Теплі історії в конвертах

Моя люба дитино!

Тобі шістнадцять! Я радію разом із тобою! Адже сьогодні розпочалася справжня весна твого життя -юність! Вона, як і весна, буде почуттєво бурхлива, зігріватиме сонцем любові, морозитиме перші паростки кохання — байдужістю топитиме ріками пристрасті та сліз!.. Я б дуже хотіла, щоби твоє кохання завжди було розділене на два серця, але так рідко буває, моя зірочко. Пам’ятай, що дар любові — безцінний! Навіть якщо вона не взаємна! Ніколи не грайся з чужими почуттями, моя зірочко! Розкажу тобі бувальщину, яка трапилася з нашою далекою родичкою!

Катря була красунею: струнка, очі, як тернини, а губи — наче калиновим соком підмальовані. А горда була — не підступити! Скільки парубків того року, коли Катрі виповнилося шістнадцять, їли гарбузову кашу! Час ішов, а дівка перебирала нареченими, мов чернець вервицю. Той губатий, той носатий, той забідний, а той забагатий, — у кожному знаходила якийсь ґандж. Аж ось приїхав із сусіднього села на храмовий празник парубок: і красивий, і багатий, і письменний, і серце добре, і руки золоті. Поклав Степан, так його звали, око на нашу кралю. А вона від нього носа верне, як від переквашеної капусти. А що вже крутила ним, як баба веретеном: то ікону їй із Києва привези, то принеси пригорщу червоних мурашок, то скупи всі ковбаси в місті на ярмарку та нагодуй сільських собак. Степан крутився, мов муха в окропі, виконуючи забаганки Катерини. А перед Покровою, коли вже й дівчата рушники подавали, став питати: «Катрусю, чи підеш за мене?» — «Мо’ й піду, та маєш виконати ще одне моє бажання, — хитро примружила око, міркуючи, чим вразити веселе товариство, що зібралося того вечора в Марусі Вишняківни на вечорницях. — О, бери-но оцю кочергу та йди на могилу старого Дримбаря й там її запни. А я рано піду перевірю, чи вона там!» Умить замовкли співи та сміх, навіть голки принишкли в полотні та причаїлися у вовні веретена. Усі знали, що старий Дримбар, який тиждень тому помер, був чарівником. Казали, що досі змії, ящірки, жаби та різна нечисть сидять на його могилі, то ж її й удень обходили десятою дорогою, не те що вночі. «Добре», — із викликом глянув парубок і пішов у темряву. Минула година, дві, а Степан не повернувся. «Кишка тонка. Мабуть, додому втік!» — жартували парубки, а самих аж дрижаки брали при думці, що могли б бути на Степановому місці.

...Місяць стояв уповні, скимліли вовки, передчуваючи холодну зиму, потягали свої закоцюблі тіла дерева, хрускаючи гілками, мов старі діди кістками на печі. Ось і могила Дримбаря. Степан майже вголос почав читати «Отче наш». Ураз стемніло, начебто хто очі повибирав. Місяць зайшов за хмару. Парубок заледве намацав хрест, а трохи нижче від нього запхав у ще свіжу землю кочергу. Ступив крок і відчув, що кожух його щось тягне. Сплюнув, перехрестився, смикнув рукою одежину, а вона наче цвяхами прибита до землі. Шарпнув удруге, утретє, а з могили ані руш. «Боже милосердний, Дримбар тягне мене на той світ», — ще встиг подумати Степан перед тим, як зомліти.

Зранку хлопця знайшли пастухи. Степан лежав на могилі, розкинувши руки, а пола кожуха була прип’ята до землі його ж кочергою. На щастя, юнак дихав. Степан важко хворів після пережитого сраху. Потім одружився із сусідською дівчиною, а Катря так і залишилася дівувати до смерті, бо зрозуміла, що насправді кохала Степана.

Хай твоє серце буде завжди відкрите для щирих почуттів!

З любов’ю бабця Стефа!

Привіт, моє сонечко!

День твого сімнадцятиріччя хотіла б наповнити веселощами та сміхом, тож розкажу тобі кумедну історію про найнеприємнішу людську емоцію -страх! Ластівко моя, хоч би якою катастрофічною видавалася тобі життєва ситуація, не допускай страху в душу, бо він найгірший порадник! Хай твоїм союзником у непередбачуваних обставинах завжди буде тверезий розум та холодне серце! Адже часто під маскою справжнього жахіття, як ми вважаємо, може ховатися маленьке непорозуміння! Трапилася ця придибенція з моїм двоюрідним братом Миколою.

Одного разу Микола подався в сусіднє село на храмовий празник, а по дорозі зайшов у гості до свого товариша Василя. Погомоніли про те, про се, випили по чарчині, закусили огірками та копченим салом, а тут Василева мати, Ганна, поставила перед Миколою ще й цілий полумисок вареників із грибами. Конвеєр «тарілка — сметана — Миколин рот» працював добрих півгодини! Час би вже й відкланятися, а гість — то за свитку, то за ще один вареник.

— Ну й знатні ж у вас вареники, тітко Ганно! Мабуть, із білими грибочками?

— Які там білі, синку! Це ж моримухи!

Микола зблід. Останній вареник, мов миша у нірці, причаївся десь у стравоході. Ледь добрів додому і одразу зліг. Що вже бідна мати не робила: і відваром із льону та вільхових шишок напувала, і свяченим зіллям підкурювала, і в коноплі брати лежачого носили.... Усе дарма. Микола лежить, стогне та прощається з усією родиною, бо каже, що остання година його вже прийшла.

На третій день звістка про Миколину хворобу долетіла й до Василя. Прийшов провідати друга та не з порожніми руками, а з дзбаночком вареників. Лишень поріг переступив, а Микола в крик:

— Геть із моїх очей! Це твоя матінка мене отруїла, бо знає, що ти теж за моєю Марусею сохнеш! Мабуть, разом із нею мухомори збирав для вареничків своїх клятих!

— Миколо, побійся Бога, які мухомори?

— Тітка Ганна сама зізналася, що моримухів у вареники понапихала.

— Ха-ха-ха-ха! Моя мати моримухами називає підосичники! Батько щодня з лісу приносить їх повні козуби, а матері набридло чистити й варити, то зі злості моримухами підосичники й прозвала.

— Ти... ти... правду кажеш? — хворий ураз скочив на ноги.

— Грім би ня забив, як брешу!

А за годину Василь та вся Миколина родина залюбки ласували варениками з «моримухами»!

Будь завжди відважною, моя люба!

З найщирішими почуттями твоя бабця Стефа

Моя дівчинко!

Сьогодні тобі вісімнадцять! Цього року ти закінчила школу й у тебе почалося справжнє дорос-ле життя. Діти завжди мріють якнайшвидше вирости, а коли це трапляється, то розуміють, що дорослість — це не лише необмежена свобода, а й відповідальність за свої вчинки, за тих, хто довіряє тобі частинку свого життя. Будь-яка професія -це відповідальність за іншого! Мабуть, ти станеш учителем, як мріяла в дитинстві. Якщо так, то мусиш пам’ятати, що вчитель — це покликання, яке зіткане з відповідальності та жертовності. Саме про жертовність хочу розповісти тобі чергову історію.

Вони йшли... А очі туманили синь неба й рожевий, мов кінчик полум’я, цвіт. Цвів верес... Пропікав до самого серця... Останній цвіт у вересні, останній вересень, останній вересовий цвіт. У його житті вже було двадцять сім вереснів, у їхньому — лише сім. Сьогодні верес цвів востаннє для них. Вони йшли, місили болото зі слізьми неба, утирали свої сльози, мов мак у глиняну макітру, у потемнілі обличчя широкими рукавами. Плакали тихо, мов дорослі, маленькі хлопчаки, які лише вчора вивчили дві перші букви абетки. І плакав вимученою усмішкою їхній учитель.

— Дивіться, діти, який гарний вересовий цвіт. Він, як заключний акорд літа, бо цвіте останнім...

Вони йшли... Ішли з опущеними головами, а смерть через дула націлених автоматів, мов через соломинку, випивала їхні життя! Пила по краплині, смакуючи кожен інгредієнт: розпач, жах, сльози, вибухи снарядів серця, пульсуючу кров... Пила, аж прицмокувала, відвагу із серця ще молодого парубка, що був серед них найстаршим, отруювала його ще не ціловані вуста поцілунком відчаю... А він не здавався — пошерхла долоня мить тремтіла на рудому павутинні м’якого волоссячка, потім заплутувалася в чорних хащах кучериків іншого.

— Не бійтеся, діти! Я з вами! Вони ведуть нас лише фотографуватися. Миколо, витри личко, бо який будеш на пам’ятній знижці!

А в мозку, як у сильці, билася думка: «Хто з односельчан видав їх? Хто доніс окупаційній владі, що в їхньому класі вчаться євреї?» Згадав, як плакали діти, хапаючи його за поли піджака, коли він із Мойше, Давидом та Шимоном виходили зі школи.

— Ви залишайтеся, у вас усе гаразд із документами, — сказав йому тоді білявий нащадок арійців, сам зовсім ще дитина.

— Я — вчитель! Це мої діти, я піду з ними! — пропік поглядом...

Назустріч дивній процесії вийшов фельдфебель, чимось схожий на індика.

— Я — вчитель! Це мої діти, мої учні!

— Євреї!

— Ні, українці!

— Брешеш! Розстріляти! Його теж! — мляво махнув рукою.

— Зачекайте! Ми мусимо помолитися! — впали на коліна, перехрестилися. — Отче наш, іже єси на небесах... — залунало на чотири голоси.

Слова молитви білими голубами билися попід хмари, що розрядилися густим дощем та шаблями блискавок.

— Гер Шмідт! Вони християни, вони не євреї. Мабуть, Павло збрехав, — глянув благально на старшину їхній конвоїр.

— Не євреї, то й не євреї. Не мороч мені голови! Мій обід холоне. Геть!

Вони бігли полем... Вересові квіти горнулися рожевими голівками до їхніх босих ніг. ««Боже, як добре, що на першому уроці я навчив їх Господньої молитви!» Громи глушили дзвінкий сміх, дощі полоскали облич-чя. А в небі за хмарами сонце танцювало запальний танок життя!

Щодня ділися щиро частинками своєї душі з іншими, бо лиш так зможеш її вберегти від світорозхри-стань!

Бабця Стефа, яка віддала б життя за твоє щастя

Моя золота онучко!

Усе, що я можу тобі подарувати на твоє дев’ят-надцятиріччя, — свою любов. Пам’ятай, що ти для мене — найдорожча! Ніякі скарби ніколи не зрівняються зі щирими людськими почуттями. Дуже шкода, що в сучасному світі багато людей про це не знають, що готові виміняти сяйво очей на блиск золота, щирі сльози на карати діамантів. Грошелюб-ство та його сестра скупість — найгірші супутники людського життя, моя дитино. Хай найціннішим для тебе завжди буде багатство людської душі. А я, як завжди, розкажу тобі історію про свекра моєї тітки.

Цукрові півники танули на сонці, ковбаси випинали блискучі боки, наче змагаючись, хто з них соковитіша та товстіша, калачі духмянили повітря, перебиваючи запах літа, а булочки, мов ватага овець, розсипалися по стільницях... Ярмарок вирував!

— Тату, купи цукерку!

— А мені он той завиванець!

— Намисто, хочу намисто...

— Кожушину б мені справити...

Луку Леміша, який щойно повернувся з Гамерики, обступила чорноока, блідощока дітвора.

— Цить! — гримнув батько, і малі Лемішата, усі як один, проковтнули разом зі слиною останні склади слів-прохань.

— У нас нема грошей на ваші витребеньки, — відчеканив, мов кинув доларовою монетою до землі, Лука й суворо глянув на жінку. — Бачу, розбалувала їх, поки мене не було. Виріжеш їм удома по кружальцу з цукрового буряка, то й матимуть ляґоміни![2] А Петрові витягни з комори свій овечий кожух! Так, так, той, що в нім дівувала, най доношує!

І Лука Леміш гордо поплив по ярмарку, прицінюю-чись до волів, коней, корів, а за ним подріботіла вся його челядь. Одинадцятеро синів і доньок — багато дармової сили, то й худоби можна було тримати багато! Моргів поля теж було чимало, і грошики в Луки завжди водилися. «Копійка до копійки липне», — завжди примовляв він, закопуючи глеки з червінцями в саду. А в селі тим часом побутувала нова приказка: «Голі й босі, як Лемішеві діти». А що вже гріли йому руки сіро-зелені гамерицькі [3] банкноти, і не переповісти, — складав купюру до купюри, щоп’ять хвилин перераховував та ховав у нагрудну кишеню, аби ближче до серця!

Цього разу поярмаркував добре: купив дві телички й пару коней. По обіді сам вигнав свою худібку в поле, щоби люди бачили, який із нього господар! Сонце пражило так, наче намагалося зготувати собі Луку на вечерю, липкий, мов липневий мед, сон заповзав під повіки. Урешті-решт Леміш не витримав — зняв чоботи, дорогоцінний лейбик та вмостився на зеленій перині під балдахіном косатих верб. Прокинувся, коли вечірні роси захолодили його босі ноги. Усміхнувся, потягнувся та за звичкою приклав руку до серця і, о Боже, не відчув там звичного тугого валика купюр. Великі краплі поту стікали по обличчі, Лука лапав себе по всьому тілу, а грошей — наче й не було. Гарячково почав нишпорити довкола себе. Глядь, а на траві — обгризені очі, носи та вуха американських президентів та купка чорного мишачого посліду...

Давно помер бойківський Гобсек, а приказки про родину Лемішів і досі збереглися в сільському фольклорі. Найпоширеніша з них: «З’їла зима день, мов миші Лемішеві доляри».

Пильнуй скарби свого серця!

Ніколи не скупа на любов до тебе твоя бабця Стефа