Теплі історії в конвертах

Максим Федорченко. Кохання

Юрко стояв на тротуарі й дивився через дорогу на житловий будинок. Юркові було дев’ять. Він тремтів від холоду, у черевиках хлюпала вода, але хлопець на те не зважав.

Сіра штукатурка на стінах будинку всотала рясну весняну вологу, рвані темні плями надавали й без того похмурій будівлі вигляду геть невеселого, навіть дещо зловісного. Увесь міський пейзаж навколо також був сірим та безрадісним. Брудна, розбита вулиця, сіро-коричневі калюжі, багнисті палісаднички, кучугури чорного ніздрюватого снігу, тьмяні вітрини за потрісканим склом. До під’їздів тулилися м’яті сміттєві баки, на них граційно балансували обідрані коти. Ворони чорним лахміттям висіли на оголених деревах. Зима нібито закінчилася, проте весна все ще розмірковувала, чи варто сюди приходити.

Цей район міста межував із річковим портом. Порт в Юрка зазвичай викликав відчуття радості, захват і легку, святкову ностальгію — чи ж можна відчувати щось інше, споглядаючи кораблі, прапори, чайок і зелені хвилі? Але тут, лише за кількасот метрів від порту, ніщо не нагадувало ні про білі пароплави, ані про легкокрилих чайок, ані про сирени, що кличуть у незвідану та невідомо прекрасну далечінь.

Будинок, з якого Юрко не зводив очей, стояв трохи навкіс до вулиці та до сусідніх будівель, і тому здавалося, що він тут чужий, нетутешній. Хлопцеві цей будинок видався б особливим, відмінним від усіх інших, навіть якщо б стояв він паралельно до вулиці й нічим не вирізнявся серед інших багатоповерхівок. Іншого такого не було ні в місті, ані в цілому світі. Адже тут жила Вона! А це осявало ніжним помаранчевим світлом, помітним одному лише Юркові, усе довкола: і замріяну вулицю, і замислені дерева, і шляхетних тварин, і величавих птахів. Усі речі на цій вулиці, а насамперед поруч із цим будинком, видавалися значущими, сповненими відчуття таємної співпричетності до її буття.

Юрко знав тільки номер будинку, а от номер квартири було безповоротно втрачено, як і той кутик конверту, на якому було написано адресу. Конверт стільки разів викрадали чиїсь нахабні руки, а Юрко стільки разів виривав його з тих нахабних рук, що нині прочитати адресу було неможливо. Але хлопець її пам’ятав і часто твердив, наче молитву, дивлячись на вже геть зношений благий конверт.

У конверті зберігався лист. Коротенький, у кілька рядків. Почерк був дитячий, непевний, і рядки, перший з яких тримався паралельно до верхнього краю аркуша, поступово втрачали цю рівність, правий край неухильно загинався донизу, так що останній рядок листа, — його постскриптум — перетинав жовтуватий аркуш ледь не по діагоналі. Юрко перечитав цей лист не менше від тисячі разів і міг би повторити його навіть уві сні, але в голові його постійно кружляв, виспівував і пританцьовував ось цей останній рядок, виведений непевною рукою навкіс: «Вибач, я тебе кохаю».

Юрко не замислювався над тим, скільки різноманітних «якщо» слід було скласти докупи, у належний час і в певний спосіб, аби сьогодні він опинився тут, на припортовій вулиці рідного міста, із листом, який закінчувався смішним дитячим зізнанням. Для нього лишень те зізнання, дещо винувате й від того пронизливо-зворушливе, мало зміст і значення; йому навіть здавалося, що те зізнання відтяло усе його попереднє життя, усе, що трапилося з ним за дев’ять минулих років, і відтепер він живе іншим, новим життям.

Упродовж кількох місяців, що минули з часу одержання листа й до цього весняного ранку, Юрко дійсно прожив ціле життя. Коли він згодом пригадував цю історію, він розумів, що все почалося дещо раніше і з найбуденніших подій, що не віщували нічого визначного.

... Лікар похитав великою кудлатою головою, подивився на Юрка крізь окуляри в роговій оправі, ще раз натиснув сильною теплою долонею хлопцеві на живіт і промовив: «У санаторій. Би. Слід поїхати. У гори. Би. Тей. Водички попити. Фізкультура. Грязелікування. Дієта. І все, — він знову натиснув долонею Юркові на живіт, — мине».

І Юрко поїхав. Не сам, звісно, а з татом. Спочатку вони цілу ніч їхали поїздом. А зранку опинилися у якомусь казковому, небаченому місті. Юркові такі міста траплялися лише у фільмах про мушкетерів. Але ті кіношні міста, замки, фортеці й палаци були декораціями і видавалися декораціями. А ось це, таке схоже на декорацію, місто було справжнім. Юрко вийшов уранці з вагона, побачив шпилі, вежі, пам’ятники та куполи й лише рота роззявив від подиву. Так він і прогуляв «роззявою» весь день, без упину крутячи головою й роздивляючись це дивовижне місто, доки вони з батьком не сіли в інший потяг, менший, який і повіз їх у гори.

Цей другий потяг — електричка — був напхом напханий, ішов повільно й часто зупинявся на маленьких станціях із незнайомими назвами. Юрко почувався розчарованим: коли вони з батьком нарешті зійшли на станції, що мала дивнувату пташину назву, жодних гір довкола не було. Гори він побачив лише одного разу: у ясний день, коли їхню групу повели до лікувального джерела, на обрії між двома пагорбами несподівано й ненадовго виринув блідий трикутник, ледь помітний на тлі сіро-блакитного неба. Трикутник був такий символічний, такий схожий на малюночок на етикетці напою «Байкал», що Юрко навіть завагався, чи дійсно він бачив той трикутник і чи були то дійсно гори.

Тато доправив Юрка в санаторій, а сам поїхав. Юрко залишився. На місяць. Він намагався не думати про те, що цілісінький місяць йому доведеться бути так далеко від дому. Раніше він ніколи не бував у санаторіях або в літніх таборах і тому не уявляв, на що це схоже. У цьому, однак, була своя перевага: якби Юрко мав хоч трохи досвіду в таких справах, його б і дивувало і дратувало те, яким чином у тому санаторії все було влаштоване. А так санаторій приєднався до всього іншого, що безтурботні дорослі вже пред’явили Юркові як «норму», хоча від норми воно таки перебувало на певній відстані.

Курйозів тут виявилося кілька. Найперше, у величезному парку навколо санаторію гуляв олень на прізвисько Рудик. Коли Юрко довідався про це, він був у захваті: це ж казка, справжня казка, -ОЛЕНЬ! Та олень і гадки не мав про свою казковість. Він був величезний, мов кінь, і злий, як собака. Спостерігаючи крізь вікно того Рудика, що знищував чергову клумбу, розкидаючи грудки землі та вирвані з коренем рослини, Юрко розумів, що бездомні пси, яких він побоювався вдома, ніщо проти цієї тварюки, що мала аж ніяк не лагідний норов, страхітливі роги й гострі копита.

Іншою дивною рисою санаторію було те, що він не опалювався. Уже стояла пізня осінь, і вранці на траві, падолисті та крихтах уцілілих клумб мороз лишав свої білі мереживні сліди. Коли дітей відводили до цілющих джерел, над їхніми жвавими галасливими колонами здіймалася пара від гарячого дитячого дихання. Зрештою, навіть два дні, відведені щотижня для шкільних занять, були марним зусиллям місцевих педагогів. Маленькі мешканці санаторію отримували застуду вслід за прибуттям, а позбавлялися її безпосередньо перед від’їздом. Не обходилося, звісно, і без хитрощів: якщо кашель і нежить були справжніми, то стабільні «37 і 2» викликалися легким і непомітним для медичного персоналу постукуванням пальця по верхівці термометра. Юрко швидко засвоїв це мистецтво і щасливо пропускав «школу» разом з іншими дітлахами.

Гарячої води в санаторії також не було. Юркові спало на думку, що саме так здійснюється згадане кудлатим лікарем «грязелікування». Він навіть устиг скласти теорію, що бруд, який накопичується на тілі, слугує певним медичним або виховним цілям: чи то лікують від чогось, чи то прищеплюють потяг до гігієни. Та невдовзі з цією теорією довелося розпрощатися, бо почалося справжнє грязелікування. Однак роль, яку в санаторному курсі відігравала не лікувальна грязь, а звичайнісінький бруд, так і лишилася для Юрка загадкою.

Дітей у санаторії було майже як у всій Юрковій школі. Утім, хоча дорослих тут виявилося набагато менше, ладу було більше. Мабуть, це пояснювалося тим, що всі діти були зайняті різними процедурами від світанку до відбою. А відверто нездорових дітей, яких би від бешкету втримала саме хвороба, а не денний розклад, в санаторії Юрко взагалі не зустрів. Сам хлопчик хворим не почувався, тому вся ця справа із санаторієм залишалася для нього дещо незрозумілою. Якби не тривалі нудні процедури, холод у корпусах і злий олень на подвір’ї, подорож можна було б уважати додатковими канікулами.

Тоді Юрко ще не знав, до якого фіналу прямувала ця історія. Тільки пізніше, за декілька років, він звернув увагу, як усі подробиці того місяця поступово і влучно поєдналися та привели його, змерзлого й ледь притомного від хвилювання, до сірого будинку на припортовій вулиці. Чи могло все це або принаймні щось скластися інакше? Ні, розумів згодом Юрко, ніяк не могло.

За примхою опалювальної системи санаторію, деякі батареї в коридорі Юркового корпусу іноді нагрівалися. Відбувалося це вночі, години через півтори після відбою. З’ясувавши цю їхню властивість, Юрко з товаришами почав потихеньку вибиратися з холодних, пронизливо-вогких палат, аби погрітися поруч із батареями й потеревенити в темряві. Справа ця потребувала обережності та конспірації: ніхто не мав сумніву, що якби чергові вихователі довідалися про ті посиденьки, то негайно розігнали б опівнічні збіговиська і, хто знає, можливо, домоглися б і в коридорі такої ж вічної мерзлоти, як у палатах.

Крім таємничості та секретності, ці нічні посиденьки принаджували ще дечим. Уночі обіч батареї можна було зустрічатися і по-людськи спілкуватися з дівчатами. У цей час обидві сторони поводилися цілком природно й нічим не виявляли того, що вдень переходило винятково на мову кпин, образливих мін та смикання за коси.

Отак Юрко й познайомився з Іринкою. Вони довго теревенили, перш ніж з’ясували імена, а також довідалися, що прибули в санаторій з одного міста. Здебільшого говорив Юрко, зазвичай натхненно брехав-плів щось про події свого міського шкільного або сільського канікулярного життя. Іринка уважно слухала, іноді теж щось коротко казала про себе. Удень вони ніколи не спілкувалися, ба навіть не наближалися одне до одного; це було неможливо за жодних обставин. Із цієї причини дещо короткозорий Юрко слабенько уявляв, яка вона на вигляд. Він чітко пам’ятав лише обрис її голови і плечей, що малювався на тлі вікна, коли далеко за північ вони прощалися та розходилися по палатах.

Вони зустрічалися в темряві біля батареї чотири-п’ять разів, не більше, а скоро дівчина поїхала. Юрко засумував: йому бракувало її уваги, адже хлопці ніколи не слухають одне одного й завжди перебивають своїм «А ось я! А ось у мене!». Журився він за Іринкою зо три дні й уже почав навіть її забувати, коли дівчина несподівано сама нагадала про себе. Та ще й як нагадала! Трапилося те, що миттю змінило його стосунки з іншими дітьми, плин часу в санаторії, рух часу взагалі, а може, і ціле його життя.

Юрко марнував час у палаті, вимагаючи від свого ліжка тієї армійської охайності, якої в нього та всіх інших дітлахів вимагали вихователі. Раптово він почув у коридорі своє ім’я; хтось на всю горлянку гукав його та нерозбірливо волав щось про лист. Юрко кинув ковдру на ліжко й побіг до вихователя, який зазвичай роздавав пошту. Там на Юрка вже чекали; навколо вихователя скупчилася ледь не вся його група. Усі пожадливо роздивлялися конверт і збуджено перешіптувалися. Юрко зупинився біля дверей і відчув, як серце раптом важко й болісно, із розмаху, закалатало в грудях, ніби намагалося проломити ребра й вирватися назовні. Хтось вигукнув дивним, ніби звинувачувальним тоном: «Тобі лист від Павлата Іри!»

Юрко зрадів і зразу заспокоївся. Він вирішив, що це лист від Павла, його улюбленого дядька, та Іри, дядькової дружини («від Павла та Іри»). Він навіть зітхнув із полегшенням, але за мить знову насторожився, а серце чимдуж гупнуло в ребра. Чому цей невинний лист викликав такі переживання?

Юрко тремтячою рукою взяв конверт і прочитав ім’я адресанта. «Павлата Ірина...» Ось у чому справа. Він повернувся й у супроводі жадібних цікавих поглядів, що буквально штовхали у спину, пішов до палати читати листа.

Лист був зовсім коротеньким, у кілька рядків. Хоча Юрко прочитав усе, у його пам’яті закарбувався лише оцей останній рядок, виведений непевною рукою навкіс: «Вибач, я тебе кохаю».

Із ледь чутним шурхотом усе навколо згорнулося в тоненький рулон, який негайно зник у непомітній щілині дощатої підлоги. Виникла безбарвна й позбавлена звуків порожнеча, що за мить спалахнула, засяяла, заіскрилася кольорами та барвами, зазвучала голосами й нотами, дотепер ще ніким у світі не чуваними. Хлопцеві голова пішла обертом; він не впізнавав нічого, він не упізнавав себе, він нічого не знав про ту величезну і щасливу людину, яка стояла тепер у вихорі новонародженого всесвіту з клаптиком паперу в руці.

Та все це відбувалося тільки з Юрком. Ніхто не помітив, що з палати вийшла нова, величезна і щаслива людина, що Юрка, хлопчика дев’яти років, більше не існувало. Ніхто не помітив жодних змін у реальності, і перші ж жадібні й жалюгідні спроби його нещодавніх однолітків — адже хвилину тому вони були ровесниками й навчалися в одному класі — негайно втілилися. Лист було викрадено з Юркової шафки, прочитано й переказано сотнями схвильованих дитячих голосів, обмацано тисячами пальців, зім’ято й кинуто недбало під його ліжко.

Можливо, якби Юрко разом з усіма посміявся над дурним дівчиськом, яке несподівано надіслало йому своє зізнання в коханні, він залишився б разом з усіма, на їхній території, одним із них. Може бути, вони б спільно започаткували інтригуюче листування з нею, аби потім, заходячись від сміху, читати щоночі її листи вголос, зігріваючись ганебністю такого читання.

Але Юрко не посміявся. Він несподівано відчув на собі важезне, холодне й незручне вбрання; звідусіль давило, тиснуло й різало. У перенісся вп’явся зазубрений метал, руку відтягувало щось важке та довге. Тепер він був лицарем, у повному лицарському обла-дунку, який став на захист дами свого серця, власної та її честі. Він відчував себе вартовим Кохання як такого. Його, бодай що, треба захистити від глуму, брудної цікавості та пліток.

На цьому боці, де тепер стояв Юрко, тримаючи в правиці меча, не виявилося більше нікого, крім милої дівчинки десь далеко-далеко, у сірому будинку на припортовій вулиці. На іншому боці опинилися всі його однолітки, хлопці й дівчатка, які ще вчора спілкувалися одне з одним тільки мовою кпин, а нині згуртувалися проти Юрка, його кохання та Кохання як такого.

Усю нескінченну зиму Юрко мріяв потрапити до її дому. Але батьки не помітили, що із санаторію повернулася нова, величезна і щаслива людина, і тому дев’ятирічного Юрка ніяк не відпускали в самостійну мандрівку до річкового порту. І лише тепер, навесні, він дістався сюди сам, потай. Він стояв за кілька кроків від її будинку й відчував, що далі йому, мабуть, іти не слід, бо щасливішим, ніж тепер, стоячи на брудному тротуарі в повних води черевиках, він уже не буде.

Він пригадував тихий голос уночі, обрис її голови і плечей на тлі вікна, винувате зізнання в коханні, перше в його житті і, мабуть, у житті дівчинки. Юрко дивився на плямистий, ледь осяяний помаранчевим світлом будинок і відчував, що це не маленька дівчинка з’явилася ненадовго в його житті, а саме Кохання увійшло в його серце та назавжди оселилося в ньому. Він ще не вмів цього пояснити, але дуже добре відчував у собі цю нову, незнайому, болісну й пожадливу здатність — здатність любити когось, окрім себе...

І добре, що він не знає номера її квартири. Юрко зітхнув, ще раз поглянув на шляхетних тварин і величавих птахів обіч будинку й попрямував у порт.