І менше теж. Прощавай!

Не змогла збороти огиди, дістала вологу серветку й витерла мобільний, мов від бруду. Погладила Зефірку, відчинила вікно. У дворі тітка Шура мужньо вигравала битву з бур’янами на клумбі, доки сонце не ввімкнуло на повну свою пательню. Помітила Тоню, помахала їй:

— От ти мені якраз і нада. Здорова була! Де ти вчора вечором блудила ото? Тебе тут шукали. Не вгадаєш нікада хто.

Невже Ігор приходив миритися, треба ж, яка честь.

— Звісно, не вгадаю, тьоть Шур, невже мене шукали юристи мого далекого невідомого покійного родича, щоби зробити багатою спадкоємицею?

— Нє, ну ти сказочніца, Антоніно. Загнула. Юра заходив, той, шо раньше у твоїй квартірі жив. Вернувся зі своєї Європи, каже, шо став там ізвєстним фотографом. Мо’ й бреше, бо таке, у джинсах і футболці непонятній, но прийшов і каже: «Ви, тьоть Шур, не знаєте, ті люди, шо в мене квартіру купляли, не будуть її продавати? Бо я б її викупив назад». Нє, ти таке чула? Я йому й сказала за ті листи, шо для нього приходять, то він просив твого номера, шоб подзвонить. А в мене й нема твого номера, шо я йому дам? Дзвоніть у рельсу? То я обіщала, шо тебе завтра ввечері насіль-но вдома задержу, бо він прийде. Ти подумай, Антоніно, він же там грошенят, мабуть, у Європі заробив, то можеш і наварити на продажі, а собі в новому домі купиш нормальну квартіру. У сім вечора буде, жди.

Рівно о 19-й Юрій натиснув знайому кнопку дверного дзвінка. Хвилювався, шансів, що нова господиня погодиться продати йому квартиру, хоч і за більшу суму, було мало. Сам із себе кпив: дивися, причесався, прилизався, в гарні штани вбрався... Навіть батькового срібного персня начепив, «Спаси і збережи», на удачу. Може, там така, що й на поріг не пустить. І що за листи від акціонерного товариства йому приходили? І що.

Двері відчинилися, на порозі стояла симпатична тендітна білявка з грайливими кучериками й у квітчастій сукні, що чарівно відтіняла її блакитно-сірі очі. Була не сама: біля її ніг терлася пух-наста біла кішка. Дівчина усміхнулася, привіталася і знову залила його своїм сіро-блакитним світлом:

— Ви, мабуть, Юрій? Я — Тоня, а це — Зефірка. Ви пробачте, я не зберегла тих листів, думала, ви вже не повернетеся. І засмучу вас ще й удруге: я люблю цю квартиру й не хочу її продавати навіть вам. Але я можу хоч трішки компенсувати ці погані новини маминими пиріжками. Ви любите чорний чай? Я обожнюю, особливо крупнолистовий. То як? Розкажете про Європу?

Зефірка раптом голосно фиркнула, Тоня засміялася, і мелодія її сміху розбудила грайливі кучерики, які дівчина почала прибирати з обличчя тонкими пальчиками. «Як гарно, коли жінка не має цих страшних лакованих пазурів», — подумав раптом Юрій, усміхнувся у відповідь і переступив поріг...