Теплі історії в конвертах

Привіт, тату...

Снігове місто тихо спить після важкого робочого тижня. Лишень до мене сон чомусь не йде. Очима, повними сліз, удивляюся через замерзлу шибку на засніжене подвір’я, де лисий ліхтар щоночі зриває чорну панчоху з дитячого майданчика.

Блимає, миготить.

Ніби підморгує...

Слід на снігу від дитячих санчат ще помітний.

Я знаю, звідки він, адже сьогодні весь вечір погляд блукає тільки там — на майданчику. А в мене все з рук валиться, не клеїться.

Там, на майданчику, по білій ковдрі ще не так давно їздили, плавно ковзаючи, маленькі санчата із сусідською дівчинкою. Вона так весело щебетала, сміялася, її голос дзвіночком розлітався в усі вікна та квартири будинку. Санчата віз її тато. Вони щовечора виходять так удвох, відколи випав перший сніг, і катаються, аж поки дівча не попроситься спати.

— Татусю, швидше! Вези мене швидше! — раз у раз чується знадвору.

«Вези мене швидше... Вези...»

Намагалася не зважати, відірвати погляд від щасливих батька та доньки, та не вдається. Не витримала — сльози наповнили очі і, затуманюючи погляд, розтеклися по обличчю.

Колись давно, дуже давно, коли була маленькою... Виринає спогад... А може, це один із моїх перших спогадів про себе і про тебе.

На вулиці було холодно, та біля тебе тепло й надійно. Дбайливо загорнуте мамою в зимовий одяг, ще маленьке тоді дівча, зручно вмостившись на санках, розглядало природу навколо.

Та це не те дівча, що у дворі. Це я... Багато років тому. Відколи ще пам’ятаю себе. Сани мчали по пухкому снігу, підіймаючи вгору вир сніжинок, які летіли просто на мене, на обличчя, повіки, закривали носик, притрушували шапочку й пальтечко, дбайливо обгорнуте разом із ковніром теплим шаликом, укривали маленькі ноженята. Здавалося, я сама вже стала маленькою сніжинкою й лечу разом зі снігом невідомо куди. Від щастя та задоволення заплющувалися очі й хотілося лише радіти, не припиняти цього веселого польоту. І все було так надійно та впевнено. А все тому, що сани віз, біжучи попереду, ти. Оглядався й радів разом зі мною, намагаючись якнайшвидше провезти мене, викликати щиру радість. І це вдавалося на славу.

— Обідати! Обідати час, бешкетники! — гукала мама.

Та припиняти цей політ ніхто не хотів, і, ризикуючи залишитися голодними, ми ще якийсь час, захлинаючись від щастя, гасали по снігу.

— Вези! Вези мене швидше! — кричала я, ковтаючи сніжинки, які на шаленій швидкості так і норовили залетіти мені на язик.

Це було безумовне щастя. Щастя, яке я пам’ятатиму завжди. Той час, коли було радісно, тепло й надійно... із тобою.

Чи пам’ятаєш його ти?

Вітаю, тату...

Сьогодні відвела дітей у школу. Продзвенів дзвінок, і знову пригадалося. Ніколи тобі не розповідала про це, а тепер от скажу...

Здається, це було в п’ятому класі. Чи шостому. Не важливо.

Тоді також шкільний дзвінок продзвенів надто швидко. Так швидко, що я навіть не встигла записати домашнє завдання. Та і як я могла це зауважити та записати, коли очі вже вкотре, який день, тиждень, місяць не можу відірвати від віконної шибки, звідки видно дорогу, що веде до школи.

«Ти приїдеш... ти обов’язково приїдеш. І я нарешті скажу: «ТАТУ», — вертілася нав’язлива думка. — Адже не може бути, щоб я була не потрібна тобі. Я ж дочка... Приїдеш. І тоді вони всі побачать, так, побачать, що в мене також є батько. Я теж його маю, хоч і не поряд, не живу з ним. Але ти є й любиш мене. І нехай посміють знову не говорити зі мною всім класом! Ти їм покажеш, що не можна ображати мене...»

Не приїхав. І сьогодні не приїхав.

Сльози горохом котилися з очей. А дорогою мирно снували люди, гуси, качки та всяка живність без жодного натяку на хоч якийсь транспорт, який міг би бути твоїм. Батьковим. І ти їхав би до мене.

Однокласники мовчки, як уже кілька днів поспіль, вийшли з класу.

Нікому у світі я не могла тоді розповісти про свій біль і образу за те, що відбувалося. Найкраща подруга, з якою пережили багато радості та пригод, ділилися найпотаємнішим, раптом вирішила, що зі мною не варто розмовляти, дружити, сидіти разом. Лише за те, що не така, як усі — без батька. Та ще й підбурила весь клас до такого. Вдалося, правда, це лише з дівчатами, та й то з тими, які піддобрювалися до неї, теж хотіли здаватися «крутими». Хлопці ж повелися по-іншому. Тому в цей період я товаришувала лише з ними. Засумнівалася тоді в дівчачій дружбі. Довго ще потім не могла її прийняти, аж поки не знайшла справжніх подруг у житті.

Чи знав ти про це, чи хотів знати, через що довелося пройти лише через те, що ти не вважав за потрібне брати участь у моєму дорослішанні, не цікавився моїм життям?

Тоді прийшло розчарування.

Не вітаюся. Бо дуже боляче... Цей лист про біль.

Холодне покривало не гріло і, здається, навіть не намагалося зігріти моє змерзле тіло. А тіло здригалося. Здригалося від холоду, від болю, розпачу, жалю та образи.

«Чому так? Чому саме я? За що саме мені такі випробування? За віщо покарано?»

Подушка вже відмовлялася приймати стільки сліз, які потоком лилися з моїх очей. Але ж кому розповіси? Мамі? Бабусі? Братові? Нікому... Це їх засмутить. Мама й так щовечора плаче. Не можна ще додавати їй смутку. Але ж навіщо й за що? Що я такого встигла накоїти, що тебе в мене немає?

Сьогодні у школі був великий концерт. Я також була задіяна в ньому, виступала, адже маю таланти, твої таланти, тату... Вдягнулася і причесалася якнайкраще. Здавалося — щаслива. Усе минуло добре й так, як мало було. Глядачі залишилися задоволеними. А я й зовсім літала від щастя — люблю я пісню та сцену.

Були, щоправда, помилки. Марійка з нашого класу зовсім слова забула, розхвилювалася. Та після всього, коли ми зійшли зі сцени, до неї підбіг її батько, підхопив на руки, закружляв.

— Ти така в мене красуня й виступала, як справжня артистка. Розумничка. Як же я пишаюся тобою...

Йому неважливо було, помилилася вона чи ні, добре виступила чи не дуже, — вона для нього була найкращою, тою, якою він пишався. Його донечкою.

Я згасла... Не заздрила, ні... Відчула таку ж потребу отакої ж підтримки та захоплення, просто мною, просто тому, що я... дочка.

Відчула себе обкраденою, збіднілою і якоюсь неповноцінною. А за що?За що, подушко?Може, ти знаєш?

А може, ти, тату?

Із силою, яка хтозна-де взялася в моїх руках, мабуть, від болю та образи, я обняла ляльку. Єдиний подарунок, який був у мене від тебе, — німецька лялька, що ти мені її передав, щойно пішов від нас. Так і заснула.

Із нею біль наче вщух...

Здрастуй, тату.

А зараз напишу про те, що спустошувало. Чи це я хотіла, щоби так було?

Телефон настирливо кликав, не припиняючи співати мелодію, яку я поставила на... тебе.

— Алло...

— Привіт, мала! Цієї неділі хочу запросити тебе в поїздку. Ти завжди хотіла в Карпати. Їдемо? Ти ж іще хочеш туди?

— Хочу. Але не поїду.

— Чому?Що сталося?

— Із тобою — ні, — кинула трубку, не могла стримати сліз. Добре хоч, що ніхто цього не бачить. Адже велика вже, доросла. Цілих тринадцять років. Тільки сліз стримати не можу чомусь. Та коли одна, коли ніхто не бачить, то можна й поплакати.

Карпати... Мріяла ще з дитинства поїхати туди. А потім ми їздили всі разом: мама, ти і я. От зараз би так. Мрія так хотіла заполонити мою свідомість, що я вже майже погодилася сама із собою, майже вирішила дати згоду на поїздку, коли б ти ще раз зателефонував. Але... Дзвінок розірвав мої мрії. Від мами...

— Доню, де ти? Коли прийдеш?

— Привіт! — ковтаючи клубок гіркоти, який підступив до горла, відповіла я, намагаючись здаватися сильною та бадьорою. Адже мамі зараз і так забагато хвилювань. — Я в бібліотеці. Скоро прийду.

— Батько не дзвонив?

— Дзвонив, — спробувала я замовчати причину розмови.

— І що?

— Пропонував їхати в Карпати... — вирвалося само собою.

— А ти що? — голос на тому кінці слухавки відчутно затремтів і стих в очікуванні відповіді. — Поїдеш?

— Не знаю. Я кинула слухавку.

— І я хотіла, мріяла колись, що всі поїдемо...

— Я теж. Добре, мамо. Мабуть, я не поїду. Скоро буду.

Перервати розмову було єдиним правильним рішенням, аби не видати свого хвилювання й безсилля, свого болю.

Знову дзвінок... І знову ти...

— Чого тобі?

— То що ти вирішила? Поїдемо?

— Ні, я ж сказала. Поїду тільки, коли мама з нами поїде.

— Я так хотів із тобою побути разом. Порибалити, у гори піти. Може...

Та я вже далі не чула, не хотіла чути. Гіркота підступила до самого горла. Чому я маю робити такий вибір? Батьки, чому? Для чого ви мені ставите таке важке завдання? Адже ви обоє мої рідні, я люблю вас більше від усіх на світі! Так, у вас не все гаразд, так, ви хтось менше, хтось більше винні в тому, що розійшлися, але хіба я маю судити зараз провину кожного? Хіба я у свої тринадцять уже настільки доросла і свідома, що повинна когось покарати своєю неувагою, а когось нагородити? Чи я інструмент тепер у ваших руках, аби болючіше вдарити одне одного, вразити? Не хочу! Звільніть мене від цього! Звільніть! Вирішіть самі між собою, як вам жити, а для мене будьте просто батьками, навіть якщо живете окремо. І не примушуйте мене робити такий нелюдський вибір!

— Доню, що ти відповіла, коли тато телефонував за відповіддю?

— Що не поїду без тебе, мамо...

Більше слухати жодного з них у мене не було сили. Вимкнути телефон і зануритися у віртуальний ігровий світ було найкращим вибором. Утекти від ваших дорослих проблем. Перехідний вік, скажете потім? То, може, не мій перехідний вік, а ваші дії примушують мене тікати сюди від проблем, які ви нав’язуєте мені?

Чи можна на дитину покладати таку відповідальність, чи здатна вона з нею впоратися? Краще викреслити й забути, зачинити ці двері, які ведуть до тебе. Краще порожнеча...

І знову привіт...

Снився мені сьогодні. Ніби ми з тобою, узявшись за руки, бігли берегом моря, по теплому піску, а хвильки то накочувалися, то відпливали, лоскочучи ноги. Сонце, велике й червоне, ніби вогняна куля, на горизонті світило так яскраво, що доводилося мружитися. Мама здалеку вітала нас помахом руки, а ми хлюпали солоними жменьками води одне на одного, мокрі та щасливі. І знову бігли... бігли... Та якось ти обернув обличчя до мене так, що я побачила його чітко. Відсахнулася. Це був не ти... Чужий хтось. Прокинулася.

Ти мені часто снишся. І завжди я прокидаюся від того, що розумію — це не ти.

Може, це й не сон. Я ж і в житті шукаю тебе в рідних та знайомих... то в дядькові, то в дідусеві, думаючи, що нічого страшного, що тебе немає поруч, вони мені тебе замінять, але... із часом розумію, що не може бути заміни. Мені справді так бракує тебе. А недавно вирішила. Моїм батьком буде сам Творець. Так, адже Він мене створив і допустив, щоб я росла без тебе, отже, сам і піклуватиметься про мене. Розповідаю Йому тепер про все, що хотіла б розповісти тобі, і уявляю, як Він гладить мене по волоссю, промовляючи: «Усе буде добре, маленька, ти ж найкраща у Мене». І спокій находить на мене. Тільки от у сні знову приходиш ти. І ми знову розважаємося, розмовляємо, подорожуємо, а тоді я прокидаюся, зазирнувши в очі незнайомцю.

Невже ніколи? Питаю себе щоразу, кричу й не чую свого крику. Душею кричу. Невже ніколи в мене не буде відчуття, що в мене є батько, якому я потрібна? Саме я?

Невже ніколи, тату?

Ну як ти?

Не хотіла писати. Гадала, уже ніколи не напишу, але... пишеться.

Так легше. Вилити на папір, викинути з думок.

Гадала, що забула, змирилася, відпустило. Але ні... тримає. Закрила в найпотаємніші сховки свідомості, замурувала, а воно таки дає про себе знати, не хоче йти в небуття.

Сьогодні з подругами були в кінотеатрі. Дивилися фільм. Сюжет романтичний: любов і сльози розлуки. У найкращих традиціях мелодрами. Головна героїня молода і красива, талановита, усе як належить. І от у найважчий момент героїні до неї приходить батько. Розрадити, вислухати, дати пораду... Я не витримала. Просто не змогла додивитися фільм до кінця. Перед очима потемніло, і, перечіпляючись за стільці та ряди, я вилетіла із зали.

У фойє нікого. Тільки продавець квитків, обіпершись на поручні, стояв, смиренно очікуючи закінчення сеансу. Я присіла на диванчик, що стояв у кутку, щоби хоч трошки вгамувати хвилювання і стримати сльози, які лилися попри мою волю. Мене з головою накривала хвиля жалю... до себе.

— Дівчино, вам погано? — продавець квитків ніби прокинувся й підійшов. Присів поруч.

— А що, можна отак вистрибувати із сеансу, ридаючи від щастя? — гостро кинула я, ненавидячи в той момент усіх чоловіків на світі, ніби це вони були винні в тому, що я така роздратована, що в мене нема батька, який би мене розрадив, і що я маю від цього болючу рану, яка нагадує про себе щоразу, щойно я чую слово «тато».

— Звісно, ні. Але були й такі. Я багато випадків тут бачив. А тобі скажу: усе в житті так, як має бути. Усім нам даються труднощі, одним — менші, іншим — більші, але завжди свої труднощі та свій біль найближчий та найболючіший. Душевна рана, яку ти маєш тепер, — твій хрест. Знаєш, як відбувається в організмі? Він сигналізує про проблему та необхідність лікування саме болем. Отак і з тобою. Коли відчуваєш неспокій у душі — це сигнал, що ти мусиш зрозуміти, прийняти та відпустити те, що викликає в тебе сльози образи, розпачу, розчарування. Лише завдяки прощенню та подяці позбавишся недуги зовсім.

— Звідки ви знаєте, чого я плачу? — не плануючи відкриватися незнайомій людині, спересердя кинула я. Теж мені психотерапевт...

— А я й не знаю. Ти це знаєш, а рецепт цей від будь-якого болю душевного дієвий. Подумай... — займаючи своє місце за квитковою касою, промовив він.

На сеанс я більше не повернулася. Дочекалася подруг, заспокоїлася й поїхала додому. Та з думок не йшли слова: «Це твій хрест...»

Це знову я, тату.

Маю розповісти, поділитися. Хоч би тут. Мене визнали найкращою, уявляєш?Найкращою серед підприємців року в нашому місті. А наступного року, можливо, і на всю країну подадуть виборювати місце найкращої.

Чуєш ? Найкращої...

Тільки от чомусь щастя не відчуваю. Не моє це. Поки йшла вперед, боролася, ночі не досипала, працювала, щоби стати тією найкращою, — усе добре було. Ніби й цього хотіла. Забирала цей час у сім’ї. Прагла тільки вперед, навіть не замислювалася, що це таки не моє. А от тепер, коли досягла, зрозуміла: я все це робила для... тебе. Так, для тебе. Щоби ти дізнався, щоби донесли до тебе вістку про мій великий успіх, і ти пишався, радів мною і, головне, — зустрів та сказав мені про це, сказав: «Я пишаюся тобою, доню. Я завжди знав, що ти найкраща». Оце й була надмета.

А я ж, як і ти, — про театр мрію, сцену. Вживатися в ролі, проживаючи щоразу нове життя, відчувати в собі безліч людських емоцій, характерів, образів, а тоді ловити захоплені погляди глядачів, купатися в їхніх емоціях. Убирати в себе енергію овацій і знову, знову ставати іншою.

Знаю, ти розумієш мене. Лише ти... І лише так, як я це відчуваю. Адже ти також прагнув.

Але я й цього досягну. Досягну попри все, не зважаючи на жодні перешкоди. І тоді вже ти справді дізнаєшся про мій успіх і скажеш слова, на які я так чекаю...

Маленька донечка запхикала в колисці, кривлячи носика. Прокинулася.

— Бачиш, доню, знову я забираю час, який має бути твоїм. Колись ти виростеш. І я дуже хочу, щоби ти була щасливою, займалася тим, що тобі до вподоби, не прагнула нікому нічого довести, а просто знала, що ми тебе любимо.

Бувай, тату.

Вітаю, тату.

Сьогодні вперше в житті відвідала психолога. Говорили про найбільший мій біль, який переслідує все життя. Говорили про тебе. Виявляється, дуже багато в мені залишилося від тієї маленької ображеної дівчинки. І мені довелося знову стати нею...

Вона, ця маленька дівчинка, сиділа навпроти й дивилася просто мені у вічі. У душу зазирала. А я спробувала побути на твоєму місці, на місці батька.

— Що можете сказати цій дівчинці як батько?

— Я люблю тебе, доню. Люблю і завжди любив. Ти для мене найкраща та найкрасивіша, — вирвалися в мене слова, зовсім неочікувано, але так щиро й відкрито.

— То чого ж? Чому? — рвалося з глибини моєї свідомості, коли я знову перевтілювалася в маленьку дівчинку. І сліз несила вже було стримувати. У горлі застряг величезний клубок, який не те що говорити, дихати не давав. Його просто неспромога було проковтнути.

— Тепер знову на місці батька... говоріть усе, що спадає на думку, — підштовхувала мене психолог.

— Доню, я розумію, що з тобою відбувається, і я дуже завинив перед тобою. Пробач мені, якщо можеш. Знай, що я дуже люблю тебе, завжди любив. Я пишаюся тобою. Ти найкраща для мене у світі. Але, зрозумій, я також людина. Я проста, звичайна людина, а не супермен чи ідеал, як ти собі уявляєш, як би хотіла думати. Так, я робив помилки й роблю їх, як і кожен із нас. Але ти — частинка мене, навіть якщо я не з тобою. Ти дуже багато взяла від мене і маєш знати, що ти завжди в моєму серці, у моїх думках.

— Ну от, і що відповіси батькові?

Тепер знову мала відповісти маленька дівчинка. Пересилюючи себе, щоби проковтнути клубок у горлі, я промовила:

— Так, тату, я розумію тебе. Більше не тримаю образи. Я лише хочу це справді почути. Бачити тебе, відчувати, що ти є в моєму житті.

— Чудово. От бачите, у вас усе вийшло. Тепер залишилося прийняти це. Ви самі ж озвучили те, що мав би сказати ваш батько, — підсумувала психолог.

— Але ж я могла сказати лише те, що хочу почути. І це було дуже важко... — не здавалася я.

— Ви сказали те, що відчували. І це правда. Так, це важко. Це, так би мовити, «операція» для вас, але далі все буде чудово. Головне, не бійтеся озвучити батькові те, що зараз йому сказали. Попросіть брати участь у вашому житті, хоч би скільки років вам було.

Так і трапилося.

Отож, тату, я дуже скучила й хочу частіше тебе бачити.

««Операція» була вдалою...

Привіт... Тату, тепер я знаю, що все буде добре.

Після розмови з тобою...

— Чому ти плачеш, мамо? — знову і знову запитував мене син після того, як я поклала слухавку.

— Нічого, рідний. Це так, тато телефонував...

— Твій тато? І що? Чого ж тут плакати? Чи щось погане трапилося?

— Ні, сонечко, нічого поганого. Усе добре. Тільки сльози ллються.

— Напевно, від любові.

— Так, маленький, від любові...

— Розкажи мені.

— Розкажи... Це був довгий шлях, сину. Був біль і розчарування, порожнеча й безвихідь, голод, безсилля. Хотілося зачинити думки, що не давали спокою, замкнути, заховати глибоко в пам’яті, викинути ключі. Та щоразу якась сила виймала їх зі сховку, і знову й знову боліло серце. А потім було порозуміння. Через проживання болю, через зустріч «очі в очі», хоч і уявну. І час. довгий ще час потрібен був, аби прийняти, зрозуміти й відпустити.

— А зараз чому плачеш?

— Якщо рана велика, то хоч і вдала операція, а реабілітація ще довго триватиме, поки загоїться шрам. Та й той ще нагадуватиме про себе, щемітиме, нитиме, коли рану зачіпатимуть. Так і тут. Не можу ще спокійно сприймати... плачу щоразу, коли чую у слухавці: «Доню». Та це минеться, і залишаться тільки радість, легкість і вдячність.

Син міцно обійняв за шию.

— Люблю тебе, матусю. Ти в мене найкраща... Знаєш?

Давно не писала. Вибач...

Багато за цей час трапилося. Я вже зовсім доросла, дітки вже підросли, он мене доганяють. Розумні, талановиті, найкращі. А таланти ж твої, мені трохи перепало, а їм — як багатий посаг. Нехай на добро буде.

Я щаслива. А все тому, що не болить мені вже. Зрозуміла, відпустила і прийняла.

Хочу подякувати...

Дякую, тату, передусім за те, що дав життя. За ті схильності й таланти, жести й уподобання, які передалися мені, бо так побажала природа. Дякую за те, що все, що зі мною відбувалося, зараз є і буде далі, — воно викарбовує мене, дає силу й робить з мене ту людину, якою я маю бути. І навіть той біль, через який пройшла, розпач, розчарування потрібні були, напевно. Але я впоралася — прийняла й відпустила тебе. Тепер живу із батьком у серці, без постійного голоду, не намагаючись нічого довести чи заслужити. Просто живу своїм життям і насолоджуюся ним.

Знаєш, я таки стала актрисою. Неймовірно. Але й це від тебе. І не важливо, що не було тебе поруч, ті задатки, що ношу в собі від народження, дали про себе знати. І я таки здійснила свою мрію, а може, і твою. І твердо знаю, що ти мною пишаєшся, бо пишаюся собою передусім я.

Буває, ще защемить у серці, і сльоза покотиться, коли дивлюся чи читаю про татусів, але це не страшно, адже я жива. Я відчуваю. А шрами ж ніколи безслідно не зникають... болять.

Тому живи зі спокоєм у серці та знай, що дочка твоя щаслива.

Люблю тебе, ТАТУ!