Теплі історії в конвертах

Анна Єгорова. Барін у банці

— Оленко, мені ще півтори доби в тому потягу тарахтати, а зв’язок тут дуже млявий. І провідниця така сувора, щоки надуває, каже: «На полиці вже вкладайтеся». Я боюся, щойно на полицю вмощуся — вона мені бирку на пальця вчепить. А ще, Оленко, вона на хом’яка схожа... Пам’ятаєш ту мою мандрівку? Ні?! Ти що!.. Йой, вона наближається, дивиться недобре, а в руках чотири склянки з окропом. Оленко, я вже по телефону не можу, я тобі краще листа надішлю, дорога ще довга, акумулятор в ноуті живий, чекай!

Коли дівчині десь від сімнадцяти до тридцяти, вона має купу чеснот. Гарне густе волосся, стрункі ноги, талія (хоча би просто талія), виразні очі, можливість ефектно сумувати, не видаватися «депресивною бабою» тощо. Але за прокачку цих скілів Розробник може десь не додати. У моєму випадку слабким місцем була самооцінка. Вона залишалася десь на рівні самооцінки нутрії, прокачувалася тугенько й зі страшним скреготом. Оточення це добре бачило й безсовісно цим користувалося, тому навіть у піонерському таборі, де я влітку працювала вихователькою, мене звали не Ганною Євгенівною, а Анічкою чи Малою. Восьмирічки включно. Мене вважали добрячкою та симпатункою, але ніхто ніколи не називав «богинею», «жінкою мрії» чи ще якось епічно. Доки якось я не поїхала на чергові гастролі з інститутським театром гумору.

Він був запрошеним Автором. У світі веселих і кмітливих цей статус є таким поважним, що навіть наш зазвичай борзуватий і шалений капітан Козлов раптом переходив на «Ви» й поводив себе, як хлопчик, що виховувався мамою та бабусею, — тихесень-ко. Його ім’я звучало, наче пісні з репертуару Павла Зіброва, -лагідно та солодко: Сер-гій Со-ко-лов. Таке прізвище хотілося приміряти на себе, як святкову сукню. Особливо якщо твоє власне звучало доволі екзотично і якщо комусь вдавалося написати його правильно з першого разу, хотілося крутитися з криками: «Бінго! Це перемога!»

А ще Автор був настільки красивим і, як то кажуть, харизма-тичним, що чуваки з Men’s Health нервово сіпалися на обкладинках. Високий, стрункий, із волоссям кольору чернігівських чорноземів після зливи, зі здоровезними очима-маслинами... Я намагалася зайвого разу не перетинатися з ним, бо ці «маслини» мене дуже бентежили.

Після гри, звичайно, ушкварив бенкет для Нього. Автор зі свого гонорару придбав ящик червоного шампанського. Бризки від цієї шипучки покоївки, мабуть, ще довго відтирали зі стін готелю, згадуючи всіх нас «незлим тихим словом». Він елегантно наповнив пластикові стаканчики й неповторним оксамитовим баритоном виголосив тост. У ньому йшлося не про переможні здобутки нашої команди, не про перспективність і молодість, а про дівчину, від якої його загартоване серце тріпоче, з якою він хоче одружитися і яка, поза сумнівом, є богинею. Крапка. Якби в цей момент усі присутні не подивилися на мене, я б спокійно продовжила виколупувати цибулю із салату, бо самооцінка-нутрія такої фабули не могла навіть припустити. Ніколи й нізащо. Зі ступору мене вивела лише подруга Аля, яка прошепотіла на вухо: «Мала, який хлопчик, ми згодні!»

Наступного дня мій «наречений» продовжив серію сюрпризів. Він замовив у наш з Алею номер прикрашену новорічну ялинку, яку спітнілий таксист ледь допер, дивуючись таким забаганкам десятого грудня. У гості до нас завітали Дід Мороз зі Снігуронькою, були хлопавки, бенгальські вогники, частування і знову червоне шампанське. Він казав мені найчарівніші слова на світі, міцно обіймав і підхоплював на руки, а я все дивилася на це прекрасне обличчя й не могла повірити, що все це — мені, і за моєю спиною не причаїлася якась фатальна спокусниця.

Перед від’їздом нашої команди додому Автор запросив мене зустрічати Новий рік разом із ним і пообіцяв чекати на вокзалі з величезним букетом рожевих троянд. Звісно ж, на пропозицію я охоче погодилася й не знаходила собі місця двадцять найдовших днів до наступного побачення. Як у такому стані я примудрилася скласти всі заліки в інституті — то є загадка не менш цікава, ніж виникнення Стоунхенджа.

Маму я поставила перед фактом перед самісіньким святом. Це було на центральному ринку, де у студентські часи мене традиційно наряджали раз на Ялинку, раз на Великдень. Тоді мені купили шубку, в якій я здавалася собі шикарною феміною, у ній точно можна було б іти заміж. Вона мала форму церковного дзвону. З того дзвону стирчали дві худі ніжки, хутро було невідомого походження, але дівочому щастю моєму не було кінця-краю. Коли мати перераховувала гроші, пролунав знайомий скрегіт — то мої скіли самооцінки зростали з рівня нутрії приблизно до ондатри. Мям-лячи собі під носа щось про кохання, заміжжя та очі-маслини, я відкрила карти й почула у відповідь, що їхати в інше місто до ледь знайомого красеня — це дурня, і треба вірити мамчиному досвіду. Я зітхнула, покивала головою, але вперше в житті рішуче сказала, що мені потрібен свій досвід і я мушу його отримати. Ну... може, і не так уже рішуче, проте мама зрозуміла, що важелі впливу вислизають з її турботливих рук, наче живі карасі.

Що подарувати Авторові на Новий рік, я давно собі намислила, тому завітала до зоорядів. За той час, який ми провели наодинці, він устиг трохи розповісти мені про своє дитинство й ліпшого друга — хом’яка, що був єдиною тваринкою, яку дозволили завести батьки. Тому, звісно ж, я йшла купувати щокастика, який, за моїми міркуваннями, потішив би чоловіка моєї мрії найбільше. Баріна я відшукала доволі швидко. Він поважно дивився на мене крізь скло тераріума й мав багатий комір, за що й отримав своє благородне ім’я.

В останній день року ми з Баріном сіли на останній рейсовий автобус і вирушили назустріч долі. Дві години в дорозі душа моя виривалася з-під нової шуби, а в голові крутилося кіно, в якому красень із букетом троянд біжить прямісінько до мене. Мій пухнастий компаньйон теж не міг усидіти на місці, нарізаючи по банці кола, як то роблять мотоциклісти у бродячому зооцирку.

На вокзалі водій швиденько привітав пасажирів із прийдешнім та чкурнув здавати зміну, а ми з Баріном завмерли на платформі в очікуванні Автора. Народ розбігався по домівках з ялинками, а з трояндами не було нікого. Минуло півгодини, година, ми страшенно змерзли й засумували. Поряд стрибала жирна ворона, яка гордовито на нас зиркала, і в її карканні чулося: «Бу-га-га!» Ледь тримаючи банку під шубою, я знайшла таксофон і набрала домашній номер Автора. Мобільного в ті часи я ще не мала. Такими гаджетами могли похизуватися лише дядьки в золотих ланцюгах чи, знову ж таки, «золота» молодь. Ні до тих, ні до інших я не належала, тому дуже зраділа, коли здибала вкриту памороззю телефонну будку.

Мені відповіла жінка. Я мало не випустила з-за пазухи Баріна, але опанувала себе і зрозуміла, що це, мабуть, мама чи бабуся Автора. Лагідний голос спокійно повідомив, що Сергій удома... і він... відпочиває. Від несподіванки й розчарування я кинула слухавку. Везти мене назад додому вже було нікому. Автобуси розповзлися по ангарах, таксисти ж називали такі фантастичні ціни, що натомість можна було б купити власне невеличке авто. Отож я глибоко вдихнула й набрала номер Автора ще раз. Ледь стримуючи сльози, я сказала жінці, що приїхала здалеку, подітися мені ніде, і попросила назвати їхню адресу.

У таксі я сіла, коли до Нового року залишалося сорок хвилин. Самооцінка-ондатра жваво вигукнула «бувай!», нутрія навіть не попрощалася, і я скотилася до рівня польової миші.

Двері мені відчинила маленька елегантна жіночка у святковому білому костюмі з трояндою на комірці. За іронією долі того дня, це була єдина троянда з обіцяної купи. Побачивши Баріна, вона трохи скривилася, але забрала бідосю до кімнати й ласкаво сказала: «Нічого, звірю, потоваришуємо!» Тоді мені відлягло від серця. Ба-рін потрапив додому. У тій же кімнаті було накрито святковий стіл. На дві персони. А на дивані лежав Автор. З боку могло б здатися, що він зовсім не спав, а відважно душив підступну подушку, ногою відбиваючи атаку ковдри-кілера, проте хропіння нівелювало весь героїзм. Біля дивана стояли дві порожні пляшки з-під червоного шампанського...

«Сергійку, синку, до тебе дівчинка приїхала!» — спроба мами була не дуже успішною, і у відповідь пролунало щось по-неан-дертальськи: «Е-е-е-м-м-м-крхрх». Вона більше не наполягала, а запросила мене до столу. Новий рік ми зустріли вдвох. Незручні паузи господиня вирішила заповнити переглядом дитячих фото Сергійка, запропонувавши мені два важезних альбоми. Ось він уперше приймає ванну, ось він у колготках, що звисають до колін, ось він тягне руку за абеткою. Я вже майже почала куняти, як тут пролунав дикий тарарах. То чиясь петарда, кинута з балкона, розірвалася на нашому карнизі.

Автор підскочив із дивана, ледь не засунувши ноги в порожні пляшки замість капців, обвів кімнату каламутним поглядом і сфокусувався на мені. Було дуже дивно бачити, як таке прекрасне обличчя може трансформуватися в абсолютно непоказну прим’яту морду. «Привіт», — сказав він так холодно й байдуже, ніби ми були одружені років п’ятдесят і весь цей час я тільки те й робила, що несамовито псувала йому життя. Усе. Більш говірким і трохи схожим на себе місячної давності він став, лише приклавшись до животворного мамчиного холодцю і, звісно ж, до червоного шампанського. Коли пляшка спорожніла, він урочисто оголосив, що зараз повезе свою «наречену» знайомитися з друзями, і викликав таксі. Я тепло попрощалася з його мамою, поглянула на Баріна, який безтурботно заснув, накрившись свіжою газеткою, побажала йому доброї хомчиної долі й назавжди покинула цей дім.

На моє щастя, друзів, з якими мене збиралися познайомити, я вже знала. У них була велика квартира, де я знайшла собі тихий куток і провалилася в сон. Мені марився Барін у моїй новій шубі, моя мама зі своєю традиційною приказкою: «У нашої Нюри — ні ума, ні фігури»; матуся Автора, що без кінця повторювала: «Беріть ще салатик, хрінчик беріть»; бенгальські вогники й капітан Козлов.

Із сусідньої кімнати лунало: «Яка дівчина, бачили?! Завтра ж до рацсу! Богиня, вона ж варенням намазана...»

Уранці я побачила вже знайому картину — «Боротьба з ковдрою. Повернення». Хутко гримнула дверима й попрямувала в бік автовокзалу.

Місто було порожнім і мовчазним, як усі міста першого січня о сьомій ранку. У моїй душі було так само, якщо не враховувати ледь відчутного дзьобання. То прокльовувалися паростки мого власного дорослого досвіду.

Раптом мене наздогнав якийсь хлопець. Без зайвих церемоній він висмикнув один навушник із-під шапки і простягнув мені. «У-у-ті-кай...» — промурчав Мумій Троль, і це було настільки влучно, що я стала реготати посеред порожньої вулиці, а незнайомець разом зі мною. Мабуть, ми нагадували двох психів, але зупинитися було дуже важко.

— Андрій, — він зняв рукавицю й подав мені руку.

— Багіня! — зухвало сказала я.

Він уважно подивився на мене, — так, як дивляться лікарі та дільничні інспектори, і відповів:

— Кумедна ти, мала!

Як людині, яку знаєш п’ять хвилин, удається відразу зазирнути аж у глиб твоєї сутності? То, напевно, здатність споріднених душ чи кармічних близнюків. Іншого пояснення я не знайшла. До речі, досі. Ми пішки дісталися вокзалу, новий знайомий збігав у касу і приніс два квитки. Ні, Андрій не мешкав зі мною в одному місті, просто в нього був вільний час і палке джентльменське бажання провести мене додому.

Лишивши мене перед рідною хвірткою й навіть не зайшовши на чай, він дзвінко цьомкнув мене в щоку й помчав назад. Я більше ніколи не зустрічала цього веселуна, але завжди пригадувала з великою вдячністю. І сьогодні десь у моєму серці горить його віконце, по сусідству з іншими людьми, яких я дуже люблю.

Я тихенько зайшла додому, поставила на плиту чайник і стала спостерігати, як за вікном оживають вулиці, а люди квапляться в гості. На кухню зайшла мама. Побачивши мене, вона не стала розпитувати про поїздку, напевно відчувши, що відтепер у її доньки є невеличкий, але власний, а тому — безцінний, досвід. Ми просто сиділи й пили каву. Добре так сиділи.

Відтоді минуло стільки ж років, скільки було мені, коли я гріла переляканого Баріна в новій шубі. І якби хтось спитав, чи поїхала б я в чуже місто, знаючи наперед, чим усе закінчиться, я б відповіла ствердно. А як інакше?! Досвід, з якого приблизно на вісімдесят відсотків складаєшся ти сам, не купити ні в дорогому бутіку, ні на центральному ринку. Його треба здобувати в захопливих експедиціях, де прекрасні принци іноді виявляються звичайними п’яничками, а випадкові перехожі — добрими чарівниками. Життя не дає жодних гарантій, що дослідник повернеться цілим та неушкодже-ним, однак скільки сюрпризів буде на цьому шляху! Іти й дивуватися, дивуватися й іти...