Теплі історії в конвертах

Віоліна Ситнік. Любов змiнює все

Сьогодні Люба дивилася на світ так, наче бачила його вперше. Від тієї краси аж тиснуло в грудях. Про свої почуття хотілося кричати, натомість вона тільки усміхнулася новому дню однією зі своїх найрадісніших усмішок і вискочила на вулицю.

Коричневі ковбойські чобітки весело вистукували бруківкою, а широка циганська спідниця з воланами й пишними складками тихо шурхотіла в унісон, ледь не підмітаючи тротуару. Дівчина крутила головою навсібіч, ніби силуючись закарбувати в пам’яті ці миті, від чого її кучері, такі схожі кольором на тендітні лісові гриби — лисички, сховані в осінньому листі, жваво підстрибували. Сміх рвався з Любиних грудей, та вона, притуливши долоні до вуст, лише беззвучно хихотіла, щоби не викликати здивування в перехожих. Атож, їм же так важко зрозуміти, що життя нам дається лише раз і витрачати його на постійне буркотіння й незадоволення — це звичайнісіньке марнування його.

Від сонечка, яке не по-осінньому припікало, Любі захотілося зірвати з шиї барвистий шалик і розстібнути пару ґудзиків на пальті теплого медового кольору, рясно прикрашеному етнічними орнаментами та аплікаціями. Минаючи модні паби й розкішні ресторани Старого міста, вікна й двері яких у цей час були ще наглухо зачинені, дівчина між двома такими з подивом виявила невеличкий просвіт, де розкинулася тераса крихітної кав’яреньки. Люба різко зупинилася й огляділася: три столики, накриті білосніжними скатертинами, із букетом свіжих квітів на кожному, так і вабили присісти за один із них і скуштувати чогось смачненького. А позаду, просто на стіні, висів дивовижний малюнок величезного кавового дерева, на якому пустувало кілька чорних котів. На вивісці, де зазвичай пишуть, чим особливим може поласувати відвідувач, значилося: «Шукаєте вуличної магії? Тоді вам — до нас!»

Люба неспішно витягла з величезної сумки, прикрашеної кольоровими намистинами, помпонами, плетеними шнурами, тасьмою й бахромою, гаманець, порахувала гроші, вдоволено мугикнула і ступила крок у напрямку, де роздавали вуличну магію.

Тільки-но сіла за столик, перед нею миттю з’явилася офіціантка з бейджиком, на якому було зазначено: «Віра». Люба витягла із сумки потертий блокнот і швидко написала в ньому: «Мені, будь ласка, американо й величезний шматок гарбузового пирога».

Дівчина вмостилася зручніше на стільці, підставила обличчя, рясно вкрите веснянками, сонечку і з задоволенням потягнулася, наче та киця на осонні. У голові роїлося стільки слів і думок, їй так хотілося ними поділитися з людьми, але це вкрай важко зробити, коли ти... німа.

Минуло не так багато часу, як за сусідній столик усівся хлопець. Зробивши замовлення, він спочатку почав щось клацати у своєму телефоні, а потім крадькома спостерігати за красунею офіціанткою. І стільки в його погляді було захоплення! «Підійди до неї! Познайомся!» — хотілося кричати Любі. Натомість вона розгорнула блокнот і почала щось старанно виводити на чистому аркуші. Офіціантка Віра, принісши каву, приязно усміхнулася до дівчини і промовила:

— Пишете листа? Чомусь нині люди так рідко пишуть справжні листи. Усе есемески та імейли... А де ж справжні емоції та почуття? Віртуальність уперто витісняє реальність. Сумно.

У ту мить Люба зрозуміла, як достукатися до людей.

Допивши каву, дівчина підійшла до Віри, яка щось зосереджено записувала, не помічаючи нічого навкруги, ледь торкнулася її руки і простягнула папірець: «Коли я піду, передайте, будь ласка, тому юнакові листа. Щиро дякую!» Люба вийшла на тротуар, ще раз озирнулася й подумала: «Що ж, перевіримо вашу вуличну магію.»

А за півгодини юнак, що сидів неподалік, та офіціантка весело сміялися й домовлялися про перше побачення. А поруч лежав лист, написаний Любою поспіхом та від усього серця:

Віра вправно орудувала ножем, відкраюючи величезний шматок шоколадного торта. Відвідувачка замовила тільки горня трав’яного чаю з мелісою та м’ятою, однак спостережлива офіціантка, яка вже давно мала справу з людьми й розбиралася в них не гірше за психолога, одразу відзначила її роздратованість та втомлений вигляд і подумала, що трохи підсолодити їй життя аж ніяк не завадить.

Жінка безсило опустилася за столиком на терасі, а її син, білявий пустотливий хлопчик, із голосним реготом намотував круги навколо. Офіціантка кинула на неї швидкий погляд: темне волосся, зібране позаду в пучок, обличчя з легким макіяжем, зручні уггі, темні джинси та худі — вигляд занадто банальний, аби привертати до себе увагу. Але відвідувачка, певно, менш за все хотіла, щоб її хтось зараз помічав. Вона нервово стискала кулаки, затим повільно випустила повітря крізь зуби і злісно прошепотіла щось малюкові. Він на якусь мить зупинився, схилив набік голову, ніби оцінюючи серйозність маминої погрози, та потім голосно засміявся і знову дременув, ледве не збивши з ніг офіціантку, яка саме несла замовлення. Жінка зірвалася зі стільця, міцно вхопила сина за руку й насильно присадила. Губи хлопчини затремтіли, він голосно розридався, та так, що кожен обернувся на той плач.

Віра теж виглянула з кухні й помітила, що не лише вона зацікавилася галасливими гостями, а й дивачка, яка ледь не щодня приходила до їхньої кав’ярні з блокнотом у руках. І дивачкою Віра охрестила її не тому, що та була німою і спілкувалася з навколишнім світом через свій пошарпаний записник, а тому, що в її погляді було стільки некорисливого добра й бажання допомогти. Вона постійно гризла кавові зерна, так, наче то був соняшник. Здавалося, що вся вона наскрізь пропахла ароматом кави, від чого скидалася на милу симпатичну текстильну лялечку, яких часто можна побачити в кав’ярнях та крамничках із хенд-мейдом. А ще вона постійно щось натхненно писала. Якось навіть попросила Віру передати складений учетверо аркушик теперішньому її хлопцеві. У першу мить офіціантка добряче на неї розсердилася, адже сама вже давно симпатизувала юнакові, що постійно забігав до них у кав’ярню й ховав очі як не в якийсь новомодний гаджет, то в газету. Скільки разів вона подумки благала його помітити її, підкладала зайвий стікер цукру, прикрашала вигадливим малюночком його каву чи пригощала тістечком за кошт закладу, та все марно. Аж раптом, після того папірчика, який знехотя Віра таки передала адресату, він заговорив із нею. Тепер Віра й Андрій і дня не можуть прожити одне без одного, а дивачку вважають ледь не янголом-охоронцем їхнього кохання.

А на терасі малюк і не думав заспокоюватися. Розлючена матуся вхопила його за руку й потягнула до виходу, так і не скуштувавши ні чаю, ні тортика. Крадькома змахувала непрохані сльози.

Зненацька їм дорогу перегородила дивачка. Вона присіла біля хлопчика, зазирнула йому прямісінько в очі, від чого той одразу принишк, а потім, вирвавши сторінку зі свого записника, простягнула йому аркушик. Мати хлопчика глянула йому через плече й застигла: на ньому було намальовано їх із Марком, та настільки професійно, і, що головне, не такими, якими вони б мали здаватися присутнім, а щасливими й тихими. На малюнку мати із сином обіймалися, і було щось там від Мадонни з Ісусиком на руках: таке тепле, ніжне і світле.

— Ох ти ж шибеник, — із усмішкою промовила офіціантка, яка безшумно підійшла й теж роздивлялася малюнок. Вона лагідно провела рукою малому по голові й промовила до нього: — Глянь, який апетитний тортик у матусі на тарілці! Закладаюся, тобі його ніколи в житті не подужати!

Хлопчик зірвався з місця й за якусь мить незграбно длубався виделкою в солодощах.

— Вибачте за гармидер, — почала жінка, — дедалі частіше впевнююся, що нам із Марком не можна нікуди ходити. Він абсолютно не вміє поводитися... Ми тільки-но із садочка, мали Свято осені. Я так ним пишалася, з тієї радості вирішили відсвяткувати тут, але вже дорогою він почав таке витворяти.

— Так він же хлопчисько! Переросте. Коли ж бавитися й вередувати, як не в дитинстві? — зазначила Віра. — Ходіть, у вас чай, напевне, вистиг, я принесу новий.

— Навіть і не знаю.

— Усе добре. Якраз матимете час роздивитися малюнок. Мені здається, у дівчини талант, — і кивнула головою в бік Люби.

— Це точно! Навіть не знаю, який із них більший — малювати такі чудові речі чи заспокоювати дітей, — засміялася відвідувачка, глянувши, як її син спокійно сидить за столиком і наминає торт так, що аж за вухами лящало. — Дякую вам. вам обом. за все.

А вже вдома Марина (а саме так звали матусю Марка), викладаючи на стіл покупки, знайшла в одній із торбинок аркушик, списаний дрібним каліграфічним почерком. Вона точно знала, від кого він, бо листа було написано на такому ж папері, на якому сьогодні вона отримала в подарунок малюнок. Розгорнула...

Маринині очі стали вологими. Вона підійшла до Марка і при-тисла його до себе, відчуваючи, як увесь негатив повільно відступає, залишаючи місце тільки безмежній материнській любові.

У пророчих словах листа Марина переконається через декілька років і все дивуватиметься, звідки художниця все те знала. Часом, коли їй буде важко знайти з Марком спільну мову, вона розгортатиме пожовтілий аркушик, витертий у місцях згину, і перечитуватиме його ще раз і ще. Тоді її душа наповнюватиметься спокоєм, бо вона ж знає, що всі проблеми успішно минуть, а їхній зв’язок залишиться. Навічно.

Віра різко закрила щоденник, бо в кав’ярню увірвався новий відвідувач — один із поважних місцевих чиновників. На вулиці було холодно й непривітно, колючий вітер пробирав аж до кісток, а із сірого свинцевого неба падали поодинокі сніжинки. Чекаючи на свого бізнес-партнера, він добряче промерз на вулиці, і його занесло в крихітну кав’яреньку, на одній зі стін якої, попри негоду, продовжували бавитися намальовані кавові коти. Спілкувався з офіціанткою зверхньо, дивився в очі, та не бачив її, адже та була для нього порожнім місцем, персоналом, а на таких уваги не звертають. Усівся за столиком і почав голосно репетувати по телефону.

Люба деякий час спостерігала за ним, а потім тихенько підійшла ззаду й поклала руку на плече. В одну мить чоловік аж підскочив, наче то не дотик був, а киплячу смолу вилили йому на плечі. Віра помітила, як образлива лайка мала зірватися з його вуст, та їхні погляди зустрілися, і він сів, присоромлений, на свій стілець, а за хвилину безсило опустив голову собі на руки й важко видихнув. Люба вмостилася навпроти, а він — отой скандальний багач, без вибриків якого не минає й тижня, — почав розповідати дівчині, як він утомився. Про те, що його нічого не радує — ні гроші, ні слава, ні успіх. Чоловік стомився жити. Люба схопила його за руку, гнівно замахала головою й усунула в жменю аркушик.

Олігарх виглядає у вікно й за мить ошелешено зиркає на Любу. Не йме віри своїм очам: якась незграба розсипала апельсини...

Люба бігла бруківкою в місті, де старе так органічно сусідило з новим, ба більше, сплелося воєдино заради подальшого щасливого існування. Сучасні графіті на стінах, які бачили багато чого на своєму віку; старовинна Фортеця, а поруч, ні, не карети, запряжені, буланими кіньми, а блискучі автівки виграють на сонці; на площі біля Ратуші вже давно не влаштовують судів і не виконують смертних вироків, а позують разом із пам’ятником туристу, щоби потім переглядати світлини, усміхатися теплим спогадам про подорожі.

Нині Любі чомусь невесело, душу огорнув якийсь невагомий, наче тендітний, серпанок, смуток. От ніби все добре, а пальці холонуть, і на спині, між лопатками, сверблять шрами. Вона мугикнула про себе, коли згадала, як улітку якийсь ловелас на пляжі хотів до неї позалицятися й не придумав нічого оригінальнішого, ніж ска-зати: «Бачу, новина про те, що з неба втік янгол, правдива. Але я не думав, що йому вдасться так швидко позбутися своїх крил». І торкнувся пальцем одного з її шрамів. Люба тоді вся спаленіла, хотіла йому щось сказати, але ж як, коли ти — німа? Почала показувати жестами, і чоловіка зненацька наче корова язиком злизала.

Люба перекрутила ключ у замку і зайшла в крихітну квартиру, де мешкала з початку осені. Стягнула із себе шарф, пальто, чобітки. Щойно увійшла до кімнати, її погляд прикипів до невеличкої небесно-блакитної валізи. Так ось чому на душі смуток... Час знову вирушати в дорогу. А вона так зріднилася з цим містом! Та накази (чи то натяки) не обговорюють. Вона похилила голову і зсутулила плечі. Якби в цей час із Любою ще хтось був у кімнаті й випадково глипнув на стіну позаду неї, то дуже здивувався би побаченій ілюзії — вигадливій грі світла й тіні, яка породила на стареньких шпалерах справжнісіньку копію статуї мармурового скорботного янгола з понуро опущеними крилами.