Теплі історії в конвертах - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Слава Світова (Оксамитка Блажевська. Бабусин лист) #4

Оксамитка Блажевська. Бабусин лист

Еля дуже любила старе бабусине горище. І щойно забігла в бабусину хату, навіть не обтріпалася від налиплого вуличного бруду, -гайнула по драбині на горище.

То був храм її дитинства. Такого близького тут і водночас уже такого далекого. Чи не кожна річ на горищі нагадувала про те, яким щасливим і безхмарним було її дитинство в селі. Скрипуча підлога, що її не міняли вже багато років. Запах сушених трав, які висіли на різних мотузочках по всьому горищу. Ось старе ліжко на пружинах. На них Еля любила стрибати й підлітати чи не до самого неба. Стареньке ліжко вже так скрипіло, що його давно винесли на горище, аби нікому не заважало. Еля присіла на краєчок, почула скрегіт металу. Звук відгукнувся в її серці, на очі накотилися сльози.

Як вона могла поїхати з цього раю? Лишити бабусю. Покинути свого рідного, найдорожчого у світі дядька Марка, який майже виростив її. Поїхати на край світу від його широченних обіймів, у яких завжди було для неї стільки прийняття й тепла? Заради чого? Успішної кар’єри в Німеччині, яка не гріла серця, а виснажувала сили. Заради чоловіка, якого знайшла для неї мама. Бо давнього роду, блакитної крові. Крові холодної, байдужої. Мала стільки надії, та поволі втратила її. Загорнула під високий льодяний насип того щоденного, позбавленого тепла спілкування, яке завдало стільки нестерпного болю...

На бильці ліжка висів старий рушник сірого кольору. Блакитні очі Елі зблиснули, а сама вона взяла його до рук і розгорнула. На сріблястому полотні майоріли літери, що їх вона в дитинстві вишила червоними нитками: «ЕЛЯ». І навчила її так гарно вишивати бабуся. В очах знову забриніли сльози. Тепер бабусі немає на цьому світі, тож світ буде зовсім не той, що раніше...

Еля помітила сонячного зайчика, що заблукав на горищі. О, це ж той самий сонячний зайчик, на якого вона полювала, з яким любила гратися в хованки у дитинстві. Його звали Соняшник. Еля підвелася. Сонячний зайчик до того часу встиг заховатися в якусь шпаринку, щоби вона мала можливість його знайти.

— Ну де ти, малий? Скільки можна ховатися? Я тебе все одно знайду! — говорила сама до себе Еля. Вона ніби знову стала тією бешкетною дівчинкою з чорними кісками, яка вміла радіти кожній гарній миті. Подорослішала та й забула, як це робити...

— Ти від мене не сховаєшся! — Еля ступала по горищу, а під її ногами скрипіла підлога. Від цих звуків прокинулися миші й зашурхотіти по кутках.

Еля помітила відблиски сонячного зайчика на бильці ліжка, потім — на шафі, а згодом він опинився на старому люстрі. Воно було таке брудне, що Еля впізнавала лише свої обриси. Хоча де-не-де визирала дзеркальна поверхня. Еля злегка провела по ній пальчиками. Шар бруду був не такий великий, певно, свічадо таки час від часу бабуся мила.

У протертій дзеркальній смузі Еля побачила дорослу жінку з чорним блискучим волоссям, стильною зачіскою. Права брівка здивовано вигнулася. Уже краєчок її по-дитячому не кошлатиться, бабусю. Навчилася робити строгий і непомітно-натуральний мейк-ап... В очах — сталева блакить. А раніше ця блакить завжди щиро усміхалася. Що ж, таке життя. Жорстоке й несправедливе.

Вона так замислилася, що й забула про те, що шукала. Точніше, кого. Еля роззирнулася в пошуках Соняшника. А він уже летів до вікна з вибитою шибкою.

«Хутчіш упіймати його!»

Еля добігла до вікна, на якому причаївся Соняшник. Він тремтливо сяяв і тихо хихотів на купці книжок. Еля простягла руки, щоби його впіймати, але не встигла. Соняшник підскочив, як м’ячик, і шугнув через вибите вікно надвір, до сонця. Еля тільки руками розвела. Проте Соняшник залишив після себе дещо. На купці книжок,

де щойно мерехтів сонячний зайчик, лежав конверт ніжного кремового кольору. Щоправда, без марки. Із написом: «Моїй Елі». Еля аж підскочила від подиву, бо на конверті впізнала бабусин почерк.

«Вона залишила мені лист? Що це?» — питання застрибали в Елиній голові.

Еля спершу обережно торкнулася кремового конверта. Потім узяла до рук, відкрила. Дивно, його навіть не заклеїли. Тобто бабуся зовсім не боялася, що хтось випадково знайде його та прочитає, бо лист мала отримати лише Еля.

Вона витягла аркуші, погляд зупинився на старанно виведених чорнильною ручкою літерах. Бабуся любила писати чорнилом. У неї це напрочуд вправно виходило. Кожна літера — струнка панночка.

«Так витончено, — подумала Еля, і їй защемило серце. — Тепер я не можу поговорити з нею, сказати, як сильно її люблю».

«Люба онучко! Як добре, що лист до тебе таки дійшов. Я хотіла, щоби це сталося. Хоча не була до кінця впевнена, що ти сюди повернешся. Бо цей лист не може мандрувати у просторі, лише в часі. Я написала його тут, у минулому. Тепер він до тебе примандрував, — через роки, у майбутнє.

Знаю, що ти дуже за мною сумуєш, тому й пишу тобі. Знаю, що ти зараз на горищі, і дуже дякую Соняшнику, що доправив тобі листа. Здивована? Я багато разів бачила, як ти малою гралася на горищі, як мило полювала на сонячного зайчика. А ще залишала для нього їжу. Щоправда, її постійно з’їдав кіт.

Ти цього не знала? А це руде одоробло завжди було голодне, хоч скільки годуй, тож таких ласих шматочків просто не могло проминути.

Я теж за тобою сумую...

Уявляю твої блакитні очі, сповнені блискіток. Вони так гарно блищать, коли ти усміхаєшся. Я відчуваю, що ти й зараз усміхаєшся, коли це читаєш.

Елю, сонечко, я дуже тебе люблю, тому маю поділитися однією таємницею. Звісно, мені важко про це писати. Може, я мала про все розповісти вже давним-давно. Але... чомусь боялася...»

Еля з нетерпінням узяла другий аркуш листа. «Що ж бабуся мала такого мені розказати?»

«Хочу, аби ти знала мою історію. Мою справжню історію. Я мало розповідала про себе, бо не любила згадувати минуле. Підняла доньку без чоловіка. Він навіть не знав про її народження. Та, може, і не хотів знати. Утік, коли совіти захопили владу в селі. Я ж -дуже кохала його.

Ти добре знаєш графський замок у сусідньому селі біля озера. Той, де зараз санаторій. Ти любила туди ходити зі мною. Там раніше жив граф. А от з ним жила я... Так, я була дружиною графа. Щоправда, я була простого роду, та ми покохали одне одного. Наші зустрічі опівночі біля водоспаду були романтичними, такими чарівними. Він мені нічого не обіцяв. Та я знала, відчувала, що жити без нього не можу, а він — без мене. Одного дня Франц таки взяв мене за дружину.

І хоча проти цього були чи не всі графські родичі, та ми все одно побралися. Жили в замку. Так дивно було: мене навіть називали графинею. Я дуже кохала твого дідуся. Ти ж бачила той острівець на озері. Щоправда, там нині все заросло, ніхто вже озером не плаває.

Але верба, під якою ми любили сидіти, і досі на острівці росте. Живий свідок кохання, яке швидко та яскраво спалахнуло й так само швидко згасло. Він покинув мене. Виявився боягузом. Я ж не хотіла виїжджати зі свого рідного села. Хоча близьких уже тут нікого й не мала, — усіх забрала війна.

Була у відчаї. До того ж при надії. Але про те, що вагітна, дізналася вже тоді, коли Франц поїхав. Замок захопила радянська влада. Майно все розграбували, розтягли. Проте велич будівлі й досі збереглася.

Я жила в хатині своїх батьків, народила донечку.

Своє маленьке диво — твою матусю».

Еля підняла очі від листа та поглянула у вікно. Уже був обідній час. Сонце ще пражило, але потроху спадало. Еля подумала про свою маму, з якою мало спілкувалася. Про її одержимість Берліном, своїм чоловіком-німцем, його давнім аристократичним походженням.

«Твоя мама потяглася до знатності, родовитості, бо саме це вважала для себе головним. Я не змогла їй довести, що походження таки мало важить. Та ось... Про найголовніше...

Ти не знаєш історії свого народження. Своєї справжньої історії... Так, твій тато-німець, мабуть, чудовий (ніколи його не бачила й уже не побачу), але не він — твій справжній тато»...

«Що?! — Еля не могла повірити. У голові зашуміло. — Як це... він не мій батько?!»

«Онучко, вибач, що тобі про це розповідаю лише зараз. Та, на жаль, це правда. Мені довелося дуже довго приховувати цю таємницю, бо вона була не лише моя. Ні твій справжній тато, ні твоя мама тобі так і не зважилися все розповісти. Одначе ти маєш знати.

Елю, у тобі, як і у твоїй мамі, тече примхлива графська кров, яка може наробити багато лиха. Але я вірю, що з тобою все буде гаразд. Зараз ти розчарована своїм коханням, почуваєшся самотньою та покинутою. Я дуже не хочу, щоби ти повторила мою історію».

Ці слова на папері вже розпливалися, бо з Елиних очей текли струмочками сльози. Душу розривали на шмаття почуття. Та, на диво, тривала самотність, відчай, спустошення і образа, які так давно пригнічували й виснажували сили, відступали, звільняючи місце сонячним іскринкам якогось ще незрозумілого, але такого бажаного відчуття затишку.

«Так, онучко, після дощу світить сонце. І після рясних сліз ти неодмінно усміхатимешся. Знову світитимуть блискітки у твоїх блакитних оченятах.

П.С. А зараз познайомся зі своїм батьком. Не піднімай так здивовано брівку! Ти така кумедна... Як би я хотіла побачити вашу зустріч. Він — твій надійний захист, твій спокій, той мир, якого шукає тут твоє серце».

Цей незбагненний лист закінчувався підписом: «Твоя бабуся Евеліна. Щиро люблю».

Еля поволі приходила до тями. Та раптом зірвалася з місця, миттю збігла драбиною вниз. До... кого?

«Тут же нікого, крім мене, немає... Мабуть... те все не насправді було». Еля ніби зі сну поглянула на лист, який досі тримала в руці.

Раптом двері з веранди відчинилися. Увійшов такий дорогий, рідний серцю... дядько Марко. Еля скрикнула:

— То ти — мій тато?!

Заскочений зненацька чоловік лишень і зумів, що здивовано підвести вгору вихрасту брову й тихо видихнути:

— Доню, звідки ж ти?..

— Бабуся про все написала в листі, — не дала йому договорити Еля.

— Так... Вибач, що ми з твоєю мамою... — блакить очей тата затремтіла від сліз.

— Не треба нічого казати, — несподівано відповіла Еля. її переповнювала ніжність, нестримна й така вразлива. — Просто обійми мене. Тату...

Загрубіле чоловіче серце сором’язливо всміхнулося та несміливим соняхом потяглося до цього, уперше в житті почутого «Тату...».

Еля схилила голову на кремезне широке плече, душа притишено схлипнула вдячністю: погляд вихопив із розмитого слізьми простору бабусин лист, на якому вальсував сонячний зайчик.