Теплі історії в конвертах

Тетяна Белімова. Соляна пустеля

Коли вона плакала, мені ставало ніяково. У такі хвилини, а повторювалися вони доволі часто, я не знав, що сказати і як її розрадити. Просто чекав, поки злива мине й на веснянкуватому небі її обличчя знову прогляне сонечко.

Ні, вона не дорікала моїм рішенням і навіть намагалася втримати сльози, проте це не завжди їй вдавалося. А час мого від’їзду стрімко наближався. І тоді я придумав просте визначення для її сліз. Сказав їй, що вона не така вже й проста, як видається на перший погляд, і має прямий зв’язок із Салар-де-Уюні. Із чим? Вона підвела на мене свої небесно-сині очі, ще хвилину до того повні сліз. Не зрозуміла? Це ж дуже просто. Своїми сльозами ти поповнюєш запаси солончаку Уюні.

А де це? Що це? Як це? Наступної хвилини вона засипала мене сотнею запитань, залізла на мої коліна й уже слухала про найбільший солончак у світі, що розкинувся високо-високо в болівійських Андах. Вона відразу уточнила: наскільки високо? Але я не розгубився. Нещодавно перекладав один текст, який частково був присвячений саме цій соляній пустелі, тому зразу відповів, що на висоті понад три з половиною тисячі метрів над рівнем моря. Ого... Після цього вигуку пронісся ще один невеличкий шквал питань. Але я з гідністю відбив і ці нові атаки. Треба собі уявити наш Київ — з обох боків Дніпра. Уявила? Вона лише ствердно кивнула головою. Ну тоді склади поруч або в діагональ дванадцять із половиною Ки-євів і отримаєш приблизну площу соляної пустелі Салар-де-Уюні.

Круто! У цьому простому вигукові була вся моя Світланка, моя дружина, така, якою я її знав і любив ще до того, як у нас розпочалася війна. Напевно, саме війна винна в тому, що моя дружина схожа на соляну пустелю й на її обличчі застигли сотні мікроскопічних кристаликів солі від висохлих сліз.

Хіба ми обираємо час, в якому живемо? Чи хтось із нас народжується з гарантованим таланом на стовідсоткове щастя? Коли приходить у дім біда, чи може мужчина спокійно сидіти й чекати, поки впаде дах його будинку? Вона все це знала, з усім погоджувалася, але в переддень мого відбуття до страшної зони, позначеної трьома потойбічними буквами — АТО, раптом простягла мені тонесеньку, схожу на утилізовану після шредера, смужку картону, на якій двома червоними рисками відбилися знаки зародження нового життя. Мого? її? Нашого спільного? Третього між нами?

Що це? Невже думає цим утримати? Опустила очі. Моя соляна пустеля... Це правда? Схлипує... Зараз почнеться. Проте щось усередині ворухнулося, і невагомий паросток щастя проріс на споді так лунко, так дзвінко, так життєрадісно, що мені здалося, це почула навіть вона й підвела очі, зовсім сухі та радісні.

Я буду батьком?! Це — найкращий подарунок!

Перевела винуватий погляд на мій наплічник, який ледь закрився, набитий не лише необхідним, а й тим, що воліла спакувати туди вона. Уже час. Я розжав обійми й бережно, ніби найціннішу у світі коштовність, відніс її на диван. Спи, рідна! До завтра — а значить, до від’їзду — ще ціла ніч. Я дмухнув на її очі, і вона слухняно заплющила повіки. Моя. соляна пустеля.

Тут майже завжди темно, навіть удень. Мертво. Холодно. І страшно. Здається, страх налипнув тут невагомим і невидимим шаром на все, покрив нехитрі предмети нашого військового інтер’єру й випромінюється звідусіль, ніби радіація. Зона покриття буває вкрай рідко. Для цього треба виходити на поверхню, а це, як би сказати. це — небезпечно. Напівзруйновані стіни — такий-ся-кий прихисток. Хоча якщо впаде останній уцілілий термінал, то гарантовано стане для нас братською могилою.

Треба берегти батарею. Мережа може з’явитися раптово. Прилетіти, коли не чекаєш, пробити чорну діру блокади й відкрити якусь учорашню сторінку позаторішнього Інтернету.

Я не пишу тобі листів. Ти собі навіть не уявляєш, якого кольору і стану бувають руки людини, якщо вона не митиме їх декілька днів поспіль у прогірклому від сажі та пороху просторі. Очі весь час сльозяться від диму. Хочеться пити, але води катастрофічно бракує. Набирати текст на телефоні вкрай важко. Я диктую коротенькі тексти на диктофон — спеціальну програму, встановлену в телефоні.

Якщо не переключатися на сторонні речі, можна втратити розум. Я намагаюся не думати про те, що мене оточує, як і не замислюватися над тим, що нас чекає завтра. Скільки нам лишилося? Очевидно, що ми вже останні з могікан. Десь наші готують прорив. А поки що між нами й нашими лише тоненька злітна смуга, яка прострілюється і вдень і вночі. Це — дорога життя, якою до нас прилітають «чайки». Ми так називаємо наші бронетранспортери й танки, які прориваються крізь блокади і привозять нам їжу, воду, медикаменти, забирають загиблих і поранених.

Сьогодні зранку йшов сніг. Одинокі сніжинки залітали навіть сюди — до останнього вцілілого терміналу колись розкішного ле-товища. Як ти думаєш, чого їм бракувало? Зводжу очі й зустрічаюся із синім-синім поглядом мого університетського друга Жеки, якого тут кличуть позивним «Беня». Не відразу розумію, про що він каже. Хоча взаєморозуміння — інколи з півслова й півпогля-ду — це те, чого нам ніколи не бракувало. Надсучасний аеропорт надсучасного міста, одного з найкращих в Україні. Бунт черні, яка переїлася благ, чи реакція на нову державу?..

Мовчки прикурюю від Женьчиної сигарети. У нього хрипкий, ніби застуджений голос, обличчя лисніє від чорного гару. Напевно, я маю не кращий вигляд. Хочеться змінити тему, згадати щось із нашого спільного університетського. Пригадуєш наш останній КВК? Але Жека перебиває мене, навіть не намагаючись перемик-нути канал — він на своїй хвилі. Поки ми спали, двоє вже рушили до вежі — до того, що від неї лишилося, — аби знову вивісити там український прапор. Розумієш? Розумію... Друже, Жеко... Не парся... Намагаюся дотягтися до його плеча. Рука задерев’яніла після сну й не піддається. Так, ми проґавили свій шанс. Але це ненадовго, друже. Моя чуйка мені каже, що це ненадовго.

Покриття з’являється раптово, пробиває діру в чорній невагомості та обрушується шквалом прийнятих есемесок. Набираю твій номер. Зайнято. Знаю, що тобі вже надійшло повідомлення «Абонент. знову на зв’язку. зателефонуйте, будь ласка.», але однаково натискаю на зелену кнопку виклику. Нарешті! З’єднання! І, як на гріх, починається обстріл, ніби зв’язок з’явився лише для того, аби визначити для сепарів наше точне місцезнаходження. Твій голос розчинився в канонаді. Ти не можеш загинути! Ти ж кіборг! Правда ж? Може, ти цього й не казала, але ці слова звучать у мені, як мантра.

Правда, рідна! Усе — правда! Я вже не людина, а залізяка. Почорнілий від пороху кіборг, який утратив здатність відчувати біль. Бронтозавр зі сталевою шкірою, що не пропускає куль і відбиває ударні хвилі у зворотному напрямку, — ось хто я тепер.

І так! Я виживу! Усім сепарам на зло! Обіцяю!

Десь за летовищем височіє давній монастир. Його постріля-ні, напівзруйновані стіни прихистили сепаратистів. Там ворожа база, де до десятка зенітних установок і градів, наведених у наш бік, можуть будь-якої миті прокинутися й розпочати обстріл. Із вузьких стрільчастих вікон визирають чорні дула снайперських гвинтівок. Монастир — це стратегічно важливий об’єкт. Але як стріляти по храму? Цілитися в золоті бані? Наводити зброю на православні хрести?

Сьогодні ми повернулися рано. Із першими сторожкими сутінками. Пробиралися знайомим маршрутом майже в суцільній темряві першого поверху. Скільки ще днів попереду? Цей можна вже закреслити в уявному календарі.

Сяк-так розігріта тушківка. Чай, що вистигає просто в руках, якими намагаєшся втримати тепло металевої кружки. Вечірнє кахикання, бо майже всі з бронхітом чи якимось вірусним респіраторним — від легкої форми до загрозливо високої температури.

Розміщуємося з Жекою у двох рентген-апаратах, підмостивши під себе різний мотлох. Ці металеві труни німецького виробництва, зроблені зі сталі та свинцю, — ідеальні капсули для сну. Колись у них просвічували багаж під час перевірки, а зараз тут можна гарно виспатися, знаючи, що тебе не зачепить куля чи випадковий осколок міни, хіба впадуть перекриття між уцілілими поверхами і стеля завалиться зовсім.

Умощуюся зручніше у своєму рентген-апараті. Очі заплющуються майже відразу, проте сон сторожкий, приступами. Він то навалюється і здавлює повіки, то тікає манівцями, і тоді з напівмарення виринає білосніжна пустеля, укрита пластівцями сріблястої солі. Сонце велике, не бачених до того розмірів, підіймається над кристалічною поверхнею Салар-де-Уюні. Воно вселяє надію й розганяє страх. Воно живе...

Відступаємо! Наш командир відводить очі й сердито плює собі під ноги. Наші не прорвалися. Блокада ось-ось зімкнеться. Час відходити. Перехопили сепарську частоту... Вони готуються зірвати тут усе. Вежу довелося лишити.

«Мінс-с-с-с-ські угоди. — командир майже шипить. Презирливо, з огидою, як мені здається. — З-з-з-з-знову з-з-з-з-здали, с-с-с-с-с-с-с.» Таки шипить, як змія, що готується до смертельного ривка. Раптово рихлий, почорнілий від пороху простір стрясається від чогось нечуваного досі. Темрява. Тиша.

«Можеш підвестися? Руки-ноги цілі?» — хтось наполегливо торсає мене за плече, боляче ляпає по щоках. Розплющую очі. У голові гул потяга, що наближається до станції в метро. Хто я? Де я? Що треба від мене цьому чоловікові, який нахилився до мене? Білки його очей у сіточці запалених червоних судин виразно біліють на абсолютно чорному обличчі. Спалах. Ще один. Спалахи не припиняються, і стає видно, мов удень.

«Якщо ми зараз звідси не підемо, нас накриє!.. Загинемо під уламками!.. Ти мене чуєш? Підводься!..» Через силу перевертаюся на бік. Ніби можу ворушитися. Підводжуся навкарачки. Урешті встаю. Сильно хитає, але йти можу.

«Салар-де-Уюні.» — «Що?» — «Соляна пустеля.» — «Ти про що це?» — «Солончак.» — «Що ти там бурмочеш? Ні слова не розберу? Ти що й справді іспанець? Українець? Перекладач з іспанської? Ясно. Добряче тобі голову припекло. Бачиш, навіть іспанською заговорив. Минеться! Головне, що руки й ноги цілі, іти можеш. Прорвемося! У мене? Та, по ходу, рука зламана. А так нічого ніби. Туди. Там наші шикуються. Будемо йти на прорив до своїх. Тут недалечко, метрів чотириста. Не більше. Скільки ж нас лишилося? Десять. Одинадцять. Дванадцять. Тринадцять. Погане число. Нехороше. Але вже як є».

Обертаюся, аби трохи роздивитися навколо. Кожен рух дається важко. Ніби на руки й ноги хтось навісив по добрячій гирі. У голові все ще свистить потяг, який ніяк не над’їде до потрібної станції. Очі сильно сльозяться, зір важко фокусується на чомусь. Увесь правий бік нового терміналу завалився, ніби зметений нечуваним смерчем. Наближаємося до групки вцілілих нас. А де Жека??? Бе-е-е-е-ня-а-а-а-а!

«Не кричи. Це — наказ», — командир знімає шолом і опускає очі. «Жека? Лишився там? Під завалами? Ви точно знаєте? Це треба перевірити... Маю повернутися туди...» — «Уперед. Невеличкими перебіжками. Від одного підбитого броніка — до іншого. Це — наказ!»

Неймовірна слизота. Учора була відлига. Замість снігу йшов прикрий і надокучливий дощ. Уночі підморозило, і ось тепер наш шлях скидається на правдиву ковзанку. Це схоже на якусь ірреальну гру. Майже квест, у якому одна команда має непомітно для іншої перейти з пункту А до пункту Б.

Ми не із заліза. Це все вигадки. Може, це козацька люта впертість прокинулася в нас? Бути на палі й жартувати та співати про турецького султана сороміцьких пісень.

Позаду шум, галас, улюлюкання. Жека. Інші, покинуті нами. Невже живі? Ні? Це — сепари. Вони вже дісталися руйновища й нишпорять між бетонними уламками, мов шакали. Швидше! Промінь прожектора промацує шлях до вервечки зігнутих бійців пе-реді мною. І відразу розтривожений рій куль наповнює повітря огидним дзижчанням. Попереду освітлена фарами нашого БТР рятівна смуга, а до неї. двадцять метрів освітленого, мов удень, простору, де кожен сантиметр прострілюється наскрізь.

Лягти. Повзком. Це — наказ. Залишатися живим. Ще принаймні двадцять метрів. Нас підтримують вогнем! Сепари зараз отримають своє! Щось жалке й гаряче впивається спершу в одну ногу нижче від коліна та майже відразу й у другу.

Залишатися живим. Це — наказ.

Не відчуваю болю. Не переймаюся ваготою власного тіла. Відтепер я легкий, мов метелик, і невагомий, мов сонячний промінь, що відбивається від іскристо-білої соляної поверхні Салар-де-Уюні, непорочної, ніби сніг, який щойно випав і ще не встиг прийняти на себе сліди людської присутності.

Ми залишили позаду соляну пустелю. Гірко-солону і зчорнілу від нашого поту, крові та пороху, який випав на наші голови так щедро, ніби манна небесна десь у пустелі між раєм і пеклом. Наша Салар-де-Уюні була направду засмалена до вугільної чорноти — такою запеклою була сила ненависті ворога, такою зухвалою була наша звитяга й небажання поступитися бодай сантиметром рідної землі.

«Розплющ очі... Якщо чуєш мене, дай знати...» Щось тепле й солоне падає на моє обличчя і лоскоче, стікаючи десь за вухо. Голос знайомий, рідний. Десь я вже чув його. У попередньому житті.

Білий простір казенної палати. Ні, це не ефемерний готель, зведений зі сліпучо-білих соляних блоків. Це непоказна совкова лікарня у Дніпропетровську, нашвидкуруч перероблена під військовий шпиталь. Усе це мені стане відомо згодом. А зараз я видихаю наркоз і потроху повертаюся до тями.

Бачиш, я дотримав обіцянки. Живий. Що мені могло статися, залізяці кібернетичній? Говорив тобі, що все буде добре. А ти? Невиправна. Усе поповнюєш запаси Салар-де-Уюні?

Ти глибоко вдихаєш і швидко змахуєш останні сльозинки рукавом білого халата, накинутого поверх джинсового комбінезона, що округлюється на твоєму делікатному животику. Не можу відвести погляду від нього.

Кіборг! Ніби прочитавши мої думки, усміхаєшся ти. Звісно, у нас народиться кіборг. А як інакше?

Береш мою руку у свої долоньки. Тулишся щічкою до неї. Знову зітхаєш. Пообіцяй мені одне й не відводь очей! Хай би де я був, хоч би що зі мною сталося, ти більше ніколи, чуєш, ніколи не перетворюватимеш своє життя на солончак Уюні.

Усміхаєшся. Надула губенята. Відвернулася до вікна. Сто емоцій за мить — у цьому вся ти. І я тебе кохаю. Саме такою й саме за це. Соляна пустеля. Безмежно моя. Безмежно рідна. Безмежно солодка й безмежно солона водночас.

Десь за вікном по-весняному накрапає. А до справжньої весни ще три календарних дні. Зберегла мої листи одним звуковим файлом? Згодом напишеш книгу про нас із тобою, про наше нове життя, про минулу війну, про прийдешній мир і назвеш її... Звичайно, ти назвеш її «Соляна пустеля».